Сурма: україноцентрична газета

Чемпіонат світу з футболу 1934 року: як у фашистській Італії мундіаль проводили

Декілька випусків тому ми обговорювали перший в історії чемпіонат світу з футболу, який відбувся в Уругваї у 1930 році, переможцями тоді вийшли господарі турніру, і здавалося б, нове десятиліття подарує нам нові футбольні змагання, які базуватимуться на принципах чистого спорту, але не так сталося, як бажалося… Сьогодні ми поговоримо про мундіаль 1934 року, в країні, яка була заражена фашистською чумою — Італії. Цей матеріал зроблений, зокрема, для того, щоб ще раз нагадати, що будь-який привід, навіть спорт, можна використати у цілях своєї пропаганди, тому російській нечисті та білоруським посіпакам рашизму не місце у великому спорті, часи змінюються, але історія завжди повторюється.

Це був час, коли світ перебував у твердій хватці страшної економічної депресії, а фашистська Італія готувалася провести другий в історії чемпіонат світу. Багато що виділяло той мундіаль на тлі всіх інших: мало того, що політичні погляди нації змусили багато країн відмовитися від участі, це ще й був єдиний ЧС, який змушував господарів турніру теж боротися за право участі.


Уругвай, який провів і виграв перший ЧС, відмовився захищати титул, образившись небажанням європейських країн відвідати Монтевідео. Залишки тієї образи відчуваються й донині: Уругвай продовжує стверджувати, що виграв більше ЧС, ніж прийнято думати — на їхню думку, Олімпійські ігри 1924 та 1928 теж вважаютьcя чемпіонатами світу, оскільки проходили під егідою ФІФА.

Беніто Муссоліні тримав країну в залізному кулаку, збільшуючи пропаганду з кожним роком. Для нього футбол був патріотичним символом зверхності нації. Важко сказати, наскільки фашизм вплинув на розвиток футболістів, але він явно допоміг побудувати нові стадіони та інфраструктуру для тифозі.

Сам Муссоліні любив футбол і розумів, що з нього можна зробити чудовий інструмент для комунікації із простим народом. Він вірив, що жорстка італійська гра «Кальчо Фіорентіно», яка, за традицією, проходить у «П’яцца Санта Кроче» у Флоренції, була прабатьком сучасного футболу. У цьому виді спорту треба теж забити гол, але для цього використовується рукопашний бій і жорсткі прийоми. Настільки сильна була його віра, що він навіть створив документальний випуск на радіо, що розповідає про «справжнє» коріння футболу, що утворився в Італії у XVI столітті.

Вибір Італії як місця проведення ЧС був пов’язаний з безліччю скандалів. Говорилося про залякування та хабарі, та й сама ФІФА вже тоді не була відома прозорістю та чистою репутацією. Ще 1930 року почалося лобіювання за проведення ЧС секретарем Італійської футбольної федерації Джованні Мауро.

Він оголосив, що фашистський уряд компенсує всі фінансові втрати турніру, і саме це остаточно переконало ФІФА віддати перевагу Італії, а не Швеції.

Акілле Стараче — головний оратор за культ Ель Дуче — мав стати обличчям турніру. Як довірена особа Муссоліні, він був творцем більшої частини пропаганди режиму, зокрема фашистського вітання. Він не скнарував: італійці були просто закидані пропагандою ЧС, яка відчувалася скрізь. Понад 300 тисяч постерів, марки і навіть бренд цигарок «Камп’онато дель Мондо» — ніхто не міг ні на мить забути, хто вітатиме гостей з усього світу.

Італії було глибоко байдуже, хто приїде, а хто залишиться вдома. Для неї турнір був ще одним інструментом пропаганди — способом показати всім, що італійці перевершують весь світ. Що вже там, фашисти були тільки раді, що англійці — сильна збірна на той час — відмовляться приїхати і підвищать шанси на успіх. В Уругваї мало дбали про політичні особливості країни, але він не міг вибачити образу ФІФА і всім європейцям, які бойкотували країну на ЧС-1930 і тим самим «принизили» її. Тільки краще: вже два гіганти світового футболу не загрожуватимуть шансам Італії. 

Незважаючи на те, що навіть країна-господарка мала битися за потрапляння до турніру, у її шансах ніхто не сумнівався: Італія потрапила до групи, де виступали Туреччина та Палестина, збірна якої вважається попередницею ізраїльської команди. Єгипет провів два матчі проти Палестини із загальним рахунком 11:2. Туреччина відмовилася кваліфікуватися, не провівши жодного матчу.

Багато американських країн наслідували приклад Уругваю із солідарності. Серед них були Перу та Чилі. Це дозволило менш важливим Бразилії та Аргентині автоматично пройти на фінальну стадію. Італія ж пробилася, перегравши Грецію 4:0. Що цікаво, у цій грі зіграв великий тренер «Мілана» Нерео Рокко, якому потрібно було хоч раз зіграти за збірну — правила того часу забороняли тренувати клуб Серії А, не будучи гравцем національної команди. Осоромившись у першій зустрічі, Греція передумала брати участь у кваліфікації.

Той ЧС був унікальний з багатьох причин. Мало того, що країна, що приймала,брала участь у відборі, так ще й не приїхали чинні чемпіони. Американські континенти були представлені США, Аргентиною та Бразилією.

Великий день 27 травня наближався і фашистська пропагандистська машина працювала на повну. Усі 16 команд мали зіграти одночасно у восьми містах. Усі міста були ретельно відібрані, щоб найкраще демонструвати «італійські ідеали». Допомагала наявність фашистської архітектури та нові стадіони. Якщо таких не було, проводилася реновація.

Серед оновлених був «Стадіо Джордже Аскареллі» у Неаполі. Спочатку названий «Стадіо Везувіо», він був перейменований на честь промисловця Джордже Аскареллі. До ЧС біля арени з’явилося ще одне ім’я — «Стадіо Партенопей». За кілька років після проведення чемпіонату стадіон був повністю знищений після бомбардування. Наразі на його місці розташовані житлові будинки.

У Турині, який здавався Муссоліні головним футбольним містом, було збудовано «Стадіо Олімпіко Гранде Торіно», на якому пройшли ігри Юнацького чемпіонату світу. Згодом його теж було перейменовано — у «Стадіо Беніто Муссоліні».

Вперше в історії ЧС уболівальники з інших країн могли підтримати своїх гравців у країні проведення. Це дозволило Муссоліні максимально «обілити» фашистський режим і довести, що всі в Італії щасливі і що його шлях був єдиним правильним для майбутнього. 

Система, очевидно, ідеальною не була. Вже після одного дня із ЧС вилетіла половина всіх учасників. Згодом такої системи ніхто не використовував.

США випала честь першими зіграти з господарями, і їх було знищено з рахунком 7:1. Американці повернулися додому в поганому настрої, а всі інші команди побачили, чого варто очікувати від італійців.

Генерал Ваккао — президент Італійської футбольної федерації — стверджував, що Італія продемонструвала сердечну гостинність, дисципліну та організованість.

Так чи не так, але серйозною проблемою турніру була низька відвідуваність усіх ігор, за винятком фіналу. Це трапилося багато в чому через масштаби змагання, яке відбулося по всій країні, а не водному місті, як було у 30-му році. Сам Муссоліні демонстративно купив квиток на перший матч, а потім сів поруч із почесними гостями на «трибуну д’онорі». Він дуже хотів здаватися «людиною народу», яка теж має вистояти в черзі за квитком на «народний кубок».

Напівпорожні трибуни змусили уряд робити все можливе, щоби загнати людей на матчі. Коли цього не вдавалося, радіокоментатори все одно повідомляли про «забиті стадіони» та «робітників, які прийшли дивитися на гру за честь народу та партії».

Беніто Муссоліні

Італія почала потужно, але це була неєдина щаслива команда першого раунду: Швеція геть-чисто переграла володаря «срібла» попереднього мундіалю — Аргентину. Матч відбувся у Болоньї перед 14 тисячами фанатів.

Хеттрик Едмунда Конена дозволив Німеччині переграти бельгійців на очах у нечисленної публіки, яка посіла місця на «Стадіо Джованні Берта». Конен, який дебютував за збірну, у підсумку став другим найкращим нападником із чотирма голами.

Найвідвідуванішим матчем стала гра могутньої Швейцарії проти Голландії, яка закінчилася перемогою перших із рахунком 3:2.

До чвертьфіналу пробилися лише європейці. Італія приймала Іспанію у найскандальнішому протистоянні ЧС, а Австрія готувалася боротися з жахливою Угорщиною. Чехословаччині дісталася Швейцарія, а Німеччині — Швеція, яка гриміла на весь світ.

Продовжуючи тему ізоляції, англійські газети взагалі не писали про те, що відбувається в Італії. Не було відомо нічого. Фашистська пропаганда Муссоліні працювала так: майже скрізь ЧС висвітлювався досить скупо, і лише Іспанія висвітлила події змагання у всіх деталях.

Чвертьфінальний поєдинок між Італією та Іспанією увійшов в історію як один із найжорстокіших і найнечесніших. Рефері звинувачували у підсудженні та корупції. Чутки про нечесних суддів ходили давно, але довести ніхто нічого не міг.

Легендарний іспанський голкіпер Рікардо Самора отримав травму і заявив, що «поєдинок мав бути фіналом, оскільки це були дві найкращі команди». Глядачі спостерігали за безліччю болючих сутичок, кількох футболістів забрали з поля. Маріо Піцціоло зламав ногу і більше не виходив у формі «адзуррі». Матч у результаті закінчився нічиєю 1:1, що означало перегравання.

Талісман «Ла Рохи» Самора грати не міг, а італійці втратили Піцціоло. Гра відбулася наступного дня на стадіоні у Флоренції. Тиск виявився надто сильним, й італійці виграли — 1:0.

У півфіналах суперкоманда Австрії на чолі з Маттіасом Сінделаром протистояла Італії, а Німеччина, яка переграла Швецію, готувалася битися з Чехословаччиною. Цей матч знову був пов’язаний зі скандалами: досвідчений рефері Рінальдо Барлассіна підсуджував слабшим чехам. Розуміючи, що італійців у фіналі судитиме немісцевий арбітр, він робив усе, щоб пройшла простіша команда.

Щодо Австрії, то їй було дуже складно в черговій жорсткій грі, яка зовсім не підходила до зірки Синделара, відомого прізвиськом «Паперова людина» за тендітну фігуру. Гра пройшла на «Сан Сіро» у Турині перед 35 тисячами глядачів, багато з яких приїхали з Австрії. Але у фінал пройшла, як і очікувалося, господарка.

До невдоволення Муссоліні, в день фіналу Чехословаччина офіційно посіла позицію СРСР, що в очах Італії було антифашистським жестом, що символізує протилежні політичні філософії. Багато комуністів в Італії страждали від чинного режиму, і фінал здавався такою собі битвою між силами комунізму та фашизму.

Історичний день настав. Дуче та вся верхівка уряду прийшли на гру — як і представники нацистської Німеччини та комуністичної Чехословаччини. Німеччина на день раніше виграла бронзу і готувалася до церемонії після фіналу.

Фінал відбувся на «Стадіо Націоналі» у Римі. На гру прийшло 65 тисяч глядачів — офіційно. Фотографії та очевидці говорили про трохи іншу картину. Очевидно, що багато місць все одно порожні. Якісь історики вважають, що це було пов’язано зі слабким впливом Муссоліні в південній Італії, інші — з тим, що стояло спекотне літо, і висидіти було дуже важко.

Сам матч виявився тим ще видовищем. Голів не було забито до останніх 20 хвилин, коли гості раптово вийшли вперед, поставивши під загрозу всю фашистську виставу. В Італії було не так багато шансів, але Раймундо Орсі таки відвоював один гол, а додатковий час сумнівам поклав край легендарний Анджело Скьявіо з «Болоньї».

На урочистій фінальній церемонії лунав фашистський гімн «Джовінецца». Переможців було нагороджено не лише кубком світу, а й спеціальним кубком, який замовив сам Муссоліні. Він виявився у шість разів більшим за офіційний.

Офіційно турнір завершився через чотири дні у Венеції, де вперше зустрілися Адольф Гітлер та Беніто Муссоліні. Зустріч стала початком подій, що передвіщали Другу світову.


Прокоментувати в Телеграм-каналі "Сурма. Україноцентризм."