Олімпійський музей у Лозанні: спорт — це мистецтво і солідарність

Спорт — невід’ємна частина нашого життя. Певна, що ви знаєте і професіоналів, і просто тих, хто любить фізичну культуру (починаючи із зарядки щоранку). Спостерігаючи за дітьми на вулицях і згадуючи, як було раніше, ми розуміємо, що нинішнє покоління — активне та самостійне. Самокати, ролики, мопеди, скутери, скейти, ровери… Рухливі ігри — це вже не розвага, а спосіб якнайшвидше дістатися до мети (хай це навіть найближчий магазин). Є й змагання, які доводять, що можна визначити пальму першості мирним шляхом.

У Швейцарії спорт — це серйозне заняття. Дітей тут рано привчають до нього, а у школі, гімназії та інших навчальних закладах є можливості обрати для себе те, що до душі — від плавання до футболу, від тенісу до лиж. Лижний спорт, зокрема просто як хобі (але вельми потужне!) тут актуальний. Особливо він пожвавлюється зараз, коли давно зима, канікули, відпустки, охочі їдуть у гори — так, в Альпи, або на масив Жура, або ще деінде. Є кантон, де — окрема стоянка для… санчат! Місцеві пересуваються на санях. В атмосфері зимових свят це особливо цікаво чути. А діти, які рано-вранці їдуть до школи на самокатах — то окремо, то зграйками — знову викликають думки про те, який важливий спорт у Швейцарії. Він спрощує життя, пришвидшує ритм. Шкільні змагання з бігу тощо, просто стрибки у воду, різні акробатичні номери показують, що ці діти вже натреновані, як професіонали. 

Швейцарці зацікавлені тим, які є в Україні різновиди спорту, змагання, чим захоплюються українці. У зв’язку з цим мені було цікаво порівняти український і швейцарський досвід. І тут допомогли… Олімпійські ігри. 

У Лозанні є Олімпійський музей — Musée Olympique. Він присвячений Олімпійським іграм, але не тільки, бо насправді концепція ширша. У цьому ми з матір’ю (лікарем-неврологом Оленою Смольницькою) не раз переконуємося.

У парку, де розташовано музей, нас зустрічають металеві скульптури, присвячені славі, атлетам, богиням, мирному настрою. Якщо спускатися далі доріжкою, то у глибині — сам музей. Він — із кількох частин. Але про це далі. Наразі бачимо, що будівля оточена парком, здалеку видно озеро, а за ним — Францію. Якщо спускатися від музею, то приємно прогулятися до блакитної води, помилуватися на човни та скелі. Проте головне — нагорі. 

Що ми знаємо про Олімпійські ігри й що можна побачити в Олімпійському музеї? Є відео. Античні жриці, які запалюють вогонь — і він палає у святилищі. Гармонія, злагодженість. Змагання різних спортсменів. Ритуал, відродження містерії. Кожний презентує свої найсильніші сторони. Священне дійство, схоже на театр. Усе це — Олімпійські ігри, без яких годі уявити сучасності. Як відомо, їм передували Немейські та інші ігри, але тільки Олімпійським змаганням випало тривати до наших днів.

Але якщо вдуматися, то відносно нещодавно Олімпійські ігри були архаїкою. Милою, але архаїкою. Чи взагалі анахронізмом. Здається, що вони були завжди — але величезна перерва з доби Еллади тривала і тривала б досі, якби не П’єр де Кубертен (Pierre de Coubertin, 1863-1937) — ім’я, яке багато хто чув, але не всі докладно знають про цього діяча. Саме ця людина асоціюється з відродженням Олімпійських ігор. Перші змагання з періоду Еллади були здійснені у 1896 р. в Атенах. І стали звичаєм, без якого не уявити сучасного спорту. 

Якби не він, ці ігри були б, як Троя, в яку до Гайнріха Шлімана не вірили (у кращому разі — що це старовина або плід фантазії Гомера). У кращому разі — можна перечитати улюблені місця з Гомера чи подивитися фільми на цю тему, але не більше. Проте у справжніх діячів є якийсь секрет, завдяки чому багато людей захоплюються ідеєю. 

Він народився в Парижі, а не стало його в Женеві. Аристократ, нащадок давнього баронського роду, П’єр де Кубертен виявився ентузіастом відродження Олімпійських ігор. Начебто чого йому бракувало? Читаючи біографію цього діяча в різних джерелах, я зрозуміла, що він вивчав античну історію та стародавні мови — як і взагалі його покоління. Але звідки коріння такого захоплення античністю, пошуку гармонії? Ще мені імпонує в ньому послідовність, методичність, з якою він спочатку науково досліджував фізичне виховання, знався на культурах народів, а потім виступав із проектами. 

Олімпійські ігри, певно, тоді сприймались як архаїка, але сьогодні годі уявити без них наше життя. Навіть особисто не беручи участі в цих заходах, ми знаємо про ці ігри, цікавимося ними, і важко знайти того, хто б геть не знав про них. І вони не здаються застарілими! Це навіть не стара добра гра з переодяганнями (хто з нас у дитинстві не бавився в театр?), а важливий акт, який став патріотичним і захопив увесьсвіт. 

П’єр де Кубертен може бути прикладом не лише ентузіаста, але й організатора, як і діяча, що вміє досягати мети. (Зазначу, що слово «ентузіаст» у Швейцарії — одна з вищих похвал, це дуже серйозно). З біографії стає зрозуміло, що Олімпійські ігри були головною метою його життя. І ці змагання тепер — регулярні, це не стало милою забавою чи бутафорією на один раз. 

Важливо знати, що в 1894 р. було створено Міжнародний олімпійський комітет. І до його лав одразу вступив наш співвітчизник — полтавчанин Олексій Бутовський (1838–1917). Бутовський став навіть одним зі співорганізаторів! Він особисто знав П’єра де Кубертена (і саме той запросив його до комітету), обидва ентузіасти стали колегами. У них було багато спільного — у тому числі дворянське походження, різнобічна розвинутість, педагогічний досвід, наукові праці з педагогіки (фізичного виховання). А Бутовський був іще й спортсменом, олімпійським атлетом. Він брав участь у шести Олімпійських конгресах. Але не варто вважати, що на його шляху все було ідеальним. Бо російська імперія відмовилася фінансувати своїх спортсменів, і від неї ніхто не виступив. Українці не були презентовані на Олімпійських іграх. Але діяльність Олексія Бутовського (яка заслуговує на окреме докладне вивчення) показує його здатність об’єднуватись із зарубіжними партнерами та зробити так, щоб проект процвітав. 

Сам Олімпійський музей — триярусний. Під землею — найсокровенніше. Це комп’ютерна інсталяція — фільм, який зроблений анімовано, водночас і реалістично. Можна відчути себе у Стародавній Греції, героєм тодішньої доби. Показано місто, яке наповнюється людьми — прибулими з різних кінців на Олімпійські ігри. А ось храм, де на троні — громовержець Зевс. А далі, можливо, капище Аполлона? Ось до святилища заходить стародавній грек, одягнений як жрець.

Виставка відкривається давньогрецькими експонатами. Це й скульптури подвигів Геракла, і героїв інших міфів, і червонофігурні амфори, і справжній вінок переможця, й інші цікавинки. А далі — місток до засновника цих відроджених ігор. 

Ми проходимо до наступної зали. У всю стіну — фото, зображення життя П’єра де Кубертена від дитинства, його батьків до зрілих літ. Це — сімейні світлини. Зображення весь час міняються. Інша стіна — мультфільм? Це — Париж за життя відроджувача Олімпійських ігор. Ейфелева вежа, поряд — Сена. Ми бачимо, як рухається пароплав, як небом летить дирижабль-монгольф’єр. Це вчений бачив у себе з вікна. А на іншій стіні — презентація: з’являються різні листи, і зрештою — фото. Обличчя П’єра де Кубертена. Також музею не бракує окремих портретів цього діяча.

Ми йдемо далі. Ці зали — лабіринт. Тут багато експонатів, у тому числі пам’ятних іграшок, подарованих різними країнами. Це казкові персонажі. А ще — костюми, у тому числі фантастично гарні сукні, ще й в оточенні інсталяцій. Це й цілком сучасні, і убір Снігової Королеви… Є й інші колекції — наприклад, віяла з емблемою Олімпійських ігор. А ще було цікаво подивитися фільм про історію цих змагань, де представники різних країн показують свої вміння. Аудіогід дозволяє розуміти текст — але все ясно й без слів. На екрані — не лише змагання, а й показ танцювальних номерів, ритуалів, справжніх театральних містерій в оригінальних костюмах… Тобто це відродження духу найперших Олімпійських змагань, які були священним дійством.

Інший поверх — уже сучасні Олімпійські ігри. Численні інсталяції, відео в усю стіну — показ різних змагань. Молодь перевертається в повітрі, мчить у бурхливому морі (просто цунамі), потрапляє м’ячем у кошик… Увесь відеоряд — під активну, бравурну музику. Начебто спорт — це дуже оптимістично. Але водночас показано, що не кожне змагання увінчується перемогою показаного учасника (або учасниці), правдиві кадри — травми й біль від них на стадіоні. Динамічний фільм показує й небезпеку цих занять і те, що без наполегливої праці неможливо досягти результату. Узагалі є над чим замислитися. 

Можна спуститись і посидіти на зручній канапі, спостерігаючи знизу вгору оформлення під завісу та розписані східці — точно як у театрі чи святилищі. Знову таблички з іменами чемпіонів. 

Звичайно, тут є й крамниця, де поряд із сувенірами (листівками, канцтоварами, значками, іграшками, предметами одягу тощо) можна придбати книги, присвячені спорту (вони переважно французькою та німецькою). Продавці володіють французькою, німецькою, англійською мовами. 

Ми виходимо до парку. Біля входу до музею — металева скульптура П’єра де Кубертена. Вона сучасна, але чудово вловлює душу творця Олімпійських ігор. Особливо вдало відтворено його візіонерський погляд. Це не «парадна», а «жива» скульптура (хоча останній епітет можу написати без лапок). 

Можна відчути себе переможцями — адже від дверей Музею веде червона доріжка. А якщо ступити далі, то — постамент для чемпіонів. В інший бік — червоні доріжки з номерами. Фініш — велика дерев’яна скульптура в індіанському стилі (автор — із Канади). 

Є й інші авангардні скульптури — металеві. Наприклад, одна з них називається «Дощ» («Pluie», автор — ЖанМішель Фолон, Jean-Michel Folon). Чоловік у циліндрі стоїть під парасолькою. Сама скульптура — фонтан. Цікавинка в тому, що з парасольки плюскотять струмки, розходячись «віялом», тобто це й є дощ! Парасолька і захищає від води, і сама її створює. Така неординарна фантазія викликає усмішку та добрі асоціації. Чоловік здається незалежним. Гадаю, цей музей припаде до душі любителям механізмів. 

Йдемо далі… Надзвичайна робота. Величезна металева голова. Точніше, половина голови — спотворене жіноче обличчя. Образ викликає асоціації з війною, концтаборами та іншими страхіттями. Ще ми бачимо торс, де вирізано серце. А на його місці — квадратний клаптик, в якому читається обличчя. Це — твір польського скульптора Іґоря Міторая (Igor Mitoraj). Його ж роботу — повалений Ерос — «Eros bendato» (величезну чорну маску, порожню всередині) — ми бачили у Кракові на Головному ринку. Це незабутні враження. Мені подобається польське мистецтво тим, що привчає робити уроки з минулого. 

Є предметні скульптури (наприклад,дівчинка-гімнастка), є безпредметні, в яких треба вгадувати море, хвилі тощо. Вони викликають безліч асоціацій. А поруч — будівлі, схожі на святилища Еллади. Усе продумано — від рідкісної флори (у тому числі височезних глицевих дерев), нарцисів і братків (що квітнуть навіть узимку!) — до композиції. 

Треба сказати, що всі ці витвори по-різному сприймаються за різної погоди. Відповідно, різне освітлення диктує особливі ракурси. І щоразу цей глибокий музей викликає нові асоціації.

Якщо здійматися східцями, то на кожній сходинці — імена переможців і роки змагань.

П’єр де Кубертен умів об’єднувати людей і навчив їх вірити у мрію. Він хотів не зовнішньої краси, а глибини. Тому у відродженій ним гармонії Олімпійських ігор — мир, солідарність, шляхетні змагання талантів. А його співпраця з Олексієм Бутовським доводить, що ми, українці, можемо вливати свіжу кров, спільні інтереси об’єднують, і результат (попри всі випробування) може бути навічним. 

Аналітик матеріалів — Олена Смольницька.

Автор: Ольга Смольницька — кандидат філософських наук, провідний науковий співробітник Київського літературно-меморіального музею Максима Рильського.