ДЖЕРЕЛА СОЦІАЛЬНОГО НАТУРАЛІЗМУ. Частина 5
«Сурма» пропонує п’яту частину з праці Олександра Костенка «Нові очі для нового часу».
Відповідно до соціального натуралізму, воєнна агресія полягає в порушенні законів соціальної природи, тобто це прояв комплексу сваволі й ілюзій. Це означає, що всі агресивно настроєні громадяни країни-агресора уражені воєнною агресивністю, цебто комплексом сваволі й ілюзій, який культивується в суспільстві агресивним урядом для забезпечення підтримки його загарбань з боку громадян. Без такої підтримки агресія або неможлива, або приречена на невдачу. Отже, ураження народної маси комплексом сваволі й ілюзій є необхідним для країни-загарбника. Якщо народні маси позбавити якимось чином цього комплексу, то війна стає неможливою, навіть за наявності більш ніж достатнього інструментального чинника – озброєння.
Звідси випливає висновок: будь-якій війні можна запобігти, якщо вилікувати ураження народних мас вірусом воєнної агресії – комплексом сваволі й ілюзій. А позбавити цього комплексу можна тільки культивуванням у суспільстві соціальної культури громадян, яка створює імунітет проти нього – джерела воєнної агресивності. На сцену «театру воєнних дій» має вийти антивоєнний людський чинник – соціальна культура як засіб подолання іншого людського чинника – воєнної агресивності. Для забезпечення мирного співіснування народів пріоритет має віддаватися запобіганню виникнення воєн культивуванням соціальної культури в усіх країнах світу. Це випливає із соціального натуралізму.
«Формування соціальної культури громадян» має стати основною антивоєнною «зброєю» епохи Нового Просвітництва й епохи Гуманітаризму.
Як показує та надзвичайна ситуація, що склалася у світі з 24 лютого 2022 р. внаслідок воєнної агресії росії, яка відкриває глобальну небезпеку застосування ядерної зброї, щось не так сьогодні з антивоєнною концепцією у світі. У зв’язку з цим актуалізуються два питання: 1) чому виникла воєнна агресивність у росії; 2) чому реакція на неї неадекватна? Чогось іще не вистачає в антивоєнній концепції, щоб ефективно протидіяти проявам такої агресивності у світі.
Відповідно до соціального натуралізму, не вистачає саме вчення про соціальну культуру громадян як антивоєнний чинник. Згідно з цим ученням, людство сьогодні не озброєне засобами запобігання війнам чи припинення вже розпочатих воєн, бо не володіє концепцією про антивоєнний потенціал соціальної культури громадян і «технологією» його використання. Воєнна агресивність у росії сформувалася тому, що в цьому суспільстві не куль-тивувалася соціальна культура громадян. А світове співтовариство не володіє достатньо ефективно «технологією» формування цієї культури як антивоєнного чинника. От і виходить, що фактор воєнної агресивності росії виявився сильнішим, аніж протидія йому сучасного світового співтовариства.
Очевидно, треба протидіяти цьому людському факторові, що уразила росію. Але як? Теж за допомогою людського фактору, який називається «соціальна культура громадян». Зупинити воєнне загарбництво чи запобігти йому можна шляхом культурифікації народних мас. Вона може знищити вірус, що породжує воєнну агресію, – комплекс сваволі й ілюзій, котрий набрав у Росії специфічної форми рашизму. В цьому випадку така культурифікація означає дерашизацію громадян. Якби не було рашизму – цього злочинного людського чинника, то не було б і війни.
Тож на сцену «театру воєнних дій» має вийти соціальна культура як засіб подолання воєнної агресивності. Це випливає з соціального натуралізму. Про соціальну культуру людей можна сказати словами з Біблії: «Камінь, що його будівничі відкинули, той наріжним став каменем» (Пс. 117:32). Очевидно, цим мають опікуватися міжнародні організації, спроможні культивувати соціальну культуру громадян усіх країн відповідно до принципу «Ми всі в одному човні!». Зокрема, це може здійснюватися в формі культуртрегерства – руху культивування соціальної культури в тих суспільствах, у яких вона недорозвинута.
Якщо виходити із законів соціальної природи, то для росії краще було б жити в мирі і дружбі з Україною, ніж воювати. Але всупереч цим законам і правилам співіснування людей і народів, що випливають із них, росія під керівництвом президента в. путіна напала на Україну. Чому? Бо вона уражена злочинним вірусом рашизму: він уразив волю і свідомість людей. Рашизм – це специфічна форма комплексу сваволі й ілюзій. І тому росія не «грає за правилами», що випливають із законів соціальної природи. Першоджерелом цих правил є закони соціальної природи. Для того, щоб росія «грала за правилами», потрібна дератизація її, тобто здійснення заходів, які сприяли б узгодженню волі та свідомості людей із законами соціальної природи і розвитку соціальної культури громадян росії.
Які ж іще можливості є в соціального натуралізму для розгляду актуальних проблем сучасності?
Для того, щоб продемонструвати ці можливості, можна у світлі соціального натуралізму в порядку дискусії розглянути спроби знайти рецепти для лікування соціальних аномалій сучасності, здійснені, наприклад, Айн Ренд. Утім, це скоріше дискусія з читачем, який сприйняв усерйоз її ідеї. Читач помилився, якщо так! Не відкрила йому Айн Ренд того справжнього «атланта, який розправив плечі». То була ілюзія! Він виявився звичайною лялькою, здатною лише розважити наївного читача.
Ті соціальні реалії, зокрема аномалії, в яких живе сьогодні людство, незрозумілі для більшості людей. Тому існує гостра потреба в поясненні принципових речей сучасного життя. Про це свідчить популярність творів згаданої письменниці, яка спробувала задовольнити її за допомогою створеної нею так званої теорії об’єктивізму.
Сьогодні багатьох людей спокушає ідея свободи як незалежності від законів соціальної природи. Багато хто сприймає природну необхідність як фактор поневолення. Айн Ренд у книзі «Атлант розправив плечі» пропагує думку, що, мовляв, моя свобода визначається моїм розумом, а не розумом інших. Ця екстраординарна ідея викликала жвавий інтерес у багатьох читачів, спраглих до якихось новацій.
Письменниця вважала, що коренем усіх соціальних зол є «суб’єктивізм», для протидії якому вона запропонувала власну «теорію об’єктивізму». «Об’єктивність, – стверджує авторка цієї теорії, – метафізичне та епістемологічне поняття. Воно має справу з відносинами свідомості та буття. Метафізично об’єктивність – це визнання того факту, що реальність існує незалежно від свідомості будь-кого, хто її сприймає. Епістемологічно об’єктивність – це визнання того факту, що свідомість того, хто сприймає реальність (людини), має набути знання про реальність за допомогою особливого методу (розуму) відповідно до певних правил (логіки)» .
Проте в цьому визначені «об’єктивізму» лише повідомляється про факт, що існує реальність, незалежна від свідомості того, хто її сприймає. І «методом розуму» людина має здобувати знання про неї. А в чому полягає ця реальність? Відповіді в Айн Ренд немає. І тут виникає питання: люди завжди здобували «методом розуму» знання про реальність, то чому ці знання такі недосконалі, чому так багато ілюзій уражають людей? Звідки беруться, зокрема, ілюзії, як не з розуму? Це ж саме він їх продукує, спостерігаючи реальність. Чому ж так виходить? Очевидно, проблема в розумінні «об’єктивної реальності» Айн Ренд.
Реальність – це лише властивість природи бути. Проте є ще одна її властивість – надавати закони для існування всього того, що вона породжує, а саме для трьох форм природи: фізичної, біологічної і соціальної. Отже, реальність – це буття природи, її трьох форм, які існують кожна за своїми законами. І пізнання полягає в пізнанні саме цих законів. Відповідно до соціального натуралізму, соціальне пізнання полягає в пізнанні законів соціальної природи.
Проте Айн Ренд, застосувавши свій розум для пізнання «об’єктивної реальності», якимось чином приходить, зокрема, до таких висновків про основи соціального життя людей: 1. Капіталізм – найдосконаліша форма суспільного життя людей – вона визначає соціальний прогрес. 2. Основою капіталізму є егоїзм людей. 3. Етика несумісна з раціональністю тоді, коли вона «суб’єктивна». Етика має бути «об’єктивною» (тобто в ЇЇ розумінні людська етика полягає у протистоянні людини суспільству, яке є суб’єктивним). Інакше ця етика антикапіталістична, а має бути капіталістичною.
Але щотоді є першоджерелом етики? «Об’єктивна реальність», – стверджує Айн Ренд, яку вона пояснює, користуючись «методом» власного розуму. З такої реальності можна таким чином вивести що завгодно, в ній є все. Цим і користується Айн Ренд.
Соціальний натуралізм заперечує її теорію ось таким чином.
На відміну від теорії соціального «об’єктивізму», запропонованої письменницею, теорія соціального натуралізму виходить із того, що коренем всякого зла є комплекс сваволі й ілюзій, тобто стан неузгодженості волі і свідомості людей із законами соціальної природи. Для протидії свавіллю й ілюзіям, які є коренем усіляких суспільних аномалій, і забезпечення соціального прогресу може бути використана теорія соціального натуралізму, яка полягає у визнанні існування соціальної природи, що існує за своїми законами. Згідно з соціальним натуралізмом, долати суспільні аномалії слід застосуванням у соціальній практиці засобів, які сприятимуть узгодженню волі та свідомості людей із законами соціальної природи. Таким заходами є, зокрема, реформи і просвітництво, спрямовані на реалізацію в суспільному житті принципу верховенства законів соціальної природи.
На відміну від «теорії об’єктивізму» Айн Ренд, із теорії соціального натуралізму випливає таке:
Капіталізм – це не найкраща і не найгірша соціальна форма. Він є перехідною формою існування суспільного життя, яка з’являється в результаті розвитку суспільства, зокрема розвитку соціальної культури, тобто в результаті пристосування суспільства до законів соціальної природи, і зникає в результаті цього розвитку. Після нього, як і до нього, буде інша форма, адекватна стану соціальної культури в суспільстві. Отже, наприклад, сприяти заміні капіталізму на іншу, прогресивнішу форму можна тільки шляхом сприяння розвитку соціальної культури (а не шляхом революцій, бо природа, у тому числі соціальна, «не знає стрибків»!).
Проблема поділу людей на бідних та багатих за капіталізму (яку Айн Ренд теж намагалась вирішити у світлі свого «об’єктивізму») має вирішуватися, відповідно до соціального нату-ралізму так. Якщо багатий став багатим тому, що дотримувався законів соціальної природи, а не діяв свавільно, то він цілком справедливо збагатився. Якщо бідний є бідним за законами соціальної природи, а не через чиєсь свавілля, то це теж справедливо. Роль держави, моралі й права полягає в тому, щоб забезпечити саме такий принцип поділу людей на багатих та бідних, і протидіяти такому поділу завдяки свавіллю. Інакше в суспільстві настане криза замість прогресу.
Егоїзм людей, як і альтруїзм, не є рушійною силою соціального прогресу, як стверджує Айн Ренд. Вони лише форми суб’єктивної (внутрішньої) сторони соціальної, зокрема, економічної, поведінки людей. А об’єктивна (зовнішня) сторона поведінки, тобто саме діяння, має – мусить! – заради результату узгоджуватися не з егоїзмом чи альтруїзмом людини, а із законами соціальної природи. Інакше її поведінка буде проявом сваволі й ілюзій з усіма наслідками, що настають для порушника цих законів. Із соціального натуралізму випливає, що рушійною силою суспільного прогресу є свобода людини, узгоджена із законами соціальної природи, тобто те, що називають здоровим глуздом, а не егоїзм чи альтруїзм. Справжніми «атлантами», на плечах яких тримається світ, є саме люди, які мають таку свободу і здоровий глузд, а не егоїсти чи альтруїсти. Для капіталізму це також властиво.
Етику Айн Ренд виводить із вирішення проблеми співвідношення раціонального і морального. «Людська мораль, – пише вона, – має бути раціональною. Вона має бути заснована не на вірі, не на свавільній примсі чи уяві, не на емоціях, не на одержимості містичними чи соціальними ідеями, а лише на раціональному судженні».
Але тут виникає питання: як можна забезпечити, щоб це судження було раціональним, а не чиєюсь ілюзією, не «грою розуму»? Відповіді в неї немає. Проте в світлі соціального натуралізму очевидно, що раціональне і моральне не мають суперечити одне одному, адже обоє повинні засновуватися на «спільному знаменнику» – законах соціальної природи. Лише за таких умов мораль може бути раціональною, проте Айн Ренд якраз цього основного в проблемі співвідношення раціонального й морального і не бачить. А з соціального натуралізму випливає принцип їхнього співвідношення: усе, що є справді моральним, є і справді раціональним, а все, що справді раціональним, – і справді моральним. Розходження може бути лише між псевдоморальним і псевдораціональним.
Так само, відповідно до соціального натуралізму, бізнес і мораль не можна протиставляти, бо вони мають засновуватися на спільному корені – на законах соціальної природи. Аморальний бізнес – небезпечний і неефективний, бо порушує їх. Мораль не обмежує той бізнес, який узгоджується із законами соціальної природи, – навпаки, сприяє йому! – але обмежує той, котрий порушує їх. Ідея, що мораль, яка відображає закони соціальної природи, може перешкоджати соціальному прогресу, – помилкова. Інша справа – псевдомораль, тобто мораль, яка чомусь не відображає ці закони (наприклад, архаїчна, сектантська псевдомораль, псевдомораль у деградованих субкультурах чи в тоталітарних суспільствах тощо).
До речі, цей самий принцип стосується і проблеми співвідношення політики й моралі. Аморальна політика не може бути ефективною тому, що вона є таким управлінням суспільним життям людей, яке порушує закони соціальної природи. Про це свідчить і авторитетне переконання Б. Франкліна, який задекларував принцип: «чесність – найкраща політика».
А от Айн Ренд, апелюючи до своєї «філософії об’єктивізму», приходить до висновку, що всяка мораль є гальмом для придуманих нею «атлантів» – творців прогресу, крім тієї, яку вона сама визначає як раціональну.
Не вдалося Айн Ренд розв’язати і проблему співвідношення колективізму та індивідуалізму. У неї вони протиставляються як несумісні одне одному, зокрема тому, що колективізм пригнічує індивідуалізм. Проте, відповідно до соціального натуралізму, колективізм і індивідуалізм утворюють нерозривну єдність, засновану на спільній основі – природній необхідності. Суспільне життя неможливе без кожного з цих складових. Наприклад, черга об’єднує і те, й інше таким чином, що кожна людина реалізує свій індивідуалізм завдяки дотриманню колективних правил. Якщо люди в черзі керуються природною необхідністю, а не свавіллям та ілюзіями, тобто мають належну соціальну культуру, то між колективізмом і індивідуалізмом у цій черзі буде органічна єдність.
Отже, чи здатна «філософія об’єктивізму» забезпечити адекватне вирішення цих проблем? Як виявилося, ні! Запропоновані Айн Ренд умовиводи свідчать про неспроможність цієї філософії сприяти адекватному вирішенню фундаментальних проблем сучасності. «Філософія об’єктивізму» – це монополія, створена Айн Ренд, яку наповнювати змістом та інтерпретувати може лише вона, керуючись власною волею і свідомістю. Що це як не видимість філософії?
Авжеж, «об’єктивізм» Айн Ренд – це створена нею видимість філософії. Вона є витвором сваволі й ілюзій самої письменниці. До такого висновку можна прийти, розглядаючи «філософію об’єктивізму» у світлі соціального натуралізму.