Щодо консервативного прочитання демократії

Аристотель говорить – існує принципово три типи правління, але які, відповідно, можуть бути розглянуті як позитивно, так і негативно.

За фактом існує або правління одного, або правління декількох, або правління багатьох – і в їх різних поєднаннях.

Ці три моделі створюють певну матрицю, – свого роду «топологію політичних систем», яка не змінилася й досі.

За допомогою цієї матриці і треба аналізувати будь-яку політичну систему.

Це і є, по-суті, загальний закон політичної філософії.

Але далі Аристотель говорить нам, що існує гарне правління одного, гарне правління декількох і гарне правління багатьох. Але й також існує погане (спотворене) правління одного, правління декількох і правління багатьох.

Правильними Аристотель вважає три системи правління:

1. Монархія – влада однієї людини, яка дійсно керується суспільним благом.

2. Аристократія – втілення гідності, мужності, жертовності небагатьох осіб, які взяли на себе владні повноваження.

3. Політія – сукупність відповідальних та розумово повноцінних, людей доброї волі, які здатні кваліфіковано ухвалювати закони і правити самі собою.

Комбінації між ними – лише позитивні.

Спотвореною ж формою правління, за Аристотелем, є:

1. Тиранія – влада «ідіота», який діє лише заради власних інтересів.

2. Олігархія – влада декількох, як антитеза чеснот аристократії.

3. Демократія – правління розумово неповноцінних мас, як пародія на політію.

Водночас гіршою за демократію є олігархія, а гірше олігархії – тиранія. Ці форми правління, відповідно, пов’язані між собою: тирани часто спираються саме на «демократію», так само до «демократії» часто апелюють і олігархи.

В підсумку що ми маємо?

Шість потенційних формул, через змішування трьох основних.

Основні – править один, декілька або всі. Змішування – благе правління, коли правлять на благо всіх, і збиткове, коли правлять собі в кишеню (або під впливом пристрастей).

Коли править один, це монархія, коли правлять деякі (або кращі) – аристократія, коли правлять багато – політія.

Відповідно, коли правлять погані, (під впливом пристрастей або собі в кишеню), то монархія вироджується в тиранію, аристократія – в олігархію, політія – в охлократію (владу натовпу. Так насправді називалося демократія аж до 1830-х років, коли Токвіль переоцінив цей термін з негативного на позитивний).

Актуальним на сьогодні було б звернути увагу на «політію», яка як і «демократія», є також владою багатьох.

Але не довільного набору мешканців, а лише громадян, серед яких присутня культурна єдність, спільні історичні та релігійні засади.

P.S. Екскурс до історії.

За часів Аристотеля до виконання громадянських обов’язків готували.

Виховання і підготовка ефебів (кандидатів на громадянина, обоє батьків яких були громадянами) розглядалися як важлива державна справа та перебували під пильним наглядом і контролем Народного зібрання. Про значимість цієї виховної роботи говорить не тільки факт відбору софроністів (спеціальних вчителів для ефебів) з числа найбільш шанованих громадян Афін, а й їх висока оплата: софроністу була покладена на утримання 1 драхма в день, як і члену найважливішого органу афінської демократії – Ради 500.

Після року занять вчителі звітували про свою діяльність в Народних зборах, а ефеб складав іспит на те, чому його навчили. Тільки після цього ставав повноправним громадянином.

Громадянська повноправність включала в себе сукупність певних прав і обов’язків. Найбільш істотними правами громадян були право на свободу та особисту незалежність від будь-якої іншої людини, право на земельну ділянку на полісній території та економічну допомогу від держави у випадку матеріальних труднощів, право на носіння зброї і службу в ополченні, право на участь в справах держави (тобто участь в Народних зборах), виборних органах, право на шанування і захист вітчизняних богів, на участь в громадських святах, право на захист і заступництво афінських законів.

Продовженням цих прав було формування обов’язків громадянина: громадянин був зобов’язаний берегти своє майно і працювати на земельній ділянці, приходити на допомогу полісу всіма своїми засобами в надзвичайних обставинах, захищати рідний поліс від ворогів зі зброєю в руках, підкорятися законам і обраній владі, брати активну участь у громадському житті, почитати богів.

«Дилема в’язня» як логіко-математичний аспект морального вибору в політиці

У Аристотеля етика є наукою, яка завдає основу для політики та економіки.

Якщо нас не дивує мета людини, яка займається економічною діяльністю, то чому у нас має дивувати мета людини, яка займається політичною діяльністю.

Адже сьогодні будь-які дії будь-якої людини мають сенс – у кожного є своя мета і своя ієрархія цінностей.

Це раніше етика суспільних відносин, як система моральних зобов’язань щодо суспільства та обмежень до себе, базувалася на нормах, імперативно оголошених релігією як божественних і дорівнювалася до зобов’язань щодо Бога як об’єкта моралі.

Потім це перейшло до дотримання певних ідеологічних переконань.

Зараз абстрактний гуманізм звів етику до умоглядних висновків кожного окремого індивіда з його власними принципами обмежень чи переваг.

А це вже «дилема в’язня» – фундаментальна проблема в теорії ігор, згідно з якою гравці максимізують свій власний виграш, не піклуючись про вигоду інших.

Простіше кажучи, неважливо, що зробить інший гравець, кожен виграє більше, якщо зрадить. Оскільки в будь-якій ситуації зрадити вигідніше, ніж співпрацювати, всі раціональні гравці завжди виберуть зраду.

Ви кажете «Бог вмер»? Ні – це «людина вмерла».