Чому немає з кого обирати?

Один мій знайомий при зустрічі сказав: «Так, я розумію, що біля влади не ті, що треба, але з кого ж обирати?».

Ось і дожили – тридцять два роки незалежності, а вибирати немає з кого. Хоча це не правда – обирати є з кого, але чи ми хочемо це бачити? Водночас, оглянувшись назад, якщо уважно придивитися, то політичне поле України за ці роки покрите могилами «випадкових» смертей українських патріотів, активних українців, та і просто тих, які дійсно хотіли побудувати незалежну Україну.

І як не дивно, що у цих «випадкових» смертях було багато зацікавлених – тих, які просто хотіли стати на їхнє місце, тих, кому ця людина заважала своїм неординарним характером та неможливістю із ним домовитись, чи їхнім бажанням йти на вибори на найвищі посади... І тут ще додайте допомогу спецслужб «сусіда» позбутися людей, які стоять за незалежну Україну.

Ось розгляньмо як приклад «випадкову» аварію, у якій загинув лідер Народного Руху України В’ячеслав Чорновіл. Це класична схема. Що ми про це знаємо? Будемо дивитися лише Вікіпедію:

«25 березня 1999 року В’ячеслав Чорновіл загинув за нез’ясованих обставин в автокатастрофі на шосе під Борисполем. Трагедія сталася на 5-му кілометрі автотраси Бориспіль–Золотоноша. Автомобіль Чорновола врізався в «КамАЗ» з причепом, який розвертався посеред шосе. В’ячеслав Чорновіл і його водій Євген Павлов загинули на місці... Вже наступного ранку, не дочекавшись висновків експертів, керівник МВС Юрій Кравченко заявив, що це – нещасний випадок, і іншої версії слідство не розглядатиме...»

Ось і все – нещасний випадок і немає людини, лідера НРУ і кандидата у президента України. Все, слідство закрите, поховали. І як завжди у таких випадках на похорони лідера сходиться багато людей. Які оплакують, біля могили розказують, що українці втратили лідера, а потім йдуть по домівках, життя продовжується, а лідера уже немає... Але, якщо це навіть було вбивство, то чи було воно спонтанне. Я думаю, що ні. Таким вбивствам передує значний підготовчий період.

Ось перевернімо сторінку історії назад на декілька тижнів до загибелі Чорновола:

«На парламентських виборах у березні 1998 року очолюваний ним Народний Рух України посідає друге місце, набравши 9,4% голосів, поступившись лише комуністам».

А уже 19 лютого 1999 року частина керівництва Руху виступила проти В’ячеслава Чорновола. Розпочали зі зняття його з голови фракції Руху. І це була не просто частина, а аж 30 однопартійців із 46 депутатів ВР від НРУ, які виступили за зняття Чорновола з голови фракції. І це відбувалося показово – вийшли на трибуну Ради, і на всю країну розтоптали свого лідера... 

Я такого не пам’ятаю в історії. Ну, бували такі десь випадки і в інших партіях, але це було десь на якихось закритих засіданнях партії, але не з трибуни ВР, під улюкання і радісні крики противників Чорновола, НРУ та незалежності України.

Далі із Вікіпедії: «28 лютого це угрупування організувало зібрання, оголошене ними «десятим з’їздом», і проголосили Юрія Костенка «головою НРУ».

«13 крайових організацій Руху ініціювали другий етап дев’ятого з’їзду, який відбувся 7 березня 1999 року в Києві, розглянувши внутрішньопартійну ситуацію та визначивши політику Руху на виборах 1999 року. З’їзд підтвердив повноваження В’ячеслава Чорновола як Голови Руху та нівелював розкольницькі наміри...».

Але НРУ уже покотився донизу... І так далі, і тому подібне...

Як бачимо, що Чорновола свої ж уже майже знищили морально, а виконавцям лише залишилося поставити крапку 25 березня. Як ви вважаєте, чи насмілилися б організатори «випадкової» аварії це зробити, коли б знали, що в разі його смерті 46 депутатів ВР від НРУ вийдуть на трибуну і заблокують її роботу, аж поки детально не буде розслідувана причина смерті їхнього лідера?

А так, міністр МВС ще до закінчення слідства оголосив, що це нещасний випадок і майже усі погодилися. Я не буду тут проводити детальний аналіз цього, тому що це окрема тема. Але варто лише переглянути подальший життєвий шлях тих 30 депутатів, які привселюдно розтоптали свого лідера, та НРУ, і ви побачите, що всі вони після смерті Чорновола непогано влаштувалися. Чому я тут про це сьогодні згадав?

Та просто хочу вам показати механізм знищення людей, які виступають проти системи. Я хочу, щоб ми трохи задумувалися над тим, коли нам вкидають інформацію і ми тут же починаємо паплюжити людину, яка попри всі її недоліки стоїть на проукраїнській позиції. Не лиймо воду на чужий млин.

***

Я спостерігаю, що в деяких дописувачів у фейсбуці з’явилася ейфорія після того, як американський блогер Юрій Швець сказав, що ЦРУ знає про все, що відбувається в Україні. Що вони знають, хто є агентом ФСБ, знають, хто скільки із чиновників украв і на який рахунок поклав і т. д. А я ось просто не розумію, чому ми тут маємо радіти? Ну знають, ну спостерігають... А що далі, чи українцям від цього краще? Та у нас тут, зараз, мабуть, працюють усі спецслужби світу.

У країні, де триває війна, де корупція уже лізе аж через край, а агенти сидять у владі, то в такій країні створюються умови для комфортної роботи будь-яких спецслужб. І для цих спецслужб навіть краще, якщо якийсь чиновник працює на ФСБ. На нього тут же знаходять компромат, його шантажують, і він уже стає подвійним, потрійним і більше агентом іноземних спецслужб. Хтось змушує зливати інформацію через шантаж, а хтось через гроші.

Там, де немає патріотів у владі, де немає національної ідеології, а замішані лише гроші, то все і вирішується лише через гроші.

Колись один мій знайомий говорив: «Якщо раніше спецслужби – це були лицарі плаща і кинджала, то зараз – це лицарі пера і геморою...» Але це він говорив давно, а я б його зараз підправив: «...Лицарі клавіатури і геморою».

Ви ж розумієте, що кожному працівнику спецслужби будь-якої країни, який зараз працює на території України, потрібен інформатор, щоб потім, настукавши на клавіатурі, перекинути цю інформацію своєму керівництву. І чим вищу посаду обіймає цей інформатор у владі України, тим вищий і статус цього співробітника у своїй спецслужбі і кар’єрний ріст.

Так, вони знають, хто працює на ФСБ, але він уже працює і на них. Так, вони знають, що він краде із українського бюджету і знають, де його рахунки, але що їм до грошей українських лохів? Їм навпаки це ще краще, тому що вони тримають цього агента на гачку, якщо він припинить на них працювати, то вони перекриють йому шлях до його рахунків.

І ось так вони мають безоплатного агента, який на них працює за ті гроші, які він краде в українців, а вони лише цим шантажують та тримають його у своїх руках, але дуже бережуть і допомагають рухатися по кар’єрній драбині української влади вверх.

Запам’ятайте, що ніяка іноземна спецслужба не буде в Україні боротися з її зрадниками і корупціонерами, окрім українських спецслужб. А для іноземних спецслужб, чим тут більше злодіїв і зрадників, тим для них більший простір для вербовки, а чим більше вони вербують тут агентів, тим краще фінансування цих співробітників та їхній кар’єрний ріст. І вони б’ють по руках лише тоді, коли їхні агенти залазять у кишеню їхніх країн, і то не завжди. Можуть тихенько змусити повернути, і працюй далі, зливай інформацію... І чим вища у тебе посада, тим ти цінніший агент, і тобі багато прощається. Такі правила роботи спецслужб зі своїми агентами.

Тож тільки українські спецслужби і український суд можуть розв’язати питання боротьби з іноземними агентами, корупціонерами та зрадниками в Україні. Сподіваймося лише на себе.

І не варто тішити себе думкою, що з такими людьми щось станеться і що вони злякаються народного гніву і перестануть красти. Нічого такого, будуть зраджувати і красти до останнього, а потім поїдуть з України до своїх рахунків. А деякі країни за частину тих грошей, що на їхніх рахунках, нададуть їм своє громадянство. Ось і все...