Джерела соціального натуралізму

«Сурма» пропонує другу частину з праці Олександра Костенка «Нові очі для нового часу».  

ЧАСТИНА 3

 …Як ми вже зазначали, Дж. Лок вважав, що «закон природи» є вічною і повсюдною реальністю, яка існує і діє незалежно від того, в яких формах існує людська спільнота: чи доцивілізаційні, чи сучасні суспільства. Очевидно, можна припустити також, розвиваючи цю ідею, що будь-яке суспільство у майбутньому теж існуватиме не інакше як за «законом природи».

Неперевершеною заслугою цього вченого є те, що він обґрунтував ідею про реальне існування й дію в суспільному житті цього закону. Проте залишив відкритим питання: а що ж то за «природа», яка надає «закон» для суспільного життя людей? Відповідь можна знайти, на наш погляд, спираючись на викладені вище соціологічні ідеї Е. Дюркгейма.

Якщо продовжити розвиток думок цих двох мислителів, то можна дійти висновку, що ідеї Дж. Лока і соціологічна концепція Е. Дюркгейма мають у результаті «зійтися» між собою в одне органічне ціле, з якого випливає вчення про реальне існування соціальної природи, в якій реально існують і діють її закони.

Якщо застосувати метод інтегрування ідеї Дж. Лока про «закон природи» з соціологічною концепцією Е. Дюркгейма, то, на нашу думку, виникає основа для нових уявлень про суспільство і закони природи, за якими воно існує. А саме: завдяки науковому прогресу, зокрема розвідкам цих учених, їхнього розвитку й інтегрування, перед нами з’являється можливість відкрити нову реальність — соціальну природу, що існує за своїми законами, тобто за законами соціальної природи, які мають пізнаватися і використовуватися людьми для забезпечення нормального життя в суспільстві.

У час, коли домінує ментальна ілюзія про «неприродність соціального», ідея про реальність соціальної природи, яка існує за своїми законами, може сприйматися як шокуюча істина. Це тому, що соціальна природа довгий час залишалася, так би мовити, natura incognita.

Ментальну ілюзію людини про те, що соціальне існує поза законами природи, А. Сміт описував таким чином: «Вона вважає, що різними частинами суспільного організму можна керувати так само вільно, як фігурами на шахівниці. При цьому вона забуває, що ходи фігур на шахівниці залежать тільки від руки, що переставляє їх, тим часом як у великому русі людського суспільства кожна окрема частина цілого рухається за властивими для неї законами, відмінними від руху, що надається їй законодавцем.

Якщо обидва рухи збігаються і приймають однаковий напрямок, то й розвиток усього суспільного механізму йде легко, злагоджено та щасливо. Але якщо вони суперечать одне одному, то розвиток виявляється безладним і згубним та весь суспільний механізм незабаром розладнується» .

Очевидно, соціальні науки стали можливими тоді, коли люди зрозуміли, що існують закони соціальної природи, для відкриття яких і потрібен науковий інструментарій. Звідси також випливає: якщо існують закони соціальної природи, які мають відкриватися соціальними науками, то в них можливі й відкриття, так само, як у так званих природничих науках. Якщо соціальні науки розуміти як науки про закони соціальної природи, то ці науки теж слід визнати «природничими», але відмінними від наук фізичних і біологічних.

Так, наприклад, «природне» походження політики вбачав іще Арістотель: «В усіх людей, — зазначав він, — природа вселила прагнення до державного спілкування... всяка держава — продукт природного походження...». Якщо держава, як політичний феномен властивий суспільному життю людей, має природне походження, то очевидно, що вона має існувати за певними законами природи, а саме законами соціальної природи.

Тому, керуючись принципом природності політики, Арістотель обґрунтовує ідею, що політичне правління — це правління закону, а не людей, маючи на увазі, вочевидь, закон соціальної природи, якому люди мають коритися.

Якщо ж це правило порушується, то свавілля й ілюзії надають політиці форм волюнтаризму чи утопізму, які породжують суспільні кризи або тиранію, автократію, тоталітаризм тощо.

Політичному свавіллю й політичним ілюзіям може протистояти лише політика, що узгоджується із законами соціальної природи, зокрема із законами природного права і природної економіки. Саме тому завжди в історії критика тиранії, автократії, тоталітаризму та інших форм політичного волюнтаризму й утопізму, а також усі революції та соціальні реформи спиралися на закони соціальної природи.

Дж. Лок обґрунтовував принцип зв’язаності влади як політичного чинника, і, зокрема, законодавчої влади, «законом природи»: він «... виступає як вічне керівництво для всіх людей, для законодавців такою ж мірою, як і для інших. Ті закони, які вони створюють для спрямування дій інших людей, мають, так само як і їхні власні дії і дії інших людей, відповідати закону природи...».

Очевидно, перед мислителями давно постало «основне питання» політики, від вирішення якого залежить політична практика і яке може бути сформульоване так: що є першоджерелом політики — воля і свідомість людей чи закони соціальної природи? Залежно від того, як це питання вирішується, політика може бути або проявом сваволі й ілюзій, або проявом волі і свідомості людей, узгоджених із законами соціальної природи. Саме в цьому напрямку розвивалося пізнання феномену політики в історії. Отже, розвиток уявлень про політику приводив мислителів до необхідності дотримання в політичній практиці законів соціальної природи.

Те саме відбулося в історії з таким різновидом соціальної практики як економічна практика.

А. Сміт, реагуючи на потреби економічної практики, відкрив, що суспільство має існувати на основі «природного порядку», ЗГІДНО з яким люди повинні жити за природними законами економіки, які реально існують і діють, тобто бути «економічними людьми», що керуються лише цими законами, а не людьми, економічна поведінка яких залежить від чиєїсь волі та свідомості, зокрема від влади держави.

При цьому А. Сміт керувався натуралістичним світоглядним принципом, який, очевидно, сформувався у нього під впливом економістів-фізіократів, що сповідували, зокрема, ідею природного права. Цей принцип він сформулював так: «Людське суспільство слід досліджувати так само, як природу». (До речі, біографи А. Сміта відзначають, що він був знайомий з ідеями Г. Гроція про природне право, а також з ідеями Дж. Лока, який інтерпретував поняття «закон природи» для пізнання соціальних явищ.)

Також відзначимо, що економічна теорія А. Сміта може слугувати ілюстрацією боротьби між позитивізмом і натуралізмом в історії, у тому числі в економічній історії. Зокрема, йдеться про боротьбу між економічним позитивізмом, який був представлений меркантилізмом, і економічним натуралізмом, який А. Сміт розкрив через поняття «природного порядку», що феномени ринку, економічної свободи людини, конкуренції, а також поняття «невидимої руки ринку», яка сама, природним чином упорядковує економічне життя людей відповідно до реально існуючих і діючих природних законів економіки і забезпечує економічний прогрес.

Його метафора «невидимої руки», що управляє економічним життям, виявилася досить продуктивною для пояснення реального існування і дії природних законів економіки.

Уявляється, що, виходячи із соціального натуралізму, ця метафора може бути використана також для пояснення реального існування і дії законів соціальної природи взагалі. Очевидно, її можна сформулювати ще й так: «Невидима рука» реально існуючих і діючих законів соціальної природи упорядковує суспільне життя людей, визначаючи їхню волю і свідомість». Це саме можна стверджувати також про «невидиму руку» законів природного права і природної моралі, яка забезпечує правовий і моральний порядок у суспільстві.

Ідеї реального існування і дії законів природи у сфері економічного життя людей дотримувався і видатний американський підприємець Г. Форд. Зокрема, маючи на увазі феномен «радянської росії», він писав: «На прикладі росії ми... побачили, що хоч люди й можуть проголосити соціальні закони, які суперечитимуть законам природи, але природа накладе на них вето ще безжальніше, ніж цар. Природа наклала вето на всю Совєтську Республіку, тому що вона намагається йти наперекір людській природі».

Докази на користь ідеї існування і дії законів соціальної природи можна знайти вже в ранньохристиянських мислителів. Так, Іоан Златоуст говорив, що до появи писаних законів життя людей не було беззаконним, воно упорядковувалося «за настановами природи». Те саме стверджував Тертулліан: «До писаного закону Мойсея, викарбуваного на кам’яних таблицях, існував неписаний закон, який був установлений природою...»

Ідею про те, що люди не можуть жити без реального існування і дії законів соціальної природи, можна знайти й у творчості видатного дослідника людської сваволі Ф. Достоєвського, який за допомогою методів художнього вивчення дійсності розглядав існування законів соціальної природи, що визначають соціальну поведінку людей. Найбільш знаменита теза із «Братів Карамазових» відома у формі: «Якщо Бога немає — то все дозволено!»

Перефразовуючи її, можна зазначити таке. Якщо припустити, що законів соціальної природи (в інтерпретації Ф. Достоєвського — Божих законів) не існує, то людям було б усе дозволено в суспільному житті, тобто могла б бути абсолютна (беззаконна) свобода для людського свавілля і для соціального волюнтаризму, що привело б до хаосу в суспільстві. І тоді ніяка державна влада і ніяке її законодавство не могли б забезпечити соціальний порядок. Суспільне життя людей стало б неможливим.

Блискучу ілюстрацію для розуміння співвідношення «свободи людини» і «закону історії», який для неї дано соціальною природою, запропонував Л. Толстой в епілозі роману «Війна і мир». Він пише: «Як для астрономії труднощі визнання руху землі полягали в тому, щоб відмовитися від безпосереднього відчуття нерухомості землі і такого ж відчуття руху планет, так і для історії труднощі визнання підпорядкованості особи законам простору, часу та причин полягають в тому, щоб відмовитися від безпосереднього почуття незалежності своєї особи. Але, як в астрономії нова думка говорила: «Правда, ми не відчуваємо руху землі, але, допустивши її нерухомість, ми приходимо до безглуздя; допустивши ж рух, якого ми не відчуваємо, ми приходимо до законів», — так і в історії нова думка каже: «І справді, ми не відчуваємо нашої залежності, але, допустивши нашу свободу, ми приходимо до безглуздя; допустивши свою залежність від зовнішнього світу, часу і причин, приходимо до законів». У першому випадку треба було відмовитися від усвідомлення неіснуючої нерухомості в просторі й визнати рух, що не відчувається нами; у цьому випадку — так само необхідно відмовитися від неіснуючої свободи і визнати залежність, що не відчувається нами». 

Видимість свободи як незалежності людини від законів природи здатна приховувати дійсність законів соціальної природи. Тут — джерело суспільних ілюзій і суспільного свавілля, які покликані розвінчувати соціальний натуралізм. Відповідно до нього, в дійсності свобода людини в соціумі — це можливість жити за законами соціальної природи, а не незалежність від них, як до цього схиляє видимість.

Суспільний порядок мусить існувати не тому, що його забезпечує держава з допомогою влади і її законодавства, а тому, що існують закони соціальної природи, яким люди у своєму житті мають коритися. А функція держави і законодавства полягає в тому, щоб сприяти підкоренню людей цим законам.

Отже, найвищою владою для людини є влада законів природи: фізичної, біологічної, соціальної. Будь-яка інша влада має узгоджуватися з ними. Без такого узгодження людина їй непідвладна.

Найбільш розвинутими є ті суспільства, в яких життя людей найбільш узгоджене із законами соціальної природи, згідно з принципом їхнього верховенства.

Звідси можна сформулювати «золоте правило» для прогресивного соціального реформаторства: будь-які суспільні реформи мають полягати в діях, спрямованих на узгодження життя людей із законами соціальної природи відповідно до реалізації принципу верховенства її законів.

Якщо визнається реальне існування і дія законів природи, зокрема соціальної, то виникає питання щодо свободи волі й відповідальності людини за свою поведінку.

Дійсно, якщо в суспільному житті діють закони соціальної природи, яким ми повинні підкорятися, то, може, це підкорення позбавляє свободи волі, а разом з тим і відповідальності за свою поведінку? Очевидно, ні! І ось чому. За своїм характером дія законів соціальної природи є імперативною, тобто ці закони містять певні зобов’язання для людей, які звернені до їхньої волі та свідомості, і жодним чином не виключають волю і свідомість із «механізму» своєї дії. Людська спільнота існує відповідно до законів соціальної природи, які діють через волю і свідомість людей, інтеріоризуючись в них і реалізуючись у їхніх проявах у вигляді суспільної поведінки.

Воля і свідомість — це «органи» соціальної людини, які виникли у неї спеціально для інтеріоризації законів соціальної природи і їхньої реалізації в суспільному житті. Пристосування до цих законів — це основний інстинкт людини. Саме тому можна визначити, що людина — це істота, здатна жити згідно із законами соціальної природи.

Так само в суспільному житті діють і закони фізичної й біологічної природи. Спочатку вони відкриваються людьми, інтеріоризуються в їхній волі та свідомості, а потім реалізуються у вигляді, наприклад, технічної діяльності — створенні машин, приладів, технологій тощо, заснованих на цих законах.

І тут постає питання: якщо існує верховенство законів соціальної природи і людина має керуватися ними, то якою є роль волі й свідомості в механізмі поведінки людей, у тому числі соціальної?

Відповідно до еволюційної теорії Ч. Дарвіна, походження людини — це результат природного відбору, основою якого є пристосування людської істоти до середовища, яке існує за законами природи. Воля і свідомість сформувалися в людини як інструменти, що використовуються кожним для пристосування до тих природних законів, за якими існує фізичне, біологічне і соціальне середовище, в якому вона живе.

Очевидно, саме властивість волі й свідомості забезпечувати пізнання законів соціальної природи і керівництво ними в суспільній практиці є підставою для ілюзії, начебто в суспільстві реально не існують і не діють закони соціальної природи, — вони для людей просто невидимі, бо знаходяться «по той бік» волі та свідомості, приховані за ними.

Для протидії цій «протиприродній» ментальності людей потрібне вчення, яке висвітлить ті закони природи, за якими існує соціальне, — а саме закони соціальної природи.

Вчення про соціальну природу як реальність та закони, які в ній існують і діють, можна — наголосимо — назвати соціальним натуралізмом.

Таким чином, соціальний натуралізм засновується на ідеї, згідно з якою суспільні явища існують відповідно до законів соціальної природи, які діють через волю і свідомість людей. Люди не можуть жодним чином скасувати чи змінити ці закони, — вони можуть лише або виконувати їх, або не виконувати. У цьому полягає «свобода волі».

Сутність же соціального натуралізму — у визнанні верховенства законів соціальної природи, які реально існують і діють у суспільстві та яким люди мають підкорятися. Отже, згідно з соціальним натуралізмом, суспільне життя людей має засновуватися на принципі верховенства законів соціальної природи. Цей принцип, будучи «спільним знаменником» для всіх людей і народів, відкриває можливість вироблення спільних для всіх людей і народів понять і цінностей, що мають узгоджуватися із законами соціальної природи. Це і є основою для солідарності всіх людей на світі та їхнього мирного співіснування.

Слід також правильно визначити співвідношення поняття «реальне» з поняттями «природне» і «протиприродне». І природне, і протиприродне існують реально. Тобто не слід вважати, що протиприродне — це щось нереальне. Наприклад, злочин — це реальність, але протиприродна. Те саме можна сказати про будь-яку соціальну патологію, що виникає через порушення законів соціальної природи.

Усе суще поділяється на три види: фізична природа, біологічна природа, соціальна природа. Якщо існують ці три різні форми, то, згідно з теорією «трьох природ», мають відповідно існувати і три різні види законів природи: фізичної, біологічної і соціальної. Це означає, що фізичні явища мають існувати за законами фізичної природи, біологічні — біологічної, а соціальні — соціальної.

Такий підхід є, на нашу думку, продуктивним для розвитку натуралістичного світогляду. Зокрема, на ньому засновується теорія соціального натуралізму, сутність якої, наголосимо знову, полягає у визнанні існування — поряд із фізичною і біологічною формами природи — також соціальної форми, що існує за своїми, притаманними для неї (відмінними від фізичних і біологічних!) законами — законами соціальної природи.

Іншими словами, соціальний натуралізм — це світогляд, який «відкриває людям очі» на невідому раніше реальність — соціальну форму природи, що існує за своїми, властивими лише для неї законами. Це надає нові можливості для управління суспільним життям людей з метою його впорядкування відповідно до законів соціальної природи.

Звичайно, у зв’язку з визнанням існування соціальної природи і властивих їй законів постане проблема розмежування, які закони соціальної природи реально існують і діють в суспільстві і є істинними, а які є уявними, витвореними лише уявою людською. Як і закони фізичної та біологічної природи, закони соціальної природи перевіряються на істинність за правилами їхньої реалізації і дієвості. Так, наприклад, «закон годинника», якщо він істинний має реально існувати і діяти в усіх трьох формах природи — фізичній, біологічній і соціальній. Для перевірки цієї гіпотези щодо фізичної природи слід спробувати побудувати машину — автомобіль, літак, чи корабель, які б не мали в своєму механізмі того, що відіграє роль «пружини» (двигун) і «маятника» (кермо) в органічній єдності. Ця спроба буде невдалою, і цим підтверджується істинність «закону годинника», згідно з яким не можна побудувати машину без використання в її механізмі «пружини» як двигуна, що генерує рух машини, і «маятника» як управління, що регулює рух машини.

 Далі буде…