Джерела соціального натуралізму
«Сурма» пропонує першу частину з праці Олександра Костенка «Нові очі для нового часу».
ЧАСТИНА 1
И основі аномалій у суспільному житті, що створюють небезпеку для людства, знаходиться неадекватний світогляд, який спотворюється, за висловом Ф. Бекона, «ідолами-привидами», тобто злоякісними («токсичними») соціальними ілюзіями. «Видимість заміняє дійсність, а свобода бачиться як вседозволеність» — такий невтішний діагноз нашого часу. Бо не бачать люди над собою жодного закону, яким би мали керуватися, щоб їм відкрилася дійсність, а також дійсні правила для їхньої поведінки.
Ідея про те, що життя людей у суспільстві визначається законами, які не залежать від їхньої волі й свідомості, з’явилася ще на початку історії. Про це свідчать манускрипти, вірування тощо, а також світоглядні уявлення відомих мислителів різних часів і народів, починаючи з досократиків, а потім Сократа, Платона, Арістотеля, стоїків, римських юристів, Фоми Аквінського, Г. Гроція, Дж. Лока, Ш.-Л. Монтеск’є, Е. Дюркгейма та інших провідників ідеї про впорядкування життя людей законами, які є ЗАКОНАМИ ПРИРОДИ, тобто не витворами самих по собі волі та свідомості людей.
Що ж таке природа, закони якої реально існують і діють у світі, зокрема в соціумі, незалежно від волі та свідомості людей?
Філософія як засіб пізнання цілого світу, який відкривався перед людиною, почалася з пошуку першооснови всього сущого. Цю першооснову було названо «природою». Це ж не випадково саме їй присвятили свої основні філософські твори, названі «Про природу», такі, зокрема, давньогрецькі філософи: Анаксагор, Анаксимен, Гера-кліт, Горгій, Демокріт, Ксенофан, Мел-ліс, Парменід, Піфагор, Хріссіп, Емпедокл, Епікур. Поняття природи як першооснови всього сущого залишається і сьогодні таким, що має світоглядне значення. А людина без світогляду — це як «вершник без голови»...
Влада природи над усім сущим, зокрема над людьми, може здійснюватися не інакше, як через її закони. Людям же для того, щоб жити у злагоді з ними, потрібні воля і свідомість.
Якщо природа є першоосновою всього сущого, то звідси можна вивести ідею природної цілісності світу, згідно з якою все суще є частинами одного цілого — природи й існує не інакше як за її законами. Нічого позаприродного, тобто такого, що існувало б поза межами дії законів природи, на світі немає. Це означає, що не лише фізичні й біологічні явища існують відповідно до законів природи, а й соціальні явища теж.
Отже, Природа — це сутність, що породжує все суще і дає йому закони для існування. Слово «природа» (латиною natura, що означає «народження») походить від nasci «народжувати». Таким чином, природа — це те, що породжує дещо, а якщо породжує, то при цьому дає і свої закони для існування цього «дещо».
У ході історичного процесу поняття «природа» зазнавало певних видозмін. Так, усупереч ідеї природної цілісності світу, воно в пізнішому від давньогрецького трактуванні вже не означало першооснови, яка охоплювала все суще, а було обмежено лише фізичними й біологічними явищами, тобто з цього поняття виключалися явища соціальні, які були позбавлені ознаки природності.
Настав час, коли поняття «природа» і «суспільство» протиставлялися як різнорідні. Це призвело до того, що в соціальних уявленнях людей суспільство було виведено зі сфери дії законів природи і стало вважатися витвором людської волі та свідомості, які нічим іншим, крім власної автономії, не керувались. А будучи незалежними від законів природи, воля людини перетворюється на сваволю, а свідомість — на ілюзії. От тоді й відбувається ураження великих мас людей сваволею й ілюзіями, що породжує різноманітні соціальні патології.
Зі спотвореного поняття природи випливло, що природне означає щось несоціальне, а соціальне — щось неприродне. На довгий час запанувало хиб-не уявлення, що полягало у протиставленні категорій «природи» та «суспільства»: начебто «природа» і «суспільство» — це взаємовиключні категорії. Слово «природне» на певний час набуло значення чогось протилежного соціальному і належного лише до фізичної чи біологічної природи. Тому поняття «соціальної природи» не могло сприйматися як поняття, що відображає якусь реальність. Воно довго сприймалося як оксюморон, тобто як об’єднання несумісних начебто речей: соціального і природного.
Тому така реальність як «соціальна природа» випадала з поля зору людей узагалі — вона стала, образно кажучи, «natura incognita». Існування «соціальної природи» не вкладалося в саме поняття «природи». Внаслідок цієї деформації було модифіковано і поняття натуралізму, бо «природність» стала виключати атрибут «соціальності», а «соціальність» — виключати атрибут «природності».
Іншими словами, у світогляді людей кількох поколінь виник драматичний конфлікт: «природне» вже не мі-стить «соціального», а «соціальне» — «природного». Уражені ментальною ілюзією протиставлення одного другому, годі було уявити реальність існування «соціальної природи», поряд із фізичною і біологічною її формами.
Критикуючи Ж.-Ж. Руссо і Т. Гоббса за їхні так звані волюнтаристські (неприродні) концепції, відповідно до яких людські суспільства — це витвори волі й свідомості людей, французький учений — засновник соціології Е. Дюркгейм протиставляє їм Арістотеля, який «першим побачив у суспільстві факт природи».
У XVIII столітті цю ідею відродив Ш.-Л. Моттеск’є, який «твердо заявив, що суспільство, як і решта світу, підлягає необхідним законам, що випливають із природи речей». Розвиваючи ідею О. Конта про те, що об’єднання окремих людей створює соціум, «який має свою особливу природу і свої власні закони», Е. Дюркгейм пропонує відрізняти природні закони соціуму від «громадянських законів» таким чином: «Що стосується громадянських законів, які видають правителі чи за які голосують законодавчі асамблеї, то вони, вочевидь, лише виражають у відчутній і ясній формі ці природні закони». Він, зокрема, зазначав: «...соціологія могла виникнути лише тоді, коли стали розуміти, що суспільства, як й інша частина світу, підкоряються законам, які необхідно випливають із їх природи і їх виражають».
Суспільство є такою природною реальністю, що існує за притаманними їй природними законами, які діють інтеріоризуючись (відображаючись) у волі та свідомості окремих індивідів. «Можна навіть сказати, — зазначає Е. Дюркгейм, — що з усіх законів краще за всіх установлений експериментально (оскільки ми не знаємо тут жодного винятку і він був перевірений незчисленну кількість разів) саме той, який стверджує, що всі природні явища розвиваються згідно із законами. Якщо суспільства існують у природі, то вони також мають підкорятися цьому загальному законові...».
Отже, незаперечною заслугоюЕ. Дюркгейма є те, що, спираючись, зокрема, на ідеї Ш. Монтеск’є, А. де Сен-Сімона, А. Еспінаса, О. Конта, Е. Спенсера, він обґрунтував висновок: суспільство є природною реальністю, так само, як і фізичні й біологічні явища.
Іншими словами, згідно з ідеєю природної цілісності світу, все суще на світі має існувати не інакше, як за законами природи. Звідси випливає принцип всесвітньої природної законності, відповідно до якого все суще існує відповідно до законів природи. Образно кажучи: матір природа — найвищий законодавець для всього сущого на всі часи. Це означає, що за її законами мають існувати не лише фізичні й біологічні явища, а й соціальні, які є проявами волі та свідомості людей. Якщо виходити з ідеї природної цілісності світу, то «основне питання світогляду» має формулюватися таким чином: «Яка роль волі та свідомості людей у світі, що існує згідно із законами природи?». А вирішуватися воно на основі тієї ж ідеї природної цілісності світу має так: «Роль волі та свідомості людей у суспільному житті полягає в тому, щоб люди могли пізнавати закони соціальної природи і жити у злагоді з ними».
Чи не найглибше у реальність існування і дії законів природи, що упорядковують не лише фізичні й біологічні явища, а й життя людей у суспільстві, проник за допомогою наукових методів Дж. Лок, розвиваючи власну концепцію «закону природи». У творі «Дослідження закону природи», датованому 1664 роком, він задається питанням «Чи існує закон природи?» і доводить необхідність його існування. «...Немає у всьому всесвіті, — пише він, — нічого... що б не визнавало точних і визначених законів власного існування, що відповідають природі кожного...». Дж. Лок називає природу «матір’ю всього сущого». Він наполегливо доводить, що згода між людьми про те, що є правильним і що неправильним, не може підміняти собою «закон природи», бо в різних народів (племен) і в різні часи ця згода різна. Твердження, що «глас народу — глас божий» Дж. Лок категорично спростовує досить переконливими доказами. Хоч при цьому, як уявляється, згода між людьми про справедливість чи несправедливість може бути істинною, якщо вона засновується на узгодженні волі та свідомості людей із «законом природи». Тобто критерієм для оцінки згоди між людьми має бути те, чи відповідає зміст цієї згоди «закону природи». Якщо, наприклад, суперечить, то згода між людьми про поняття справедливості чи несправедливості є драматичною помилкою «гласу народу», яких в історії людства було забагато.
Дж. Лок
Отже, закон природи реально існує і діє в суспільному житті людей таким чином, що зобов’язує щось учиняти чи не вчиняти, а «громадянський закон» (тобто те, що ми називаємо позитивним законодавством) має відображати це зобов’язання «закону природи» і забезпечувати його виконання за допомогою влади. «...Аргументи, що підтверджують універсальність зобов’язання, яке накладається законом природи, — пише Дж. Лок, — могли б бути виведені апостеріорі з тих нещасть, які б настали, якби ми уявили, що ця зобов’язувальна сила десь зникла; бо тоді б не стало ніякої релігії, ніякої людської спільноти, ніякої вірності й нескінченної множини інших речей того ж роду...» . А ось виконання «закону природи» — це основа усіх людських благ: «...ніщо такою мірою не сприяє спільній користі кожного, ніщо такою мірою не забезпечує безпеку і недоторканність майна людей, як виконання закону природи».
Дж. Лок уважав, що «закон природи» є вічною і повсюдною реальністю суспільного життя людей, яка діє незалежно від того, в яких формах існує людська спільнота: це доцивілізаційні соціуми чи сучасні суспільства. Очевидно, можна припустити також, розвиваючи цю ідею Дж. Лока, що будь-яке суспільство в майбутньому теж існуватиме не інакше, як відповідно до «закону природи».
Порівнюючи існування «закону природи» в житті людей при перебуванні їх у так званому природному стані та в умовах сучасного вже суспільства, він зазначає: «Зобов’язання закону природи не перестають існувати в суспільстві, але тільки в багатьох випадках вони чіткіше виражені, й відповідно до людських законів їх супроводжують відомі покарання для того,щоб змусити їх виконувати. Таким чином, закон природи виступає як вічне керівництво для всіх людей, для законодавців такою ж мірою, як і для інших. Ті закони, які вони створюють для спрямування діянь інших людей, повинні, так само як і їхні власні діяння і діяння інших людей, відповідати закону природи... Оскільки ж основним законом природи є збереження людства, то ніяка людська санкція не може бути благодатною чи обґрунтованою, якщо вона цьому суперечить».
Саме за природним правом, про яке писав Дж. Лок, має існувати не лише національне право тієї чи іншої країни, а й міжнародне, адже будь-які зобов’язання у міжнародному праві випливають так само із «закону природи», виявленого вченим.
Якщо «закон природи» реально існує і діє, то методика його пізнання теж має бути РЕАЛЬНОЮ, тобто такою, щоб пізнавати вказаний закон як РЕАЛЬНІСТЬ. Дж. Лок стверджує, що «закон природи», як і будь-яка інша природна реальність — фізична чи біологічна, — може пізнаватися з допомогою «розуму і чуттєвих відчуттів». Це теж є свідченням того, що він розглядав «закон природи» як такий, що реально існує і діє.
Але є проблема пізнання (відкриття) цього закону й методологічної ролі в його пізнанні (відкритті) соціального натуралізму. І тут постає питання ролі волі та свідомості людини в забезпеченні життя людей у злагоді із законами соціальної природи.
Олександр Костенко,
Київ «Сурма»