Джерела соціального натуралізму

«Сурма» пропонує другу частину з праці Олександра Костенка «Нові очі для нового часу».  

Початок тут

ЧАСТИНА 2

 Роль волі та свідомості полягає не в тому, щоб безпосередньо творити суспільні явища незалежно від соціальної природи, замість неї, а в тому, щоб забезпечити своєю активністю (участю) процес творення суспільних явищ за законами соціальної природи. Тобто воля і свідомість людей є не творцем суспільних явищ, а лише засобом (інструментом), який використовується людьми для творення цих явищ відповідно до законів соціальної природи.

Така активність (участь) волі та свідомості в походженні суспільних явищ відкриває можливість для існування ілюзії, начебто творцем цих явищ є саме вони, а справжній творець — соціальна природа з її законами, — що діє через волю і свідомість людей, зникає з поля зору, прикриваючись ширмою видимості. Таким чином, зазначена ілюзія, як і будь-яка інша, полягає в тому, що видимість видається за дійсність.

Видимість сприймається як дійсність, зокрема, тоді, коли пізнання обмежується емпіричним (досвідним) підходом. Обмеження пізнання емпіризмом і протиставлення його «метафізичному підходові в пізнанні» відстоював, зокрема, О. Конт, якого вважають засновником «позитивізму». Проте це спотворює саму сутність пізнання, видаючи видимість (суб’єктивне) за дійсність (об’єктивне).

Багатовіковий досвід пізнання людством фізичної, біологічної і соціальної природи спростовує «позитивізм» О. Конта і свідчить, образно кажучи, що емпірія без теорії («метафізики») — сліпа! Саме теорія («метафізика») надає можливість розрізнити видимість (суб’єктивне) та дійсність (об’єктивне). А пізнання, обмежене лише емпіричним підходом, тобто видимістю (суб’єктивним), здатне породжувати ілюзії, які спотворюють уявлення про дійсність (об’єктивне).

Уявлення, згідно з яким видимість сприймається як дійсність, є емпіричною ілюзією, яка називається позитивізмом. На основі цієї ілюзії виникає вчення про те, що начебто справжнім творцем соціальних явищ є не соціальна природа, яка творить соціальні явища за своїми законами, а воля і свідомість людей. Це вчення називається соціальним позитивізмом.

Позитивізм — це уявлення, за якого суб’єктивна видимість видається за об’єктивну дійсність. Для процесу пізнання властивим є акт видимості, який передує відкриттю дійсності та потенційно має привести дослідника до акту відкриття дійсності. Отже, без видимості обійтися неможливо, бо він необхідний атрибут процесу пізнання.

Але позитивістське уявлення, за якого пізнання зупиняється на етапівидимості й вона сприймається як дійсність, жодним чином не приводить до відкриття дійсності. Отже, уявлення, за якого видимість вважається дійсністю, закриває саму можливість відкриття дійсності.

Пізнання — цілісний двостадійний процес, що починається зі стадії розгляду дослідником видимості та закінчується стадією відкриття дійсності. Той, хто зупиняється в пізнанні на стадії видимості, подаючи видимість за дійсність, перебуває в полоні уявлення, яке і називається позитивізмом. Ін-шими словами, позитивізм — це уявлення про видимість як про дійсність. Невипадково Г. Сковорода закликав: «з видимого пізнавай невидиме!»

Таким чином, позитивізм, що є про-явом недорозвиненості пізнання до стадії відкриття дійсності, прирікає дослідника на ураження різноманітними ілюзіями, породжуваними непізнанням дійсності, зокрема законів соціальної природи. Керуючись позитивістськими ілюзіями, людина порушує закони природи, які існують і діють, але не пізнані нею. Такі порушення і є проявами соціальної патології.

Із викладеного вище випливає, що позитивізм — неодмінний атрибут пізнання, зокрема соціальних явищ, який має відігравати роль антипода натуралізму, в тому числі соціального. Правильним буде також вважати, що, образно кажучи, соціальний позитивізм є ґрунтом, необхідним для визрівання своєї протилежності — соціального натуралізму, а соціальне пізнання є процесом подолання першого другим.

Позитивізм присутній у пізнанні всіх трьох форм природи: фізичної, біологічної, соціальної.

Прикладом фізичного позитивізму може бути геоцентризм, згідно з яким дійсністю визнається видимість, що Сонце обертається навколо Землі. Цей позитивізм був подоланий Н. Коперником, який зазначену видимість спростував пізнанням дійсності, за якою Земля обертається навколо Сон-я, тобто насправді існує геліоцентризм.

Біологічний позитивізм можна проілюструвати змінами уявлень про етіологію туберкульозу до відкриття палички Коха. Певний час існувало уявлення, що причинами цього захворювання є певна множина чинників. Тож видимість, що ця множина — причини тубекульозу, визнавалася за дійсність. У 1882 році Р. Кох відкрив патогенний мікроорганізм, який насправді спричиняє захворювання. Цим уявлення видимості було спростовано уявленням дійсності, тобто ілюзорність біологічного позитивізму («множинності патогенних факторів») розвінчано уявленням про дійсну природу туберкульозу — тобто про патогенез туберкульозу, породжений палочкою Коха. Це уявлення і є біологічним натуралізмом.

Прикладом соціального позитивізму може бути, зокрема, утопізм, який полягає в ілюзорному уявленні, за якого видимість визначальної ролі волі та свідомості в управлінні суспільним життям людей визнається за дійсність. Це уявлення видимості спростовується соціальним натуралізмом, який відкриває, що насправді суспільне життя людей управляється не їхньою волею і свідомістю, а законами соціальної природи, що реально існують і діють через волю і свідомість людей. Отже, роль волі й свідомості полягає в тому, щоб забезпечити дію законів соціальної природи, а не підміняти собою останні.

Позитивізм буде існувати завжди. Це — іманентна (внутрішньо притаманна) властивість людського пізнання. Позитивізм завжди буде існувати і перебувати у стані боротьби з натуралізмом, забезпечуючи таким чином соціальний прогрес. Позитивізм не можна ігнорувати — його треба розуміти у світлі натуралізму і з ним співіснувати.

Для розуміння процесу пізнання як переходу від «видимості» до «дійсності» його можна зобразити з допомогою метафори «горіха». Принцип горіха як принцип пізнання полягає в тому, що позитивізм — це «шкаралупа», тобто видимість горіха, яку треба розкрити, щоб відкрилося «ядро», тобто дійсність, яка є істинною для горіха. Іншого шляху пізнання немає. Істина ніколи не буває голою! Шлях до істини, цебто до законів соціальної природи, проходить через подолання позитивізму. Зупинка пізнання на позитивізмі (на «шкаралупі»), неподоланий позитивізм, що приймається за дійсність («ядро»), — це спотворення істини. Саме соціальний натуралізм спрямований на подолання цієї помилки пізнання, яке оперує «шкаралупою», видаючи її за «ядро».

Соціальний натуралізм має використовуватися для розвінчання різноманітних суспільних ілюзій і волюнтаризму, заснованих на соціальному позитивізмі.

Зокрема, у світлі соціального натуралізму вчення К. Маркса й Ф. Енгельса щодо «матеріалістичного розуміння історії» може бути інтерпретовано таким чином.

У передмові до своєї праці «До критики політичної економії» в 1857 році К. Маркс писав: «В суспільному виробництві свого життя люди вступають в певні, необхідні, від їхньої волі незалежні відносини — виробничі відносини, які відповідають певному ступеню розвитку їхніх матеріальних виробничих сил. Сукупність цих виробничих відносин складає економічну структуру суспільства, реальний базис, на якому вивищується юридична і політична надбудова і якому відповідають певні форми суспільної свідомості. Спосіб виробництва матеріального життя обумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі. Не свідомість людей визначає їх буття, а, навпаки, їхнє суспільне буття визначає їхню свідомість».

У «Німецькій ідеології», написаній К. Марксом разом з Ф. Енгельсом, «матеріалістичне розуміння історії»знаходить вже остаточне формулювання: не суспільна свідомість визначає суспільне буття, а навпаки — суспільне буття визначає суспільну свідомість. При цьому, критикуючи французьких матеріалістів, К. Маркс пише: «Матеріалістичне вчення про те, що люди суть продукти обставин і виховання, що, таким чином, люди, які змінилися, суть продукти інших обставин і зміненого виховання, — це вчення забуває, що обставини змінюються саме людьми і що вихователь сам має бути вихований».

Отже, К. Маркс визнає, що людський фактор, зокрема суспільна свідомість, будучи таким, що визначається суспільним буттям, якимось певним чином діє на суспільне буття, змінюючи його обставини. Але тут виникають наступні питання: по-перше, чи може суспільне буття, згідно з ідеєю природної цілісності світу, відбуватися не за законами соціальної природи, і, по-друге, чи має суспільна свідомість діяти на суспільне буття іншим чином, аніж за цими законами.

К. Маркс і Ф. Енгельс не дають відповіді на ці питання. Тому за їхнім ученням і виходить, що «соціальне буття» є «річчю-в-собі», що існує поза законами соціальної природи, а «суспільна свідомість», визначаючись таким «беззаконним» «суспільним буттям», і сама є проявом таких «речей-у-собі» як «беззаконна воля» і «беззаконна свідомість».

Про цю рису «матеріалістичного розуміння історії» К. Маркса й Ф. Енгельса свідчить і той факт історії, що всі спроби здійснити в суспільній практиці їхнє вчення закінчувалися соціальним волюнтаризмом і соціальним утопізмом. У світлі соціального натуралізму це можна пояснити тим, що вчення К. Маркса й Ф. Енгельса не засноване на визнанні реального існування і дії законів соціальної природи.

Якщо згідно з соціальним натуралізмом суспільне життя людей відбувається за реально існуючими і діючими законами соціальної природи, то виникає питання: як саме це відбувається? А відбувається таким чином: закони соціальної природи інтеріоризуються (засвоюються) у волі й свідомості людей. Тобто їхні воля і свідомість узгоджуються із законами соціальної природи. Міра узгодженості волі та сві-домості людей називається соціальноюкультурою.

Соціальна культура, іншими словами, — це культура (упорядкованість певним чином) суспільних відносин. Залежно від їхнього різновиду вона поділяється на політичну, економічну, моральну, правову, релігійну, наукову, етнічну тощо. Ця соціальна культура людей, проявляючись у їхній поведінці, і визначає суспільне життя.

Отже, закони соціальної природи діють не безпосередньо на суспільне життя, а опосередковано, — засвоюючись у волі та свідомості людей, які проявляються у їхній соціальній поведінці. Тому існує закономірність: яка соціальна культура людей — таке і їхнє життя.

Будь-які суспільні прояви волі та свідомості визначаються їхньою соціальною культурою.

Зокрема, свобода тієї людини, що має соціальну культуру, є культурною свободою, яка проявляється в моральній і правовій поведінці, а свобода людини, що не має соціальної культури, є безкультурною свободою, — вона проявляється в протиправній і аморальній поведінці.

Соціальна культура людей, втілюючи у собі закони соціальної природи, є основним соціогенним фактором. Це означає, що суспільство змінюється зі зміною соціальної культури. Отже, справді результативними можуть бути лише ті реформи суспільного життя, які здатні реформувати соціальну культуру людей так, щоб вона якнайповніше втілювала в собі закони соціальної природи. Саме така — НАТУРАЛІСТИЧНА — соціальна культура є рушім суспільного прогресу.

Звідси випливає, що у світлі соціального натуралізму формула «буття визначає свідомість» є нездатною розкрити справжній зв’язок між буттям людей і їхньою свідомістю. Насправді суспільне буття людей визначається законами соціальної природи таким чином: вони (ці закони) інтеріоризуються у волі та свідомості людей, стаючи їхньою соціальною культурою і проявляючись у їхній соціальній поведінці, яка і створює суспільне буття. І це буття людей, і їхня воля та свідомість визначаються законами соціальної природи. А вже як люди втілять їх — це залежить від них самих. У різних суспільствах утілюють по-різному, тому й по-різному живуть.

Таким є «механізм» реального існування і дії законів соціальної природи в суспільному житті: він полягає в узгоджені волі та свідомості людей із цими законами і прояві узгоджених волі й свідомості в соціальній поведінці.

Розвиток людства відбувається у вигляді пристосування людей до законів фізичної, біологічної і соціальної природи, тобто у вигляді інтеріоризації цих законів у волі та свідомості. А результатом цього є формування фізичної, біологічної і соціальної культури людини, яка проявляється в її соціогенній поведінці. Яка ця культура — такий і стан розвитку людей у суспільстві.

Проте воля і свідомість можуть не узгоджуватися із законами соціальної природи. Стан неузгодженості волі із законами соціальної природи є станом сваволі, а стан неузгодженості волі і свідомості з цими законами є станом ілюзій. Таким чином, у людини утворюється те, що ми називаємо комплексом сваволі й ілюзій. Цей комплекс завжди проявляється у вигляді поведінки, що порушує закони соціальної природи, які мають втілюватися в нормах позитивного законодавства чи позитивної моралі.

Будь-який прояв цього комплексу є порушенням законів соціальної природи, а значить соціальним злом. Отже, усе, що є соціальним злом, — це прояв комплексу сваволі й ілюзій, що виникає в людей унаслідок неузгодженості їхньої волі і свідомості із законами соціальної природи.

Стан такої неузгодженості визнача-ється також як соціопатія. На відміну від соціопатії, стан узгодженості волі й свідомості із законами соціальної природи називається соціономією.

Також можна стверджувати: соціопатія означає, що людина позбавлена соціальної культури, а соціономія — що має її.

З цього випливає, що основою протидії будь-якому соціальному злу на світі є діяльність, спрямована на узгодження волі та свідомості людей із законами соціальної природи, тобто, іншими словами, формування в людей соціальної культури, яка створює імунітет проти ураження комплексом сваволі й ілюзій.

І тут виникає питання: це ж скільки людських трагедій, суспільних бід і конфліктів, які є проявами цього комплексу, можна було б відвернути, якби для подолання соціопатії було використано заходи формування світогляду соціального натуралізму, що створює імунітет проти ураження людей комплексом сваволі й ілюзій. Зокрема, це стосується різноманітних соціальних конфліктів, громадянських воєн, революцій і контрреволюцій, тероризму, злочинності, корупції, економічних криз і криз моральності, деструктивних розладів особистості (алкоголізм, наркоманія, самогубства) тощо.

У сфері політики, яка розглядається як управління суспільним життям людей за допомогою влади, комплекс сваволі й ілюзій набирає форми соціального волюнтаризму і соціального утопізму. Волюнтаризм і утопізм — це таке управління суспільним життям людей за допомогою влади, яке не узгоджується із законами соціальної природи.

Проявом волюнтаризму й утопізму була спроба побудови в СРСР так званого комуністичного суспільства з використанням, зокрема, «марксистсько-ленінської теорії». Цей волюнтаризм і утопізм «радянського типу» проявлявся в порушенні законів соціальної природи, заперечуючи, наприклад, природні права людини на приватну власність і підприємництво, на громадянські свободи тощо. Політична воля при цьому перетворилась на політичний волюнтаризм, а політична ідеологія — на політичний утопізм.

У світлі соціального натуралізму забезпечити соціальний прогрес за допомогою волюнтаризму й утопізму не-можливо, бо це порушення законів соціальної природи. Прогрес можна забезпечити лише за допомогою політики, що здатна узгоджувати суспільне життя людей із законами соціальної природи. Саме це, відповідно до соціального натуралізму, можливо шляхом розвитку соціальної культури людей, що є засобом узгодження їхньої волі та свідомості із законами соціальної природи! 

Одним із проявів волюнтаризму й утопізму є так звані псевдореволюції — політичні акції, які спрямовані на забезпечення суспільного прогресу всупереч законам соціальної природи. Згідно із соціальним натуралізмом справжніми є лише ті революції, які створюють умови для формування в людей соціальної культури, що забезпечує узгодженість суспільного життя із законами соціальної природи.

Це саме стосується і соціальних реформ — лише ті з них є прогресивними, які сприяють узгодженню волі й свідомості людей із законами соціальної природи. Ті ж реформатори, які «не бачать» законів соціальної природи, з якими слід узгоджувати життя людей у суспільстві, ведуть його не до прогресу, а до кризи.

Дж. Лок переконує, що без закону природи розвалюються обидві основи суспільства — державне управління суспільним життям людей і вірність договорам між людьми. Державне управління суспільним життям стає неможливим, «бо закони, постановлені в державах, зобов’язують не самі по собі ... а саме в силу закону природи...», а вірність людей договорам втрачає сенс, якщо вона не визначається законом природи. Так Дж. Лок обґрунтовує реальність існування і дію в суспільному житті «закону природи».

Отже, закон природи реально існує і діє в суспільному житті людей таким чином, що зобов’язує їх щось учиняти чи не вчиняти, а «громадянський закон» (тобто те, що ми називаємо позитивним законодавством) має відображати це зобов’язання «закону природи» і забезпечувати його виконання за допомогою влади. Виконання цього закону — основа всіх людських благ: «...ніщо такою мірою не сприяє спільній користі кожного, ніщо такою мірою не забезпечує безпеку і недоторканність майна людей, як виконання закону природи».

Далі буде…