Микола Костомаров — письменник, учений, патріот
Він цікавився Шотландією та Латинською Америкою. Був дуже обізнаним на античності, у Стародавньому Римі був як у себе вдома. Знався на різних культурах і писав про них. Міг стати шотландистом, латиноамериканістом (якби тоді були такі спеціальності), античником… ким завгодно. Але він обрав українську ідентичність і принципово називав себе українофілом.
Його улюбленим числом було 13. Може, тому, що це початок нової дюжини? Навіть вінчання він призначив собі на 13-те число.
Ми завдячуємо йому тим, що він дослідив і зберіг нашу історію. Ще йому належить докладна праця про нашу міфологію. А ще — численні вірші, проза, драматургія, переклади… Він романтик, але вся діяльність показує, що індивідуальність явно ширша, ніж один напрям. Це — Микола Костомаров (1817-1885), народжений у травні. Поет, прозаїк, драматург, перекладач, учений-історик, етнограф, навіть музикант… Дуже масштабна діяльність і різноманітний спектр. Сучасник і друг Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша та інших українських творців-патріотів.
Я, звичайно, читала та досліджувала Костомарова, але спробую окреслити те, якою постаттю він був.
Він мав незвичну генеалогію — бо все віщувало, що йому буде важко пробитися. Микола Костомаров був сином дворянина і кріпачки (яка походила з козацького роду). За спогадами Костомарова, його батько був вольтер’янцем за поглядами і взагалі великим оригіналом. А сам майбутній письменник і вчений ще змалечку так уславився своїми здібностями, що його називали «чудесна дитина». Проте щоб пробитися, Костомарову через своє походження довелося зазнати багато труднощів.
Він писав вірші під псевдонімом «Ієремія Галка». Належав до харківської школи романтизму, де поезія і проза спліталися з наукою та художніми перекладами. Також у Костомарова можна повчитися вміння об’єднуватися з іншими. Адже він особисто знав Тараса Шевченка (обидва належали до Кирило-Методіївського братства, або Кирило-Мефодіївського товариства), Віктора Забілу та багатьох інших українських поетів, із якими був у дружніх і ділових стосунках.
Але якщо уявляти Костомарова як кабінетного вченого, чиєму життю ніщо не загрожувало і який спокійно творив, це буде неправдою. Історія його одруження, скажімо, — просто матеріал для роману. І про це написано — Віктором Домонтовичем («Аліна й Костомаров»), Оксаною Іваненко («Тарасові шляхи»). Це про взаємне кохання вчителя історії та його учениці — київської пансіонерки Аліни Крагельської, яка мала талант піаністки. Костомаров усіляко розвивав її, це були інтелектуальні стосунки. Проте якраз перед вінчанням Костомарова заарештували за участь у Кирило-Мефодіївському братстві. Далі довго переповідати всю історію, але зазначу, що вона романтична, проте нещаслива. Зрештою, Костомаров і Аліна повінчалися. Але все це переплетено з поневіряннями вченого, стеженням за ним поліції, ІІІ відділу, репутацією «неблагонадійного» тощо .До того ж інші бачили мезальянс Аліни Крагельської, бо вона виходила заміж за сина кріпачки. Ми бачимо тільки результат — академічні титули і здобутки Костомарова як фахівця, — але треба знати про тернистий шлях, яким він пробивався до вершин. Мені подобається те, що Микола Костомаров не терпів бездіяльності. Певно, тому він стільки створив.
Як Микола Костомаров зацікавився українською історією? Це було змалечку. Вочевидь, від фольклору. Але свою роль відіграла й тенденція часу. Адже модною книгою були «Оссіанові поеми» шотландця Джеймса Макферсона. Сьогодні доведено, що це містифікація (хоча тексти, мабуть, і на реальній основі, просто інша форма), начебто від імені легендарного барда Оссіана (Ойсіна), але романтизм надзвичайно захоплювався цими творами. Адже це героїка, сильні епічні характери, «екзотичні» й водночас такі несподівано-рідні кельти. Рано прочитавши ці пісні, майбутній історик був вражений. Але чи знав він потім, що це містифікація? Певно, так. Бо у своїх історичних розвідках наполягав на об’єктивності, доведеності джерел. І в його творах на історичну тематику відчувається, що писав професіонал. Проте видно, що автор шукав українського Оссіана і сам став таким бардом.
Ще Костомарова вабила Латинська Америка. Але відкрив, що українська історія, культура, міфологія, фольклор не менш цікаві — і мало розроблені. Тому ми завдячуємо цьому діячу науковим зібранням і обробкою фактів.
Народу потрібна історія. Костомаров умів обробляти і міфи, і справжні факти.
Його улюбленим афоризмом були слова Вергілія: «Велике в малому оспівую». Це — епіграф до українських поезій романтика. У вірші «Пісня моя» (відкривається епіграфом із Шиллера: «Так линуть хвилі пісні з ніколи не відкритих джерел») фактично висловлено кредо автора: «— Співай, — казала, — для всього роду, / Співай, — каза-ла, — для всій родини. / Співатиму, співатиму, поки гласу стане, / Хоч і слухать не захочуть, я не перестану». Або щемкий вірш «Соловейко» про пташиний спів (ясно, що це алегорія творчої людини): «Співає пташка, і ніхто / Не взяв її в примітку! / Співа співець — ніхто йому / З душі не кине квітку! // Одно серденько між всіма / Глас птащин розпізнало; / Одно серденько пісня та / Співцева розрушала». Поет не цурався переповідання світових легенд, мотивів фольклору різних народів (греків, поляків, чехів та інших), йому належать переспіви з Міцкевича та інших, любив тему Еллади, але у вічі впадає передусім українська тематика. Ця муза лірична. Є й песимістичні вірші, але й позначені легким, добрим гумором. Є й завзято патріотичні. Є позначені свіжою фантазією. Наприклад, поет порівнював жар кохання з вогником лампадки — у вірші «Панікадильце»: «Із чим єсть схожий ґнотик сей? / Йому в оливі сяти; / Так Бог велів душі моєй / В любові ізникати». Ці вірші цінно читати ще й тому, що збірки автора мали трагічну історію. Оскільки Кирило-Методіївське братство розкрили, то 1847 року збірки Костомарова було знищено. Але ж до певної авдиторії вони дійшли! За життя поета багато віршів не перевидавалося. Тим цінніше те, що зараз ми можемо їх читати.
Звичайно, не можна оминути історичних праць Костомарова, які на той час були особливо новаторськими. Варто виокремити його розвідки «Богдан Хмельницький» та про інших гетьманів. У цих книгах зібрано та досліджено саме факти. Не кажучи про те, що й ті, хто вперше брався це читати, зазначали цікавий стиль. Так, цей учений не був сухим — і одночасно спирався на правду.
Він відомий і як перекладач. Зокрема, популярним був англійський геній Джордж Ґордон Байрон — і Костомаров переклав кілька його віршів на біблійну та іншу тематику, близьких його душі. Також ми можемо читати українською переклади з чеського «Краледворського рукопису». Сьогодні вважають, що це містифікація (романтизм був щедрим на такі речі). Але ж народна основа — правдива. Помітно, що Костомарова приваблювали пісні та балади про метаморфози. Також він любив не лише записувати фольклор (у тому числі українську легенду про скарб), а й писати власні фантастичні твори, де уява межує з реальністю, і читач неодноразово ставить собі питання: що це було?
Коронною працею є «Слов’янська міфологія», де автор зібрав факти і науково проаналізував. Вражає, на яку велику кількість серйозних джерел (у тому числі німецькою мовою) спирався Костомаров. Українську міфологію він порівнював з античними, германськими, скандинавськими, індійськими, єгипетськими… Тобто показав у комплексі. Автор докладно пояснив про Даждьбога, Сварожича, Перуна, Лада, Ладу та інших богів. Узагалі кожний епізод (відроджений істориком), у тому числі про обряди, можна читати як видовищний роман — чи ніби дивитися фільм. Також приємно, що ця праця (як й інші історичні вченого) читається із захватом, дуже цікаво, але це читання не лише для розваги, а й для знань. А ще Костомаров постав і як лінгвіст, оскільки розшифровував імена божеств у різних мовах і культурах — і так доходив правильного висновку. Також він спирався не тільки на хроніки та інші писані джерела, а й на українські народні казки та пісні, убачаючи в них міфи. Наприклад, так дослідник знайшов про Сонце і його матір. Або наводив як приклад «слов’янської космогонії» українську колядку: «Колись то було з початку світу, / Тоді не було ні неба ні землі, / Неба ні землі — нім синє море» (і далі розповідається, як прилетіли два голуби творити світ). Учений аналізував і нижчу міфологію (про лісовиків, русалок та інших духів), надавав велике значення символіці птахів. Також його дуже цікавили метаморфози (недарма сам Костомаров стільки писав на ці сюжети у власних віршах і перекладав поезії про перетворення). Наприклад, людина перетворюється на дерево. Матеріал — народні казки і пісні, а також язичницькі свята, причому дуже багато саме українських фактів. Це надзвичайно насичена праця, і її варто читати.
А ще Костомаров рекомендував усім: якщо ті не знають України, треба читати її художню літературу — і радив своїх сучасників (тобто романтиків). Звичайно, на першому місці в нього був Тарас Шевченко. Фактично саме Костомаров постав одним із перших (якщо не першим) аналітиків творчості Кобзаря. Також автору «Слов’янської міфології» належить аналіз поетичної творчості іншого його сучасника — харківського романтика Амвросія Метлинського (псевдонім Амвросій Могила), який передчасно вмер, але залишив прецікаву ґотичну поезію на козацьку та іншу тематику. І все це вчений наводив як приклади української міфології! Романтичне єднання людини з природою, змалювання обрядів (наприклад, чар, ворожінь) тощо — на цьому будувалась і наука.
А ще Костомаров випередив Джорджа Орвелла з його алегоричною прит-чею «Ферма тварин», оскільки написав оповідання «Скотський бунт» (точніше, жанр досі не визначено, бо цей твір дуже своєрідний). Розповідається у формі листа українського поміщика його приятелю — як попередження. Не розтягнуто, а дуже динамічно і захопливо. Деякі деталі навіть гумористичні (про те, як найменший поміщицький син розігнав бунтівничих голубів, вистреливши з пістолета — мабуть, іграшкового), але все одно — моторошне враження, причому щасливий кінець досить відкритий. А ще цікаве спостереження: герой припускає, що безсловесні (на людський розсуд) тварини і птахи насправді зовсім не дурні, а просто ми не розуміємо їхньої мови. Отже, конфлікт вийшов і через нерозуміння людьми худоби і птаства. Описано приклад неписьменного (але кмітливого) Омелька, який натомість пречудово знав мови худоби і птахів (ще й умів розмовляти з усім живим), і ці його знання допомогли перемогти бунтівників. А ще прецікаво і точно змальовано характери, особливості кожної тварини і кожного птаха. Показано, що Омелько чудово знав натуру кожної породи — і тому дав поміщику слушні поради. Отже, треба просто вміти бачити і чути. Також цей текст оригінальний і тому, що важко визначити, де закінчується гумор і починається серйозне, а де — навпаки: серйозне переростає в гумор.
Казки, легенди, пісні, балади, бувальщини і небувальщини, фантастика і правда — усе це є в Миколи Костомарова. А ще цікавий стиль, дотепність, надзвичайна насиченість фактами. Віриться, що все так і було — адже писав фаховий історик, в якого було своє мислення. Про нього можна багато написати (і це робили та роблять філологи, історики та інші науковці), проте сподіваюся, що вийшло окреслити портрет. І, звичайно, хочеться побільше перевиданих праць Костомарова, які заслуговують на те, щоб увійти в антології та хрестоматії, адже це — наша пам’ять.
Аналітик матеріалів — Олена Смольницька.
Автор: Ольга Смольницька — кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів).