Микола Зеров — поезія та культура, «розкішний бенкет поетичної фантазії»

Що можна сказати про інтелектуальну українську поезію? І хто така універсальна людина?

Один із прикладів — Микола Зеров (1890-1937), чий день народження святкується у квітні. Поет, перекладач, літературознавець, педагог, антологіст… Представник «київського неокласицизму». Старший учитель і друг молодшого неокласика — Максима Рильського. 

Класики — на те й класики, щоб їх можна було читати з будь-якої сторінки. Розгорнути — і несподівано знайти відповіді на питання, що наразі хвилюють.

Неокласицизм… Що можна сказати про нього? Він дуже розвинувся у французькій поезії. А ще — в українській. Тоді як класицизм дуже мало представлений в українському слові. Кажучи про нього в українському контексті, ми більше згадуємо архітектуру. Натомість українська літературна неокласика — розкішне явище. І київські неокласики (цю назву пишуть і в лапках) — так само. Вони, за словами М. Зерова: «Прихильники мистецтва рівноваги».

Ми вивчали античність — від міфів до Гомера та стародавньої історії. Але як цікаво прочитати про ці образи українською — побачити художні переспіви і паралелі з нами!

Спробую накреслити літературний портрет Миколи Зерова. Це тим цікавіше — писати про поета, який… не вважав себе поетом. Але час довів, що це справді геніальний поет. Він прагнув «розкішного бенкету поетичної фантазії» — і досяг цього, а ще хотів, щоб інші, як поети, так і читачі, раювали на цьому бенкеті. 

Його ім’я було викинуто — а сьогодні Миколу Зерова видають, досліджують, його іменем називають парки і вулиці. Але хотілося б ще більшого увічнення пам’яті. Автор — це його текст. Поезія має бути доступною читачеві. 

Ми можемо прочитати його біографію. Кількома словами: народився на Полтавщині в багатодітній сім’ї, походив із козацько-дворянського роду. Уславився як рецензент. Працював викладачем давніх мов (вочевидь, латини і давньогрецької) у гімназії. А ще в 1918-1920 рр. викладав українознавство. Як бачимо, починав він як науковець і педагог. Доля Миколи Зерова була пов’язана з нинішнім Київським національним університетом імені Тараса Шевченка. 1923 року він називався Київський інститут народної освіти (КІНО). Умів об’єднуватися з українськими літераторами і митцями, особисто знав Георгія Нарбута, Миколу Хвильового, Остапа Вишню та інших. Видавав антології — зокрема римської поезії. 

Михайло Драй-Хмара — сам поет і перекладач, неокласик — назвав 1928 року це угрупування «гроном п’ятірним». Бо київських неокласиків було п’ятеро. Це Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, Юрій Клен (Освальд Бурґгардт) і Максим Рильський. Із них вижили тільки Юрій Клен і Максим Тадейович, які завдяки своїй діяльності, зокрема спогадам, змогли донести до нащадків узагалі ким були неокласики.

Досі точаться дискусії про те, хто перший назвав це «п’ятірне гроно» «неокласиками». Відомо тільки, що самі київські неокласики так себе не називали та свідомо не об’єднувалися в офіційну організацію (а на початку ХХ ст. в Україні було безліч літературних угрупувань тощо, зі статутами та ін. — ВАПЛІТЕ, «Плуг», «Гарт» тощо). У «Неокласичному марші» автори про себе так і казали: «Ми виникаємо стихійно, / Щороку сходячись на чай».

Українські неокласики мали блискуче почуття гумору, блискавичну реакцію в афоризмах. Це приклад того, що класика — це не лише не нудно, а буває й весело. Сам Микола Зеров, попри стриманий вигляд, умів жартувати. Віктор Петров-Домонтович писав, що той не був педантом. Інші називали поета «сонячною людиною». А ще жарти Миколи Зерова (як і його літературного учня Максима Рильського) були тонкими, літературними. Наприклад, досі дискутують, як правильно наголошувати прізвище «Зеров» — на першому складі чи на останньому. На це питання сам поет відповідав: «Я відгукуюсь і на ямб, і на хорей». Йому належали й епіграми, і пародії, і гумористичні вірші. 

Він був ретельним науковцем, надзвичайним перекладачем, не кажучи про власну високу поезію. Але ніколи не прискіпувався до дрібниць і вмів бачити головне. У нього була феноменальна пам’ять. Справжній дослідник — уважний до тексту. Зеров був таким. А ще — був прекрасним оратором і так цікаво вів лекції, що інші студенти тікали на його заняття. Максим Рильський у статті «Микола Зеров — поет і перекладач», згадуючи київську весну і розмову з неокласиком у Шевченковому парку, зазначав: «Зеров, хоч і людина філологічної, “класичної” освіти, знався багато на чому». Він міг фахово пояснити і про тополі — як справжній знавець ботаніки, — і про породу сетерів (М. Рильський любив цих собак і полював із ними). А ще в цій статті Максим Тадейович докладно — і вперше для багатьох своїх сучасників — пояснив літературну програму київських неокласиків, їхнє виникнення, погляди… 

Критерієм об’єднання неокласиків називають дружбу. Вони і працювали на себе, і водночас не замикалися, допомагали іншим. М. Рильський писав: «Всі учні Зерова… пам’ятають, з якою доброзичливістю ставився він до молоді…».

У ХХ ст. постало питання: як саме творити нову українську літературу? Київські неокласики обрали шлях точності рим, канонічних форм (зокрема, завдяки Миколі Зерову та його колегам процвітав сонет), а спиралися на античну поезію, французьких парнасистів… Проте цим не вичерпується «сценарій» українського неокласицизму. Справжній поет завжди має широкі обрії.

У сонеті «Класики» М. Зеров писав про недосяжний ідеал, бажання творити на високому рівні. І підсумовує: «І лиш одна ще тішить дух поета, / Одна відроджує ваш строгий стиль — / Ясна, дзвінка закінченість сонета». Майстер сонетів, автор і цим віршем довів, що його твори — справді висока класика. 

Узагалі автор часто апелював до неї в різних віршах. Зокрема, стверджував: «Вінець Овідія вовіки не зов’яне…» (і мав рацію!). Або — відомий сонет 1921 року «Pro domo» (з латинської — «На власний захист»). Міркуючи над літературною кризою, над назрілими проблемами, М. Зеров шукав шляхи новому письменству. Виявилося, що це класика, але розвинута вже в сучасних умовах. Треба примножувати класичний досвід, але не копіювати його. Тому поет писав: «Класична пластика, і контур строгий, / І логіки залізна течія — / Оце твоя, поезіє, дорога. // Леконт де Ліль, Жозе Ередія, / Парнаських зір незахідне сузір’я / Зведуть тебе на справжнє верхогір’я». Микола Зеров перекладав цих авторів — і, на щастя, ми можемо читати українською Ередія та інших, зокрема в поетичних збірках власних віршів неокласика. Наприклад, в його «Камені» (як відомо, камена — це муза). Український поет винайшов оригінальний і милий хід, публікуючи власні вірші з добірками перекладів. Так іще можна було простежити, на які зразки спирався Зеров, побачити літературні паралелі. 

На жаль, київських неокласиків неодноразово звинувачували у відірваності від сучасного життя. Проте варто прочитати ці вірші, щоб переконатись у протилежному. М. Рильський, реабілітуючи літературне ім’я свого наставника, писав: «“Рожевим сплеском Еллінського моря” сміється до поета “радісна краса Навзікаї”, — і не музеєм, не архівом віє навіть од зеровських перекладів (із римлян, із Ередіа), а таки якраз “живим життям”. …На мою гадку, талановита книжка ніколи не може бути не сучасною. (Коли це слово не плутати зі злободенністю)». Це — «запах життя», сам автор прагнув «культивувати наше “степове, пахуче”… слово». Також, обстоюючи поетове право на інтелектуалізм, Максим Тадейович підсумував свій відгук словами: «Але пощо ж писати так, щоб то потребувало коментарів? Відповім на це теж питанням: для чого взагалі писати книги?». В іншій статті («Микола Зеров — поет і перекладач») автор пише: «…хіба література — не один із проявів життя, і то життя згущеного, сконденсованого, загостреного до краю?». А ще — цікаво досліджувати антично-українські паралелі в неокласиків, іноді дуже тонкі. Наприклад, пишучи про античність, Зеров сам подекуди визнавав, що це Київ. 

Справжнє мистецтво, на жаль, народжується зі страждання. Треба мати природний талант (це в Миколи Зерова було в надлишку) і життєвий досвід. Події ХХ століття, з якими зіткнувся принципово аполітичний поет, усім відомі. Але слід зазначити й про особисту трагедію. Умирає від ускладненої скарлатини десятирічний син поета Костянтин — Котик. (Скарлатина була справжнім бичем тодішньої доби, від неї рано вмирали). За спогадами, Котик багато читав (особливо як на свій вік), гарно знався на поезії, а також був щирим і дотепним, приваблював до себе розумом і дитячою безпосередністю. На цей час дружина, Софія Зерова (Лобода), тяжкохвора, була в лікарні. Усе вирішував чоловік. На похороні він читав латиномовну поезію — давньоримську. Пізніше Микола Зеров казав: «Вам здався недоречним мій виступ? А хіба важко зрозуміти, що я ховаю не лише Котика, а й самого себе? Що я звертаюся до мертвого сина, бо перед живими мені вже виступати не доведеться. А що я цитував латинських класиків, то що ж, латинська мова теж належить до числа мертвих». Поет мав рацію. Адже антична поезія в оригіналі — терапевтична. 

Його життя перетворювалося на античну трагедію. У родині. Заборона на фах. Особисті страждання. Але — постійна творчість. 

Як відомо з історії, його репресували. (На цю тему вже багато написано). Софія Зерова довго не знала, що стала вдовою. Зрештою, їй надіслали довідку про смерть чоловіка, але там було вказано неправильний рік. По-справжньому відкривати біографію (не кажучи про творчість) Миколи Зерова почали порівняно нещодавно. Мені приємно, що я була і залишаюсь у лавах дослідження цього діяча. А ще приємно дізнаватися, що перекладачі — знайомі та колеги Миколи Зерова, зокрема Максим Рильський — таємно допомагали його вдові. Також нагадаю, що завдяки Максиму Тадейовичу були реабілітовані київські неокласики і причетні до них. Збереглися листи та інші документи на цю тему, написані рукою поета. 

Київські неокласики продовжили справу класиків. Зокрема, в українському перекладі. Так шкода, що стільки їхніх рукописів зникли під час обшуків. Тому ми не прочитаємо — принаймні, поки що — «Енеїди» Вергілія, яку Микола Зеров переклав з оригіналу (і це був перший точний український переклад! Адже «Енеїда» Івана Котляревського — це гумористична переробка). Але потім і сьогодні ця справа розвивається на новому щаблі. Але зайвий раз переконуюся, що нам треба доростати до цього рівня. Проте чудово, що до «п’ятірного грона» долучалися нові імена, а сьогодні кажуть і про «постнеокласиків».

Максим Рильський писав про «Камену» М. Зерова: «…це, може, недорівнянні в поезії нашій зразки вирізьбленої мови, витонченого вірша».

Коли ми читаємо іншим сонети та інші вірші Миколи Зерова та інших неокласиків, авдиторія — часто вперше обізнана з цими творами — розуміє, що потребує цих текстів. Адже справжнє мистецтво треба відчути. І читачі та слухачі прагнуть знати більше цих шедеврів.

Хотілося б завершити статтю своєрідним маніфестом київського неокласицизму — фінальними рядками сонета Михайла Драй-Хмари «Лебеді»:

О, ґроно п’ятірне нездоланих співців!

Крізь бурю й сніг гримить

твій переможний спів,

Що розбиває лід одчаю і зневіри. 

Дерзайте, лебеді: з неволі, з небуття 

Веде вас у світи ясне сузір’я Ліри, 

Де пінить океан кипучого життя.

Аналітик матеріалів — Олена Смольницька.

Автор: Ольга Смольницька — кандидат філософських наук, провідний науковий співробітник Київського літературно-меморіального музею Максима Рильського.