Панас Мирний: Хрестоматійна класика по-новому, або — Автора, автора!

Син бухгалтера, він починав як помічник бухгалтера, був чиновником (сьогодні ми б назвали його й фінансистом), успішним і працьовитим, а літературу мав як хобі. Писав твори не лише просто на папері, а й у… прибуткових книгах. Що було під рукою. Проте виявилося, що в історії цей діяч залишився не завдяки високим посадам, а саме завдяки творчості (причому не вся була опублікована за життя!). Це відомий зі шкільної лави народжений навесні український класик Панас Мирний (1849-1920). По-справжньому його звали Панас Рудченко. А ще по-справжньому його навіть публікувати повністю стали не так дав-но — а відкривати й досліджувати так само!

Ми знаємо, що він був прозаїком. Але, виявляється, писав і драматургію(причому успішно, і вона так само успішно ставилася), перекладав, був автором і віршів, збирав фольклор на науковій основі… Чого ми ще про нього не знаємо? Або — навпаки: що ми взагалі про нього знаємо?

Панас Мирний своїм псевдонімом створював враження тихої людини. Так, він змалечку був інтровертом. Наприклад, сестра Олександра згадувала, що він «завжди любив усамітнення, вічно сам грав. …був дуже мирний, колотнечі не терпів: одразу ж тікав геть». Олена Пчілка: «Малий Панас… пригадується мені яко хлопчик дуже тихої, лагідної вдачі». (Гадаю, він нагадував зовні темпераментній письменниці її дочку — Лесю Українку). Майбутній письменник любив заглиблюватися, спостерігати природу (наприклад, гратися наодинці та співати), обожнював читати різними мовами (від української до французької та чеської), полюбляв більше думати, аніж говорити — і тим накопичував творчу енергію. Чи не тому в нього такі сильні твори? Це — прихований темперамент. Накопичуючи енергію, письменник міг промовчати, але наполягати на своєму власними вчинками. Для нього була головною дія. Він не прагнув слави, бо для нього це — «ота шинкарка п’яна». Його надихали розповіді про славетних козацьких предків. І так виникло кредо: «Зачарована тими боями та здивована лицарським змаганням, моя душа рвалася до діла, бажаючи хоч чим-небудь невеличким, прислужитися тобі, мій рідний краю! 

— Довбай, довбай, хлопче! — щось стиха нашіптувала мені у вуха доля. — Знай, що дощова крапля і твердий камінь проточує...»

Ким були його батьки? Він походив з козацького роду і знав свою генеалогію. Батько Яків Рудченко — бухгалтер, а мати, Тетяна Іванівна, мала славу талановитої оповідачки, надзвичайно чуйної жінки (яка зналась і на медицині). Їй дуже довіряли селяни. Вражає те, що ця обдарована жінка (чи в неї вдалися сини?) була неписьменною, такоюй лишилося. Також дуже вплинуло на майбутнього письменника виховання годувальниці — Орини Батієнко, «баби Оришки» (він потім описав її як бабусю Чіпки в «Хіба ревуть воли…» як лагідну, добру та справжню казкарку). 

Служити Панас Мирний — тоді Рудченко — почав з 14 років помічником канцеляриста. Тобто всю «кухню» знав з підліткового віку. В іншій ситуації, певно, він продовжував би освіту, вступив до університету… але скрутне матеріальне становище не дозволяло. Зате на Полтавщині та в інших місцях молодий чиновник набув такого досвіду, який не кожному по зубах. 

Ми знаємо його як автора відомого зі школи роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Певно, хтось пригадає, що спочатку Панас Мирний хотів назвати свій твір «Пропаща сила», а ще — що цей роман написаний у співавторстві з Іваном Біликом (псевдонім Івана Рудченка, старшого брата автора). Також — що нарешті повну версію твору опублікували в Женеві, за допомогою Михайла Драгоманова — дядька Лесі Українки. Для тодішньої Батьківщини це був надзвичайно дерзновенний твір. (До речі, у назві — цитата з біблійної книги Йова: Йов, 6:5). Може, інші пригадають роман «Повія» (це вже університетська програма) — надзвичайно сміливий на свій час. У школі ще вивчали оповідання «Морозенко» (яке вражає трагічною кінцівкою). Може, хтось назве «Пригоду з “Кобзарем”». Фахівці згадають драму «Лимерівна», малу прозу — наприклад, різні повісті та оповідання. Але для мене виявилося сенсацією, що Панас Мирний був автором не кількох творів, а надзвичайно плідним письменником, ще й перекладачем.

Вражає його методичність. Робота доповнювала творчість — і навпаки. Також дуже цінно те, що на службі Панас Мирний, щоб не відзвичаюватися від рідної мови, писав у словничок різні українські вислови, прислів’я, приказки тощо. Потім це виявився цілий архів, який придавався для власної творчості. Адже тексти класика рясніють дуже природним фольклором. А ще збагачувалась і різножанровість. Наприклад, автор вів дуже щирий приватний щоденник, де показував «кухню» своєї офіційної праці. 

Важко писати його біографію. Він сам дуже не любив розкривати своє життя (до речі, така замкненість ріднить письменника з Лесею Українкою) та приховувався під псевдонімом. Багато людей вважали, що Панас Рудченко і Панас Мирний — дві різні особи. А звідки читачам було знати, хто такий Панас Рудченко? Вони знали Панаса Мирного. Це справжня інтрига! Адже співробітники цього майбутнього класика не знали, де автор небезпечних (на їхню думку) творів — а він був перед ними! Не знали цього й царські жандарми, і їхні пошуки небезпечного Панаса Мирного (зовсім не мирного творчістю) були даремними.

Твори мали шалений успіх — зокрема на сцені. Наприклад, п’єса «Лимерівна» (за фольклорним сюжетом). Кажуть, що Панас Мирний тоді й зробив виняток, порушивши інкогніто, коли захоплені глядачі почали кричати: «Автора! Автора!» Тоді автор і вийшов на сцену.

Але який твір він уперше підписав своїм безсмертним псевдонімом? Це вірш «Україні» (де останні слова: «Дай же, Боже, / Щоб на твоїй ниві / Зацвіли ще й святі квіти / Науки й любові!»), а ще — оповідання «Лихий попутав». Останнє нагадує Шевченкову «Катерину», але не зовсім. Це вже інший період — до того ж дуже цікаво читати побутові деталі й те, як змінилася поведінка на межі села та міста. Вражає також щирість оповіді (від першої особи, спокушеної дівчини — нагадує, нібито це нонфікшн або в героїні беруть інтерв’ю, чи просто дають виговоритися). Цю тему Панас Мирний розвине згодом у «Повії». 

Гадаю, не варто нагадувати й те, яка соковита мова в цього письменника. Буквально кілька цитат: « — …скажіть, чи добра наша ковбаса?

Параска узяла кільце, пожувала-по-жувала та й виплюнула.

— Негарна, — одказала вона, беручи маковик. — От як я у барина їла, нігде вже такої не їстиму: молочна та пухка — губами їж.

Настя мовчки схилилася; Йосип аж позеленів. Він знав, що ту ковбасу готували Настині руки».

Як вам така «добра» і «чемна» гостя? Це — «Як ведеться, так і живеться». Образки з народного життя. А ось — дитяче мовлення в тому ж творі: «Івась угамував бичка любими словами. Він звав його і бицею, і бичушкою, і славним бицунею». А ось приклад і поетичного стилю: «Надворі весна вповні. Куди не глянь — скрізь розвернулося, розпустилося, зацвіло пишним цвітом. Ясне сонце, тепле й приязне, ще не вспіло наложити палючих слідів на землю: як на Великдень дівчина, красується вона в своїм розкішнім убранні… Поле — що безкрає море — скільки зглянеш — розіслало зелений килим, аж сміється у очах. Над ним синім шатром розіп’ялось небо — ні плямочки, ні хмарочки, чисте, прозоре — погляд так і тоне… З неба, як розтоплене золото, ллється на землю блискучий світ сонця; на ланах грає сонячна хвиля; під хвилею спіє хліборобська доля…» («Хіба ревуть воли, як ясла повні?»). Ідилія! Далі головний герой Чіпка Вареник зустріне «польову царівну» — свою майбутню кохану дружину Галю. Але реальність розіб’є ілюзію. Думаю, багато хто пам’ятає цей твір. 

Його називають реалістом. Але справжні талановиті твори завжди виходять за межі. Так само в Панаса Мирного. І помітно, що він змальовував якраз нетипові ситуації.

Автор — це його текст. Панас Мирний експериментував зі стилем. Наприклад, оповідання «Лови» починається довгим і дуже жвавим діалогом… ні, навіть полілогом. Це блискавичні обміни репліками. Послухаймо, що кажуть:

«— Чи чули: Костенко жениться?

— На кім?

— На Гирівні.

— На Гирівні?

— На їй.

— Що ви? Коло неї ж його старший брат падав.

— То біля старшої, а сей на меншій.

— Що ви плетете? на якій меншій? Одна ж тільки й є, чорнява, круглолиця, мов місяць уповні.

— Знаю, знаю. Не на сій; є друга менша. Білява, невеличка, пичка гостренька, як у лисички, сама бігуча, як живе срібло.

— Та що ж се я її не знаю?

— І повинні не знати — її не було дома, в інституті вчилася.

— Як же се так: менший перебіг дорогу старшому?

— А що ж? Щоб рід не розходився!»

Стоп! Хто це говорить? Лише потім автор пояснює: «Отак розмовляли городяни великого міста П. по всіх хатах, улицях і майданах, дивуючись тому несподіваному весіллю». Ми дізнаємося багато інформації з цих реплік. Не лише портрети чорнявки і білявки, а ще й їхню вдачу, та ще й нагадування про старі звичаї. Адже великою ганьбою для родини було одружити спочатку меншу дочку, а вже потім старшу, і молодшого сина — раніше, ніж старшого. Але автор показує, як змінюється час — а з ним і мораль. Написано живим стилем, і створюється враження, нібито ми не читаємо цю розмову, а слухаємо на вулиці.

А яким був поетом Панас Мирний? Не першого ряду — і сам це визнавав. Він писав більше для себе, а поезія, за власними словами, навчила його «писати гладенькою, дзвінкою прозою». Це правда: щоб писати гарну прозу, треба вміти навчитися відчувати поезію. Хоча про найкращі вірші цього автора скажу, що вони гарні фольклорним стилем і нагадують народні пісні (які Панас Мирний бездоганно знав), деякі наслідують Тараса Шевченка. 

Сьогодні ми лише з історії можемо судити, яким небезпечним був творчий шлях цього українського класика. Точніше, уявляємо, але не так яскраво, бо ж багато чого невідомого. Зрозуміло, що Панас Мирний писав, бо не міг не писати.

Не треба думати, що життя Панаса Мирного було мирним. Зокрема, він пережив революції, війни… На війні загинули його сини. Але до останнього цей надзвичайно продуктивний письменник зберігав бажання працювати, — а також власне мислення. Він був незручною людиною — і на свій час, і після революції. Бо не сприймав більшовицького режиму — як і взагалі терору. 

Сьогодні хочеться перечитувати класику, бо вона радить, як правильно діяти. Також… можна скільки завгодно описувати жахіття, але це не навчить. Натомість така багата проза Панаса Мирного і його драматургія навчають правильної поведінки — зокрема завдяки чудовому стилю. Отже, якщо прочитати класиків по-новому, то це виявиться цікаво і корисно. 

Про себе Панас Мирний казав: «Хочеться мені слави запобігти в письменстві? Ні, не хочу тієї слави, їй-богу, не хочу. Вся моя слава — Україна, якби я їй добра хоч на мачину зробив, то б мені й була слава, а більшої я не хочу».

 Аналітик матеріалів — Олена Смольницька.Автор: Ольга Смольницька — кандидат філософських наук, провідний науковий співробітник Київського літературно-меморіального музею Максима Рильського.