Леонід Глібов — веселий байкар і квітчастий король

Начебто кожний з нас знає, що таке байка і які були байкарі. Вивчали цей жанр на прикладі фольклору. Чули про Езопа, Лафонтена (і читали їх). А які були українські байкарі? Насамперед назвуть Леоніда Глібова та процитують саме з його байок.

Хіба в українській літературі не було поетів, які писали й байки? Григорій Сковорода, Петро Гулак-Артемовський, Євген Гребінка, Левко Боровиковський… чимало. Важко назвати такого українського письменника, який не пробував би сили і в цьому жанрі. Багато хто вивчав античну літературу (зокрема Езопа), французьку (Лафонтена), проте саме музі Леоніда Глібова випало засяяти на цій ниві. Його псевдоніми, зокрема: Капітан Бонвіван, Дідусь Кенир, Простодушний. Поет ховався під масками, висловлюючи гострі, сатиричні думки. 

Ким він був? Леонід Глібов або Глібів (1827-1893) — ще одна весняна поетична постать. Він навчав і навчить нас, як правильно діяти в житті, розповість, куди котилася тарілочка і яка це тарілочка, де гуляють квіткове весілля, і ще багато веселих і не дуже, повчальних, корисних речей.

Він народився на Полтавщині, у сім’ї поміщицького управителя (а мати була зі збіднілих дворян), скінчив Полтавську гімназію (де почав писати вірші), далі — Ніжинський ліцей вищих наук, працював у Чернігові... Але біографія тут не така важлива, бо треба зрозуміти індивідуальність діяча — і чому він почав писати саме байки (адже починав як лірик). У дитинстві він дуже любив квіти і знався на них — чи не тому потім так чудово описував природу у своїх віршах і байках? Малим до нього жартома зверталися: «Здоров був, Льолику, квітчастий королику!» Майбутній байкар доглядав квіти. Звичайно, його рано привчали до господарства, але тут і нахил до ботаніки, природознавства… Як у Лесі Українки, Михайла Коцюбинського та інших українських класиків. Пізніше автор напише вірша — «алегоричний жарт» під назвою «Квіткове весілля», про те, як хрещатий Барвінок одружився з Фіалкою, а на весіллі танцюють і Редька, і Мак, і всі інші. 

А ще його перу належать і ліричні вірші, і поезії, які стали народними піснями. Наприклад, «Журба». Починається словами: «Стоїть гора високая, а під горою гай…» І знайомі рядки — про серденько: «Болить воно та журиться, / Що вернеться весна, / А молодість... не вернеться, / Не вернеться вона!..» Поет написав це ще молодим. 

Ми знаємо, що змалечку його улюбленою книгою був «Кобзар». Чи не тому Леонід Глібов обрав для себе непрестижний, небезпечний, але близький серцю шлях саме українського письменника? Менше відомо, що він був і видавцем, і педагогом. За його байками, віршами, загадками, акровіршами сховано розуміння дитячої душі. Він викладав у Чернігівській чоловічій гімназії, де отримав славу чуйного вчителя. Я гадала, він викладав літературу, але помилилася. Глібов був учителем географії. А ще мав власну методу навчання. Наприклад, не задавав домашніх завдань (за іншою версією, не перевіряв уроків). Але учні знали в нього предмет як слід. У Глібова навчався… Петро Косач — батько Лесі Українки. Так, батькова лінія в нашої геніальної поетеси — чернігівська. А сам Петро Косач і знав напам’ять байки Леоніда Глібова, і, будучи артистичною натурою, чудово декламував їх. Отже, Леся Українка та інші малі Косачі змалечку знали ці твори. Чи не звідси деякі твори Лесі Українки для дітей — наприклад, казка «Біда навчить», що має риси й байки?

Чи були в самого поета діти? Так, але його родинне життя не вийшло таким яскравим і світлим, як у поезії. Леонід Глібов — це класичний приклад сублімації. Моя стаття не ставить на меті переповідати особисте життя поета, але слід зазначити буквально дві речі. Перший шлюб був невдалим. До того ж від нещасного випадку вмерла семирічна донька Глібова. Можна уявити його страждання — вилляті у творчість. Другий шлюб (уже вдівця) виявився вдалим. Бездітний Леонід Глібов усиновив тринадцятирічного хлопчика (дитину дружини від першого шлюбу), а потім і сам став батьком. Проте немовля вмерло. Тоді була висока дитяча смертність. Тому, читаючи байки та інші вірші Глібова, звернені до дітей, треба помітити, що там любов до цієї допитливої авдиторії особливо гостра. Він уявляв себе в дитячому колі онуків і просто знайомих, яких розвиває, розповідає казки, загадує загадки і взагалі пояснює світ, а за правильну відповідь дає подарунки.

Яким у житті був Леонід Глібов? Інтровертом. Його описували як тихого і спокійного, сімейного чоловіка. Сам він казав, що передусім цінує мир у родині. В його поезії — прихований темперамент. Але все одно важко збагнути всі страждання Леоніда Глібова, адже він зазнавав неприємностей як у родині, так і з боку влади. Цей тихий, скромний зовні поет давно був під поліційним наглядом і підозрою — ще з гімназійної лави йому загрожували карцером за поезію. Але, як бачимо, Леонід Глібов не покинув творити і навіть видавав літературу. Скажімо, коли Валуєвський циркуляр і Емський указ забороняли українську мову у важливих сферах, Леонід Глібов видавав щотижневу двомовну газету «Чернігівський листок». Так друкувались і його українські вірші, в яких можна з подивом побачити не лише сатирика чи гумориста, а й сильного лірика. Проте влада закрила це видання, а сам Глібов отримав заборону на професію (учителювати), потрапив під поліційний нагляд… 

Його книжки знищувалися. Але вірші все одно доходили до читачів. Хто розумів і підтримував Глібова (адже сам поет допомагав іншим)? Це, наприклад, Іван Франко, який дуже цінував творчість байкаря, визнавав його талант.

Що сказати про самі байки?

Деякі сюжети — мандрівні, бо дуже давні, описані Езопом і Лафонтеном. Ми без напруги згадаємо їх. Це «Вовк і Ягня», «Вовк і Мишеня», «Зозуля і Півень», «Жаба й Віл», «Ґава і Лисиця», «Коник-стрибунець»… Але вони описані народними, задушевними інтонаціями та дуже афористично. Враження, що знайомий переповідає нам щойно побачену історію. Причому всі ці твори викликають довіру. Чи не тому — «Дідусь Кенир» (начебто рідна мудра людина розповідає), «Простодушний» (під маскою простоти — справжня спостережливість)? У Глібова — дуже влучний і оригінальний стиль, який неможливо ні з ким сплутати. Це і народний гумор, і поетичний український пейзаж… Те, що цензура забороняла прямо висловлювати, автор писав у формі байки. Наприклад, «Вовк і Мишеня». Це відомий сюжет: Вовк викрав і обідрав овечку, не доїв м’ясо, а коли Мишеня вирішило поживитися, хижак здійняв крик, що його грабують. (Тобто грабують грабіжника). І наприкінці — мораль з народного життя: «Я в одному селі по ярмарку гуляв / Та й бачив диво: / Якийсь там становий хвинтив спесиво / Біля чумацьких хур. / Чого він там никав — усі на вус мотали… / От якось у його тарані в’язку вкрали, / А він гукає: “Пробі! Калавур!”». І в усіх байках — дуже соковитий український стиль. Наприклад, ось що каже розумний і працьовитий Муравей богемному співаку й танцюристу Конику-стрибунцю: «— Проспівав ти літо Боже, — / Вдача вже твоя така, — / А тепер танцюй, небоже, / На морозі гопака!».

Є дуже оригінальні байки. Наприклад, «Трандафиль і Свиня». Трандафиль — діалектна назва дикої троянди, шипшини. Свиня залізла у квітник і, побачивши прекрасну троянду, хотілаїї вирити. Але тільки вкололася. І, звичайно, Свиня на те й Свиня, щоб обізвати цю квітку: «— Такую погань держать у садку, — / Промовила Свиня, — та ще й на квітнику! / Що з того, що пахтить, коли у пику коле? — / Похрюкала і побрела у поле». І автор підсумовує: «Так ясна правда для брехні, / Як та Трандафиль для Свині, / І перекір, і закарлючка; / Хороший чоловік усім / І друг, і побратим, / Поганому ж — колючка». Так, троянда — і красива, і запашна, але на ворога має колючки, інакше всі б обірвали ці квіти. Схожа ідея — у байці «Троянда». Степовий Будяк («степовий козак») питає Троянду, навіщо тій колючки. Зрозуміло, навіщо вони степовій рослині (у козака «шаблюка»), але такій красивій садовій квітці? І та відповідає: для того, щоб «Крученії Паничі» зайвий раз «до Троянди не чіплялись». Обидві рослини раді, що порозумілися. І автор пише мораль: «Скомпонував я сей примір / Для наших любих дочок; / Нехай вони його змотають у клубочок, / Як кажуть панночки, на сувенір».

Або «Горлиця й Горобець». Горлицю намагається спокусити легковажний Горобець — вільним життям «під стріхою у козака», у веселому товаристві. Але та відповідає: « — Бодай тобі, Горобчику, не брехать, / А горлицям твоїх брехень не чувать! / Не до пари голубоньці Горобець, / Хоч який він прехороший молодець: / Треба мені, сизокрилій, голубка, / Як хорошій дівчиноньці козака». І далі: «Де не взявся сизокрилий Голубок — / Як ухопить Горобчика за чубок! / Пом’яв його, понівечив, як хотів, / Оскуб його, молодчика, та й пустив: / — Оце тобі, Горобчику, так не вчись, / До чужої голубоньки не тулись. — / Як дремене Горобчичок у садок, — / Болить його головонька і чубок».

Інша муза байкаря — лірична й навіть міфологічна. Є вона і у збірці «Загадки і жарти дідуся Кенира». Спираючись на рідний фольклор, Глібов писав загадки, акровірші… Наприклад, таке: «Котилася тарілочка / По крутій горі, / Забавляла любих діток / У моїм дворі, / Нам тієї тарілочки / Чому не любить — / Хорошая, золотая / І як жар горить». Сонце тут постає в образі золотої тарілочки, «нічка темна» — в образі «чорної баби», а страшний птах «на восьми ногах» виявляється комаром. Ці милі й глибокі твори позначені міфологізмом. Автор явно спирався на систему українських національних архетипів. Сонце в наших казках і загадках справді уявляли як золоту тарілку, а небо — як море. 

Цікаві акровірші, де за першими літерами можна прочитати розгадку. Наприклад, у загадці «Хто сестра і брат?» можна зрозуміти, що це гречка і просо. Мораль: що обидві зернові культури однаково важливі для людей. Або акровірш «Хто вона?». Це ластівка. Автор доступно розповідає про звички цієї веселої пташки, яка віщує весну. В акровірші «Морква» про матір і доньку, автор наприкінці жартує й водночас підказує, як відгадати: «Хочу цей раз штуку втнуть: / Не скажу, як доню звуть; / Ви ж до загадки верніться, / Скраю пильно придивіться». У винагороду в іншому вірші пропонує: «Мені — кавун, а дітям — квіти». А діти розгадали: «То не кавун білів в очах, / То повний місяць на просторі / Світив над нами в небесах, / А золотії квіти — зорі».

Лебединою піснею можна назвати байку «Огонь і Гай» (24 жовтня 1893 р., Чернігів, у листопаді в цьому місті поета не стало), яка дуже мудра й навіть нагадує ліричний та філософський твір. Важко повірити, що це писав уже хворий і майже сліпий поет — такі динамічні сюжет і стиль. Це вірш-застереження. Вогонь пропонує зеленому Гаю дружбу — мовляв, осяватиме шлях і оберігатиме того від небезпеки. А у свідки бере свого друга Вітерця (який і роздмухав Вогонь). Гай погоджується: «Не знаючи того, який Огонь дружок». А далі: «А як Вітрець-підлиза розгулявсь, / Тоді вже всюди став палати / І братика свого не пожалів: / І обпалив його, і обсмалив». Звичайно, Вогонь спалив увесь Гай. І висновок: «Молодіж любая, надія наша, квіти! / Пригадуйте частішви баєчку мою; / Цурайтеся брехні і бійтеся дружити / З таким приятелем, як той Огонь в Гаю».

Байки Леоніда Глібова розходяться на цитати. Хотілося б побільше видань цього поета — і окремими збірками, і в антологіях. Також хотілося б докладнішого вивчення його біографії — не реставрувати її, а прочитати в захопливій формі. Ми бачимо, що байка не є дитячим жанром, а здатна навчити будь-кого, здатного навчатися. Це нам урок «на сувенір». Завершу словами цього класика: «Все розказав я на потіху / І казочці моїй кінець. / Моторним дітям — торба сміху, / Мені — солодкий буханець».

Аналітик матеріалів — Олена Смольницька.

Автор: Ольга Смольницька — кандидат філософських наук, провідний науковий співробітник Київського літературно-меморіального музею Максима Рильського.