Леся Українка сьогодні: від міфів до життєвих уроків
Коли питають про Лесю Українку (чий день народження — 25 лютого, 152 роки з цієї дати), то відповідями часто постають кліше. Назвуть «дочку Прометея», «одинокого мужчину» (слова Івана Франка про сильну життєву позицію тоді ще юної поетеси)… Згадають, що по-справжньому її звали Лариса Косач — а у шлюбі Косач-Квітка. Згадають, що вона — дочка письменниці Олени Пчілки. Що родина Косачів (де було шестеро дітей) явила світу літераторів і справжніх українських патріотів. Із творів пригадають «Лісову пісню». Можуть згадати «Слово, чому ти не твердая криця…» або «Досвітні вогні» (давно хрестоматійні). Звісно, ними аж ніяк не вичерпується творча спадщина геніальної авторки. Пригадають, що більшість життя письменниця хворіла на туберкульоз. Але всього цього, звісно, недостатньо. Хотілося б, щоб твори Лесі Українки більше знали, причому не лише за шкільною програмою, а для душі. У мене ще свіжі спогади, коли я розповідала про цю авторку авдиторії, що слухала вперше (або їхні знання обмежувалися школою) — і вони прагнули читати і читати ці шедеври далі й далі. Це не єдиний приклад.
Я не маю на меті переповідати біографію Лесі Українки — достатньо відому. Наведу просто кілька фактів, які покажуть європейський масштаб цієї постаті, а ще — сучасні сценарії її творів, уроки, які ми можемо взяти з текстів.
Отже, народилася вона 1871 р. (Звягель, зараз — Новоград-Волинський), а не стало її в 1913 р. у Сурамі (Грузія). Перша публікація (вірші) була у тринадцять років. Сама дівчина відзначалась активністю, була рухливою, але водночас і стриманою (без чого творчості не існує). Першими книгами, прочитаними Лесею, були не тільки казки, але й міфи (у тому числі Стародавньої Греції — і вона навічно полюбить античність), сербські епічні пісні в перекладі Михайла Старицького… наука та багато ще чого. А що сказати про вірші? Її творчий колега (поет і перекладач) Максим Славінський наводив цікаву історію про те, як познайомився зі старшим братом Лесі Українки Михайлом Косачем, а потім і самою Лесею (із цього спілкування постали українські переклади Гайне). У товаристві була розмова — і згадали родину Косачів. Про Олену Пчілку (Ольгу Драгоманову-Косач), матір Лесі Українки, точилися жарти, буцімто вона вирішила з усіх своїх дітей зробити поетів. І нібито не дає їм солодкого, доки не напишуть віршика. На це незнайомець (якого спочатку не представили) засміявся й сказав, що він — син Олени Пчілки та їсть більше зо всіх у родині солодкого, хоча ніколи в житті не написав жодного вірша. (Пізніше він писатиме мініатюри, поезії у прозі — під псевдонімом «Михайло Обачний».) А найбільше віршів пише його сестра Леся — «а вона найменше солодкого їсть».
А ще Лесю до п’яти років називали Лосею. Ім’я Леся вона обрала собі сама. Щодо псевдоніма «Леся Українка»: одні вважають, що так її назвала мати, інші — що поетеса створила сама собі це ім’я.
Ми маємо розуміти все це в тодішньому контексті. Те, що Олена Пчілка виховала всіх своїх дітей в українському дусі та навіть одягала їх (дворян!) в українські національні строї (а так у ХІХ сторіччі ходили селяни), тоді було просто шоком. Таких сприймали як перших гіпі, «неформалів». Не кажучи про те, що це було небезпечно. А поєднання з європейською освітою та вихованням дало цікаві плоди.
Продовжу про хобі Лесі Українки. Здається, вона цікавилася всім. Важко сказати, де закінчувалось аматорство і де починалося справжнє вміння. Вишивала (її навчили ще малою дитиною — і далі поетеса робила це професійно, знаючись на орнаментах), малювала олійними фарбами — досі збереглись її картини… Найменша сестра Ізидора Косач писала, що Леся вміла робити прекрасні забавки — іграшки із тканини, дерева тощо. Проте, звичайно, спочатку була музика — фортепіано. Леся Українка могла б стати композитором, але хвороба завадила цьому — і тоді на перше місце стала любов до слова.
Чую досить часте питання про ставлення Олени Пчілки до своїх дітей і те, що вона нібито недооцінювала Лесю. Є й гостріші версії — про конфлікти між матір’ю і дочкою. Звісно, приклади є у спогадах, листах тощо, але все це відоме лише тому, що йдеться про знаних письменниць. Пересічні або маловідомі люди (в яких, може, серйозніші життєві драми або конфлікти) були б нецікаві. Зауважу також, що від непорозумінь не застрахований ніхто, особливо якщо обидва члени родини — лідери за вдачею. Але про любов до дочки свідчать бодай факти, що мати сприяла публікації Лесиних віршів у галицькому журналі «Зоря». Причому поетці було тринадцять років! Чи можемо ми назвати тоді приклад такої ранньої публікації — принаймні, в українській літературі? Та й взагалі оприлюднити свою творчість у ХІХ столітті — ще й українською — було незрівнянно важче, аніж тепер. Чи стала б родина наражатися на неприємності (м’яко кажучи) із просуванням українського (адже тоді була цензура!), якби не дві речі? По-перше — любові до своєї доньки, по-друге — віра в її талант. І вміння відчути, що Леся — обдарована. Так і вийшло. До того ж, без порозуміння не буває сумісної творчої роботи — ще й такої плідної. А якби матері було нецікаво, як розвивається її дочка, чи стала б Олена Пчіл-ка присвячувати Лесиним творам цілі листи до родичів? Процитую тільки один. «Леся пише вірші і цілком незле володіє віршем. Може, колись стане справжньою поеткою. Вона тепер ніби переживає загальні фази розвитку української поезії: спочатку писала про «долю», а пізніше вірші її набрали цілком романтичний характер». Мати відзначила поему «Русалка», створену 13-річною Лесею. Чи не з цієї поеми тягнуться ниточки до «Лісової пісні» — одного із завершальних шедеврів? (Адже є там і Мавка — лісова русалка, і Русалка Польова, і Русалка Водяна…) А ще дівчинка хотіла побачити мавку, почувши оповіді про цього персонажа (зазначу, що селяни справді вірили в духів), і втекла до лісу, де заснула — а її знайшов дядько Лев — селянин Лев Скулинський. З нього і Левового племінника Лукаша (які катали дівчинку у човні) Леся Українка пізніше спише прототипи героїв своєї драми-феєрії. Мавку як центрального персонажа авторка обдумувала багато років — із дитинства. Про що зізнається своїй матері.
Олена Пчілка хотіла, щоб Леся не обмежувалася «русалчиним світом». Не застрягла в кількох темах фольклору чи етнографії. Проте поетка творила далі, розширюючи обрії своєї творчості. Уже ранні (підліткові) вірші «Конвалія» та «Сафо» свідчать про це. Адже другий — про давньогрецьку поетесу Сафо чи Сапфо. Особливо на той час було незвично прочитати про її легендарну трагічну долю не в науковій праці, а у вірші фактично дитини (ще й формально вправному). Який сюжет! І твори авторки — це й антична тематика, і біблійна — яку Леся Українка почала в ранній поемі «Самсон» і розвивала все життя. Іван Франко, давши розлогий відгук на твори молодої поетеси (фактично зробивши аналіз, показавши еволюцію тем і стилю), наголошував, що це ще незріла поема, рання, проте в ній є цікаві моменти. Він відчув можливості Лесі Українки. У неї було ноу-хау — власний погляд, без чого не буває справжнього митця.
Подальша літературна співпраця, не кажучи про стільки цікавих інтелектуальних проектів, свідчить, що, попри все, родина Косачів була прикладом української справи.
Наша класик — це взірець того, що справжній поет — це не просто той, хто пише вірші, а глибока індивідуальність. Навіть «чисті» поети насправді мають багато знати (і Леся Українка обстоювала те, що треба багато читати й узагалі дізнаватися). Наприклад, Михайло Драгоманов так згадував про свою племінницю (тоді ще юну): «Я думав, що вона тільки в крузі своїх поезій. Але це далеко не так. На свій вік це геніальна жінка». Відомо, що Драгоманов вплинув на формування інтересів Лесі Українки, проте його щире здивування від масштабу постаті свідчить про багато несподіванок. Письменниця багато працювала над собою й справді вирізнялася на тлі інших — навіть дворян, які мали знати французьку та німецьку мови, грати на музичних інструментах тощо. Помітно, що рівень Лесі Українки був набагато вищий, оскільки вона глибоко знала мови, майстерно грала, а ще знала багато речей — і не верхоглядно, а сутність. Не кажучи, звичайно, про кількість прочитаних книг, живий інтерес до всього. Вона звертала увагу не на форму, а на зміст — і тому вражала інших. У неї були сили накопичувати головне та працювати над творчістю. Звичайно, тут ішло й від виховання — адже Олена Пчілка привчала своїх дітей «цінити в людях — людину, себто її голову і совість, а не шапку і чоботи».
Мені імпонує в Лесі Українці й те, що вона щедро ділилася знаннями. Наприклад, в юності організувала цілий проект перекладів шедеврів зарубіжної літератури — щоб «Дон Кіхота» або «Гуллівера» могли прочитати українською. Так українською постали Гайнріх Гайне, Альфред де Мюссе та інші генії. Леся не лише перекладала сама, але й уміла надихати інших. А ще воназізнавалася: «Дуже тяжко писати книжки для людей, позбавлених навіть початкової просвіти, як-от наші. Але я думаю, що наші люди з натури дуже розумні…» Звичайно, письменниця мала рацію.
Загальновідомо, що Лесина творчість — пророча. Наприклад, у «Лісовій пісні» показано екологічну катастрофу. (Коли ми з матір’ю — лікарем неврологом — проїздили волинські краї, два роки тому, то бачили первісні ліси й болота, де так і проситься зіграти цю драму-феєрію просто неба — і стає зрозуміло, чому саме ця природа надихнула драматурга).
Я помітила, що життя Лесі Українки обростало й обростає міфами. Але виявляється, що деякі з них мають реальне підґрунтя. Наприклад, образ постій-но хворої руйнується не лише темпераментом і творчістю (це само собою зрозуміло), а й хобі письменниці. З-поміжних є справжні аристократичні. Наприклад, піші прогулянки на багато кілометрів (тоді — верств). У цьому плані Лесю Українку можна порівняти з Чарльзом Діккенсом, який так само полюбляв довгі прогулянки і під час подорожей обдумував свої майбутні твори. Ще варто почитати листи й інші тексти письменниці, щоб переконатися в її почутті гумору. Наприклад, відомий анекдот. Коли один графоман (імені його історія не зберегла) сказав те, що справжня поезія має «витати» над «болотом життя», Леся Українка порадила: «А ви, пане, замовте ходулі та й витайте собі на здоров’ячко над «болотом». Може, і не замочите своє вбраннячко». Але вона не була позбавлена й самоіронії (ставлячись до себе дуже вимогливо — і це багато хто відзначав). Наприклад, про свою роль у літературі писала відомою скоромовкою: «Прийшов Прокіп — кипить окріп, / Пішов Прокіп — кипить окріп; / Як при Прокопі кипить окріп, / Так і без Прокопа кипить окріп». Мовляв, красне письменство багато не втратить без неї. Але тут геній помилилася. Якраз без Лесі Українки неможливо уявити справжньої нашої літератури. Але наведені слова свідчать про скромність письменниці.
За життя класик не була знаменитою — і навіть просто відомою як людина. Її знали, але не так багато людей, як ми сьогодні думаємо. Навколо її проходу вулицями не створювали ажіотажу. Бо поетеса і драматург багато працювала у «шухляду» та спілкувалася з однодумцями, а не широким колом. Хоча замкненість у ній поєднувалась зі щирою комунікабельністю.
Вона видала не так багато своїх віршів. Із літературних нагород мала тіль-ки одну — золотий жетон. Як до всіх геніїв, справжня слава прийшла посмертно.
Хотілося б, щоб Лесю Українку більше перекладали іноземними мовами (у мене питали про те, що можна з неї прочитати англійською та польською), більших накладів її творів. Адж евони — пророчі. Перечитайте «Вавилонський полон», «Одержиму», «У пущі», «Руфіна і Прісціллу», «Камінного господаря», «Лісову пісню»… Перечитайте її поеми і вірші — просто як хорошу літературу. Варто навчатися цього стилю. Її статті та прозу (так, Леся писала й оповідання та інше). А переклади досі не застарілі. Це і гімни з «Риґведи», і пісні Стародавнього Єгипту, і німецький романтизм, і навіть Шекспір.
Максим Рильський (чию першу збірку, 15-тирічного гімназиста, схвалила Леся Українка) зробив усе для показу справжнього портрета цієї письменниці. Наприклад, в одній статті сміливо зазначив про те, що подекуди її вірші наближаються навіть до верлібру (!), характеризував менше знані її поезії, змальовував музу генія… Не кажучи про увічнення її пам’яті, видання, заходи тощо.
Ми сприймаємо класиків як членів своєї родини або близьких знайомих. Це й відповідальність перед собою. Чо-го можна навчитися від них? І, зокрема, від Лесі Українки? Принциповості, патріотизму, чесності (зокрема перед собою), уміння тримати слово, самостійного мислення, несприймання рабства (у тому числі духовного). Свіжої фантазії. І постійного руху вперед. А ще — уміння співпрацювати. Вона вміла дружити і доводила це вчинками.
Леся Українка могла б запросто реалізуватися в інших літературах — адже вона знала мінімум десять мов і невпинно подорожувала. Французька — фактично рідна, німецька — так само… Але вона віддала весь свій геніальний дар для того, щоб працювати на прийдешні покоління України. Ми маємо це цінувати.
Підсумую: ми читаємо її, бо рівень творів — високий, тематика актуальна й досі, а сама авторка досі цікавить нас — а знаємо ми не так багато про цю зеленооку жінку (очі якої наприкінці життя раптом змінили колір, ставши яскраво-блакитними). Максим Рильський писав: «…творчістю ти смерть перемогла!»
На завершення хотілося б процитувати кілька афоризмів Лесі Українки:
«Потрібно цінувати те, що маєш, а не те, про що мрієш».
«Трудно вірить, щоб погану одіж могла носить якась ідея гарна».
«Завжди терновий вінець / Буде кращий, ніж царська корона».
«То не любов, що присяги боїться».
«“…де я господар, там ти господиня”, / так говорив я, шлюб з тобою бравши…»
«Хто на розпутті прожив все життя, не піде ні в рай, ані в пекло».
«Гумор найкраще враження робить при серйозному тоні».
«Краса — змагання до досконалості».
«Меча важкого рукоять / Не важча від старої ліри».
«Права без обов’язків — то сваволя».
«Поетична мова — це найприродніша мова».
«Смуток — не робота».
«І взагалі я витримлива, як всі Косачі».
«Я в серці маю те, що не вмирає…»
Аналітик матеріалів — Олена Смольницька.
Автор: Ольга Смольницька — кандидат філософських наук, провідний науковий співробітник Київського літературно-меморіального музею Максима Рильського.