Ганна Барвінок: Українське жіноче письмо

Класика ще більше заграє, якщо прочитати її по-новому і неупереджено. 

Сьогодні багато досліджень і виступів на тему жіночого письма. Але хто саме започаткував українську жіночу прозу? На це важко відповісти, бо виринають у пам’яті імена Марка Вовчка, Олени Пчілки, Лесі Українки (яка писала й оповідання), На-талії Кобринської та, звичайно, Ольги Кобилянської. Ця проза дедалі розвивалася. Але є й менш помічені імена, навіть півзабуті, проте цікаві — і вони з’явилися за романтизму, тобто пробудження національної пам’яті. Тоді активно цікавилися фольклором і взагалі минувшиною, проте вплітали туди й сучасність. А далі ці імена розквітли за реалізму, натуралізму та інших явищ. 

Зокрема, це травневі (народжені у травні) письменники. З-поміж них — Ганна Барвінок (1828-1911), людина-епоха, «поет жіночої долі» (за словами Бориса Грінченка), «праматір української літератури» (Іван Франко). Вона була аристократкою й водночас відома прозою з українського народного життя, знанням етнографії. Ми бачимо її світлини в дамських сукнях — і в народних строях. Вона навчалась у пансіоні шляхетних дівчат, знала іноземні мови і взагалі світське поводження, — а мусила вести господарство сама і відповідати за багато речей. Тобто бути самостійною.

Ганна Барвінок — це псевдонім. Насправді її звали Олександра Куліш (з дому — Білозерська). Про неї відомо, що вона була дружиною Пантелеймона Куліша (1819-1897). Про цього знаменитого письменника, перекладача, видавця нам відомо, ми вивчали у школі та університеті ідилію «Орися», поезію, знаменитий романхроніку «Чорна рада»… Але що сказати про Ганну Барвінок? Вона була не просто музою, порадницею та господинею, а й талановитою індивідуальністю. Вона не просто надихала, а й творила сама. Тому хутір Мотронівка асоціюється не лише з іменем Пантелеймона Куліша і його відомою хутірською філософією, а й із Олександрою Білозерською, бо це була її спадщина. 

У мене мета не переповідати біографію письменниці, а окреслити кілька важливих рис.

Які в нас асоціації зі словом «барвінок»? Він зелений, свіжий, у нього великі лілові або сині пелюстки. Нагадує фіалку. Навіть є легенда, що це замінник фіалки. А ще барвінок — один з наших українських символів.

Ми знаємо про інші квіти — проліски, які першими з’являються навесні. Але барвінок так само пробивається з-під снігу, його теж можна вважати вісником весни. І хоча носійка цього псевдоніма вважала, що це неяскрава і сумна квітка (і саме тому обрала барвінок, бо не завжди мала радісну долю), але це ще й дівочий символ, водночас і козачий… Це свіжість і молодість, пробивання вперед.

Ганна Барвінок сама обрала собі псевдонім (на той час це було досить революційним кроком), поставши в цьому незалежною. Бо перший псевдонім їй обрав Пантелеймон Куліш, опублікувавши перший твір дружини під іменем «А. Нечуй-Вітер». Як відомо, є рослина — трава нечуйвітер, відома в українському фольклорі та магії (також у нечуйвітра є багато народних синонімів). Але письменниця обрала інший символ. 

Незвично, що жінка писала прозу, а не вірші. Проте Ганна Барвінок уславилась як авторка оповідань, повістей і навіть новел (принаймні, деякі її твори явно мають новелістичні ознаки). Мені здавалося, що вона багато написала — проте насправді залишилося тридцять текстів. (Може, є чернетки в шухляді?) Вважають, що заважали побутові проблеми. Так, для митця важливо — не скуто творити. Проте й готові твори свідчать про високий рівень письма.

Як і Леся Українка, Олександра Білозерська була з родини, де багато хто цікавився культурною діяльністю, а одна із сестер (усього дітей було п’ятеро), Надія Білозерська, писала романтичні вірші. Усі члени сім’ї були освіченими і навіть вільнодумними, мали самостійне мислення. Наприклад, Василь Білозерський видавав Кулішевий журнал «Основа», а також його ім’я фігурує в числі членів Кирило-Методіївського братства. Узагалі про кожного можна писати окреме дослідження. А ще — усі вони були сучасниками Тараса Шевченка і навіть його добрими знайомими. Також відомо, що коли Кобзаря не стало, саме Ганна Барвінок залишила щемкий твір його пам’яті, написаний ритмічною прозою — «жіноче голосіння».

Ми знаємо, що Пантелеймон Куліш і Кобзар були не просто сучасниками, а й творчими колегами. Тарас Шевченко також виконував роль старшого боярина (дружби) на весіллі свого товариша-письменника — саме тоді, коли той одружився з Олександрою Білозерською. На той час просто викликом було, що дворяни були вбрані в українські національні костюми, усе — за фольклором (навіть квітка в нареченої), і все весілля відбулося саме за українськими традиціями. Це не дивувало б у селян, але у дворян… 

Талановита людина — талановита в усьому. Оскільки Олександра Білозерська (уже ставши Ганною Барвінок) надихала чоловіка, її називали «Беатріче». Також вона чудово зналася на господарстві й уславилась як кулінарка. Але головне — її твори.

Писати вона почала ще юною. Але, вочевидь, поворотним моментом стало те, що Пантелеймона Куліша заарештували через причетність до Кирило-Методіївського братства, а дружина поїхала за ним у заслання. Складне родинне життя (про яке багато написано) —це одне, а шляхетність Олександри Білозерської — інше. Попри все, вона залишалася зі своїм чоловіком.

Вона була фактично його секретаркою, архівісткою, економкою, куховаркою… І ще й творила. Їй пощастило, бо саме Куліш, помітивши талант Олександри, не лише не гасив його, а й вирішив популяризувати, допомагаючи з публікаціями.

Саме Олександра Куліш дуже надихнула свого чоловіка відновити роботу над утраченим українським перекладом Біблії (коли записи згоріли). Як відомо, тоді у Відні вийшла україномовна Біблія в перекладах П. Куліша, І. Пулюя (Іван Пулюй був ще й фізиком, який винайшов рентген!) та І. Левицького (того самого знаменитого класика Івана Нечуя-Левицького). А ще Ган-ну Барвінок можна назвати музейною організаторкою! Бо коли Куліша не стало, саме вдова організувала меморіальний музей на його честь, відала архівом класика… 

Що сказати про твори Ганни Барвінок? Якщо ви любите казки і міфологію, вам сюди. Якщо ви цікавитесь етнографією — це те, що треба. Якщо хочеться почитати про жіночі права, про життя селян у ХІХ столітті, про самотніх людей, різні родинні історії (причому ситуації й схожі на сучасні), — це читання для вас. Як жили наші предки? Ви дізнаєтеся. І те, що вони відчували так, як ми. 

Вона писала про те, що добре знала. Її перша збірка — «З народних уст». Це часто — оповідання від першої особи, розмовним, народним стилем, але не фольклорні записи, а самостійні твори. 

У багатьох її текстах — багато несподіванок. Коли я почала читати дуже схвалене Кулішем оповідання «Русалка» (яке за обсягом можна назвати й маленькою повістю), то гадала, що там міфологічний або фантастичний сюжет. Цей твір і справді починається етнографічним матеріалом. Переповідаються вірування наших предків про русалок — колишніх нехрещених дітей. Таких бачили в житі. Але далі — несподіваний поворот: у житі знаходять маленьку дівчинку і вважають, що це русалка. Стиль це подає так тонко, що важко зрозуміти, де межа фантазії, а де реальність. І ми спочатку віримо, що це русалка. Отже, твір — фантастичний? Ні! Сама дівчинка, яку інакше як Русалкою не називають, нічого не пам’ятає про себе. Їй намагаються пояснити з точки зору реальності, що її загубили. Показано, як героїня сама сумнівається, чи людина вона, бо не знає ні власного імені, ні того, чи хрещена вона. Просто випадок Мауглі: «Що ти? Звідкіля ти? А я й сама не знаю, де я взялась. Росла десь, як той бур’ян... Чи мене з неба спущено, чи я з землі виросла, чи з птаха перевернулась у людину, не знаю, таки й зовсім не знаю... наче я рік, чи що, спала, і мене сонну перенесено; і місце не те і нікого не згадаю, нічого не зазнаю, нікому не кажу: тату або мамо! Чи мені дано такого зілля забутного, чи що?». Або: «Дуб мій батько, липа моя мати, береза моя сестра, явір мій братик. Русалка я на світі та й годі». Поневіряння в наймах та інші злигодні подаються від першої особи — цієї дівчини. Начебто далі в «русалки» вже звичайне життя, вона навіть виходить заміж і намагається жити як усі. Але нас усе одно не полишає співчуття до героїні. Також залишається враження фантастичного й навіть недомовленості — попри трагічний кінець. Ще у творі інші до кінця не сприймають «русалки», кажучи, що в неї незвичний погляд, вона вічно замислюється і взагалі «чудна». Авторка не пропонує нам слухати казку (навіть не дуже веселу), а натомість ми проникаємося реальними проблемами реальної людини. Також це оповідання й психологічне, а ще — воно легко читається (попри страждання заголовної героїні). 

Твір відкривається епіграфом — народною піснею: «Десь ти мене, моя мати, в барвінку купала, / купаючи проклинала, / щоб долі не мала». Помітно, шо тут авторка натякає й на свій псевдонім. Оповідання помережено докладними вставними епізодами на тему русалок, і ці фольклорні уривки дуже доречні. Наприклад, початок розповідає про вотчину… Ганни Барвінок: «Прекрасного літнього дня громада села Кукуриківщина була стривожена незвичайною пригодою. З жита, котре почало “половіть” або “красуватись”, вийшла русалочка». Або — розповідь про те, як русалка харчувалася не хлібом, а самою парою. Про це — багато оповідок, билиць, проте у творі показано рельєфно і живо, відчувається, що для селян такі міфологічні персонажі були зовсім близькими, своїми: «— Еге, — перебила одна з моїх знакомих — русалки парою з хліба живуть. Тим у русальний четвер ніхто й не пече хліба. У нас одна забулась та й напекла хліба, а сама примочивши хліб, пійшла з хати. Вертається, а дитини в колисці нема. Сюди-туди, де дитина? Зирне під піч, яж воно там заласкотане. 

— Ну, ся була смирна, — оповідала дальше дівчина. — Просиділа цілий рік, а на русальний четвер єї не стало; тільки червона плахта зісталась під богами на покуті». 

У Ганни Барвінок є й твори зі щасливим кінцем. Наприклад, «Лихо не без добра» (де страждання винагороджуються). Усе — наче з живих уст записано. І фінал особливо додає оптимізму саме розмовними інтонаціями: «Чи чуєте, як цуценя дзяволить і мов щось гейкає? Біжи, доню: батько їде, гостинця з ярмарку везе! Одчиняйте, дітки,ворота, а я кинусь боржій обідати готувати…». Твір оптимістичний і тому, що закликає до самостійного життя, опертя на власні ноги. Так, героїня у шлюбі, але в неї й міцне господарство, вона сама працює, вкладає працю — і має результат. Віриться, що й без інших вона не пропаде, бо — самостійна. Або «Вірна пара» (де недарма епіграф із «Ромео і Джульєтти» в перекладі П. Куліша). Це ремінісценція шекспірівського твору. Але трагедія (до якої все вело) раптом завершується хепі-ен-дом. Це «Шекспір навиворіт». Перемагає не смерть, а кохання, і в українських Ромео і Джульєтти все буде добре. 

Або хіба не поетично звучать пасажі з оповідання чи нарису «Святе Різдво на хуторі», пересипаного текстами колядок і щедрівок? Наприклад, опис зимового лісу: «Краса божественної природи її так уразила. Дерева пишно убрані пушистими, блискучими китицями, скрящими ізумрудами і рубінами». 

Ганна Барвінок дарма вважала, що її квітка непоказна і сумна. Якраз цей барвінок — і пишний, і свіжий, і яскравий. А ще змушує замислитися над багатьма речами. Отже, помічаймо квіти далі, відкриваймо для себе нові твори. Хотілося б читати побільше прози Ганни Барвінок в антологіях жіночої літератури — і просто літератури. 

 Аналітик матеріалів — Олена Смольницька.

 Автор: Ольга Смольницька — кандидат філософських наук, провідний науковий співробітник Київського літературно-меморіального музею Максима Рильського.