Марко Кропивницький і театр корифеїв: українські професіонали

Чи любите ви театр? Гадаю, багато хто відповість «так». Я серед них. Є, щоправда, ті, які більше люблять кіно, цирк, або концерти, або оперу, проте не заперечують театрального мистецтва. 

А що ми знаємо про український театр? Багато хто відповість про історію — від вертепу та інших дійств до сучасного. Згадають сучасні постановки,сценічні експерименти… Проте коли постав наш професійний театр — якому завдячують новітні? Коли акторами, режисерами, драматургами стали не просто випадкові люди без театрального фаху (школярі, студенти, мандрівні дяки та інші), не гравці в домашніх виставах чи гімназійних гуртках, а ті, кого сьогодні називають «профі»?

І як написати хорошу п’єсу? Як зіграти її так, щоб донести до авдиторії? Відповідь нам дадуть класики. І, може, ми разом із ними прочитаємо драми по-новому.

Згадаємо народжених навесні. Зокрема, це той, на честь якого названо місто — Кропивницький — і село Кропивницьке. Це Марко Кропивницький (1840-1910) — драматург, актор, театральний режисер, один із творців театру корифеїв. Сьогодні його називають навіть успішним менеджером. Я назвала б його і організатором, і наставником, педагогом. Зокрема, це він випустив у світ діячів, без яких немислимий театр корифеїв — Панаса Саксаганського і Миколу Садовського (справжнє прізвище Тобілевич — брат знаменитого драматурга Івана Карпенка-Карого).

Знаменитий історик Дмитро Яворницький (один з перших детально вивчив всю історію запорозького козацтва) писав: «Велику справу зробив Марко Кропивницький. Ми з усією своєю історією та археологією навряд чи досягли б такої популяризації української культури, як Марко Лукич Кропивницький зі своїм театром». Театр вийшов цікавим, доступним — а також і високим мистецтвом. 

Театр корифеїв… Як відомо, корифеї були в театрі Еллади — керівники хору. Дослівно це слово означає «керівник», «голова», «ватажок». Завдяки корифею була ланка між акторами і хором. Марко Кропивницький був такою ланкою як режисер, постановник, драматург, артист… безліч іпостасей. Сьогодні «корифей» образно означає видатного, успішного в певній галузі (переважно мистецтві).

Цей класик був дворянином. Ми уявляємо народжених у дворянських сім’ях як неодмінно пещенців долі. Але родину, в якій виріс майбутній актор і драматург, не можна назвати благополучною. Проте хотілося б написати здебільшого не про біографію Марка Кропивницького, а про його внесок у літературу й наш театр. 

Він рано уславився на сцені, починаючи як актор. А ще відзначали його прекрасний співочий голос. Недарма кажуть, що справді талановита людина талановита в усьому. Попри життєві випробування, у класика було те, без чого не існує мистецтва. Це природній дар, бажання навчатися (він також багато читав) і сильний характер.

З історії відомо, що 1876 року був Емський указ, який, зокрема, забороняв переклади українською мовою — у тому числі для театру. Певний період навіть українські народні пісні у високих колах співали французькою. Але 1881 року сталися зміни — завдяки Марку Кропивницькому: саме його заслуга в тому, що дозволили ставити п’єси українською. А сам він своєю драматургією показав, що герої цих творів не лише комічні, а глибокі постаті, й українська мова може відтворювати сильні емоції — без жодного комізму чи сентиментальності.

Наступного року на батьківщині Марка Кропивницького поставили «Наталку Полтавку» Івана Котляревського. 1882 рік — це початок українського професійного театру. А через сто років його офіційно проголосило ЮНЕСКО.

Театр корифеїв гастролював, а ще мав постійний склад. Тобто не розпадався і не був створений стихійно, випадково — як раніше аматорські театри. Він уславився іменами і Садовського, і Саксаганського, і Марії Заньковецької, яку справедливо називали геніальною. 

Варто зазначити, що це був театр ентузіастів, бо держава його не фінансувала, усе трималося на коштах самих артистів і, можливо, окремих благодійників (але ж це не регулярна допомога). Якщо українці, не шкодуючи фінансів, жертвували на справу українського професійного театру (не кажучи про неприємності й небезпеки, на які наражалися), — отже, справа була того варта. Особливо це зрозуміло з часом.

Відгуки на ці вистави вражають полярністю. Ми переважно вивчали саме позитивні рецензії на діяльність цього театру. Але були й заздрісницькі, критиканські. З театром корифеїв боролися то несправедливою критикою, то заманюванням… Але діячі виявилися стійкими. 

Думаю, не лише моє покоління вивчало у школі оповідання Бориса Антоненка-Давидовича «Слово матері». Воно цікаве і в історичному контексті. Там описано якраз період до Першої світової війни та гастролі театру корифеїв. Показано враження юного українця, гімназиста, який уперше потрапив на таку виставу за Шевченковою поемою «Сліпий». Сцени з неї «так зворушили мене, що я довго не міг оговтатись, коли впала завіса й антракт повернув мене з далекої козаччини в освітлену електрикою сучасну залу…» Або: «Коли Степан, Ярина і старий батько стали в кінцевій дії разом з сільським натовпом навколішки й заспівали:

Дай нам, Боже, дай із неба,

Дай, чого нам більше треба, —

Дай нам миру і спокою

Під могутньою рукою, —

якісь спазми стиснули мені горло, і я мало не заридав від досі невідомого,надмірно великого почуття». Саме ця вистава дала йому остаточно відчути себе українцем. Звичайно, було важливо і те, що зіграно — і як це зіграно. Автентичність, але без спецефектів, і надзвичайна щирість — не кажучи про високу фахову підготовку. Також народність — але без бутафорії. Ще новаторством було те, що актори грали… без суфлерів. Чудово знаючи напам’ять ролі, вони фактично вживалися в образи.

Хто був публікою? Переважно — за «Словом матері» — «студенти, молоді народні вчителі», тобто перше покоління інтелігенції. Також — дуже різні верстви. 

Якщо читати п’єси Марка Кропивницького, то помітно, що там фігурують українські селяни. Театр корифеїв охоче поставив би й зарубіжну класику — і такі вистави були (за Шекспіром і Шиллером), проте поодинокі — і все це організатори відстоювали з великим боєм. Бо влада багато що забороняла — зокрема й історичні п’єси.

Які ми знаємо драматичні твори Марка Кропивницького? «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» (зокрема, там уславилася Марія Заньковецька), «Глитай, або ж Павук» (назва стала прозивною), «По ревізії», «Дві сім’ї»… Можна згадати твір, який зробив йому ім’я, — «Дай серцеві волю, заведе в неволю». До речі, ця п’єса складена з п’ятьох актів — як у класицизмі. І, як у класицизмі, дійові особи там поділяються на позитивних і негативних (далі автор ускладнював образи). Навіть назва ідеєю — як у класицизмі: конфлікт між почуттям і обов’язком. Проте написано життєво, динамічно та цікаво. І там багато актуального. Наприклад, позитивна героїня, молода Одарка, благає свою бабусю: «От бачте, бабусю, які-бо ви недобренькі! Скільки вас не просю, скільки не благаю, щоб навчили мене старосвітських пісень, а ви все не хочете. Помрете, то й пісні з вами помруть». А яка соковита мова! Одарчина подруга Маруся каже: «Причепурю я, тіточко, хоч трохи вашу хату, бо щоб не прозвали й вас нечупайдою, як от співають проту удову, що “сім день печі не топила, сіней, хати не мела…”». А відповідь удови Морозихи — народною прикметою: «Причепури, чепурухо! Та не викидай сміття надвір, бо против ночі не годиться». Або гумор у Марусиних устах: «Сестривечір, добрички, чи не телячили ви моїх бачатків? — Аякже, телячили, телячили…». Я все це читала підлітком і студенткою — спочатку суто з інтересу, «над програму», потім — для дослідження. Враження лишилися досі. Деякі ці твори екранізовані. Усього, як зазначають, Кропивницькому належить 41 п’єса. Але, на жаль, увесь архів цього плідного драматурга до нас не дійшов, бо згорів 1917 року (там були й листи, мемуари…), а саме ім’я письменника тривалий час перебувало під забороною. Відродив його, обілив (як і взагалі театр корифеїв) Максим Рильський, який бачив на сцені цих артистів (зокрема Заньковецьку) і на все життя зберіг яскраві враження. Він запровадив цей театр в європейський контекст. Узагалі статті, листи й вірші М. Рильського цінні, бо ця людина-епоха бачила все за гарячими слідами, поет спілкувався з цвітом нашої культури: «Були між нас такі, що зазнали щастя чути мелодії Лисенка з-під чарівних його пальців, бачити на сцені широкого, як море, Кропивницького…». І далі: «Знали ми те все і шанували, проте тільки нині справжню зложили тому ціну». Максим Тадейович ділився спогадами — зокрема, про те, що театр корифеїв отримував заслужену блискучу славу, але був період 1880-х, колив Києві ця трупа «не сміла показатися». Автор писав: «Тепер це смішно, тоді це було жахливо». Він хотів, щоб нові покоління знали, як важко було відстоювати свою українськість. І підкреслював: «Український театр, який у часи найглухішої реакції був чи не єдиним рупором народних прагнень і сподівань, театр, який потрясав серця глядачів геніальними образами, створеними Кропивницьким, Заньковецькою, Саксаганським, Садовським…»

Що сказати про твори Кропивницького? Їх цікаво читати — а зараз стає зрозуміло, що вони ще й дуже сценічно та грамотно написані (композиція, нічого зайвого) — саме для постановки.

Наприклад, відома «Глитай, або ж Павук». Цензура багато разів її забороняла, драматургу доводилося змінювати, пригладжувати — зокрема образ головного злочинця Бичка. До речі, Марко Кропивницький писав п’єси до театрального сезону — як би ми сьогодні сказали, у «дедлайн». Микола Садовський згадував про те, що нові драми вимагали й нових артистів — іншої школи: «За піст драма була готова, і Марко Лукич, читаючи її мені, дуже турбувався, що нема ще поки такої артистки, яка б змогла грати Олену». (Олена — одурена Бичком Андрієва дружина, трагічна героїня).

Під час гастролей театру корифеїв різними містами місцеві впізнавали актора і режисера на вулиці. Багато хто дізнавався про Україну та її культуру, зокрема пісні, завдяки цим виставам. Також відомо про принциповість Марка Кропивницького, який до кінця життя працював тільки для українського театру — попри те, що фінансово це не завжди було вигідно. Згадаймо інші приклади. Микола Лисенко міг би стати чудовим німецьким або французьким музикантом та композитором (і мав усі шанси). Леся Українка легко могла б уславитись у зарубіжній літературі. Ольга Кобилянська — так само, особливо в німецькій. Або Іван Франко. Проте всі вони обрали для себе, м’яко кажучи, непрестижний шлях і стали творцями не лише рідного мистецтва — музики і літератури, а й мови. 

Вдумаймося: театр корифеїв — це школа не тільки наступних поколінь українських артистів і режисерів, а й нашого кіно, зокрема поетичного. Якщо ми дивимося телевистави, екранізовані опери, та й просто драми, — багато що там у грі, постановці, голосах — від театру корифеїв. Школа Марка Кропивницького! 

Я не розповіла й частки про звершення театру корифеїв. Це прерогатива істориків, мистецтвознавців, театрознавців та інших професіоналів. Але сподіваюся, авдиторія зацікавиться цим геніальним явищем нашого сценічного мистецтва й освіжить у пам’яті, зокрема, п’єси Кропивницького — або прочитає вперше для себе. Вони сміливі (особливо на той час), порушують серйозні проблеми, але водночас і поетичні змалюванням гарних образів, а також і змушують усміхнутися — несподівано, добрим гумором.

Аналітик матеріалів — Олена Смольницька.

Автор: Ольга Смольницька — кандидат філософських наук, провідний науковий співробітник Київського літературно-меморіального музею Максима Рильського.