Еріх Марія Ремарк: Німеччина — Швейцарія — Україна та актуальність сьогодні

Що можна сказати про історію за книгою? Беручи улюблений роман до рук? А що сказати, коли життя диктує свої умови, і багато хто нагадує тобі героїв Еріха Марії Ремарка? І ти сама — як із його романів? Хоча давно їх не перечитувала?

У певні моменти, якщо під рукою є записник і ручка (або просто клаптик паперу і бодай якесь стило), неважко стати Ремарком або Гемінґвеєм — не талантом, а виконуючи роль фіксатора, пишучи фактаж. Навіть якщо записи губляться під час війни, усе одно факти залишаються в пам’яті. 

Особливо це зрозуміло у Швейцарії. Коли я дізналася, що саме тут жив Еріх Марія Ремарк (1898–1970), і він похований у Локарно (місто в італійському кантоні Тічино) — мені стало ще цікавіше. 

Що ще ми не знаємо про Ремарка? У 1931 році його номінували на Нобелівську премію, але німецька влада не дала її отримати. А 1933 р., як відомо, до влади прийшли нацисти. Нам відомо, що спалювали книги цього автора. Але що було до того? Ми знаємо, що хтось невідомий (який любив твори Ремарка) попередив його запискою, щоб той їхав. Але ким був цей рятівник? Адже він точно знав ситуацію, що до влади прийдуть нацисти. Може, це був журналіст? Якого місяця Ремарк сів у машину та покинув Німеччину, перетнувши кордон зі Швейцарією? Нам треба ще багато дізнатися.

Відомо, що письменник у 1931 р. придбав віллу біля Локарно (Порто Ронко — villa Porto Ronco, у муніципалітеті Ronco sopra Ascona, Ронко-сопра-Аскона). Збереглися фото його життя в цьому будинку — з останньою дружиною, Полетт Ґоддар. 

Знаємо, що Ремарк жив у США. Але в 1948 р. усе одно повернувся до Швейцарії, де його й не стало. Проте досі не можу знайти достатньо інформації про це. Путівники теж не дають фактів — у такому обсязі, як би хотілося.

А взагалі сама ця країна нібито підказує про Ремарка. Також мимовіль згадується розвиток нашої літератури. Адже є сучасні молоді українські автори, які досвідом і талантом нагадують Ремарка. Адже він так само замолоду змінив багато професій (деякі точно не можна назвати літературними), а свій травматичний досвід на Першій світовій війні сублімував у творах. У майбутнього класика були записи, на основі яких він потім творив, спочатку пишучи про себе. Тому біографія головного героя «Чорного обеліска» — це точно шлях Ремарка. 

До речі, в українських перекладах цей класик просто чудовий, відтворено його афористичність і начебто простий стиль. Я помітила це і читаючи книги (зокрема, оцінюючи як перекладачка), і просто бачачи ці досить грубі томи. Адже це повні, не скорочені переклади! Бо не секрет (зокрема й для перекладачів старшого покоління, які читали класику в оригіналі та потім бачили видання іншими мовами), що твори і Ремарка, і Гемінґвея часто скорочували.

Із чого почалося моє знайомство з книгами Ремарка? З роману «Час жити і час помирати» (тоді підлітком я вже знала, що в назві — цитата з Екклезіаста). Я зрозуміла, що про війну можна писати інакше. Головне — максимально чесно, а ще — з оригінальним мисленням, наче новим ракурсом. Без жодних вигадок, це й фіксація подій, і водночас — художній твір. У цьому і є секрет мистецтва. Також виявилося, що ці книги корисні, а у скрутні моменти вони виявилися посібником для життя, самопорятунку. Ні нудоти, ні безпросвітності, а саме життя.

Далі в моєму полі зору були «Три товариші», «Чорний обеліск» та інші твори. Вразило те, що герої вміли радіти життю — попри все. Наприклад, Роберт Локамп (від чийого імені ведеться розповідь у «Трьох товаришах») так згадує про Пат (кохану Патрицію Хольман): «Нехай буде що буде, нехай я збожеволію з горя, коли втрачу її, та поки вона була зі мною, все інше здавалося незначним» (цитата наводиться в перекладі Дарії Радієнко). Ми знаємо, що наприкінці Пат умирає від туберкульозу. Але варто було жити і відчувати, тому цей твір — як й інші — має й оптимістичні нотки.

Ми були підлітками, коли читали ці романи. А якщо вдуматися: герої Ремарка теж дуже молоді, навіть юні. Одним двадцять років, іншим трохи за двадцять… У них — уже трагічний досвід фронту (Першої світової війни, далі — Другої світової), а у проміжках — Ваймарська республіка, інфляція, розбиті долі… Чи все таке безпросвітне? Ні! Згадаймо гумор (хай подекуди чорний), уміння радіти навіть з дрібниць, просто описи природи, почуттів… Ремарк — дуже багатогранний. Неможливо сприймати світ лише в чорних барвах або суто залякувати інших. Так письменник не досягне успіху і хутко стане немодним.

Еріх Марія Ремарк

Хіба до нього не писали натуралістичних творів? Адже видавали і «жахалки», і порнографію, і ще багато іншого. Але не лишилися в історії. 

Пам’ятаю, як раділи читачі, беручи до рук романи цього класика саме в українських перекладах. А ще було помітно, що книги справді зачитані. 

Ремарк українською і звучить як оригінал, і потрібний у переламні моменти.

На мій радісний подив, цього автора почали рано перекладати українською — фактично за гарячими слідами, щойно його романи виходили в оригіналі. Якраз за доби українізації, коли багато літератури (зокрема сучасної тодішнім читачам) відкривали рідною мовою, причому це були й ексклюзивні твори. Наприклад, у Михайла Балицького — «На Заході без змін» (Харків, 1929 р., видавництво «Рух»). Саме так правильно звучить назва найвідомішого роману Ремарка (ми більше звикли до варіанту «На Західному фронті без змін»), яка стала прислів’ям.

Цей твір був дуже популярним за українізації, перевидавався та перекладався кілька разів. Причому однією з перекладачок була Жозефіна Бурґардт. Невже це родичка Юрія Клена — адже його по-справжньому звали Освальд Бурґгардт? Так, це сестра неокласика (спочатку, до речі, уславленого як перекладача, а не як поета, бо вже потім він став писати вірші). 

Продовжуючи українську ремаркіану: із перекладачів — Катерина Гловацька, Євген Попович, Юрій Винничук, Юрій Лісняк, Наталка Сняданко… Важко перерахувати всі прізвища. Знаючи, що в Україні потужна школа германістики і є молоді перекладачі, які фахово знають німецьку мову, хотілося б звернути їхню увагу на твори Ремарка. Адже, як бачу, не всі ще перекладено, не кажучи про дослідження тексту «зсередини» (зокрема порівняння оригіналів із українськими версіями). 

Цих перекладів дуже багато. Деякі з них — уже раритети, деякі — відносно сучасні. 

Чи продають у Швейцарії твори Ремарка? У Лозанні ми не знайшли ні книг цього автора, ні його біографії — принаймні там, де шукали. Там знають про Ремарка, але не мають його. У місті Івердон-ле-Бен нам змогли порекомендувати тільки одну книгу — «На Заході без змін» (у французькому перекладі — «À l’ouest rien de nouveau», переклали з оригіналу Alzir Hella та Olivier Bournac, книжка вийшла два роки тому). Побачити цей роман — неможливо не купити.

Івердон-ле-Бен, меморіальний камінь (біля Музею історії Івердона та регіону) 
— пам’яті швейцарців, які загинули на обох світових війнах

Де можна прочитати повну біографію Ремарка? Навіть документальну, не кажучи про белетризовану? Не статті в журналах, газетах чи на сайтах, а повноцінну біографію? Поки що ми цього не бачимо. А такі книги мають бути доступними. 

Сучасність — навіть раніше, у мирний час — показує сюжети, гідні пера Ремарка. Звичайні люди (зокрема консервативна інтелігенція) геть змінюють власне життя, причому не з власної волі, а через обставини. Проте є й такі, хто обирає кардинально інший шлях саме завдяки власному самостійному мисленню. Також доля диктує розумним людям: треба дуже швидко ухвалювати рішення, не відволікаючись на дрібниці.

Я знаю швейцарський приклад. Герой-антифашист наче з’явився зі сторінок Ремарка. 

Швейцарець Жан-П’єр Фьоґелі (Jean-Pierre Vögeli), із яким ми спілкуємося в кантоні Во (Івердон-ле-Бен), розповідає про свого батька — талановитого медика, гомеопата Адольфа Фьоґелі (Adolf Vögeli, наголос на останньому складі, у Швейцарії німецькі прізвища на «лі» рідкісні та означають нащадків дуже хороших родів). У Вікіпедії написано про Бюлах, кантон Цюрих як місце народження. Але Жан-П’єр Фьоґелі розповідав про своє коріння — походження по батькові з крайнього німецького кантону Шаффгаузен (Schaffhausen). Це на кордоні з Німеччиною. Крайній кантон, горці — і стає зрозумілою ментальність тамтешніх принципових мешканців. Рідною мовою Адольфа Фьоґелі була німецька, і в його кантоні панувала і панує саме вона. 

Якщо вдуматися: кантон Во — майже на кордоні з Францією, тут відчувається французький вплив (зокрема в місті Івердон-ле-Бен, де живе мсьє Фьоґелі з дружиною Крістіною, Christine, обидва гомеопати), скрізь — французька мова. Місцеві мешканці охоче і з гордістю розповідають про свій край. 

Адольф Фьоґелі народився 1898 р., помер 1993 р. (Цікаво, що рік народження, як у Ремарка). Його можна вважати людиною-епохою, оскільки і в рідній Швейцарії, і під час мандрів різними країнами в нього був величезний досвід. За словами Жана-П’єра Фьоґелі, у Швейцарії були етнічні німці, які не підтримували нацистів. Його батько, швейцарський німець, належав до таких. Не прийнявши політики Третього райху, він покинув свій кантон і перетнув усю країну, де оселився в іншому крайньому кантоні, ближче до Франції. Там він ізнову почав свою кар’єру медика. У нього були діти (яким віддавав усі сили і дав виховання), у німецькому кантоні — імовірно, покинуте чи продане господарство (Адольф Фьоґелі працював на фермі). 

Його доля символічна, адже навіть прізвище промовляє за себе. Я знаю, що німецькою воно означає «птах», а швейцарці пояснюють: Vögeli — це саме маленька пташка.

…Згадую прогулянки — а точніше, походи — гірським масивом Жура (Jura). Ми з матір’ю (лікарем-неврологом Оленою Смольницькою) і родиною Фьоґелі. Мені показують (коли ми всі здійнялися на вершину): ось дві долини — а далі вже Франція. Ось видно Монблан — це Франція. Тепер ми ще краще уявляємо, з якої віддалі Адольф Фьоґелі перемістився до франкомовного кантону.

Ми роздивляємося рослини (які просто незвичайні — наприклад, гігантський тирлич глибоко-синього кольору). Це привід поговорити про Фьоґелі як травника.

Нам показують книги цієї незвичної людини. Вони написані німецькою, присвячені гомеопатії. За розповідями сина, є праця й французькою на цю тему. А ще є прецікава книга (видана 1936 р.) про подорожні враження Фьоґелі (справжній фоліант із унікальними світлинами). Як і Ремарк, доктор Фьоґелі, вочевидь, робив записи в мандрах, а потім це оформилось у книгу.

Мені сподобалося те, що ці праці відомі в медичних колах, а про самого Адольфа Фьоґелі є стаття німецькою у Вікіпедії. Проте поданого матеріалу бракує для повного уявлення про цю людину. Це можна дізнатися тільки з розповідей близьких людей — сина і невістки.

Олена Смольницька з романом Ремарка «На Заході без змін» (французький переклад)

Ми дивимося книги, які належали батьку Жана-П’єра. Це французька класика — збірка Шарля Бодлера, п’єси Мольєра… (Господи, у нас схожий смак!) Видно, що власник їх проробляв, удосконалюючи власну французьку мову (син Фьоґелі — уже франкофон, але знає й німецьку, від батька, причому навіть Swiss Deutsch — особливий і прецікавий діалект, ним розмовляють горяни). На деяких книгах стоїть позначка «Pully». Пуллі (французькою вимовляється приблизно як «Пюйї») — це місто в кантоні Во, де потім мешкав доктор Фьоґелі, там його не стало. Навчатися мови за класикою — що може бути краще? Інтуїтивно я слідувала тому, що раніше робив інший інтелігент — Адольф Фьоґелі. Шкодую, що не була з ним знайома. А ще хочу дізнатися про нього побільше.

Я дуже добре уявляю собі доктора Фьоґелі. Він був дуже порядним, принциповим, методичним (не кажучи про працелюбність), змістовним (звідси його новаторство в гомеопатії, любов до класичних творів, вивчення мов), стояв до кінця у своїх уподобаннях, умів досягати мети, а ще не злякався покинути все та почати життя спочатку, знаючи, що у критичних ситуаціях матеріальне нічого не важить. Ремарк міг би написати про нього. 

Романи Еріха Марії Ремарка зараз дуже актуальні. Ми бачимо, що це не ті книги, які добрі лише для дитинства або юності, які можна прочитати та потім назавжди поставити на полицю. Виявляється, це й інструкція порятунку.

Автор — це його тексти. Справжнього письменника рятують ті, хто любить його твори. Приклад — Ремаркова доля.

Ми пізнаємо Швейцарію. Вона врятувала нас, українців, як й інших людей. Недарма тут жив Ремарк. А ще Швейцарія відкриває нас, українців, ми дедалі більше пізнаємо одне одного. І з цього народжується продуктивний діалог.

Аналітик матеріалів — Олена Смольницька.

Автор: Ольга Смольницька — кандидат філософських наук, провідний науковий співробітник Київського літературно-меморіального музею Максима Рильського.