Михайло Коцюбинський: талант — у красі природи

Письменники, яких вивчають у школі… Студенти — українські філологи — продовжують це вивчення. Науковці пишуть дисертації та монографії. Твори вміщуються до різних антологій. Начитуються по радіо. Але варто читати цих класиків і просто для душі, у переломні моменти.

Зокрема, це Михайло Коцюбинський (1864-1913). Хотілося б розповісти про цього письменника, чия творчість пов’язана з весною. 

Його муза — сонячна, хай він часто описував і горе, кричущі моменти. Стало прозивним слово «Сонцепоклонник» на адресу Михайла Коцюбинського. А ще… кого ми можемо згадати, окрім Оскара Вайлда, хто б носив у петлиці квітку соняшника? Це — і Михайло Коцюбинський. Тому його називали «Соняхом».

Цей автор присвятив новелу… цвіту яблуні. Завдяки йому ми знаємо «Тіні забутих предків» і «Що записано в книгу життя». У школі вивчали й цю повість, і твори для дітей «Харитя», «Ялинка», і поезію у прозі «Intermezzo», і «Fata Morgana». Напам’ять вивчали чудовий опис лісу — пейзаж із казки «Хо». Але, зрозуміло, написав він незрівнянно більше. В його творах— пейзажі та характери України, Італії та інших країн (він побував також у Греції, Туреччині, Австрії тощо).

Його досліджують як неоромантика (це об’єднує Коцюбинського з Лесею Українкою та Ольгою Кобилянською), а також — як імпресіоніста. Ми знаємо імпресіонізм у живописі (передусім французькому), менше — у музиці. Але він є і в літературі — зокрема українській. Ловити скоробіжні враження, читати особливий стиль, захоплюватися не лише тим, про що написано, але й як це написано… Це все — Михайло Коцюбинський.

У своїй ліричній прозі він умів підіймати наболілі питання, часто поставав новатором тематики. Гармонійність поєднується в нього з розривом між бажаним і дійсним, творчістю й тим, що заважає (або сприяє) цій творчості. І, звичайно, набагато більше сюжетів, ніж ми гадаємо.

Йому ще в дитинстві передрікали, що він стане поетом (про це свідчили його ранні твори). Але він уславився прозою. Проте, щоб писати справжню прозу, треба бути різнобічною людиною та знатися й на віршах. Читаючи новели, оповідання, повісті, казки Михайла Коцюбинського, ми бачимо, що вони створені на межі поезії. Про це свідчать мелодійний стиль і особливий світогляд. Також — і струнко побудована композиція. Варто вчитатися, наприклад, у ці рядки: «Душа розпустилась в блакиті, тіло прилипло до призьби і тане, як віск на вогні. Нема нічого... небуття... повне небуття!..

Хіба ж не радощі!» («Fata Morgana»).

Або: «Я слухаю співи, яких ніхто не чує: то співає моя душа.

…Навколо люди. Блищать їх очі, тремтять їх голоси… Снує срібну нитку розум і золоту — серце, хвиля життя виходить з берегів, шумить і грає…» («Самотній»). 

Що нам відомо з біографії Коцюбинського? Вона є в підручниках з української літератури. Але виявляється одкровенням те, що майбутній письменник (дворянин!) не отримав закінченої освіти через те, що в родини не було достатньо коштів. За стилем і темами його творів неможливо повірити, що це писав той, хто не мав академічної освіти. Ми знаємо, що він багато читав і взагалі розвивався, складаючи іспити екстерном. Відомо й те, що майбутній класик рано потрапив під таємний нагляд. Це було шляхом багатьох українських письменників. 

Чомусь думають, що письменник має конче бути гуманітарієм або зростати в літературному оточенні. Але якраз життєвий досвід і заняття — на перший погляд, відірвані од поезії та прекрасного — дають змогу глибше, краще пізнати світ. Зокрема, Михайло Коцюбинський працював не у словесній сфері. Ми знаємо, що його вирядили боротися з філоксерою (захворюванням винограду) в Бессарабію. Так народилися його новели «Для загального добра», «Пекоптьор», «Відьма» та інші, присвячені молдаванам у тому краю. Або відома зі школи повість «Дорогою ціною», де також відображено Бессарабію, куди втекли від кріпаччини Остап і Соломія. 

Куди б не потрапляв письменник, це не могло не вплинути на його твори. 

Потім Коцюбинський працював у конторі статистики. Сьогодні таку посаду називають клерком. Але вражає, як автор зберіг свіжий поетичний світогляд. Узагалі відчувається і сублімація, і те, що офіційна робота навіть сприяла розвитку його творчих задумів. Це дуже тонка матерія, над якою варто розмислити.

Ми знаємо, що він був сучасником і знайомим Лесі Українки та інших українських літераторів. Тоді, коли нова українська література починалась і розвивалася (явивши світові справжніх геніїв), помітно, що письменники об’єднувалися. Так з’являлися громади, товариства, спільні видання, та й просто спілкування, наприклад, листовне. А ще цікаво дізнатися, що він знав молодого Павла Тичину та інших поетів — які потім стали знаменитостями. Можна сказати, що Коцюбинський розкрив їхні таланти.

Згадаймо його твори. Можна розгорнути книги навмання та читати з будь-якої сторінки — захоплюючись пейзажами, діалогами та авторськими роздумами. Я назвала б це терапевтичним читанням — навіть якщо розповідається про болючі події. Але справжня література може створити красу навіть із найжахливішої трагедії.

Це — опис зимового пейзажу з «Поєдинку»: «Місяць вже зійшов. На снігу блищали зорі, немов посипались з неба. Контури — різкі. Дерева, будинки, тини — такі тверді, мов висічені з мармуру, дивно спокійні, дивно міцні. Блакитне світло, гостре, колюче, немов замерзло». 

Його не раз екранізували. Але, мабуть, найбільше знають фільм «Тіні забутих предків» — за однойменною повістю. Її вивчали і вивчають у школі, знають шедевральну екранізацію (у головній ролі Івана Палійчука — Іван Миколайчук)… Виявляється, Юрій Іллєнко і Сергій Параджанов це знімали як живе кіно, де все автентичне, водночас створюючи міф про гуцулів, Гуцульщину (оскільки фільм усе ж таки не документалістика). Коли ми були в Карпатах і спілкувалися з гуцулами, то згадували й обидва твори — повість і екранізацію. А ще згадується виставка в Мистецькому арсеналі (Київ) років зо вісім тому — але враження досі незабутні. Експозицію було присвячено фільму. Поряд із гуцульськими артефактами — кіноепізоди на екранах. Але найголовніше — інсталяція у формі ватри, по центру, близько до входу. Дрова горіли, і це електричне полум’я здавалося справжнім. 

Екранізовано близько до повісті, але, на мою думку, не так натуралістично. Наприклад, у творі Іван розбивається, падаючи у прірву (і далі — опис похорону, а ритуал швидко переходить в язичницькі поминки. Думаю, багато хто згадає останню фразу — антитезу до цього епізоду: «Під вікнами сумно ридали трембіти»). У фільмі показано більш поетично: Іван фактично йде у природу, де зустрінеться зі своєю Марічкою. 

З Лесею Українкою Коцюбинського об’єднує рік смерті (1913), але й рік створення провідного шедевра — 1911-й. Леся Українка написала саме тоді «Лісову пісню», а Коцюбинський — «Тіні забутих предків». Причому обидва твори базуються на нашій язичницькій міфології, на другий план відходить навіть сюжет про трагічне кохання. І, звичайно, не лише тлом, але й персонажем (а може, активним, ключовим?!) в обох шедеврах є природа. Отже, ці книги — порятунок рідними архетипами. 

А також у Коцюбинського пейзаж — один із ключових персонажів. Він активно діє та впливає на долю героїв — де б вони не перебували: в українському селі на авторській батьківщині, у Карпатах, у Молдові, на Капрі… Начебто письменник міг створювати масштабні полотна. Але водночас ми захоплюємося тим, як він умів побачити ціле в деталі. Наприклад, чудово знався на квітах — причому науково. Ботаніка була його потужним хобі. Одними з улюблених квітів у класика були мальви — наш український символ. А ще Коцюбинського можна назвати поліглотом: він володів десятьма мовами. І це помітно і в його творах. 

Його проза — виразно психологічна. І ця психологія втілюється, зокрема, у пейзажах. Природа допомагає розуміти те, що відчувають герої й чому чинять саме так. Або — ось як іще малий Іван у «Тінях забутих предків» відчував рідну природу: «Знизу підіймавсь до Івана і затоплював гори глухий гомін ріки, а в нього капав од часу до часу прозорий дзвін колокільця. З-за галузки смереки виглядали зажурені гори, напоєні сумом тіней од хмар, що все стирали бліду усмішку царинок. Гори щохвилини міняли свій настрій: коли сміялась царинка, хмурився ліс. І як трудно було вдивитись в те рухливе обличчя гір, так трудно було дитині спіймати химерну мелодію пісні, що вилась, тріпала крильцями коло самого вуха і не давалась».

Навіть не в художніх творах — а, скажімо, у листах — автор умів створювати для читача ефект присутності. Нам здається, що ми справді бачимо описане — те, що класик бачив із вікна та біля моря. Ось як він описував італійський курорт Капрі: «Острів Капрі невеликий, але все ж на ньому могло би поміститися з десяток таких міст, як Чернігів. …Завдяки тому, що населення невелике і культурне, кожен, хто живе понад тиждень на Капрі, стає відомим місту. Тут уже знають, що я письменник, а для італійців письменник (scrittore) це щось священне, тому мені кланяються і тепло вітають навіть незнайомі люди».

Із листів видно, що письменник бачив на Капрі знамениту тарантелу (танець, яким виганяли з тіла отруту тарантула), виловлену акулу, узагалі бурхливе життя італійців, релігійні свята — справжні середньовічні містерії… І просто життя. У тому числі втілене в пейзажах. Класику здавалося, що він замало написав. Але його доробок вражає і кількістю, і якістю. 

Як і багато українських авторів, Коцюбинський писав також для дітей — причому першою авдиторією стали його малі сини і дочки. (Аналогічно робили Олена Пчілка, Іван Франко та інші). Деякі казки мають народну основу — «Брати-місяці», про Березень (Марець), Квітень і Травень (пояснення, чому навесні мінлива погода); про двох цапків (упертюхів, які впали у воду), про двох кізочок (розумних) та інші. Начебто ми знаємо ці сюжети. Але все це — оригінальна обробка автора. Також помітно, як тонко він відчував мову, фольклорну стихію. Вчитайтеся в те, як природно розмовляють його герої, зокрема в «Тінях забутих предків». А ще автор тяжів навіть до жанру притчі. Це помітно і у творах для дітей. Певна, що ви здогадаєтеся, хто ці десять робітників (із назви), навіть не дочитавши до кінця: «Зайшов я колись до одної жінки в хату — Одаркою звали жінку. Дивлюсь, а у неї в хаті так чисто, гарно так: діти умиті, чисто одягнені, обід зварений.

— Як ви встигаєте все поробити? — питаю я в Одарки.

А вона каже:

— Як же мені не встигнути! У мене служить аж десять добрих робітників. Вони мене слухають: що не скажу — зроблять, один одному допомагають!

— Які ж то у вас робітники?

— А ось вони! — засміялась Одарка і поклала на стіл своїх десять пальців».

Із життям Коцюбинського пов’язаний і гумор. Зокрема, читала це в анекдотах про письменників. Навіть якщо це вигадка, але цілком… правдива. Наприклад, один «читач», удаючи з себе прихильника літератури, сказав Коцюбинського, що знає його роман… «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (мабуть, не варто нагадувати, що це — твір Панаса Мирного). Письменник заперечив: «Я писав не про волів, а про коней». А наподив співрозмовника (мовляв, як це так?!) відповів: «То й що? “Коні не винні”». (Тобто відповів назвою свого твору «Коні не винні»). Зрозуміло, що співбесідник-«знавець» не вловив ні алюзії, ні іронії. 

Хотілося б, щоб Михайла Коцюбинського більше видавали — і щоб ми яскравіше уявляли масштаб цієї постаті. А також, безперечно, цікаво, як він зазвучить іноземними мовами — бо це класик першого ряду й потребує більшої кількості перекладів. Бо тих, що ми маємо, недостатньо.

Завершити хотіла б добіркою афоризмів — цитатами із творів письменника:

«Бо життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а і чуже. А врешті — хіба я знаю, де кінчається власне життя, а 

чуже починається?» («Intermezzo»).

«…треба працювати, весь час працювати. Життя коротке, а я так мало зробив» (з листа, Капрі).

«Поезія жити не може на смітнику, а без неї жити — злочин» («Сон»).

Аналітик матеріалів — Олена Смольницька.

Автор: Ольга Смольницька — кандидат філософських наук, провідний науковий співробітник Київського літературно-меморіального музею Максима Рильського.