Свята і традиції
— Здрассць!.. С Сочельніком! C Сочєльніком святовасільєвскім! С правосланим новим годом!!...
Дорога родина. Оттуда. Як із чорної діри в космосі. Родина, котра добра була у старших поколіннях, а зараз лише тільки на старих фотографіях.
Сочєльнік у них.
Знову рису з компотом нажерлись. Флешмоб «Мишебратья!»
У мене це слово викликає жуткі катаральні явища і страшнючі спазми живота з наміром повернути святкове меню. Бррр...
В людей Щедрий вечір, Василія, Маланки. Щедрівки, віншування, Березаз Козою, кутя і гори пирогів з маком, шинки, ковбаси, півень до стану холодцю докукурікався.
А в етіх, от в етіх — високодуховних і навсебіч православних, котрі олію називають постним маслом, але в піст її не їдять, бо то ж — масло... От в етіх, котрі олії в голові не мають, — Сочєльнік.
Це вони варять компот із сушки і заливають ним рисову глевку кашу. Сочєво!
Традиційна святкова страва х@йлопітека — «охотніка і собіратєля».
Вони ж традиційно охочі надурняк побухати і позбирати все, що погано лежить.
Народ-богоносєц.
Коли в Трипіллі на Щедрий вечір побожні городяни одягали гаптовані кожушки, взувались у теплі чоботи, чоловіки вбирали на голови смушеві шапки, а жіноцтво красувалося в нових квітчастих хустках з френзлями і всі гуртом йшли до церкви, то в цей час москалі прив’язували в лісі до йолки голу дівку. Робили жертвоприношення Морозу, щоб не заморозив к чортам собачим у неопалюваних норах їхню тупикову гілку людства.
А зараз вони — родина. Сьома вода на киселі.
Коли ми будували Трипілля, вони ще печери х@ями обмальовували.
Коли ми будували Київ, вони лише землянки вчились рити. А, коли ми плавали з варяг у греки, тобто вели активну міжнародну торгівлю та дипломатичні діалоги, вони стояли на берегах Дніпра і язика показували.
Бо мови, як не було — так і нема досі.
Ні, без питань! В ХІІІ столітті вонитеж навчились торгівлі. Соболині хутра на бухло міняли. Або, коли раптом пощастить — то на рис у китайців.
І мед у них був іще. Якщо бджоли не загризли і ведмідь копняка не дав.
Але замість куті — рис із компотом. Сочєво.
Оце вам супер-православний Новий год, нє?
(моєму доброму другові, поету, музиканту та радіоведучому Роману Коляді)
Різдво і коляда
Розкажу вам про наше Різдво і традиції.
Колись давно, коли Геродот ще не вивчив грецьке письмо, а самі греки на той час жили ще грець його знає де, в нетрях зовсім древньої історії, неподалік від майбутнього Києва стояло славне місто Трипілля. І був у ньому старостою мій Пращур.
А за трипільськими валами, на півночі, в темному лісі мешкали в таких самих темних норах такі ж темні і напівдикі племена х@йлопітеків.
І ото як у білому світі починало ще біліше сніжити, коли холодні вітри віяли завірюхами, а зима сковувала льодами Дніпро, над Трипіллям сходила одного вечора велика зоря. І світила вона так ясно і чисто, що на її світло східні мудреці, царі, халіфи та інші добрі люди вантажили каравани і вирушали з гостинцями до Трипілля.
Бо надходило Різдво. То було найбільше свято у місті. Чоловіча трипільська громада плела великого Дідуха з пшениці, прикрашала його кольоровими стрічками, пряниками медовими, кульками безе та цукровими ангеликами і ставила на майдані коло церкви.
А по домівках тим часом готувались всілякі смаколики: шинки, ковбаси, сальтисони, паштети, холодці, сало потрипільськи, голубці по-сарматськи, капуста по-скіфськи, бурячанка для зовнішніх компресів та внутрішніх полоскань і хрін на всі випадки життя.
А ще пекли різдвяні калачі з маком і горіхами та робили дітям солодке печиво, зефірки, карамелізовані фруктита інші рошенки.
Але головною стравою була кутя. Її варили з відбірної пшениці, заправляли маком, родзинками, горішками і медом. Меду давали багато. Була навіть давня трипільська приказка, що куті медом не зіпсуєш.
Святкування Різдва починалось у Трипіллі, коли з’їжджались до міста гості з усього світу, милувались на майдані Дідухом та його прикрасами. Для такої нагоди мій Пращур дозволяв вмикати динамо-машину і світити на Дідухові святкову ілюмінацію. Електрика в Трипіллі була страшенно дорогою і її використовували лише з нагоди чогось надзвичайного.
А потім люди родинами сідали до вечері, яка складалась із дванадцяти пісних страв. Трипільці дякували Богові за прожитий рік, просили доброго нового року, щедрого на врожай, згадували померлих родичів та загиблих героїв, частували дітей смаколиками і помаранчами.
А після вечері всі виходили на майдан, щоб почути різдвяний передзвін на церковній дзвіниці і послухати як співає народний улюбленець — піснеспівець Роман Коляда.
Задля такого Пращур знову дозволяв крутити динамо-машину, щоб Коляда міг грати гучніше на своїх електроцимбалах.
І не треба мені розказувати, що в Трипіллі такого не було. Все було. Де винайшли колесо, там же і знайшли як його прокрутити не лише у возах, а й у музиці. А музика для трипільців — то було святе. І сам Коляда чесно зізнавався, що все його життя — любов і музика.
Так що ходив він вуличками Трипілля і співав своє «Колядиво», «Люмінор»і «Ту, що саджає три сливи». Ішов і співав голосно: «Ой що перша слива...», акомпануючи собі на елетроцимбалах. А люди за ним співали: «Радуйся! Ой, радуйся, земле...»
Слідом за Колядою ішли Пращур, гості зі Сходу і прості трипільські пастухи. Колядували і віншували від хати до хати. Так з’явився у Трипіллі перший вертеп.
А потім сталось таке, що до міста пробрався х@йлопітек, побачив електроцимбали Коляди і вирішив їх украсти, щоб виміняти потім на самогонку.
Х@йлопітек був п’янючий в дим, ледве тримавсь на ногах і голосно реготався. Тож трипільські амазонки швидко його упіймали, відібрали інструмента і ще швидше привели до тями чарівними копняками.
А Роман Коляда прочитав йому римовану побожну науку про Різдво, караючу десницю Божу і про те, що всім відомо і, особливо, трипільські снайпери знають, що х@йлопітеки — під@раси.
Східні мудреці, халіфи і царі з ним погодились. Тож амазонки зробили нічний рейд і повибивали х@йлопітекам зуби, аби ті не точили їх на вільне і незалежне Трипілля.
Така ось казочка, мої хороші.
З тих часів багато води Дніпром збігло. Уже й Трипілля стало підзабутою історією, і амазонок вітри народної пам’яті розмели-розвіяли по легендах, і світ змінився.
Але залишились наші традиції святкування Різдва. Дідух, кутя, калачі. Тиха радість родинного затишку і трепетне благоговіння перед незбагненним.
Та ще наша різдвяна пісня, яка з тих давніх часів називається — коляда. На честь «Колядива» і Коляди.
І ще наука народної дипломатії в народі відгукується. Щойно москалі заводять свою гармошку про «адін народ», «трієдіную Русь» та починають заграватись на балалайках в міжнародну дипломатію, ми так і відповідаємо їм, як колись у Трипіллі:
— А нам те все по цимбалах!