Сучасна освіта в Україні та Швейцарії: розвиток особистості та патріотизм

«Сурма» приділяє багато уваги проблемам виховання, освіти, дитячої психології. Це прекрасно, бо цікавить мене як пов’язану з викладанням. А зараз особливо актуально порівнювати досвід різних освітніх систем. Зокрема, ми (моя мати — лікар-невролог Олена Смольницька і я) неодноразово спілкувалися на цю тему зі швейцарцями. Їх цікавить наша система, нас — їхня. Причому порівняння випливають із практики — розмов, життєвих прикладів і ситуацій. 

Якщо казати про швейцарську педагогіку, то одразу на думку спадає Йоганн Гайнріх Песталоцці. До речі, у місті Івердон-ле-Бен — пам’ятник йому, і сама площа називається Place de Pestalozzi. Можна згадати й ЖанаЖака Руссо (у згаданому місті є його вулиця, а на одному з будинків — меморіальна табличка про те, що цей філософ там жив). Це — імена! А що сказати про сучасну Швейцарію? І чим вона схожа на Україну в плані освіти? 

У минулому матеріалі я писала проспорт, що є частиною виховання й освіти швейцарців. Звичайно, у тамтешніх навчальних закладах розвинуто й інші галузі. 

…Чіткі малюнки з дотриманням пропорцій і гарними барвами. Шкільні вистави, зіграні на рівні професійних. Спортивні змагання й просто ігри, які нагадують Олімпійські. Це все — витвори швейцарських учнів. Тут багато чого спрямовано на розвиток особистості. Але за кожним чудовим результатом стоїть копітка праця.

Сучасна Швейцарія багато взяла з досвіду минулого. Зокрема, це велика увага природі, умінню працювати вручну — майстерно виробляти корисні речі, від дерев’яних скриньок до справжніх механізмів. Іще Песталоцці привчав підопічних до ремесл, уміти виробляти потрібне власними руками. На цьому стоїть і сучасна Швейцарія. Звичайно, усе це обдаровані діти роблять під керівництвом педагогів та інших фахівців. Швейцарія славетна не лише знаменитими годинниками (проїжджаючи Сен-Круа, у горах Жура, ми бачили ці майстерні, а ще нам розповідали про виробництво музичних скриньок), а й фантазією, застосованою до начебто буденних предметів. Помітно, що швейцарці роблять це, щоб було зручно користуватися. Наприклад, дерев’яна скринька для рукоділля (ниток, голок тощо). Крістіна Фьоґелі (Christine Vögeli), про яку я вже писала (родина Фьоґелі прихистила нас), показала нам цю скриньку, яка багатоярусна, розкладається та вражає вигадливістю. Водночас у неї можна покласти багато предметів. І всі вони — на видноті, від ножиць до ниток.Це зробили діти мадам Фьоґелі — син Антуан (Antoine) і дочка Орелí (Aurélie), — коли навчались у школі. (Як я зрозуміла, там навчають і праці — приблизно як у нас теж були подібні заняття, проте у швейцарців усе дуже професійне). Певна, що в багатьох швейцарських родинах є такі пам’ятні речі, які довго служать і виглядають зовсім як нові. 

Отже, швейцарська освіта невіддільна від ручної праці (тут дуже цінується те, що звуть hand-made). Мінімалізм, фантазія — і ми бачимо створену красу. У цьому вся Швейцарія: зовні невеличка, компактна, — а багата змістом. 

Поговорімо про дітей і молодь. Вони співають у хорі, професійно навчаються музики, уміючи вже в ранньому віці грати досить складні речі, виступають із концертами, роблять різні речі на продаж (у тому числі на ярмарки)… Якщо минаємо дитячі садки, то бачимо виставки малюнків. У церквах — так само виставки і стіннівки (що нагадує наші українські церкви). У консерваторії зранку чутно репетиції й навіть концерти. Ми помічаємо, що швейцарські діти охоче ходять до садочкаі школи. Точніше, часто їздять (а не ходять) — на самокатах чи роверах. У цих закладах створено умови для розвитку. 

Якщо згадати шкільні вистави, то вражає грамотне задіяння новаторських методів і прийомів. Також освічені глядачі впізнають елементи експресіонізму, інших знахідок ХХ століття (наприклад, шофер в’їжджає на машині прямо в залу з глядачами, а водночас на сцені відбувається дійство!) 

Можна згадати педагогічний досвід українців у Швейцарії. Наприклад, мисткиня і педагог Оксана Корнелюк, про яку я вже писала, навчає українських і швейцарських дітей різних художніх технік. Її ательє — приклад і мистецької роботи, і місце зібрань ентузіастів.

На вулицях, розглядаючи будівлі, я звертаю увагу, якщо там написано «Школа» або «Інститут» чи «Університет». Наприклад, у Лозаннському університеті (про бібліотеку якого вже була моя публікація) є відділ славістики, що включає й україністику — від художньої літератури до словників. А якщо звернути увагу на технічну освіту, то в Івердоні-ле-Бен є дуже цікава вища школа інженерів кантону Во — HEIG (La Haute École d'Ingénierie et de Gestion du Canton de Vaud). Це величезна будівля, що нагадує мозаїку. Корпуси ніби складені з різних блоків, які — дуже насичених жовтогарячих і кобальтових кольорів. Ця будівля прикметна здалеку, її легко помітити як орієнтир. Саме там, на її подвір’ї, було прецікаве шоу «Bèton» (у форматі заходів «Le Castrum», де були й вистава, і музика, і вільна бібліотека, і фестиваль комп’ютерних ігор і винаходів «Numerik Games» — останній від музею фантастики la Maison d’Ailleurs, про який була моя публікація). У «Бетоні» швейцарські педагоги та спортсмени влаштовували змагання, в яких брали участь і ми, глядачі. Наприклад, треба було пройти певну відстань на траві, пробігти й не відстати, знайти коротший шлях, зуміти зорієнтуватися тощо. Ми бачили неймовірні акробатичні трюки — зокрема у височині, на мотоциклах, просто еквілібристика і лазіння… А за цей час нас, глядачів, відволікали в натовпі інші артисти. (Одні — номери вгорі, інші — серед нас). Тобто це було випробування на уважність. Це тільки частка шоу, яке відбувалось у різних місцях Івердона. 

Що сказати про дітей? Швейцарці допомагають українським дітям — і прийомними родинами, й освітою. Нещодавно, скажімо, інша наша швейцарська знайома в Івердоні (яку ми зустріли по прибутті до Швейцарії), Моніка Рамзайє (Monika Ramseyer), яка дуже змістовна, володіє кількома мовами, мандрівниця й захоплюється японською культурою (навіть фахово вивчає японську мову!), відкрилася нам новими гранями. Раніше вона працювала в лікарні. Проїжджаючи Орб і показуючи нам це місто, Моніка розповіла, що працювала з різними людьми, у тому числі православними християнами; у зв’язку з цим спитала про українську традицію святкування Різдва й дуже зраділа, що для нас воно так само велике свято, і в нас є вертеп — а у швейцарців, як я писала, те ж саме — ясла, la crèche. Моніка розповіла цікаве й про те, шо є притулок для сиріт (l’orphanage), і вона свого часу працювала там. А нещодавно показала нам актуальну передноворічну франкомовну замітку в одній швейцарській газеті (“24 heures”), де за гарячими слідами написано про те, як Швейцарія (кантон Во) прийняла малих українських біженців. Звісно, ми уважно вивчили цю статтю авторства Fabien Lapiere. Там є про сиріт із Кам’янського, Маріуполя та інших міст. Зараз українськими дітьми опікуються корінні швейцарці-франкофони у місті та комуні Помпапль — Pompaples (плато Сен-Лу — le plateau de Saint-Loup). Для малих українців є носії їхньої рідної мови (і це, звичайно, спрощує спілкування), а також у сиротинці можна чути французьку. Таким чином, діти всебічно розвиваються. Вихователі зазначають, що це європейські діти — такі самі як швейцарці. У наших дітей навіть ті самі смаки щодо кулінарії. Але, звичайно, спостереження не вичерпуються кухнею. 

Я уважно прочитала про те, що переправити дітей з постраждалих міст до Швейцарії було непросто, а швейцарська місія здійснювалась у кілька етапів. Вражає наполегливість швейцарців у бажанні допомогти. Крок за кроком — і мета досягнута. Так само, як швейцарські предки, рятуючись від гонінь, переходили через гори, щоб заснувати нові міста і селища. Сьогодні ми бачимо результат. 

У Швейцарії багато чого тримається на приватній ініціативі. Також, безперечно, це історичні й ментальні особливості, пов’язані з милосердям і благодійністю. Коріння — у релігійному вихованні. Мені подобається те, що тут допомагають діяльнісно. У зв’язку з цим хотілося б простягнути місток до наших українських ентузіастів, які допомагають дітям і розвивають їхню творчість.

Зокрема, є український проект — форум «Золотий мольберт», в якому беруть участь діти з різних країн. Про це розповів наш особистий знайомий, греко-католицький священик зі Львова, отець Полікарп Марцелюк (ЧСВВ, Місія «Постуляційний центр»). Визначний науковець і церковний діяч, європейська постать, дуже цікава особистість, волонтер, він — приклад допомоги дітям і дорослим. Отець Полікарп розповів про Естафету миру. «Золотий мольберт», який створила Ольга Михайлюк (засновниця найпершої у Львові дитячої галереї), запустили минулого року. Це не просто мистецький проект, а ціла філософія, актуальна сьогодні. У зв’язку з цим святий отець процитував слова митрополита Андрея Шептицького: «…війна — це антикультурний феномен», а, отже, треба з цим боротися. «Ми плекаємо культуру — значить, боремося», — зазначає отець Полікарп. У зв’язку з цим можна назвати цікаві імена українських ентузіастів. Наприклад, священик розповів про викладачку мистецтва і художницю Оксану Дашивець. Сама вона з Новоселівки біля Слов’янська. У Пустомитах біля Львова вона відкрила художню виставку (і про це є на сайті Пустомитівської міської ради). А ще пані Оксана — керівниця студії образотворчого мистецтва «Гармонія».

Що сказати про «Золотий мольберт»? Цю виставку планують везти у Ватикан. Є ідея зробити експозиції в Італії — у Тренто і Больцано (священик отець Августин Бабяк). Як слушно зазначає отець Полікарп: «Через війну люди стають агресивні. Ми черпаємо енергію через культуру». Отже, треба підтримувати людей культури. У зв’язку з такою культурною боротьбою священик процитував афоризм Лесі Українки: «Слово, чом ти не твердая криця…». 

Також у «Золотому мольберті» є проект «Діти малюють янголів». Я бачу ці роботи. На картинах — ангели, Богородиця, інші християнські персонажі. Впадає у вічі часте поєднання синього і жовтого кольорів. Багато картин асоціюються із сонцем. Богоматір — червоно-чорна. Лики — то дитячі, то справжні іконописні, то — сучасні. Ці янголи — різні. То авангардистські, то схожі на витинанки, то на наївне мистецтво… Це щирі роботи, діти вже знають пропорції, але виражають ідею кольором. Недарма кажуть, що діти бачать більше, бо в них незашорене мислення. Кольорова гама — переважно оптимістична, але водночас ці твори примушують замислитися. Мета робіт — берегти наших воїнів. Отець Полікарп наголошує й на християнських цінностях як об’єднувальному чиннику України і Європи. На його думку, поширення українського мистецтва допоможе такому об’єднанню. 

Можна згадати досвід іншої країни, яка прийняла українських біженців, — Польщі. Зокрема, березень минулого року. Ніч. У таборі для українських біженців (Замостя, Польща) працювали волонтери. Гадаю, можна уявити, в якому душевному і фізичному стані прибували постраждалі українці. Ми були в тому таборі. Польські волонтери працювали злагоджено, конкретно, без зайвих питань, а ще несподівано один із працівників почав розважати публіку фокусами. Пам’ятаю, що підходила до нього за чаєм, кавою та їжею, і місцевий волонтер був дуже чуйним і гумористичним. А потім його імпровізовані (чи підготовлені?) сценки несподівано припали до душі дорослим і дітям. Це стало не просто розвагою, а психологічною підтримкою напружених в очікуванні на свою долю, які мали психотравми. Може, нас розважав фахівець на пенсії? Відзначу його мудру поведінку, уміння пожартувати влучно і вчасно. Ось лише один приклад зарубіжної педагогіки — ненав’язливість і вміння відчувати інших. До того ж, ми можемо відрізнити справжню турботу від удаваної. Від польських фахівців вона була справжньою. 

Я порівняла три країни. Ми бачимо, що освіта дуже різна. Але вона виявляється за потрібного моменту в життєво важливих ситуаціях. Водночас ми бачимо спільні риси. Зокрема, це праця на конкретний результат, бажання діалогу, допомоги іншому, уміння застосувати теорію на практиці. Мистецькі проекти, спортивні, академічне навчання, ремесла — усе це взаємопов’язане. 

Аналітик матеріалів — Олена Смольницька.

Автор: Ольга Смольницька — кандидат філософських наук, провідний науковий співробітник Київського літературно-меморіального музею Максима Рильського.