Наближається Різдво – свято із присмаком дитинства
Напевно, жодні інші свята не здатні так стрімко повертати нас у дитинство, як різдвяні. У дорослому віці в кожного з’являється стільки клопотів, а дні сповнені такої метушні, що ми навіть святкуємо якось похапцем. Поміж клопотами і метушнею. А в дитинстві й очікування свята, і саме свято були наповнені передчуттям дива. Казковістю. Особливо, якщо дитинство ваше минало в селі.
Пригадуєте? Снігу тоді зима натрушувала аж до поясу або й вище. Втім, може, його і не випадало так багато, просто ми були малими, а тому білосніжна перина дорослим ледь сягала колін, а нам, дітлашні, то справді було до поясу. І коли малий першачок вибирався вранці до школи, то попереду ішов батько з лопатою, прокидав сніг аж до центральної дороги, прочищеної трактором, а мале чимчикувало услід, наче в тунелі: збоку здавалося, що позаду батька якась шапка дивнимчином підстрибує; тільки зрідка вищенад сніговим покровом підстрибували разом із шапкою цікаві оченята і кирпатий носик, порожевілий від морозу.
А як хотілося вхопити снігу і з’їсти цілу жменю, насолоджуючись його особливою прохолодою. Але мама ще вранці наказувала: простудишся! І наївно сподівалася, що її настанови вистачить на цілий день. Якби ж то! Дочекавшись, щоб залишитися наодинці із зимою, ти тут же доповнював сніданок пригорщею снігу, а після школи ставав учасником захоплюючих стартів на ковзанці. Її влаштовували на першій-ліпшій стежині чи з горбика, де вдавалося до блиску розчовгати взуттям льодяну доріжку. А далі — і стоячи, і навприсядки, і на портфелику,і на шматку целофану, і… Фантазії дитячій не було меж, навіть якщо потім доводилося пояснювати батькам, звідки дірка на штанцях, чому розбите коліно чи подряпана щока, чому зламаний замок у портфелі чи відклеєний носок у черевику…
Про це можна згадувати, згадувати, згадувати, тому що тема дитинства — як бездонна криниця. Але все ж повернімося до Різдва, до його казковості, до його смаків, запахів, емоцій, вражень. А вони ставали частинкою життя ще задовго до свята. Приблизно на початку грудня, коли шибайголови згадували, що треба ставати чемними, а чемні — ще чемнішими, бо під вікнами вже ходить святий Миколай, спостерігає за дітками і в ніч на 19 грудня слухняним принесе під подушку подарунки.
Це була та казка, в яку ми вірили. І ввечері, напередодні чарівної ночі на Миколая, нагадували батькам, щоб ті, бува, двері за звичкою не замкнули, інакше як Миколай потрапить до хати. Самі ж лягали швиденько до ліжка і запевняли себе, що аж цього разу не заснемо, аби побачити Миколая. Але на те він і справжній чарівник, щоб робити свої добрі діла невидимо і нечутно. Ото й виходило: не спиш, не спиш, а тут зімкнеш повіки на якусь мить — і вже ранок, і вже просуваєш руку під подушку, а там приємно шелестить папір на пакуночку. І лунає на всю хату: «Мамо, тату, є! Приходив!»
Це була та казка, яку творили для нас батьки у межах своїх фінансових можливостей і можливостей магазинних прилавків. Якщо ваше дитинство, як і моє, припало приблизно на 70-ті роки минулого сторіччя, то ви розумієте, про що я: і про мізерні батьківські зарплати, і про порожні прилавки у магазинах — пора розквіту дефіциту. Але й ми були невибагливі: тішилися новими штанцями, чобітками, а то й горішками чи яблуками. Мандарини розцінювалися як розкіш. А коли біля ліжка стояли лижі чи ковзани (під подушку не влазили), то це було вершиною мрій.
У нинішніх дітей значно інші запити до Миколая. Це не означає, що слід потурати абсолютно всім їхнім забаганкам, тому що межу потрібного і розумного ніхто не скасовував, але творити їм казку доконче треба. Потім і до них прийде життя з буднями і далеко не казковими реаліями, а в дитинстві нехай буде казка. Та, що залишається гарним спомином на все життя. Принаймні, у нашому сімейному альбомі поруч із фотографіями тоді ще малих дітей зберігається така записка: «Шановна Матусю! Прошу Вас, щоб Ви передали цей список Святому Миколаю. Принеси мені мандарини, солодощі, батарейки для джипа, сік «Садочок» або «Добрий» (1,5 літра), комп’ютерну гру-стрілялку. Якщо це все в мене буде, що я попросив, то я повірю у Миколая».
Авторові цієї записки — нашому старшому синові — 30-ть, записці трохи менше, оскільки він писав її, уже ставши школярем, а гріє серце, мов незгасна іскорка, і повертає відчуттями туди, де ти, малий, ідеш позаду батька прокиданою стежкою, наче у сніговому тунелі…
І все ж, повернімося до Різдва. Одразу після Миколая приходила пора пригадувати давні або вивчати нові колядки. Зазвичай, цю справу доручали бабусям, зважаючи на їхній великий життєвий досвід, знання фольклору, і звільняючи від фізично важких справ у господарстві. Зі своїм завданням бабусі давали собі раду на «відмінно», і вже через деякий час найменшеньківнучата (навіть ті, яким ще не дуже вдавалися букви «р» і «л») старанно виводили: «Ой там, за горою, ясна Зоря била, там Пречиста Діва Мати Сина породила…». Трохи старші вивчали більш солідну: «Нова радість стала, яка не бувала, над вертепом звізда ясна на весь світ засіяла…»
А за вікном… Мороз тріщить. На домівках, парканах і деревах — білосніжні шапки. Метушаться горобці. Легко промчать по сніговій колії сани, запряжені парою гнідих. Вихопиться зі своєї будки пес, дзвінко загавкавши на прудку кішку, що кудись поспішає у своїх котячих справах. То в одному, то в іншому кутку села заквичить порося, приречено змирившись зі своєю долею бути заколеним до свят. Потім запахне у повітрі смаленою поросячою вовною. А потім кличе сусід сусіда на свіжину, куштуючи одночасно не тільки свіже смажене м’ясо, але й свіжий самогон. А господиня тим часом порається біля почетвертованої туші, вміло розпоряджаючись: оце — на паштет, оце — на тушонки, оце — на холодець, на кишки, на сальцесон, сало — на смалець…
Метушня, радісна передсвяткова метушня. У печі приємно потріскують дрова. Вийдеш на вулицю, а з комина — стовбуром дим із запахом згорілої деревини, а разом із ним — і запах наїдків, які щедро готуються в кожній хаті, і запах спеченого хліба, і… запах дитинства — неповторний і ні з чим незрівнянний.
І вже зовсім особливий у надвечір’я Різдва. Ще завидка люди поспішають на цвинтар, щоб запаленими свічками на могилах тих із родини, хто вжевідійшов за межу земного життя, засвідчити, що в такий вечір і вони поруч із живими. Потім — батько до стаєнки, до худоби, мати клопочеться біля столу, поклавши під білий обрус сіна — бо ж Ісусик народився у яслах, на сіні. І як тільки зійде вечірня зіронька, сім’я сідає до Святої вечері. Сяюча ялинка, дідух у кутку кімнати, спільна подячна молитва Богові, що була на те Його воля і ласка, аби нинішніх свят у гаразді дочекатись, дванадцять страв на столі — усе таке дивовижне, таке незвичайне, таке, якщо хочете, казкове, яким воно може бути тільки раз на рік — у Святвечір.
Кутю куштують найпершою. Батько зробить ложкою символічний хрест над тарелем з кутею, сам тричі зачерпне, а потім і всі інші — також тричі, бо все нині, як і завжди, робиться в ім’я Отця і Сина, і Святого Духа. Тоді беруться до інших страв. Малеча тягне руки до вареників з маком, а бабуся тут же гримає: не можна сьогодні казати «мак», бо воші заплодяться, можна казати «зернята». А ще дітям можна залізти під стіл і там на всі лади мекати, бекати, крякати, кудкудакати — щоби в новому році всяка живність у господарстві велася.
Дівчата на виданні поспішають після вечері на вулицю на свою долю ворожити. Хтось кидає чобіт через хату: куди носком обернеться, звідти й нареченого слід чекати. Ще хтось прислухається до звуків: з якого боку пес загавкає, звідти і суджений твій буде.
На все це з високого зоряного неба усміхається золотистий місяць, освітлюючи дорогу першим ватагам колядників, які охоче покидають теплі домівки і кидаються в обійми Різдвяної ночі. А повітря таке дзвінке і прозоре, що з його акустикою не зрівняються зали найкращих оперних театрів. Встигай тільки слухати, як на сусідній вулиці хтось почав: «Новая радість світу ся з’явила: Пречиста Діва Сина породила». А в далекому кінці села колядники вийшли на вулицю з баяном і полинула мелодійна: «Небо і земля, небо і земля нині торжествують. Ангели й люди, ангели й люди весело празнують…». А ще одну взагалі чути з-за гори, із сусіднього села: «По всьому світу сталась новина: Діва Марія Сина зродила…».
І так — доки вистачить сил. Хоча затримуватись не варто: треба відпочити трішки, а зраненька слід до церковці поквапитись, де багатоголосо полине під купол церкви і під купол неба: «Бог Предвічний народився. Прийшов днесь із небес, щоб спасти люд свій весь, та й утішився».
А дітлахи уже чекають закінчення Служби Божої: пильнують, коли люди почнуть із церкви виходити, адже це — своєрідний сигнал, що вже можна йти від хати до хати з колядкою, очікуючи від господарів щедрої платні. Колись, у часи мого дитинства, давали небагато — і по 5, і по 10 копійок, у близької родини можна було 20 чи 50 заколядувати, дід із бабою, бувало, на карбованець розщедрювались. Отож, найбільш спритні, обійшовши нині свою вулицю, а завтра і сусідні, і навіть далекі, назбирували кругленьку на ті часи суму. Принаймні, на ті ж лижі чи ковзани, якщо не заслужили їх у Миколая, вистачало.
Прикро, що з роками для деяких дітей можливість колядувати стала можливістю не зовсім сумлінного заробітчанства: як-небудь, захекавшись, забуваючи слова, заспівати два-три куплети, головне — аби гроші дали. Але це — тема іншої розмови і свідчення того, яким є рівень християнського виховання у сім’ї, як навчили батько-мати шанувати християнські цінності.
Загалом же маленькі колядники, що поодинці чи зграйками бігають по селі з колядкою — звісткою про народження Ісусика, — хороша традиція. І зворушує до глибини душі, коли чуєш від маленького вісника: «Може, у вашій хатині хтось гірко сумує, може, у вашій хатині когось бракує. Тих, хто сумує, розвеселяйте, тих, кого бракує, не забувайте. Христос народився!» Або ж іще одне популярне серед найменшеньких діток віншування після заспіваної колядки: «Я — маленький пастушок, загорнувся в кожушок. В мене драні кишеньки — не давайте копійки. Будьте ґазди гонорові — дайте гроші паперові. Христос народився!»
Потім приходять сестриці і браття колядувати на церкву. Третього різдвяного дня вітання приймають Степани і Стефанії. Естафету від них переймають Василі і Василини, свято яких має дивну для чужинців, але добре зрозумілу для українців назву — Старий Новий рік. І чудові традиції його відзначення — з Василем і Маланкою, з посівальниками, які приходять до вашої оселі із золотим збіжжям пшениці і, посипаючи долівку, промовляють: «Сієм, сієм, посіваєм, з Новим роком вас вітаєм. На щастя, на здоров’я, на новий рік, щоб жилося краще, ніж торік. Щоб родили жито, пшениця, усяка пашниця, коноплі — до стелі, льон — по коліна, щоб у вас, хрещених, голова не боліла…». А тоді бажають Водохрещу відсвяткувати і від нині за рік радісних свят дочекатись.
Звичайно, кожен край має свій звичай. І традиції та обряди відзначення Різдва є достатньо своєрідними не тільки для різних областей України, але й для різних районів однієї області. Я ж фрагментарно згадала те, як святкують у моїх рідних Старих Богородчанах. Справді фрагментарно, бо про Різдво на Прикарпатті можна цілі книги писати. І спогадами цілоденно ділитися. Навіть такими, які я приведу нижче і які, можливо, викличуть у когось подив. І все ж…
Моє дитинство співпало із розквітом атеїзму у тодішньому Радянському Союзі. А мама працювала вчителем. І хоч не була комуністом, однак за відзначення релігійних свят могла поплатитися роботою. Та це зовсім не означає, що чудові зимові свята обминали нас. Правда, перед Миколаєм мама наказувала: «Якщо в школі хтось питатиме, що тобі приніс Миколай, ти кажи, що до нас Миколай не приходить, а приходить Дід Мороз…».
На Святвечір ми ішли до бабусі. Вдома навіть гірлянди на ялинці вимикали, бо куди ж це годиться, щоб у вчительки на Різдво ялинка світилася?! Але й це ще не був кінець. Десь на сьому вечора (до того часу ми уже встигали повечеряти) мама поспішала у центр села, звідки разом з іншими вчителями вони повинні були розходитись сільськими вулицями і патрулювати, щоб діти не колядували. Звісно, вчителі того не робили. Постоять трохи, погомонять, понарікають на партійних керівників, які виставляли їх на сміх своїм односельцям, тай ідуть по домівках.
А котрогось року заїхав на Різдво у село УАЗик («бобик», як ці машини тоді називали), і коли повз проходили поодинці чи групами хлопчаки, з машини виходив солідний дядько при краватці, питав у дітей їхні прізвища і клас, в якому навчаються, мовляв, записуємо вас у футбольну команду. А потім отримували прочухана ті вчителі, які «недопрацювали», й їхні учні ходили колядувати…
І ще випадок. В один із різдвяних днів зайшла до нашої оселі дівчинка. Вона не знала, хто тут живе, і коли побачила, що потрапила до вчительки, то аж зблідла на порозі. А мама каже: «Колядуй, дитино, колядуй, я тобі кривди не заподію…».
Розповідаю про це своїм дітям, а вони не вірять, що таке могло бути. Могло. І було. І минулося. І святкують сьогодні українці милі своєму серцю свята скрізь, куди б не закинула їх доля. Тож нехай і цьогоріч прийде Різдво до кожного. До тих, хто збереться разом у сімейному колі на рідній землі. До тих, хто нині боронить її від ненависного сусіда-ворога. До тих, хто на свіжих могилах оплакує загиблих. До тих, хто, втративши свої домівки, знайшов тимчасовий прихисток в інших куточках України чи за її межами. До тих, хто не з добра подався на нелегкі заробітчанські хліби. До тих, кому вдасться поїхати на свята з чужини додому, і до тих, хто не поїде, але, дякуючи вайберу чи месенджеру, побачить на моніторі комп’ютера матусю й татуся, і, змахуючи сльозу, мовить: «Рідні мої, живіть довго-довго і не старійте. Христос рождається!». Нехай до всіх прийде Різдво. Перше наше з вами Різдво, якого ми очікуємо і до якого готуємося у час війни. А тому найзаповітнішим бажанням і найбільшою мрією кожного із нас є бажання і мрія, щоб це Різдво було освячене нашою великоюспільною перемогою. Щоб йому не судилося стати першим Різдвом у час війни. Щоби Вифлеємська зірка засяяла над Україною, в якій не лунають вибухи, в якій не проливаються кров і сльози. Щоб засяяла і відкрила нову сторінку нашого мирного життя. Чисту і щиру, як серце новонародженого Ісусика.