Кераміка в Івердоні: швейцарське мистецтво й українські паралелі

Є витвори мистецтва, які вражають новизною. У них хочеться вдивлятися, бачачи й оригінальність, і дещо невловимо спільне зі справжніми шедеврами. Наприклад, швейцарським авангардом. А ще — несподівано з нашою українськоюкультурою. Адже наша кераміка (відома з давніх-давен, починаючи «серйозними» речами, як посудом і сучасними скульптурами, опішнянськими витворами і завершуючи розвагами, іграшками) розвивалася в європейському контексті. Так само швейцарська зберегла національні риси, які стають краще зрозумілими після ознайомлення з попередніми виставками, і — сучасний досвід.

Що можна сказати про швейцарську кераміку? Це виставки (зокрема найновіші, де матеріал — керамічний, як у Мерседес Лара, про яку я неодноразово писала). Звісно, глина, фаянс, порцеляна тощо — і для щоденного вжитку. Є родини, в яких із покоління в покоління з гордістю передають посуд — справжні витвори мистецтва з рідкісної глини за не менш рідкісними технологіями. А зроблено такі шедеври родичем — майже сто років тому чи більше. І це не експонати, а посуд, з якого їдять. Водночас його бережуть, усвідомлюючи цінність. Або в магазинах продаються сучасні речі (наприклад, кулони) формою — наче моделі Жана Тенґлі. Або просто зручний і гарний посуд, від тарілок до кухлів. У магазинчику при Ґрансонському замку, наприклад, таке є — як візитівка Середньовіччя. 

Що сказати про швейцарську сучасну кераміку?

Системне враження в мене виникло, коли моя мати (лікар-невролог Олена Смольницька) і я відвідали в Івердоні-ле-Бен виставку кераміки, бо цікавимося сучасним мистецтвом. У Швейцарії воно — справжній протест, який виник на класичній базі, а ще він вражає багатством фантазії.

Ця величезна виставка називається «Melting Pot», тобто «Плавильний казан». Тут безліч сучасних місцевих митців (неможливо перерахувати всіх в одному матеріалі, проте можна прочитати на сайті Центру), але спільна концепція. Сама виставка — у двох музеях, розташованих один біля одного.

Починаємо з Центру сучасного мистецтва (Centre d’art contemporain), де не раз були на попередніх експозиціях. Науковиця музею Фламінія Скаузо (Flaminia Scauso) люб’язно розповідає про нову виставку і про її другу частину. 

У першій частині — кілька зал, де й монументальні роботи, і мініатюри. Із величезних — справді гігантське (без перебільшень) намисто в усю стіну. Це й окремий проект, і враження композиції, яку можна доповнити. 

Тут багато яскравих веселих барв, але виставка не розважальна, бо хочеться замислюватися над багатьма речами. Перше враження — великий розсип різних експонатів, які рясніють, викликають і радість, і усміх, і задумливість. Коли ми почали докладніше роздивлятися та затримуватися перед кожним витвором, ефект був іще сильнішим. Це — мудрість мистецтва.

Особливі враження викликали вази, стилізовані під китайські. (Іншим швейцарцям вони теж надзвичайно сподобалися). Ці біло-сині вази — величезні, також вони ніби розколоті, і сині візерунки вирізняються на основі. А ще — якщо придивитися, у цих експонатах... букети? Ніби живі дерева ростуть. Ні, це конструкції з м’якого зім’ятого металу, схожого на фольгу. Дуже художньо і креативно. Таке враження, що квіти самі проростають із порцеляни чи фаянсу. Було що потім обговорювати. Із кольорів назву білий, синій, переливи фіолетового, а сірий, розмальований білим, метал мерехтів відтінками лілового.

Нібито просто — зім’яти фольгу і вставити у вазу (хай спочатку і зроблену власноруч). 

Але це ще не все. За вазами — темно-синя ширма, схожа на космос, помережаний зірками. Враження космічності підсилюється, якщо роздивлятися то здалеку, то зблизька, а білий посуд доповнює це синє тло.

Ще внизу — біло-синій посуд, від ваз до тарілок. Це біла кераміка, розмальована не просто візерунками, а наче безпредметними патьоками, які, однак, мають свою логіку. На цьому й стоїть Швейцарія.

На підлозі — чорно-біла шахівниця, на якій — начебто великі фігури. Але в них замотані голови. Хіба це не нагадує авангард? Є над чим подумати. Адже одне з гасел цієї виставки — анонімність. 

Окремо хочу назвати конструкцію, так само зроблену з кераміки, але в інакшому стилі. Вона обрамлена тваринними мордами, схожими на козині або коров’ячі черепи. Ці рогаті реальні та ірреальні «лики» нагадують роботи Тенґлі, про якого раніше була моя публікація в «Сурмі». До цих «ликів» прибудовані ручки, які схожі й на людські руки. Можна обходити навколо — і дедалі чіткіше розуміти концепцію, зокрема роздивляючись ці голови і руки «у профіль». Що зображає ця конструкція? Вона викликає асоціації з попередженням щодо війни — наче скульптури Тенґлі. Гора черепів.

На полицях — химерні статуетки (зокрема зооморфні, які нагадують фантастичних звірів Марії Приймаченко). А далі — теж окремі глиняні експонати. Наприклад, червоне колесо, зроблене як асоціація зі стародавніми культурами — пригадую зображення колісниць. У шумерів чи давніше? Ці глиняні предмети нагадують… витвори трипільської культури. Несподівано? Автор — сучасний? Так, але спільне — архаїка. Беручи найпростіші (проте це лише на перший погляд!) прапервні, сучасні митці несподівано для нас досягають головного — розуміння. Адже бачити символи і розуміти їх — означає розуміти більше, ніж ми гадаємо. 

Наступна зала підкреслює важливі моменти — зокрема про війну.

На вході до цієї експозиції — гігантська (до стелі) лялька-манекен у зеленому. Вона без обличчя, як наші ляльки-мотанки, але водночас схожа на реальну людину. Факт, що всі ці твори заворожують, хочеться роздивлятися ще і ще.

У залі — ціла композиція, яка нагадує розсипане вугілля. Імовірно, це чорний бісер. На цьому тлі вирізняються блакитно-жовті трикутники, інші яскраві деталі (узагалі багато жовтого і синього кольорів). Але сама композиція схожа на попелище. Такі асоціації викликають і майстерно зроблені обвуглені лики. Багато є від традиції масок (як венецькі маски смерті), дуже багато асоціацій. Є червоний посуд, увінчаний чорною головою (це й сучасна уява, і традиція стародавньої кераміки), контраст різних кольорів. Підсумовуючи, скажу, що це виставка не на один раз, її треба відвідувати і вдивлятись у витвори.

Друга частина експозиції відбувалась у замку — Музеї Івердона і регіону (Le Château — Musée d’Yverdon et region), виставка Ґійома Пілє (Guillaume Pilet). Це зала, далі за якою починається постійна (класична) експозиція — з історії. Як завжди, вдало поєднуються сучасність і класика. Спеціально на виставку Пілє приїхали різні гості, зокрема з німецьких кантонів. Заходячи до замку, ми чули не лише французьку та англійську, а й німецьку мови.

Виникло враження ірреальності. Адже предмети розташовані та освітлені так вдало, що створюється інший світ. Різноманітні світлі глеки виставлені особливою композицією. Це і глина, і скло (наприклад, помаранчево-біле, смугасте). Багато синього кольору (зокрема тло) — фіолетові пелюстки, розсипані килимом унизу... Ні, це не трояндові пелюстки, а зім’ятий папір, який використовують для загортання квітів. (Треба сказати, що флористика у Швейцарії — це дорого і престижно). Але ілюзія живого! Як я вже писала, у цій країні дуже економно ставляться до матеріалів і використовують їх для практичної мети.

Жовті та жовтогарячі барви вдало поєднуються із синьою. А якщо пройти далі, то помітні експонати у склі. Також несподівано арт-об’єкти — звичайні ванні приладдя, як-от мийні засоби. Але це під таким ракурсом, що створюється враження мистецтва. Це і є мистецтво. У роботу йде буквально все. Також я приємно вражена тим, як досягаються ефекти світла і тіні, як розміщені експонати. Але цінне також, щоце мистецтво зрозуміле й тим, хто спеціально його не досліджував, бо символами все сказано.

У цьому — уся Швейцарія. Проходимо вулицею, бачимо афішу — або, керовані інтуїцією, хочемо зайти до музею. І далі — несподіваний ефект. Після цього хочеться, щоб інші більше зналипро швейцарське мистецтво — а ще про українське, зокрема кераміку.

Аналітик матеріалів — Олена Смольницька.

Автор: Ольга Смольницька — кандидат філософських наук, провідний науковий співробітник Київського літературно-меморіального музею Максима Рильського.