Витинанки Дарії Альошкіної: монументалізм, відродження жанру й архетипи
Із чим асоціюється українське мистецтво? Багато хто відповість: рушник, писанка… А ще — витинанка. Про витинанку багато кажуть і пишуть. Начебто багато з нас (або досить багато) робив це чи робить — змалечку, у школі, як хобі, просто як «вирізалку» чи аплікацію… Витинанка асоціюється з народним жанром, відомі справжні майстри і майстрині (я сама знала таких). Але водночас була здивована, дізнавшись, що не так давно в Україні згасало вміння витинанок, проте його відродили майстри-ентузіасти.
Начебто все просто: потрібні папір і ножиці. Але варто вперше спробувати, як стає зрозуміло, що це якраз і не просто. Звісно, річ у техніці (як дотримуватися пропорцій, правильно вирізати), але й у чутті символів та архетипів.
Витинанка асоціюється з українським мистецтвом. Так, це наш жанр. Дещо схоже (чорні паперові сильвети) є в лужичан, які зберегли архаїчну слов’янську культуру. Мистецтво вирізання на папері, де головне — символи — відоме з давніх-давен китайцям, можемо згадати японські оригамі… Але це не тотожні практики. Зрозуміло одне: витинанка — один із найдавніших жанрів.
Я здивувалася, побачивши витвори швейцарського мистецтва, схожі на наші витинанки. Де саме? Скрізь. На кольорових вітражах соборів і церков. На торбинах, у вітринах магазинів, як оздоби, на листівках… Найчастіше — це чорні сильвети на білому тлі. Дерево життя. Верх і низ. Пастухи, які женуть заквітчаних корів (у Швейцарії такий урочистий обряд називається la poya — «пойя», з наголосом на останньому складі). Діти. Чоловіки і жінки. Будинки. Квіти. Гори і долини. Я бачила ці зображення у Ґрієрі, в Орбі (вітрина кафе), у Сен-Круа (Sainte-Croix, гірській комуні, дослівно «Святий Хрест») — у художньому салоні, де мисткині експериментують із символами… будь-де. Є над чим замислитися. Зокрема, таке мистецтво процвітає в діяльності салону «Fée Main (les artisans de la région)», витворах майстрині Joёlle Fuser та її колег, у Сен-Круа. «Витинанки» наздоганяли мене на ходу, під час їзди, коли я бачила чорні візерунки на склі вітрин, наприклад, перукарень. Івердон-ле-Бен, Ґрансон і ще багато швейцарських міст, комун, сіл… Отже, ці символи і таке вміння дуже поширені. Сьогодні швейцарські мисткині осучаснюють такий жанр, але основа — незмінна.
Французькою це зветься «l’art des papiers découpés». Тобто дослівно — «мистецтво вирізаного паперу». Так його йменують у Швейцарії, де такий жанр — від бізнесу до терапії та, звичайно, хобі.
Чому витинанка — саме паперовий жанр із самого початку? Справжні витвори мистецтва робили з обрізків через економію матеріалу. Тканина, скажімо, коштувала незрівнянно дорожче (недарма є вислів «справити вбрання», костюми берегли), її не спадало на думку робити матеріалом для
витинанок (адже це треба різати, причому не утилітарно і не на одяг!), а можна було використати непотрібний папір.
Хотілося б розповісти про сучасних українських художників-монументалістів, які спеціалізуються саме на витинанках. Це — відома в Україні Дарія Альошкіна (Альошкіна-Старух), яка зараз через війну перебуває з родиною у Кракові. Наразі мисткиня готує виставки в різних містах Польщі (Варшава, Краків, Ґдиня та ін.). Планується зробити експозицію в церквах Швейцарії (Базель — науковець, освітянин і громадський діяч Маттіс Беренс), для чого ведеться інтенсивна робота. Доля нашої художниці — приклад того, як інтелігенція різних країн допомагає справжнім інтелігентам і рятує їх. Адже у творчості пані Дарії зацікавлені не лише українці, але й поляки та швейцарці. Ведуться активні обговорювання на тему виставок пані Альошкіної, причому на рівні амбасади (зокрема, мені було приємно не раз узяти участь в наукових онлайн-зустрічах зі швейцарськими та польськими науковцями на цю тему, причому такі відеоконференції не вичерпано). Є план зробити цілий захід на рівні Берна.
Пані Альошкіна відома не лише відродженням жанру витинанки, але й оригінальним підходом до неї, адже залучає не тільки папір (що звично для нас), а й, скажімо, вініл і метал. Також ми звикли, що витинанка — мініатюрний жанр. Але роботи пані Дарії розміром понад метр і два метри, три метри (!), і це ще не межа. Я бачила роботи заввишки у вітражні вікна. Ця робота вимагає надзвичайних фізичних зусиль, це чоловіче заняття (можу пригадати хіба що ліногравюри знаменитої Софії Караффи-Корбут, яка стільки часу і сил віддавала тому, щоб нарізати лінолеум).
Про героїню мого матеріалу пишуть, у цієї художниці беруть інтерв’ю, уже навіть науково досліджують. Дарія Альошкіна відома в інших країнах (виставляється там із 2010 р.). Саме від неї є факт, що раніше витинанка як жанр вимирала, проте сьогодні фахівці відроджують нашу візитівку.
Майстриня мала виставки у Польщі, Франції, Італії, Швейцарії та ін., її знають у США. З усього переліку можна згадати, що Альошкіна брала участь у Бієнале крафтового мистецтва (Венеція), у Парижі («Maison&Objet» та інші проекти), оформляла штаб-квартиру ООН у Швейцарії, раніше виставлялась у Фрайбурзі. В Україні її доля була пов’язана з Поділлям, Києвом, Львовом.
Цікаво, що спочатку я прочитала про цю художницю в журналі «Країна», потім про її виставки в Києві, а згодом вони несподівано наздогнали мене у Львові. У липні 2021 р. ми з матір’ю (лікарем-неврологом Оленою Смольницькою) були у Львові, де мене як лауреатку (стипендіатку) Першої Стипендії Шептицького у напрямі переклад (2021) — Центр Митрополита Андрея Шептицького, Український католицький університет, за підтримки Українського культурного фонду — поселили в Колегіумі. Вікна Колегіуму Центру Шептицького (і самого Центру) були оздоблені гігантськими витинанками (жіночі постаті), і я одразу вгадала руку Дарії Альошкіної. Який чудовий сюрприз! Організатори були приємно здивовані, що моя мати і я знаємо шедеври цієї художниці. Виявляється, саме тоді пані Дарія мала свою виставку.
Але познайомилися ми — поки що онлайн — не так давно, коли пані Дарія була у Польщі, а я — у Швейцарії (ведуча зустрічі та взагалі ініціаторка таких проектів — професорка Краківського університету Малґожата Памула-Беренс). На відеозустрічі про концепцію видання про мисткиню та її виставку ми обговорювали специфіку робіт, і так зав’язався контакт. Інша зустріч із професурою Кракова (Пьотр Колодзей і Януш Валіґура) велася про майбутнє науково-літературне оформлення виставки Альошкіної (і навіть музичне — оформлення її чоловіка, музиканта Гордія Старуха). Сам проект дуже цікавий і масштабний, тому сподіваюся в майбутньому написати й про нього.
Чому пані Дарія захопилася витинанкою? Як пояснювала мені сама мисткиня, це було хобі — «як нашвидкоруч можна було прикрасити кімнату або у школі зробити картину у техніці витинанки». Освіту художниця здобула у Вижницькому коледжі прикладного мистецтва за фахом «художнє ткацтво». Але навчалася далі у Львівській національної академії мистецтв як скульптор-монументаліст. Отже, талант і вміння Альошкіної універсальні. Це показує, що справжній талант — багатогранний, а не вузький. Різні спеціальності доповнювали одна одну, мисткиня постійно розвивалася, і тому її роботи такі незвичні. Пані Альошкіна вміє буквально все. Наприклад, вона ще й режисерка Театру Тіней «Див». (Зазначу, що для режисера й актора важливо вміти малювати, щоб візуально уявляти образ). Вона розповідає: «Далі до витинанки я повернулася вже під час народження трьох дітей: кар’єру скульпторки потрібно було призупинити, бо материнство займало багато часу вдома — бажання самореалізуватися творчо не покидало мене, і я звернулася до свого хобі з дитинства — витинання. Таким чином, можна сказати: витинанка врятувала мою творчість». Отже, хобі переросло у справжній фах. Так часто трапляється, коли супровідна діяльність фактично рятує і годує. Але приємно знати, що майстриня ще й бере участь у симпозіумах як скульптор.
Роботи Дарії Альошкіної ні з чим не сплутати. Вона стверджує: «Витинанка — дуже універсальний вид мистецтва, в якому можна завжди експериментувати. Моє ноу-хау — це знайдення синтетичного матеріалу для вуличних експозицій. Також, звісно, розмір витинанок». Так, під руку йде буквально все. Це нагадало мені колажі та скульптури Макса Ернста, конструкції-скульптури Жана Тенґлі (про якого вже була моя публікація в «Сурмі»), а ще — знамениту школу мистецтв Баухаус (1919-1933 рр.) і Пауля Клее (Поля Кле), героя моєї попередньої статті в «Сурмі». У Баухаусі, до речі, активно творили жінки. Принцип усіх перелічених митців: оскільки матеріали були дорогі та часто недоступні, у роботу йшли шматки, деталі, непотрібні шпалери тощо. Фантазія, оригінальність, економність — і швейцарський, і український стиль.
Хто в центрі витинанок пані Альошкіної? Надамо слово самій майстрині. Найголовніший образ (особливо на нових роботах) — це жінка. Художниця пояснює в онлайн-бесіді зі мною: «Я почала зображати жінок-берегинь, мені подобається й досі найбільше працювати з цим образом. Зображувати їх різними, у різних станах, емоціях, — вплітаючі орнаментальні символи, — ці жінки одразу ставали магічними». На деяких витинанках можна побачити й пару, подружжя, але переважно в центрі — або самотня жінка, або мати з дочками чи старша сестра з молодшими. Кольори — різні, але часто — чорно-білі, іноді — суто білий (давній слов’янський колір), червоне і чорне або лише червоне; зелений, фіолетовий (колір психіки)… Вражає продуманість робіт. Нічого зайвого. Це і є послання — мистецтво. У ці складні переплетення орнаментів хочеться вдивлятися. На цьому тлі нібито контраст — прості, але виразні лики (навіть не хочу писати «обличчя»), монументалізм, як у бойчукістів, візантійських канонів… Нещодавно, подивившись у Лозанні виставки швейцарських художниць (так, саме жінок!) першої половини ХХ ст., я стала краще розуміти загальну тенденцію мистецтва цього періоду, зокрема українського. Дарія Альошкіна відроджує цей напрям.
У неї народжуються нові інтерпретації відомих образів у зв’язку з війною. Жінки — діячки, мислительки, матері, просто жінки. Природа (яку мисткиня змалечку любить і пізнає, захоплювалася травами), зокрема й ліс. Мир і трагедії, протиставлені їм. Це треба вміти бачити.
Є образність із української міфології та історії. Наприклад, пара птахів на Світовому Древі. Або князь і княгиня — Русь. Мати — Скорботна Мати, захисниця (Богородиця-Заступниця), жінка-метелик, Велика Мати, богиня, дівчина — квітуче дерево… Птах — душа. Є орнаментальні роботи, схожі на велетенські сніжинки (а наші предки прикрашали оселю паперовими сніжинками на Різдво). Так, ми розуміємо цю образність. Але ще прозорішою вона стане, якщо знати символи килимів, рушників, ікон, народного декоративно-прикладного мистецтва. Наприклад, сонце (як і квітку) наші предки зображали на прядках.
Образи-символи витинанок Дарії Альошкіної дуже архетипові. У неї колосальний зв’язок із рідним національним несвідомим. Про це сама мисткиня каже: «Черпаю натхнення у природі, музиці та в традиціях. Це основний фундамент всіх моїх робіт. Щодо образів, то все фантазія — вони виринають з моєї голови, щойно я сідаю малювати». Але відомо, що ідея, задум, образ тощо не народжуються самі собою. Збоку здається нібито це легко, проте насправді митець проходить тривалу підготовку, пізнаючи світ, відкриваючи його «зсередини», добираючи потрібне для себе.
Яка освіта в художниці? За її словами: «…фундаментальну базу композицій я отримала з першою освітою — художнє ткацтво у місті Вижниця на Буковині. Там я навчилася ткати килими, рушники, гобелени — ті всі знання прийшли мені в поміч зараз зі створенням великих витинанкових панно». Але основа, звісно, закладається в дитинстві: «У першу чергу батьки прищепили любов до шанування традицій, батьківські музеї із керамічними черепками, кам’яні стовпи із солярними знаками, барвисті подільські рушники і українська сорочка, яку я носила майже щодня. Потім навчання в коледжі, де ми вивчили символіку, орнаментику — це все створило для мене фундамент моєї творчості, мені залишалось додати внутрішньої фантазії і власного стилю». Отже, художниця професійно знається на символіці, але важливо також відчувати глибинне. Те, що талановита мисткиня мала з народження, розвинули її батьки, а далі навчання доповнило знання. Проте — як справжня художниця — вона пішла далі, розвиваючи (часто несвідомо) те, що потрібне їй наразі. Так виник цілий струмінь її творчості — жіночі портрети витинанок.
Що сказати про практичний аспект робіт Альошкіної? Мисткиня вміє зробити навіть сукні-витинанки, а ще бажає використати витинанки на фіранках. Це виглядатиме не етнографічно, а по-сучасному. Тобто є випадки, коли не треба боятись експериментувати. Відчувши, що це добре і корисне, люди самі потягнуться до нового (забутого старого). Виходить не епігонство, а фантазія.
…Я розповідаю корінним швейцарцям про наші витинанки. Зі свого боку швейцарці розповідають про те, що в них є схоже мистецтво. Оце і є взаємообмін. Ми маємо знати одне одного.
Українське і швейцарське мистецтво схожі тим, що майстри — беручкі, уважні до своїх архетипів, дуже вмотивовані, а також і практичні. Це виявляється і у виборі матеріалу, і в багатьох інших речах.
Культура — це спротив. Талановите мистецтво — справжній спротив, зокрема в обороні рідних архетипів. Дарія Альошкіна це вміє. Нам потрібне саме таке мистецтво і саме зараз. Тому хотілося б побільше її нових виставок і наукового аналізу цих робіт фахівцями — який, певна, буде.
Ілюстрації (фото і витинанки) люб’язно надано художницею Дарією Альошкіною.