Герой України Мирослав Симчич: незламна міць українського духу

14 жовтня указом президента України сотенному Української повстанської армії, політв’язню, 99-річному Мирославові Симчичу присвоєно звання Герой України.

«За героїзм, виявлений у боротьбі за незалежність України, визначні особисті заслуги у становленні Української державності, багаторічну плідну громадську діяльність постановляю: Присвоїти звання Герой України з врученням ордена «Золота Зірка» Симчичу Мирославу Васильовичу — українському військовому та громадському діячеві, сотенному Української повстанської армії, політв’язню радянських концтаборів», — мовиться в указі президента.

Пропонуємо читачам «Сурми» дізнатися більше про цю знакову постать. 

Мирослав Васильович Симчич на прізвисько «Кривоніс» — український військовий та громадський діяч, сотенний УПА, політв’язень, який 32 роки провів у радянських концтаборах. Кавалер орденів «Свободи» та «За заслуги», почесний громадянин Коломиї та Львова. Герой України.

Народився 5 січня 1923 року у селі Вижний Березів, Коломийського повіту (нині Івано-Франківська область) в родині селян середньої заможності. Обидва його діди були друзями-опришками. Мала батьківщина Симчича — одне із сіл старої української шляхти, засноване ще визначними дружинниками князя-короля Данила Галицького. На виховання Мирослава мав вплив дядько матері — колишній курінний УГА Григорій Голинський, за порадою якого хлопця віддали навчатися до «Рідної школи». У шкільні роки Симчич дуже хотів бути козаком і готувався до цього в численних сутичках з ровесниками-поляками. В одній з таких бійок він завдав ушкодження синові війта, через що на певний час був виключений зі школи.

Зі спогадів Мирослава Васильовича: 

Мирослав Васильович Симчич

«…Із початку 2 кляси почали вивчати історію, і вже коли я був у 4 клясі, то ми пройшли Княжу добу і брали Хмельниччину, в якій висвітлювалися всі переможні бої Хмельницького. Ми були малі хлопці, і нам так хотілося бути козаками! В селі було три школи: одна — загальнодержавна, одна — «Рідна» і одна — польська, така шовіністична, що туди, крім поляків за національністю, не приймали нікого. То ми вважали так, що ми, з «Рідної школи» — нащадки козаків, а поляки — це наші вороги. І час від часу робили засідки на цвинтарі, вискакували звідти зі своїми шаблями, за які служили нам палки, і билися з поляками. Але цього мені було ще замало. В одному з таких боїв напав на мене набагато сильніший і хотів мене побити. Я бачу, що скрутне становище, і вжив іншої зброї. У мене була ручка з іржавим пером, то я хотів своєму суперникові, війта синові, Стасю, на прізвище Уруський, виколоти око списом. Але списа не було, то ручкою! В око не попав, а понад око в брову, але ввігнав з усієї сили. Перо переламалося йому в брові, сталося зараження, і довелося моєму батькові дорого платити в лікарню за лікування. За те моє козацтво батько мене добре відшмагав, бо майже корову треба було продати, щоб заплатити всі ті витрати. А в результаті польська школа звернулася до польської влади в район, і мене виключили зі школи. Так що я був викинутий зі школи на цілих три місяці».

Бойовий досвід

У 1941-му Симчич вступив до юнацької мережі ОУН. Перед закінченням Коломийського архітектурного технікуму, восени 1943 року, відправлений до першого куреня УНС (Українська народна самооборона) в Космач, де служить кулеметником. Після двох боїв з німцями цей курінь відійшов у Чорний Ліс, окрім чоти Скуби, на основі якої формується нова сотня. Районовий Орел направляє Симчича знову до Коломиї, тепер уже вести розвідку. Навесні, з приходом більшовиків, сотенний Скуба відправив Симчича до старшинської школи, яка була організована в присілку Завоєли у Космачі.

У лавах УПА

Закінчивши цей вишкіл, він був направлений до БУСА, у сотню Криги на посаду чотового. На прохання сотенного Мороза пізньої осені 1944-го командування повертає Симчича з Буковини в рідні краї. Мороз доручив молодому старшині вишколювати новостворену Березівську сотню. Сотня пішла в рейд на Снятинщину і Заболотівський район, де розгромила декілька колгоспів, а також розігнала місцеві винищувальні загони (так званих «стрибків» або «яструбків»). Далі сотня рейдує Буковиною, повертається перед Різдвом 1945, а після свят отримує наказ іти на Космач.

Зі спогадів Мирослава Васильовича: 

«…Відтак перед самими Різдвяними святами з 1944 на 1945 рік перейшли ми в Косівський район, на галицьку сторону, в село Білоберізку, пересвяткували там свята, а після свят отримали наказ іти в напрямі на Космач. По дорозі з Білоберізки до Космача є присілок, що називається Шипіт. Тепер він виділений у село, а тоді було присілком, здається, від Брустору. В тому Брусторі з одної сторони села підійшли ми, а з другої сторони, з Жаб’я, підійшов батальйон прикордонної охорони. Нас не завважили, і більшовики вирішили ночувати в тому присілку Брустори. Ми побачили, що вони туди підійшли, то до села вже не заходили, зупинилися на підході до села в чагарниках. Пересиділи там ніч, а на досвіта повністю оточили той присілок і стали молотити той батальйон.

Ви знаєте, в погранвідділах були не так поспіль набрані люди. То були в основному комсомольці, виховані в більшовицькому дусі. Між військами НКВД, погранвійськами і загальною Радянською Армією є велика ріжниця. А чому? Тому що в армії — то так ніхто не старався ідейно битися, хіба що одиниці. А вже в погранотряді, у внутрішніх військах — тут підібрані були люди, ідейно підготовлені більшовиками, і з ними було важко вести боротьбу.

 Отже, з цим погранбатальйоном ми вели бій цілий день. Під вечір вони старалися прорватися, і в одному місці на відтинку сотні Ґонти таки прорвалися. Я в той час командував чотою в Березівській сотні і дістав від сотенного наказ закрити той прорив. Я лишив два рої на своєму місці, щоб і тут не прорвалися, два рої зняв, пішов в атаку і закрив прорив. Тих, що прорвалися, ми догнали, і звідти — може, я не помітив,але, як на мене, то не втік жоден, бо вони відступали до берега по чистому полю, всіх їх добре на білому снігу видно, то їх там перелускали всіх до одного.

Але за той час був тяжко поранений у плече сотенний Мороз. У ключицю плеча, вже на сьогоднішній день не пам’ятаю в котру — в праву чи в ліву. Сотенний Мороз тоді командував куренем, бо нашого курінного Лісового, який був уродженцем східних областей, а точніше з Чернігівської області, викликали в Космач у ставку командування, то його заступив командир першої сотні Мороз. Тож Мороз передав команду над куренем мені, кінчати бій, а сам відійшов углиб, щоби зробити перев’язку. До смерку ми увесь цей батальйон ліквідували.

Що вони робили? Я оце вперше в житті бачив, як ті більшовики-прикордонники, щоб нам не дісталася трофейна зброя вбитих солдатів, то вони стягували всіх до хат і, накидавши повну хату трупів, палили. На моїх очах самі себе шкварили... Той чад людського м’яса, дим — оце я побачив, що це таке. Аж тоді почав я додумуватися, що таке «русский человек». Бо я між наших людей за все життя не чув і не бачив, щоби хтось міг палити один одного. Вони попалили свої трупи і все, що могли стягнути. Там рельєф різний — був заліснений густо, а був чагарями засіяний, то, може, десь там залишилися в чагарях поранені або вбиті не спалені, але ми цього не знаємо, бо ввечері дістали наказ іти на Космач.

Прийшли на Космач — а там повно наших військ, якраз після свят, ще не розійшлися по рейдах. Ціле село було забите нашими сотнями й куренями. Нам не було місця, то ми дістали наказ іти від Космача приблизно 17-20 км на село Березів. Ми відійшли на Березів, щоб відпочити після тих рейдів, щоб доповнити амуніцію, бо під час рейду ми всі запаси вичерпали, лишилося вже мало амуніції. І одяг майже кожний порвав, черевики в нас були в кого які. В основному, взуття було погане, то треба було переодягнутися, трошки підправити, полататись і відпочити.

Але недовго нам довелося відпочивати. Через два дні на третій приходить наказ, щоби наша сотня відійшли на Рушір на засідку, що ми й зробили. Ще добре не вдяглися, але одне, що ми встигли — це поповнити боєзапаси, амуніцію, щоб було чим стріляти…».

Поранення

За 40 хвилин після початку бою розривна куля влучила Мирославові Симчичу в ліву руку, перебивши кістку вище ліктя. Про рану він нікому не сказав, аби не понижувати бойового духу підлеглих. Симчич перетягнув собі рукав кожуха на зап’ясті, щоб кров не стікала. Наприкінці бою він знепритомнів від втрати крові.

Почалася гангрена. Лікарі категорично радили ампутувати руку. Однак повстанець відмовився від ампутації і за порадою місцевого знавця лікарських трав почав щоденні промивання рани відваром трини — дрібних залишків сіна та насіння гірських трав.

Повстанські будні

Узимку 1946-го й аж до весни Симчич хворіє на тиф. У цей час гине сотенний Мороз, сотня з новим командиром Підгірським зазнає втрат і розсіюється. Але здаватися з повинною ніхто не йде. Симчич офіційно призначається командиром Березівської сотні, збирає її і відновлює боєздатність. Сотенний Кривоніс переживає безліч облав та бойових сутичок.

Останній бій

4 грудня 1948-го — Кривоніс із Чернецем (Петром Томичем) перевіряли зимові криївки. Сніг перестав падати й не заносив сліди. Вирішили перечекати у перевіреній хаті, там їх побачила дочка двоюрідної сестри господині. Ця двоюрідна сестра виявилася завербованою сексоткою МДБ. Раптом хату оточили більшовики. Друзі вели бій від першої години дня до десятої години вечора, очікуючи, що з настанням ночі на допомогу прийде боївка повстанців. Чернець був тяжко поранений кулеметною чергою, червоні запалили хату. Кривоніс і Чернець знепритомніли від диму. Коли з палаючої хати припинилися постріли, більшовики облили водою ковдру, накрили нею господаря хати і змусили його витягати повстанців із полум’я.

Арешт

Засуджений 1949 року Івано-Франківським Військовим трибуналом за участь в УПА на 25 років позбавлення волі. Дивом вижив у жахливих умовах етапів і концтаборів. Брав активну участь у повстаннях та боротьбі з урками. Згодом повторно дістав ще 25 років за «участь у націоналістичному угрупуванні». 1956 Комісія Верховної Ради СРСР скоротила термін покарання до 10 років. У 1963 році Симчича звільнили. Однак 30 січня 1968 він знову заарештований за так званими «нововиявленими обставинами». Після тривалого тяжкого слідства, більшість часу якого Симчич перебував в одиночній камері, навіть «справедливе» радянське правосуддя не змогло довести жодних «нововиявлених злочинів». Аби не звільняти запеклого ворога радянської влади, у грудні 1969 Президія Верховної Ради СРСР скасувала постанову від 1956. Верховний Суд СРСР своїм рішенням від 20 січня 1970 направив Симчича відбувати покарання за вироком 1953 (кінець терміну 30 січня 1982).

1976 Симчич звертався до Комісії з прав людини ООН. 14 липня 1978 адміністрація табору викликала Симчича за його заявою про те, що на кінець 1977 він уже відсидів 25 років. Спостережна комісія відмовилася подати його справу на подальший розгляд, бо«в’язень Мирослав Симчич не став нашлях виправлення» (тобто, відмовився засудити свою участь в УПА та співпрацювати з КДБ).

1979 року Мирослав Симчич подав заяву в МДБ і в КДБ з проханням або перевести його назад до 35-го табору Пермської області, в якому утримувалися політичні в’язні, або до Запорізької області (його сім’я жила в Запоріжжі), оскільки в новому таборі з його здоров’ям умови надто тяжкі, і дружині дуже важко до нього добиратися. На вимоги писати листи російською мовою Симчич відповідав, що не писав і не писатиме російською. Після тригодинної розмови з Симчичем працівник Пермського УВТУ полковник Карпов сказав йому: «Я бачу, вас не перевиховали за 27 років, а я тим більше не берусь. Залишайтеся зі своїми переконаннями».

У листопаді 1980 у Мирослава Симчича знайшли листівки західного виробництва на релігійну тематику. 16 грудня 1980 його кинули на 15 діб до ШІЗО «за невиконання плану». З цього приводу політв’язень Валерій Марченко надіслав телеграму прокуророві УРСР Глуху з пропозицією притягти до відповідальності начальника ВТУ 310/88 Запорізької області Григоренка.

З телеграми:

«С. потребує медичної допомоги, понад два місяці сім’я не має від нього листів, дружина двічі їздила до табору і просила показати їй чоловіка (вона сумнівається, що він у цьому таборі)».

На що Григоренко відповів:

«У нас не звіринець. Не знаю, чому він не хоче вам писати».

6 червня 1981 дружина Симчича Раїса Мороз звернулася із заявою до Генерального Прокурора СРСР, в якій повідомила, що в ВТУ ЯЯ-310/88 Запорізької області, куди перевели її чоловіка з політичного табору, в оперчастину викликають співробітників і вимагають від них показів про антирадянські висловлювання Симчича:

«Мій чоловік старий і немічний, ніякої шкоди владі і ладові він уже неспроможний завдати просто через фізичну слабкість. Тому я звертаюся до Вас із проханням втрутитися, зупинити цю сфабриковану справу і надати можливість моєму чоловікові вийти на волю після 30 років ув’язнення, які закінчуються 30.10.82, і жити разом з сім’єю».

22 січня 1982 в Запоріжжі в помешканні дружини Мирослава Симчича за її відсутності був проведений таємний обшук. Упродовж півтори години невідомі щось робили в квартирі. Міліція, яку викликали сусіди, відмовилася вживати будь-яких заходів.

1982 Мирослав Симчич, не виходячи на волю, визнаний судом особливо небезпечним рецидивістом і засуджений за ст. 187-І КК УРСР на 2,5 року таборів «за наклепи на радянський державний і суспільний лад».

У 1980-х роках в журналах Західної Німеччини, Канади і США було опубліковано декілька листів-заяв Симчича, зредагованих і надісланих туди Валерієм Марченком.

На волі

Звільнений у 1985 році. Усього відбув в ув’язненні 32 роки, 6 місяців і 3 дні. Ще рік після звільнення перебував під наглядом. Навіть після проголошення Незалежності України міліція Запоріжжя «за звичкою» приходила перевіряти особливо небезпечного злочинця.

У 2008 році в Коломиї йому було встановлено прижиттєвий пам’ятник.

Життєвий шлях Мирослава Симчича ліг в основу книги Михайла Андрусяка «Брати грому».

15 листопада 2017 року за поданням Івано-Франківської обласної прокуратури Косівський районний суд реабілітував Мирослава Симчича.

У 2019 році життєпис Мирослава Симчича став основою третього фільму циклу «Жива УПА. Я не з неба».

В одному з інтерв’ю Мирослав Васильович сказав: 

«І я так питаю сам себе, чому я живий? Відтак дивлюся назад в історію, та й думаю, що все ж таки не було жодної війни, жодної революції, де би всі загинули, де би Господь якусь невеличку групку не залишив за живих свідків для того, щоб понесла минулу історію майбутньому поколінню. Думаю, може, Господь мене для того залишив, щоб оту гірку, святу, таку жорстоку правду, те все нещастя все ж таки хтось розказав. Якби не це, я би вже й не став говорити. Мені вже надокучило розказувати. Думаю собі, може залишив мене Бог як живого свідка, щоб ото вам отут розповісти, а ви донесете людям, що були колись українці людьми. Хоч частина була зігнута, але все ж таки в українському народі зоставалась хоч невеличка групка людей, отой стержень, який тримав українську націю, не дав їй зігнуться, не дав їй пропасти».

Підготувала Діана Царук.