Кіностудія Довженка стала «Скарбом європейської кінокультури»

Національна кіностудія художніх фільмів імені Олександра Довженка офіційно увійшла до престижного переліку «Скарбів європейської кінокультури». Про це повідомили на фейсбук-сторінці Української кіноакадемії. У повідомленні йдеться, що статус «Скарбу європейської кінокультури» надається об’єктам, які мають особливе історичне та мистецьке значення для європейського простору та надається European Film Academy (EFA). До списку також потрапили ще дев’ять локацій – кінотеатри, студії, знімальні локації, архіви у Берліні, Стокгольмі, Ризі, Таллінні та інших містах Європи. Програма «Скарби європейської кінокультури» є частиною роботи Європейської кіноакадемії зі збереження кінематографічної спадщини, розпочатої у 2022 році. Мета ініціативи – відзначати й захищати місця, які мають особливу цінність для історії європейського кіно, для їхнього збереження для майбутніх поколінь. Нині у списку майже 70 об’єктів.

Відзначення у такий спосіб знаної київської студії стало цілком закономірним визнанням Києва одним із центрів формування європейської кіномови. Історія цієї кіностудії починається у 1927 році зі створення Київської кінофабрики ВУФКУ – однієї з найбільших і найсучасніших на той час у Європі виробничих баз, яка від самого початку мислилася не як провінційний майданчик, а як повноцінний центр кінематографічного виробництва з павільйонами, лабораторіями та технічною інфраструктурою. До речі, кінофабрика була збудована на тодішній околиці Києва всього за один рік. 4 березня 1928 року на екрани вийшов перший фільм Київської кінофабрики режисера Акселя Лундіна «Ванька і месник», який ночами знімався в недобудованому павільйоні, бо вдень вирувало будівництво.

Саме тут працював Олександр Довженко, чия творчість вийшла далеко за межі національного контексту і стала частиною світового канону: його фільми «Земля» і «Арсенал» не лише закріпили за ним репутацію одного з найважливіших режисерів ХХ століття, а й сформували особливу кінематографічну мову – поетичну, метафоричну, глибоко вкорінену в український культурний код, але зрозумілу глядачеві будь-де. Показово, що «Земля» неодноразово входила до списків найкращих фільмів усіх часів, зокрема на Всесвітній виставці у Брюсселі у 1958 році фільм визнаний одним з 12 найкращих у світі фільмів. Сам Довженко також вплинув на покоління режисерів далеко за межами СРСР.

У повоєнний період і особливо в 1960-х роках кіностудія імені Довженка стає одним із центрів так званого українського поетичного кіно – явища, яке сьогодні розглядається як унікальний внесок у європейську кінокультуру. Саме тут працювали режисери, які не просто знімали фільми, а змінювали саму мову кіно: Сергій Параджанов зі своїми «Тінями забутих предків» створив візуально і ритмічно нову кінореальність, де етнографія, міф і експресія зливаються в цілісне художнє висловлювання, а також надалі символом спротиву уніфікації радянської культури; Юрій Іллєнко розвинув цю естетику, перетворюючи кадр на самодостатній образ і працюючи з темами історичної пам’яті та ідентичності. Через цю студію пройшли десятки акторів, операторів, художників, які формували не лише український, а й ширший радянський і європейський кінематографічний простір; тут вироблялися десятки фільмів щороку, і хоча значна частина з них, на жаль, слідувала ідеологічним вимогам часу, саме в межах цієї системи народжувалися твори, що виходили за її рамки і працювали на рівні універсальних тем – життя, смерті, пам’яті, свободи.

Культурне значення кіностудії полягає не лише у переліку імен чи фільмів, а в тому, що вона стала місцем, де українська культура змогла сформулювати себе мовою кіно і бути почутою у світі. Вона була простором, де локальне перетворювалося на універсальне, де національна традиція не ізолювала, а, навпаки, відкривала шлях до міжнародного діалогу. Саме тому включення до списку European Film Academy виглядає логічним: йдеться не про географію, а про внесок у формування спільної культурної пам’яті Європи.

Після здобуття Україною незалежності кіностудія, як і вся система державного кіновиробництва, опинилася у глибокій кризі, яка була не лише економічною, а й структурною. Зникла централізована модель фінансування, розпалася налагоджена виробнича система, а новий ринок ще не сформувався. У 1990-х роках виробництво різко скоротилося, багато проектів не доходили до реалізації, фахівці залишали професію або шукали можливостей за кордоном. Частина територій і павільйонів фактично простоювала або здавалася в оренду, що дозволяло виживати, але не розвиватися. До цього додавалася проблема застарілої матеріально-технічної бази, яка не відповідала новим технологічним стандартам, і відсутність системної державної політики у сфері кіно протягом тривалого часу. У 2000-х і 2010-х роках ситуація почала поступово змінюватися завдяки появі державної підтримки через кінофонди, розвитку незалежного продакшену та копродукцій, однак кіностудія Довженка вже не повернулася до ролі головного виробничого центру, перетворившись радше на історичний і частково функціональний майданчик, який поєднує в собі виробництво, оренду, архів і символічний капітал.

Сьогодні її значення дедалі більше зміщується у площину культурної пам’яті та ідентичності: це не просто місце, де знімають кіно, а простір, що втілює цілу епоху – від авангарду 1920-х до пошуків нової мови у 1960-х і драматичного виживання в пострадянський період. В умовах повномасштабної війни це набуває ще одного виміру: збереження таких об’єктів стає питанням не лише культури, а й стійкості суспільства, здатності триматися за власну історію. Саме тому включення кіностудії до переліку «Скарбів європейської кінокультури» – це водночас і визнання минулого, і інвестиція у майбутнє: підтвердження того, що український кінематограф є невід’ємною частиною європейського, а його ключові інституції заслуговують не лише на пам’ять, а й на захист і розвиток.