СЦЕНАРІЙ ДЛЯ УКРАЇНИ. Не можна грати в дорослі ігри, сидячи в пісочниці

1993 рік.

Через деякий час ми з Майклом вже працювали в іншій організації. 

Будівля, в якій розмістився наш відділ, розташована на одній з тихих вуличок великого міста. Майкл був призначений начальником відділу. Відділ займався вивченням і розробкою спецпрограм для слов’янських країн. Тому більшість співробітників були або вихідцями з тієї чи іншої країни, або колишні розвідники спецслужб різних країн, що свого часу працювали в цьому напрямі. Тут не питали про минуле життя, нас об’єднувала тільки робота. Навіть прізвище або ім’я мало про що говорили. Майже всі володіли кількома мовами і насамперед рідною. Мені це багато допомагало, я теж часто згадував свою рідну мову, але все ж робочою мовою у нас була англійська.

Здавалося, що тут зібрані люди з усіх розвідок світу. Інформаційне забезпечення не поступалося ЦРУ, а в деяких випадках навіть було на рівень вищим.

На першій моїй зустрічі з керівником цієї організації мені сказали, що наша справа — розробляти проект і механізм його здійснення, а все інше будуть робити інші служби. Також було зазначено, що ми не бюджетна організація і, якщо поставлене завдання, ми повинні думати про механізм його реалізації, а не про вартість. У тому, що це так, я переконався через деякий час, коли те, що ми розробляли на папері, можна було побачити з екрана телевізора в тій чи іншій країні в новинах, як подію, що відбулася.

***

Коли я увійшов до кабінету до Майкла, там вже були Девід і Луїс.

— Сідайте, Гаррі, — сказав Майкл. — Отже, панове, нас тут четверо. Те, про що ми будемо говорити зараз, має залишитися між нами. Я розумію, тут всі професіонали, і не варто про це вас попереджати, але все ж. Панове, розвал Радянського Союзу, в якому ми брали участь, так би мовити, побічно, залишився позаду, і сьогодні на глобусі з’явилося п’ятнадцять нових, як вони кажуть, незалежних держав. Звичайно, наша компанія буде працювати, як і раніше, по всіх державах, але перед вами буде поставлене окреме завдання. Ви найкращі аналітики, і тому я постараюся бути лаконічним. Питання геополітики, геоекономіки, виснаження природних ресурсів, екологія, глобальне потепління, а звідси і підняття рівня води в океані призведуть до багатьох катаклізмів. Те, що сьогодні говорять про збільшення чисельності населення через ріст популяції країн Азії й Африки, це явища тимчасові, це населення може бути піддано різним епідеміологічним захворюванням. Вони, як і всі інші, повинні будуть працювати на сильних світу цього або загинути. Але перед вами стоїть питання інше. Пане Вуд, ви призначаєтеся керівником групи, а Уокер і Одом будуть вашими заступниками. Фінансування групи, добір людей на ваш розсуд, але після ознайомлення з поставленими цілями і завданнями.

— Прошу, пане Вуд, — і він передав мені папку.

— Але на словах ще додам. По-перше, ви повинні знайти країну, яка за всіх екологічних змін, які в недалекому майбутньому можуть вплинути на людське існування, стала б «ноєвим ковчегом». І по-друге, розробити систему нейтралізації корінного населення цієї країни і можливість ефективного впливу на його керівництво з подальшим повним контролем над його діяльністю. Цей проект називатиметься «Ковчегом». Панове, сьогодні 8-ме число. Думаю, 10 днів вам буде достатньо, щоб ознайомитися з поставленим завданням і виробити попередні плани. Зустрінемося 18-го. Ви, Вуд, залиштеся, а Уокер і Одом можете бути вільні.  Коли за Девідом і Луїсом зачинилися двері… 

 — …розумієш, Гаррі, ті, хто нам платить, хочуть мати, якщо по-простому, запасний аеродром. Великі гроші не дають великої свободи, а вони хочуть її мати. І якщо раніше це були вілли, заміські будинки з десятками гектарів лужків і парків, острови, то при сьогоднішньому розвитку історії цього замало. Тепер же цим аеродромом має бути якась бажано європейська країна з мінімальною кількістю жителів, хорошою екологією, природою, з відсутністю землетрусів, цунамі тощо. 

— Знаю, Гаррі, і дуже тебе розумію. Але це, я вже говорив, побажання замовника. І наша справа розробити механізм і упровадити його, за це нам платять. А чому ти? Тому що, можливо, ти зробиш, щоб було не зовсім так, як вони задумали, або хоч би без крові. Адже Україна розташована в центрі «Європейського трикутника» з найкращими геофізичними умовами для розвитку біологічного життя і людської цивілізації. Індійські йоги давно знайшли присутність особливо чистих енергій в районі їхньої  столиці — Києва, це підтверджують і екстрасенси, які спеціалізуються на таких справах. А їхні чорноземи — це ж скарб! Наявність таких родючих ґрунтів учені пояснюють тим, що упродовж усієї історії Землі майже вся територія України з часів появи на планеті перших рослин і тварин ніколи не затоплювалася водами морів. На території України, згідно з останніми дослідженнями, протягом сотень мільйонів років нарощувався родючий ґрунт і накопичувався найбільший у світі генофонд. А якщо простіше сказати, земля України, як недоторканний запас генофонду, щось на кшталт Ноєвого ковчега, з якого розселялися по всьому світу люди і тварини. У цьому — святість українського регіону. Все це означає, що землі України — це містичне місце на планеті, де відбувається передача естафети знань між расами, що послідовно змінюються: лемурійської, атлантичної, арійської. Про це знає весь світ, і тому йде така боротьба за територію України. І тільки самим українцям немає до цього діла. Ти знаєш, скільки грошей пішло на їхніх чиновників, щоб викупити карти корисних копалин? Адже в Україні стільки запасів уранової руди, що вистачить не менше ніж на 300 років, що й казати про нафту, золото, алмази. Завдяки сучасним технологіям видобуток цих копалин буде не таким уже й складним. І тому всі їхні засоби масової інформації повинні говорити про все на світі, але тільки не про це. Це наше завдання. — Майкл замовк і подивився мені прямо в очі. — Адже ми з тобою професіонали, тож постався до цього як до азартної гри. Зіграй свою партію. 

Я йшов по коридору, тримав у руці папку, яку дав мені Майкл. Я навіть здогадувався, що в цій папці, замовлення на створення такого собі раю на землі або, як правильно сказав Майкл, — «Ноєвого ковчега». Навколо забруднені річки, море, димлять труби, землетруси, епідемії, а десь у центрі на лоні первозданної природи співають пташки, дзюрчать струмки і живе десяток володарів світу, а у них в прислугах місцеве населення.

***

Через кілька днів Майкл знову запросив нас до себе. Крім нього, в кабінеті був ще якийсь чоловік, на вигляд років шістдесяти.

— Познайомтесь, це пан Лейтон, — представив нам незнайомця Майкл. — Він сам українець і вже давно займається вивченням України і хотів би висловити нам свої думки. Так що пропоную послухати. Прошу, пане Лейтон.

— Панове, вивчаючи характер, побут, ментальність української нації, її історію та багато інших аспектів, особливо фольклор, лірику, поезію, традиції, ми не можемо не помітити, що українська душа ніби генетично пов’язана зі своїм місцем народження, природою, землею, по якій вони ходять, де надалі живуть, у них, як у жодної іншої нації, розвинене почуття Батьківщини. І Батьківщина у них це не абстрактне поняття, а саме територія, де вони народилися і живуть. У них вже з народження закладено це. Подивіться, при народженні дитини пуповину закопують в землю, ніби даючи зрозуміти, що фізична мати, яка її народила, тільки дев’ять місяців була пов’язана з малям пуповиною. А все подальше життя його духовною матір’ю, з якою людина буде пов’язана пуповиною і з якою вона возз’єднається після смерті, є мати Земля. Адже у них навіть прислів’я є: «Не бий палицею по землі — матір б’єш». Ця нація дуже сильна духовно, і цю силу їм дає земля, а також відчуття, що вони господарі на тій землі, де народилися, де могили їхніх предків і де житимуть їхні діти і внуки. Земля у них — це фундамент, на якому тримається сила нації, хоча вони самі цього не розуміють. Втративши землю, нація втратить свою силу і швидко перестане існувати. Нація перетвориться у купки, групки людей на певних територіях без свого історичного минулого і без будь-якої впевненості у майбутньому. І ще. Варто зазначити, що українець, якщо відчуває себе бідним і не впевнений в майбутньому, перестає розмножуватися. Вони дуже відповідально підходять до народження дітей. Якщо вони не впевнені, що зможуть матеріально забезпечити свою майбутню дитину, вони її не народжують. 

Лейтон замовк.

Мені був неприємний такий підхід. Я раптом дійсно відчув, що мені не вистачало всі ці роки тієї землі, де я народився і зробив свої перші кроки. Мені стало страшно. Якщо це зробити, то самотність і туга, яку я відчував всі ці роки, торкнеться мільйонів українців, а через десять років Україна може взагалі зникнути з карти планети.

Майкл подякував Лейтонові, і той вийшов з кабінету.

— У кого будуть які пропозиції? — звернувся Майкл до нас.

— А Лейтон має рацію, — сказав Девід, — я пропоную, крім всіх інших наших розробок, на перше місце поставити розроблення плану позбавлення українців їхньої землі, а точніше — території. 

— Ну, це вже було багато разів. Останні: Гітлер, Росія, ви ж знаєте, чим це закінчилося? — заперечив Луїс. 

— Так, я знаю, але, крім цього, треба ще знати те, що у «хохла» не можна відібрати силою — при розумному підході він може віддати сам.  

— Ти в цьому впевнений?

— Так, впевнений.

— Ну що ж, те, що земля для них — мати, це справді так. І якби ми могли зробити їх сиротами на своїй же землі, це було б чудово. А сироти, ви самі знаєте, це ущербні люди і переважно легкокеровані. У вас, можливо, вже є конкретний план дій з цього приводу? — запитав Майкл.

— Ще ні, — відповів я, — але думаю, ми його підготуємо і через деякий час вам доповімо. 

— Добре, тоді на сьогодні все. Можете бути вільні.

***

Через деякий час до мене в кабінет зайшов Майкл. 

— Слухай, я тут тобі дещо приніс. Ти пам’ятаєш, колись ми читали «Катехизис радянського єврея». Так ось, ця праця має лягти в основу наших розробок проти України. Я не знаю, хто написав цю настанову і для кого, але мені здається, в катехизис, як ні в чому іншому, враховані найслабші сторони української або, точніше, слов’янської ментальності. Візьми, віднови в пам’яті, — і він простягнув мені кілька друкованих аркушів.

Коли він пішов, я побіжно переглянув матеріали, залишені Майклом, але чим далі я вчитувався в друковані рядки, тим більше оцінював геніальність авторів. Вони врахували всі сторони українського характеру. Переді мною лежала сильна зброя для приборкання і знищення української нації. І раптом я зрозумів, що переді мною лежить діагноз української ментальності як хвороби. Але водночас, якби у цієї нації було бажання вилікуватися, то катехизис міг би стати хорошою інструкцією, як українцям стати сильнішими, якщо йти від зворотного.

Якби мене запитали, що їм необхідно, щоб змінити свою ментальність, я б порекомендував їм частіше перечитувати катехизис, щоб знати, на яких слабкостях грає противник, і чинити всупереч його очікуванням. Катехизис — це сильний інструмент для маніпулювання свідомістю, але він може одночасно служити як отрутою, так і протиотрутою. Я ще раз став перечитувати деякі рядки катехизис: 

«... Євреї! Любіть один одного, допомагайте один одному. Допомагайте один одному, навіть якщо ненавидите один одного!

Наша сила — в єдності, у ній запорука наших успіхів, наше спасіння і процвітання. Багато народів загинули в розсіянні, тому що у них не було чіткої програми дій і відчуття братського плеча. Ми ж, завдяки почуттю колективізму, пройшли через століття і народи, збереглися, примножилися і зміцніли. 

Єдність — це мета, вона ж і засіб для досягнення мети. Ось у чому сенс, ось чого потрібно прагнути. Все інше — похідне, воно прийде саме собою.

Допомагайте один одному, не бійтеся бути націоналістами, не бійтеся протекціонізму — це наш головний інструмент. Наш націоналізм інтернаціональний і тому вічний. ...Справжній інтернаціоналізм тільки той, що кровними узами пов’язаний з єврейством, все інше — провокації і обман.  Ширше залучайте людей, кровно близьких, тільки вони забезпечать вам бажану біосферу.

Формуйте свої національні кадри. Кадри — це святая святих, кадри вирішують все. Кадри сьогодні — це наше завтра. Кожна лабораторія, кожна кафедра, кожен інститут повинні стати кузнею наших національних кадрів...»

«...Ми повинні передати нашим дітям більше, ніж ми отримали від батьків, а ті, зберігши і примноживши перейняте, передадуть його нащадкам. У наступності поколінь — наша сила, наша стабільність, наше безсмертя.

Світ жорстокий, в ньому немає місця філантропії. Кожен народ — коваль свого щастя. Не наша справа піклуватися про російські національні кадри. Якщо вони не думають про себе, чому ми повинні думати про них? Не беріть приклад з росіян і арабів, які живуть споглядально, діючи навмання. Не чекайте милості від природи, взяти їх — наше завдання…» 

«...Росіяни вперті, але вони не мають достатньої завзятості для досягнення мети. Вони ліниві, тому завжди поспішають. Всі проблеми вони намагаються вирішувати разом. Вони жертвують малим заради великого вирішального завдання перемоги. Але така перемога або не настає взагалі, або, перемагаючи, вони лишаються біля розбитого корита. Ми сповідуємо тактику малих перемог, хоча і не проти великих. Мала перемога — теж перемога!

Росіяни не вміють керувати, а також підкорятися. Вони генетично саботажники. Росіяни заздрісні, вони ненавидять своїх побратимів, коли ті висуваються з сірої маси. Необхідно надати їм можливість розірвати цих висуванців — вони із задоволенням розірвуть. Будьте завжди арбітрами, ставайте в позу миротворців, захищайте «нещасних», проти яких повстає натовп, але лише настільки, щоб здобути славу добрих і об’єктивних. Трохи витримки — і ви займете місце того, кого тільки що розтерзали. Коли двоє росіян б’ються — виграє єврей. Нацьковуйте росіян один на одного, порушуйте і підігрівайте в них заздрість один до одного. Робіть це завжди під прикриттям доброзичливості, непомітно і тонко. Нехай вони б’ються між собою, ви ж стаєте завжди арбітром.

Росіяни не вміють жити і не вміють ставити перед собою завдання. Ми ставимо перед ними ефемерні завдання. А вони намагаються їх вирішувати...»

«... Давайте їм хабарі, даруйте подарунки, поїть коньяком і горілкою, а краще казенним спиртом. За брязкальця і зілля вони продадуть усе і свою Росію теж...»

***

Коли наші пропозиції щодо проекту «Ковчег» були готові, я доповів про це Майклу.

— Добре, тоді завтра на десяту годину у мене.

Наступного дня я, Луїс і Девід були у Майкла в кабінеті. Майкл попросив трохи почекати з доповіддю, адже повинні були ще підійти люди з боку замовника. Через кілька хвилин до кабінету увійшли двоє чоловіків, вони привіталися і, не представившись, сіли за стіл.

— Пане Вуд, хто доповідатиме? — звернувся Майкл до мене.

— Уокер, — вказав я на Девіда. 

— Добре, тоді почнімо. Прошу, пане Уокер.

— Панове, — сказав Девід і окинув поглядом присутніх, — аналіз тієї інформації, яку ми опрацювали за цей час, говорить про те, що Україна найбільш підходящий регіон для виконання тих вимог, які стоять перед проектом. Нині Україна — держава де-юре, а де-факто частина пострадянського простору, на якому різні корпоративні групи ведуть боротьбу за владу і перерозподіл власності. Водночас влада продовжує жити за номенклатурною етикою. Масштаб «бізнесу» на державній скарбниці повинен відповідати посаді. Спроба України за допомогою багатовекторної політики простягнутої руки «вигідно продати своє геополітичне становище» закінчиться його повною втратою (добровільна відмова від статусу ядерної держави, розграбування морського флоту, занепад економіки і моралі, здичавілий інформаційний простір). «Манія ринку» з ейфорією приватизації без високих моральних зобов’язань, політичної волі та стратегічного бачення, падіння рівня і якості життя поставили країну на грань національної катастрофи і соціальних потрясінь. Крім того, в Україні зберігається комплекс «молодшого брата», коли влада ухвалює безвідповідальні рішення з надією, що хтось «старший» виправить і надасть за лояльність допомогу капіталом. В результаті на шляху до європейської інтеграції «сп’яніла свободою» Україна занурилася в міфологічний хаос. Серед численних міфів найбільшого поширення набули міфи про державу, демократію і прості рішення: «варто тільки віддалитися від Росії» і «Захід нам допоможе». І ми тут їм повинні дійсно допомогти. А саме: запропонувати їм сценарій ринкових реформ, де в передовсім буде питання про продаж землі. Звичайно, прикро, наприклад, для української влади, спрямованої з порожньою казною на Захід, замість кредитів отримувати поради. Захід багатий, але не настільки, щоб безглуздо і нескінченно витрачати капітал на імітацію чужих реформ і програм «відродження». Якщо ми і будемо витрачати гроші, то тільки на ті програми, які вигідні нам.

Отже, першим і найголовнішим етапом нашої програми, вважаємо, стане ухвалення ними законів про продаж землі. Як ми знаємо, Україна за розораністю земель посідає перше місце в світі. Так, наприклад, у 1992 році загальний земельний фонд України становив 60,4 млн га, зокрема сільськогосподарські угіддя — 39,4 млн га. Частка освоєння всього земельного фонду в Україні становить 66% проти 10% у колишньому Радянському Союзі і 12% в США. У деяких найбільш розвинених областях України цей показник досягає 90%. Якщо ми підштовхнемо їх до поділу цієї землі між тими, хто працює на ній, з подальшим продажем вже цих ділянок як приватної власності, це буде великий наш успіх і той результат, до якого ми прагнемо, — земля (територія) стане нашою.

— А скільки у них працюють в сільському господарстві і який відсоток від загального населення? — перебив Девіда один із незнайомців.

 — У них зараз в сільському господарстві зайнято разом з пенсіонерами 6,3 млн, тобто 12,3% населення, — відповів Девід.

— Ви думаєте, їхня Верховна Рада ухвалить закон, щоб розділити 66% території між 12,3% населення? Це ж нерозумно. А як же інші 87,7% населення? Що залишиться їм, якщо відкинути дороги, населені пункти та водні об’єкти? Ні, по-моєму, це нереально. Жодна влада, навіть найгірша, не піде на це. А їхня Верховна Рада, де є ще багато комуністів, і поготів, — заперечив незнайомець. 

— Так, ви маєте рацію, — погодився Девід, — Верховна Рада не піде на це, а президент піде, і ми зараз працюємо над тим, щоб президент хоча б на короткий термін отримав право, щоб його укази діяли як закони. Зараз в його оточенні є наші люди і навіть їхні великі економісти працюють на нас, тож, думаю, з цим ми розберемось. У нас також розроблені вже посібники з питань поділу землі і її продажу. Ми все зробили, щоб після ухвалення законів про розпаювання і продажу землі якась їхня державна структура звернулася за допомогою в розробці системи для виконання цих законів, а ми їм запропонуємо те, що ми вже підготували. Заразом ми наполягатимемо на цьому і навіть повинні профінансувати видачу державних актів на землю та посприяти підведенню до кожної земельної ділянки дороги. Тоді нам не потрібно буде купувати все поле. Купівля двох-трьох ділянок блокує роботу на полі, а решта ділянок через деякий час, коли вони позаростають бур’янами, заберемо за безцінь.

— Ви думаєте, що це у вас вийде? — знову запитав незнайомець.

— Ми впевнені в цьому, і це не просто програма, вона вже успішно впроваджується в життя, і я думаю, через рік-півтора ви самі в цьому переконаєтеся.

— Ну що ж, будемо сподіватися. Мені подобається ваш підхід до справи і все, що ви пропонуєте, але від себе хочу додати: робіть усе, щоб їхня влада працювала на нас. Вони повинні вважати себе маленькими «божками» районного, обласного, державного масштабу. Давайте їм хабарі, возіть по закордонах і це все фіксуйте. А потім вони повинні або працювати на нас, або ми згодуємо їх голодному натовпу. Третього варіанту у них не буде. Вони постійно повинні майоріти на екранах телевізорів, у пресі... Вони повинні повірити в свою повну перемогу над своїм народом і відгородитися від нього. Влада повинна підійматися над народом, а народ їй цього не пробачить. І тільки ми повинні вирішувати, коли народ повинен буде розтоптати цю владу. Влада в Україні повинна стати подібною до раба, життя якого збережене, але який попри все обмежений боргом, який ніколи не зможе виплати. 

1999 рік.

Як завжди, щочетверга о 10 ранку ми збиралися у Майкла в кабінеті, щоб обговорити і виробити концепцію з того чи іншого питання проекту «Ковчег». На цей раз питання стояло про зниження ефективності і блокування роботи правоохоронних органів, що дало б можливість дестабілізувати громадський порядок і, найголовніше, відвернути населення від основних напрямів нашого проекту. Коли ми зайняли свої місця, Майкл поставив вже знайоме нам питання:

— Ну і як ви збираєтеся боротися з їхніми правоохоронними органами? Бо з вашого аналізу зрозуміло, що там працюють непогані професіонали.

— Їх треба звільнити, — сказав Девід, який готував цю тему.

— Як? Видати закон про звільнення професіоналів, людей, які пройшли хорошу школу радянської міліції, які переважно ще не втратили совість і в розквіті сил?

— Ви знаєте, ми теж думали спочатку, що це питання не з простих, але, вникнувши глибше у все це, зрозуміли, що скринька відкривається дуже просто.

— А саме?

— Потрібно надати їм хорошу пенсію, і вони самі підуть. 

— Але як ви зробите такий закон? З огляду на демографічну ситуацію в Україні, хто через кілька років буде годувати цю армію високооплачуваних молодих пенсіонерів? Ця країна і так живе коштом або продажу чогось, або завдяки позикам у міжнародних організацій. Та будь-який експерт розвалить вам все це.

— Ну, в цій державі вже давно всі експертизи проводять під нашим контролем, а в більшості випадків вони і не проводять жодних розрахунків. Там може навіть один міністр це все зробити. Як вони кажуть: «а після нас хоч потоп», — втрутився Луїс. — У них дуже цікаве поняття законності. Прийняття навіть без будь-яких прорахунків або аналізів купи законів з пільг та пенсій, з подачі когось — це правильно, особливо закон про виплату допомоги з безробіття, а скасування їх — це вже наступ на демократію або, як вони кажуть: «йти проти народу». А як потім будуть жити через п’ять-десять років і що будуть жерти при такому підході, нікому до того діла немає.   

— Та ви заспокойтесь, а то можна подумати, що вам їх шкода. Адже вони роблять все так, як ви спланували.

— Так, спланували, але я не думав, що ця нація виявиться такою слабкою. Я думав, що це дійсно буде як в грі: хтось нападає, хтось захищається. А тут за такий короткий період від цих симпатичних українців залишиться одна тільки назва.

— Ну якщо тобі їх так шкода, то чому ж між їхніми симпатичними обличчями і портретом президента Америки на доларі ти вибрав долар?

— Та не тільки він, а й ми, хоча ми вже давно безрідні. А ось чому вони вибрали замість служіння своєму народові це зелене чудовисько?

— Вони це називають українським менталітетом.

— У моєму розумінні це щось гірше за СНІД, і в сильній державі його вже давно б почали лікувати. 

— Так, але то в сильній.

— Ну що ж, шановні добродії, напевно, на сьогодні вистачить, а то ви скоро почнете шукати ліки проти української ментальності. 

— А ти думаєш, вони є? 

— Звичайно, є, але ми їм їх не дамо, у нас інше завдання. Сьогодні наше завдання в тому, щоб вони бігали по накресленому нами колі і грали в гру, де один мисливець, а другий — здобич. А збільшення відстані між мисливцем і здобиччю, як не парадоксально, призводить до того, що мисливець може сам стати здобиччю, якщо здобич збільшить швидкість і виявиться за спиною у мисливця. Так ось, наша справа зробити так, щоб ці «хохли» постійно рухалися по колу. І ми самі будемо визначати — кому і коли бути здобиччю, а кому мисливцем.

— Ну, а врешті-решт, як я розумію, після того, як мисливець вб’є здобич, ми повинні будемо з’їсти мисливця. 

— Ні, не з’їсти, а змусити служити нам.

— Але вони і так служать нам.

— Ні, вони так не думають, вони думають, що ми допомагаємо грабувати їхній народ і що ми їх поважаємо і любимо. І що коли все це скінчиться, залишиться купка українців, а вони будуть ними правити. 

— Невже вони такі наївні і не розуміють, що ми не дамо їм правити?

— Ні, вони не наївні, вони це розуміють. Знаєте, переважно вони думають, що для досягнення мети всі засоби хороші. А ось коли я стану багатим, тоді я стану патріотом і почну відновлювати мною ж розвалене. Але це тільки в книгах так буває, а в житті не можна повернутися в минуле і воскресити мертвих. У палаці, побудованому на кладовищі, завжди ночами будуть ходити примари. Але сьогодні на піку багатства і сили вони цього не розуміють. Вони навіть не розуміють, що життя дитині дають батько й мати, а ось долю — дідусі і бабусі. Вони думають, що їхніх дітей і онуків це мине. Ні, ми всі під Богом ходимо, а він не питає, скільки у тебе грошей, особливо у тих, хто продав свою країну. Бо за все доводиться розплачуватися. 

— Так, нерадісну перспективу ти намалював, це ж і нас стосується?

— Ні, ми були і залишаємося розвідниками, і ми чесно служили своїй Батьківщині, поки нас не здали.

— Ну, це як примхи долі чи менталітет тих, кому ми служили.

— Це зради тих, хто представляє наші держави, це те ж саме, про що ми говоримо, зрада, воно і є зрада.

2000 рік.

Як завжди, зібралися біля Майкла, на цей раз, крім нас, ще присутній Едвін Борджер з відділу технічної розвідки. 

Девід доповів про останні події в Україні.

— Виходить, що у них там починається спокійне життя, — сказав Майкл, — але це не зовсім нам на руку. Коли вони спокійні, вони починають думати і аналізувати те, що відбувається. Хто може першим порушити питання про землю? 

— Як завжди, комуністи і соціалісти, — відповів я.

— Ну так що ж ви можете запропонувати, щоб порушити їхній спокій і відвернути від земельних питань? Ви вже думали над цим? 

— Так, ми думали, і у нас є деякі пропозиції. Ми хочемо, щоб нам в цьому підіграли соціалісти, — сказав я і поклав перед Майклом папку.

— А чому? 

— Соціалісти зараз борються проти продажу, але час вже втрачено, а самі вони бояться встати і сказати на повний голос, що поділ більше ніж 60% території України між 12% населення, це злочин перед народом України, і вони є співучасниками цього, коли разом зі всіма голосували про наділення президента значними повноваженнями, оформленими у вигляді конституційного договору між президентом і більшістю депутатів. Згідно з цією угодою, його укази діяли як закони. Адже саме тоді були підписані закони про розпаювання і продажу землі. І вони цього не скажуть, бо бояться втратити той виборчий контингент, який є. Але все ж лідер соціалістів в цьому аспекті ще становить небезпеку, і на перспективу на нього необхідно мати хороший компромат.

— Який у нас є компромат на нього?

— Так, є, але не дуже серйозний матеріал, та й з огляду на характер українців, наявний у нас компромат може ще більше посилити його позиції. Адже їхній народ любить скривджених.

— Так, і яку ж схему ми використовуємо, щоб тримати його на повідку? У кого які пропозиції? Едвін, наскільки пам’ятаю, у тебе там є матеріали з прослуховування президента, може, ми їх тут якраз частково задіємо?

— Я не думав, що це буде їхній головний соціаліст, але в цьому випадку це підходяща кандидатура, яка компрометує іншого, сама того не помічаючи, влізе в цю пастку і скомпрометує себе. 

— А конкретніше? — запитав Луїс.

— Кілька років поспіль ми прослуховували кабінет президента України. Зараз маємо тисячі годин записів розмов на різні теми президента як з офіційними, так і не офіційними особами. Наші фахівці постійно працюють над розшифровкою цих записів.

— Ну а як ти це бачиш? 

— За нашою інформацією, у них десь пропав журналіст, в деяких розмовах у кабінеті є згадка цього імені, якщо трохи доробити і нібито випадково передати ці записи соціалістам, щоб вони їх довели до громадськості як звинувачення президента у вбивстві журналіста, я думаю, на деякий час це знову б перемкнуло суспільство від економіки в політику, це по-перше. По-друге, озвучування лише якоїсь частки цих записів дає нам можливість тримати в страху всіх тих, хто бував в кабінеті президента і говорив з ним на теми, про які б вони не хотіли, щоб знало суспільство. По-третє, звинувачуючи іншого, їхній головний соціаліст сам би втягнувся в це і в результаті став би наклепником і шахраєм. Тому коли він буде розповідати про ведення записів, це буде звучати абсурдно, а сам процес видаватиметься технічно неможливим, і коли згодом це всі зрозуміють, то для нього це буде вже пізно, його кар’єра як політика вже не буде нікого цікавити.

— А якщо не секрет, яким все-таки способом записувалися розмови? 

— Ну, тут я можу сказати. Кілька років тому президенту подарували гарний глобус, ніби нагадування про роботу з космосом. В оснащенні цього глобуса і були сучасні пристрої для запису, шифрування і передачі. Ці пристрої працювали від автономних джерел живлення, розрахованих на п’ять років.

— А як відбувався процес передачі записів?

— Дуже просто, хтось із відвідувачів, перебуваючи в кабінеті, вмикав інший пристрій, і зашифрована стиснута інформація, наприклад п’ятигодинний запис, після шифровки передавалася протягом п’яти секунд. А приймачем міг бути мобільний телефон, авторучка, запальничка або який-небудь інший предмет у носія. Ці люди навіть не знали, коли ми їм дарували ці подарунки, що вони були носіями інформації, а точніше, зв’язковими між кабінетом і пристроями, якими ми вже знімали у них інформацію з цих же телефонів, авторучок тощо.

— Ну, ці пристрої — це не секрет, а чому ти нам розповідаєш про глобус, це тому, що його вже викинули на смітник?

— Ти майже вгадав, що не на смітник, але з кабінету винесли. Президент сказав: «...я ним не користуюся, тільки даремно іржавіє без діла, а так бути не повинно». Ось і прибрали. 

— А у вас є людина, яка б передала ці матеріали соціалістам?

— Так є. 

— Ну, тоді детальну розробку мені на стіл для затвердження. Так, підсунь їм матрьошку, де тільки ми будемо знати, хто буде наступною лялькою, яку ми виставимо на огляд. І взагалі, коли будуть розшифровані всі записи, ви з ними ознайомитеся, щоб знати їх зміст і вирішувати, що робити з тим чи іншим політиком. У них є тільки два шляхи: або грати за нашим сценарієм, або це стане публічним, і їх роздере сам народ.

— А якщо народ з часом перестане вірити в це?

— Ми повинні давати інформацію дозовано, щоб не набити оскому, та й наше головне завдання — це за допомогою цих записів тримати під контролем самих фігурантів спілкування з президентом. Особливо тих, які лили бруд на своїх друзів чи ворогів, а сьогодні їм служать. Побільше фантазії, і нехай вони доводять, правда чи брехня. А український народ, за останніми дослідженнями та аналізами, хоче більше слухати плітки, ніж займатися конкретною справою, — підсумовував нараду Майкл.

2007 рік.

У перший день після різдвяних канікул до мене зателефонував Майкл і сказав, що на одинадцяту годину нас викликає начальник управління. Акурат в призначений час я був у приймальні, там уже чекали Майкл, Девід і Луїс. Ми привіталися, і секретар запросила нас пройти в кабінет до Сакстона.

Коли ми увійшли, він розглядав якісь папірці.

— Сідайте, — не підводячи голови, сказав він.

Ми, як завжди, розташувалися на своїх місця за великим столом, який стояв трохи осторонь від письмового столу, за яким сидів господар кабінету. Закінчивши читати, Сакстон піднявся, підійшов до нас, привітавшись з кожним за руку, сів на своє місце на чолі столу.

— Ну, як настрій? — звертаючись до нас, запитав він.

— Хороший, приходимо в робочий стан після свят, — за всіх відповів Майкл.

— Хороший? Ну то я вам зараз його зіпсую. А то ви, напевно, за ці дні не цікавилися інформацією з України.

— А що там таке може у них трапиться? Адже вони починають святкувати раніше за всіх і закінчують найпізніше. Невже горілка закінчилася? — жартома запитав Луїс. 

— Ото ж бо ж, ви думаєте, що вони лишень п’ють, і недооцінили їх. А це вже великий мінус вам. Вони продовжили мораторій на продаж землі, і наша програма призупинилася.

— Ну чому мінус, — заперечив Майкл, — ми це прогнозували. Адже з самого початку створення коаліції говорив про те, що вони постараються продовжити мораторій. Комуністи і соціалісти, тому що вони зовсім проти, а великий бізнес регіоналів, тому що їм тільки зараз починає доходити, що поки вони билися за шахти і заводи, то у них з під носа відводять найголовніше — територію. Правда, вони це зрозуміли, але не зовсім, не до кінця. Вони ще не можуть зрозуміти, хто грає і за якими правилами. Поки вони все це списують на збіг обставин, але все ж вони могли підтримати це питання, щоб не порушувати правила гри в коаліції. А якщо вони, і насамперед їхні великі землевласники, зрозуміють, що ті землі, які вони зараз нібито орендують, можуть бути легко у них відібрані, вони повністю стануть в цьому питанні на бік комуністів. Але є й інші партії, хоча вони зараз і не в парламенті, але дуже серйозно ставляться до питання про розпаювання та продаж землі.

— Але це все міркування. — перебив його Сакстон. — А що ви конкретно плануєте зробити? 

— Ми ще в липні говорили, що потрібно оголосити перевибори, тому що ця коаліція непередбачувана. Але ви нас не підтримали, — ледь не стримався я. — А зараз потрібно зробити так, щоб президент наклав вето на цей закон, хоча, я думаю, що це марно. Вони можуть знайти своїх 300 голосів, щоб його перебороти. 

— Ну знайдуть, не знайдуть, а вето потрібно. Нехай ті, кому ми платимо, відпрацьовують свій хліб, а ми будемо робити все, щоб вони не набрали цих 300 голосів, — долучився до розмови Девід.

— А якщо все ж вето буде подолано, — і Сакстон неспокійно затарабанив пальцями по столу, — адже ви розумієте, якщо вони вникнуть глибше в це питання, то з переляку можуть взагалі скасувати закон про продаж. Що ви думаєте про це? — подивився він на нас.

— Так, це серйозна проблема, — відгукнувся Майкл, — Я думаю, що тоді потрібно буде повернутися до торішнього варіанту і порушувати питання про розпуск парламенту.

— Підстава?

— Підстави можна знайти, і чим каламутнішими вони будуть, то і довіра до цих виборів буде невеликою. А нам і не потрібна довіра до влади. Для нас зараз вигідно, що є закон про продаж без будь-яких обмежень, і це найголовніше. І потрібно зробити все, щоб до 1 січня 2008 року парламент не працював і не ухвалював жодних законів. А головно тих, які стосуються продажу землі. Якщо навіть вибори пройдуть, потрібно зробити все, щоб їх визнали недійсними. Нам не потрібен їхній дієздатний парламент. А настане 1 січня, то ми почнемо формувати вже іншу державу.

— Добре, — сказав Сакстон, — тоді нумо розробляти цей напрям, але потрібно робити це швидше! А зараз можете бути вільні.

Однак на цьому все не закінчилося, буквально через кілька годин нас знову зібрали. У кабінеті, крім господаря, було ще двоє невідомих.

— Сідайте, — запросив нас Сакстон.

Ми знову розташувалися за столом для засідань.

— Це Роберт і П’єр, — представив він їх, — вони представники замовника по Україні. Надалі вони будуть безпосередньо курувати цей проект. Прошу вас, — звернувся він до гостей.

— Панове, — почав Роберт, — ми уважно стежили за виконанням програми по Україні. До недавнього часу у нас не було претензій до вашої роботи, але останні події змусили нас втрутитися у ваші дії. Ви знаєте, скільки грошей вкладено в цей проект, і ми не маємо права на помилки. Тому необхідно змінити схему наших взаємин. Зараз ми вам поставимо конкретні цілі, а ваше завдання — їх втілити в життя. Якими методами ви будете це робити — ваше право. На то ви і професіонали. Але поставлена мета повинна бути досягнута, до того ж в певні терміни. Ось тут, — він вказав на папку, що лежала перед ним, — все сказано, і ви потім прочитаєте. Але я хотів би конкретизувати деякі питання. Отже, програма, над якою ви працювали більше ніж десять років, підходить до завершення. Не можна не відзначити, що вами зроблено багато в розвалі цієї держави, ви змогли проникнути майже в усі структури, і над виконанням наших планів працюють їхні економічні інститути. Вони нагороджують своїх чиновників за виконання наших планів. Це небувалий наш успіх. Але сьогодні зволікання з виконанням найвідповідальнішого етапу може всі зусилля звести нанівець. Тому потрібно будь-яким способом знайти причини проведення нових виборів, шукати будь-які зачіпки. Потім процес підготовки виборів і самі вибори проводити з найбільшим порушенням законів, щоб, навіть якщо вони пройдуть, будь-хто міг їх оскаржувати. Я думаю, що і міжнародні організації на цей раз повинні сказати своє слово про недемократичність проведення виборів. Безвладдя і безладдя після виборів, потім, можливо, призначення інших виборів напередодні зими послабить і повністю дискредитує владу. Несплата за газ і відключення газу призведуть до несанкціонованого відбору газу, який надходить до Європи, і його недопостачання. Це підніме бурю протестів в європейських країнах. І зауважте, саме населення європейських країн, навіть те, яке лояльно ставився до України, буде вимагати втручання і забезпечення безперебійної подачі газу. Тоді ми повинні зробити все, щоб їхня влада, хоча б яка вона у них буде, запросила міжнародний військовий контингент для охорони газової системи. Далі 1 січня 2008 року закінчується мораторій з продажу землі, жодних законів, що хоч якось ускладнюють або забороняють продаж, вони за цей період не приймуть. Тому вступає в дію наш основний план, до якого ми йдемо всі ці роки. Відразу ж після нового року і буквально протягом одного місяця ми повинні скупити всі земельні ділянки, заздалегідь вибрані. Я переглянув вашу базу даних, мені сподобалося, що у вас все розписано по кожному селищу і по кожному полю, прізвища, хто купує і у кого купує, які нотаріуси це оформляють. Тут ми не повинні допустити жодних збоїв. Але все ж насамперед треба приділити увагу сильним господарствам, тому що саме на них зараз тримається аграрна економіка. У таких господарствах викуп контрольних ділянок повинен проходити якомога швидше, за два-три дні. Тому що там ще сильно колективне впливає на людей — це може перешкодити нам. Знаю, що стояло питання, як вчинити на тих землях, де новостворені підприємства володіють великими масивами, території, які якоюсь мірою нам підконтрольні. Так ось, прийнято рішення і будуть виділені додаткові кошти для того, щоб на цих землях теж купувати контрольні ділянки. Ці організації позичили у нас дуже багато грошей і матеріальних ресурсів. А якщо ми заблокуємо їхню діяльність, вони втратять можливість розраховуватися за кредити. Тож їм не залишиться іншого виходу, як передати під управління цілком готові підприємства. З настанням весни викуплені і виділені ділянки, а також дороги, що ведуть до них, заблокують поля. Коли керівники господарств побачать це, то відмовляться сіяти. Це ще більше дестабілізує обстановку в країні і поставить країну перед загрозою голоду. Правда, ще потрібен якийсь проміжний закон про підвищення орендної плати за землю і позбавлення пільг сільгоспвиробників. Це ще більше відлякає їх від роботи на землі, і вони стануть згортати свої господарства. У цей момент міжнародні організації, які давали кредити як державним, так і приватним структурам, зажадають їх повернення, а ця сума вже зараз перевищує всі рівні, щоб оголосити дефолт. Усі інші ділянки, які заростатимуть бур’янами, нам віддадуть за копійки або за шматок хліба. Якщо це комусь і не сподобається, міжнародне співтовариство примусить їх поважати приватну власність на землю. Ми занадто довго до цього йшли, щоб їм потурати. Для того, щоб будь-які військові або масові походи не торкнулися Європи, необхідно, щоб вони вже зараз уклали Угоду про реадмісію. Ми знаємо, що вами розроблена ця програма, і дуже цінуємо. Це правильне і дуже своєчасне рішення, і потрібно якомога швидше профінансувати побудову таборів на території України по всьому периметру кордону для осіб, які потрапили в Європу нелегальним шляхом. Водночас не дуже треба уточнювати, через яку країну вони потрапили, якщо хочуть жерти, нехай говорять, що через Україну. З населення цих таборів потрібно створити буферну зону між Європою і Україною. Я знаю, що у вас вже підготовлені схеми і люди, які керуватимуть в цих таборах. Але ще більше потрібно посилити їх підготовку. Ці люди повинні повністю підкорятися нам і виконувати будь-які наші вимоги. У кожному таборі повинна бути створена чітка і підконтрольна нам організаційна структура. Потрібно дати їм зрозуміти, що їхнє завдання захищати прикордонну територію від самих же українців, щоб вони не втекли в сусідні держави. І нарешті, ми хочемо щоб ви більш конкретно розробили програми з охорони атомних електростанцій та інших подібних об’єктів. Можливо, це необхідно буде робити разом з охороною газопроводу або якимось іншим способом. Це все-таки центр Європи, а від них всього можна очікувати, нам не треба жодних вибухів, а загалом потрібно зробити все, щоб перехід території під наш контроль проходив якомога спокійніше і цивілізовано. Я знаю, що ви багато зробили, щоб з силових структур пішло якомога більше професіоналів. Їхня армія та інші силові структури зараз ослаблені і дискредитовані. Потрібно, щоб їхні чиновники в силових структурах робили якомога більше дурних вчинків, які згодом не зможуть пояснити і самі. Все це ще більше буде викликати до них недовіру в очах населення. І можливо, саме населення попросить силового захисту зовні, а це було б найкраще. І щодо Криму. Крим повинен бути бікфордовим шнуром до їхньої бочки з порохом. Але довжину цього шнура повинні визначати ми. Тліюче хвилювання, боротьба за землю повинні то розпалюватися, то затухати, але не доходити найближчим часом до критичної точки, тому що тоді можуть втрутитися і росіяни. Події в Криму — це один з дестабілізаційних прийомів, але про своє право на Крим ми зможемо оголосити лише після скупки здебільшого кримської території. Я знаю, що якщо для більшої частини України ви пропонуєте для блокування в перші дні 2008 року купувати 10— 14% земель в кожному полі, то в Криму цей відсоток потрібно збільшити вдвічі, оскільки там на деяких територіях мало ведеться сільськогосподарських робіт, тому і контролювати буде важче. Тому проаналізуйте цю ситуацію і запропонуйте варіанти щодо додаткового фінансування. Ось все, що я хотів сьогодні сказати. Якщо є питання, прошу. Хоча ми будемо тепер з вами часто зустрічатися, тож, думаю, на всі питання відповідатимемо разом. П’єре, тобі слово.

— Панове, буду лаконічним. Після зими 2008 року, як ми плануємо, через різке зниження посівних площ в країні, найімовірніше, виникне нестача продуктів, і їх доведеться імпортувати. Це може принести подвійну вигоду: по-перше, на деяких складах накопичилося дуже багато продукції, що має в своєму складі ГМО, — генетично модифіковані організми. А по-друге, нам було б вигідно, щоб населення цієї країни занедужало певною хворобою, а ліки були тільки у нас. Тоді вони для того, щоб прожити ще день або рік на Землі, робитимуть все, що ми їм скажемо, особливо якщо це стосуватиметься здоров’я їхніх дітей. Тому необхідно, щоб ще ця Верховна Рада ухвалила закон про ГМО, але не той законопроект 2002 року, а інший, зі змінами. Де із закону були б прибрані всі згадки про необхідність маркування ГМ-продукції при її реалізації споживачам. Цим ми зможемо, як кажуть українці, «вбити двох зайців»: по-перше, український сільгоспвиробник може назавжди втратити ринок Європи, тому що Європейський Союз відмовиться купувати в України трансгенну продукцію або ж ту, яка може бути потенційно трансгенною. А найголовніше, це те, про що я говорив раніше, український споживач не буде знати, що він їсть, навіть при його великому бажанні. А тут і ми, як рятівники, зі своїми ліками. І ще хотів би звернути увагу, зараз вони почали серйозно цікавитися стародавньою цивілізацією, яка була на їхній території, або, як вони її називають, «Трипільською культурою». Якщо вони розкопають, дізнаються і зрозуміють, на якій землі вони живуть, то, може бути, що весь народ підніметься проти продажу землі, а нам би цього не хотілося. Тому потрібно зробити все, щоб перешкодити розкопкам і насамперед припинити фінансування. Ми самі, коли купимо цю землю, будемо розгадувати і вивчати таємниці тієї найрозвиненішою в світі цивілізації, а цим варварам це зайве. І не давайте їм можливості ні в пресі, ні на телебаченні порушувати питання про продаж землі, тим більше дискутувати на цю тему. Нехай сприймають це все як вже доконаний факт, нехай у них навіть думки не виникне, що це все можна змінити. Заколисуйте їх, підкидайте їм будь-які безглузді ідеї, нехай вони в них копаються. Почніть знову, якщо треба, публікації розмов в кабінеті президента, це їм подобається і не змушує думати, думайте за них ви, а вони нехай виконують. Відвертайте їхню увагу від наріжних питань. Ще трохи залишилося, — він замовк, обвів нас поглядом, — ось і все, що я хотів сказати.

Настала тиша. Вони нічого нового для нас не сказали, ми самі це готували. Проте тепер все стало чіткішим і виглядало набагато зловісніше.

— Що ж, думаю, усім все зрозуміло, продовжуємо працювати, — сказав Сакстон, підводячись з-за столу, — будьте на місці, можливо, ви нам ще будете потрібні, а зараз можете бути вільні.

***

Після засідання я зайшов до Майкла.

— Знаєш, Майкле, мені не подобається моя роль, мені не подобається те, що саме під моїм керівництвом пишеться сценарій для країни, в якій я народився.

— А ти хочеш, щоб цей сценарій писав Піт за подобою Косово або Югославії, або Джон, який пише сценарій для Чечні? І не ти винен, що вони зовсім не хочуть думати, що вони за своєю балаканиною не бачать нічого і віддають нам без будь-якого опору землю і все своє майбутнє. Ти ж хочеш щось хороше зробити для своєї країни, ось ти вже робиш скільки років, що у них немає крові. Нехай дякують тобі, що ти їм влаштував гуманне життя.

— Гуманне життя чи гуманну смерть?

— А це вже кожен вирішує для себе. Вони самі вибирають свою долю в образі своїх депутатів на всіх рівнях. Знаєш, що характерно для України? В Україні вже немає справжніх лідерів, одних не допустили, інших не підтримує сам народ, а третіх просто знищили. Так ось, якщо розчарування такого народу в своїх лідерах можна повернути завдяки якимось матеріальним ресурсам, то розчарування лідера в своєму народі вже повернути дуже важко. Ти знаєш, що недавно сказав Борис Олійник? Це їхній академік, літератор. Дуже патріотично налаштована людина.

— Він багато чого сказав. А що конкретно ти маєш на увазі?

— А ось послухай: «Треба зізнатися перед усім світом: ми фетишизуємо свій народ. Але народ, який наділяє злодія владою, потім його лає, а потім знову обирає, не достойний іншої влади». Здається мені, рубікон перейдено. Знаєш, коли ідейні борці за свободу України: Чорновіл, Лук’яненко, Хмара та інші сиділи по тюрмах, вони думали, що в усьому винні комуністи, що Україна залежна. Але ж уже давно немає комуністів при владі. При владі обранці народу, і що ж? Де могутня і незалежна Україна?. Як ти думаєш, що на душі сьогодні у тих, хто своє здоров’я, життя віддавав за цей народ? Мені здається, що вони ще за інерцією кажуть про якісь ідеали, а насправді давно вже розчарувалися в своєму народі. А може, народові і не треба всього цього? Тобі нагадати, як це визначив Достоєвський у своїй «Легенді про Великого Інквізитора»? — Майкл останнім часом дуже захоплювався російською та українською класикою і вже замучив цим перекладачів. — Так ось, коли в Севілью, де з величезними труднощами влада створила стабільний громадський порядок, навідався Христос, Кардинал Великий Інквізитор одразу впізнав його в натовпі і заарештував. А вночі він сам прийшов у в’язницю до Ісуса та все пояснив. Ось послухай, — Майкл взяв зі столу кілька листів і зачитав мені: «Це ти? Навіщо ти прийшов нам заважати? Бо ж ти прийшов нам заважати і сам це знаєш... Так, ця справа нам дорого коштувала, але ми нарешті завершили її в ім’я твоє. П’ятнадцять століть мучилися ми з цією свободою, але тепер це скінчено, і скінчено остаточно. Не віриш? Але знаючи, що тепер ці люди впевнені більше, ніж коли-небудь, що вільні цілком, а тим часом самі ж вони принесли нам свободу свою і покірно поклали її до ніг наших. Але це зробили ми, а чи того ти прагнув, чи такої свободи? …І люди зраділи, що їх знову повели, як стадо, і що з їхніх сердець знятий, нарешті, настільки страшний дар, який приніс їм стільки мук. Праві ми були, навчаючи і роблячи так, скажи? Невже ми не любили людства, настільки смиренно усвідомивши його безсилля, з любов’ю полегшивши його ношу і дозволивши малосилій природі його хоча б і гріх, але з нашого дозволу? До чого ж тепер прийшов нам заважати? …У нас всі будуть щасливі і не будуть більше ні бунтувати, ні винищувати одне одного, як у свободі твоїй, повсюдно. Так, ми змусимо їх працювати, але у вільні від праці години ми влаштуємо їм життя, як дитячу гру, з дитячими піснями, хором, з безневинними танцями. О, ми дозволимо їм гріх, вони слабкі й безсилі, і вони будуть любити нас, як діти, за те, що ми їм дозволимо грішити. І не буде у них жодних таємниць від нас. Ми будемо дозволяти або забороняти їм жити з їхніми дружинами і коханками, мати або не мати дітей — і все через їхню покірність — і вони нам коритимуться  з радістю. Те, що я говорю тобі, збудеться, і царство наше збудуємо. Повторюю тобі, завтра ж ти побачиш це слухняне стадо, яке за першим помахом моїм кинеться підгортати гаряче вугілля до вогнища твого, на якому спалю тебе за те, що прийшов нам заважати. Бо якщо був такий, хто більш за всіх заслужив нашого вогнища, то це ти. Завтра спалю тебе. Dixi». Ось так. І нічого нового не з’явилося, і нічого не змінилося, особливо для цієї нації.

— Ні, не можна так, Майкле, ця нація сильна, і вона все ж посяде своє місце в історії.

— Я розумію твій патріотизм, Гаррі. Вона дійсно матиме своє місце в історії. Але яке? Пам’ятаєш, ми з тобою посперечалися з приводу однієї тези з катехизису, як там було, по-моєму: «Більше шуму і словесної мішури, більше незрозумілого і наукоподібного. Створюйте теорії, гіпотези, напрямки, школи, методи реальні і нереальні — чим екстравагантніше, тим краще! Нехай не бентежить вас, що вони нікому не потрібні, нехай не бентежить вас, що про них завтра забудуть. Настане новий день. Прийдуть нові ідеї. У цьому виражається могутність нашого духу, в цьому наше самоствердження, в цьому наша перевага. Нехай гої оплачують наші векселі. Нехай морочаться в пошуках раціональних зерен в наших ідеях, нехай шукають і знаходять в них те, чого там немає. Завтра ми дамо нову їжу їхнім примітивним мізкам». Ти говорив, що на подібне українці не купляться. А я тебе вмовив підкинути їм ідею про адміністративну реформу. Ну і два роки вся влада замість розробки економічних програм займалася цією нісенітницею. А скільки грошей пішло! Поки головного розробника в рідному селі мало не побили. І як за помахом чарівної палички все припинилося. І найголовніше, ніхто нікого не запитав: «а що ж це було, і кому це було потрібно, і куди стільки грошей витратили?».

— Ось бачиш, ти ж сам собі і суперечиш. Саме народ і зокрема сільські жителі зупинили це. Ось де дух і сила нації — в селі.

— Браво, ось за що я тебе поважаю. Це ще раз підтверджує, що ми правильно вчинили, що підкорення цієї країни почали з розвалу села. Дійсно, коріння українського патріотизму в селі. Ось ми їх їм і обрубали. Ми тут вже багато зробили. А тепер, щоб ці їхні перевибори тяглися дуже довго, щоб їм було не до країни і щоб настало 1 січня 2008 року, і ми могли спокійно завершити першу частину нашого проекту. І скупити намічені ділянки землі. І буде їм тоді армагедон. Вивчаючи останні аналітичні звіти з України і психологічний тип нації, я не перестаю дивуватися. Ця нація з роками не змінюється і не робить нічого, щоб не повторювати помилки своїх предків. Мені ось недавно принесли переклади Шевченкового «І мертвим, і живим, і ненарожденним». Написано ще в 1845 році, а здається, що сьогодні. Так чого ж вартий той народ, який називав Шевченка генієм нації, але не спромігся взяти хоча б соту частку мудрості з його поезії, щоб змінити свою ментальність. Як там:

Доборолась Україна

До самого краю,

Гірше ляха свої діти її розпинають.

Скільки років пройшло, а нація не прозріла, нічому не навчилася. Чи ти зі мною не згоден? Ти ж все це читаєш в оригіналі. Мовчиш, значить, згоден. Ти вибач, що завдали шкоди твоєму народу, але вони самі себе так поставили. А ми з тобою просто хороші сценаристи.

— Але невже там немає людей, які б не побоялися сказати всю правду, або вони цього не бачать? —  не втримався я.

 — Чому? Бачать. І тут мудрі євреї помітили точно, пам’ятаєш: «Якщо який-небудь розумний спробує викрити вас, інші не стануть його слухати, бо, викриваючи вас, він викриє їх у дурості, а цього натовп не прощає». Що мовчиш, Гаррі, це ж твоя теорія?

— Найстрашніше, я ніколи не думав, що саме моя теорія так безвідмовно працюватиме проти України.

— Це тобі генетичне коріння допомагає.

— Та яке коріння, про ці їх слабкості писали ще, як ти помітив, Шевченко і мудрі євреї, але ніхто не спромагається цього навіть прочитати. Я б з вивчення цих слабкостей і шляхів їх лікування починав би кожен навчальний рік в Україні, можливо, тоді б нація і відродилася.

— А ось цього не треба, не треба змушувати їх займатися самолікуванням, тому що нам тоді стане з ними важко працювати, а часу, ти сам чув, залишилося дуже мало. І ці хлопці, Роберт і П’єр, говорять не зовсім відверто, а може, й самі не знають.

— Що ти маєш на увазі?

— Я про ту суперзброю, в яку багато хто не вірить. У 1997 році на Алясці ввели в дію радіоелектронну станцію НААRР з найпотужнішою випромінювальною системою. Уявляєш, 180 антен на полі загальною площею 13 гектарів. Водночас Пентагон запевняє, що це науково-дослідна станція. Цивільні вчені не мають до неї доступу, але ми-то точно знаємо, що це потужна геофізична зброя, наслідки застосування якої ніхто не знає. Уявляєш, потужність установки — три з половиною мільйони ватів. Антени дозволяють сфокусувати короткохвильове випромінювання на іоносфері і розігріти її до високотемпературної плазми. Виходить така собі глобальна мікрохвиля. У ній з легкістю можуть підсмажитися ракети, запущені з території Росії в США. Заодно порушується радіозв’язок на величезній території, але ще ніхто не прораховував всі наслідки застосування цієї штуки на екологію планети і насамперед на її клімат. Фахівці вважають, що можливі непередбачувані реакції магнітного поля планети, аж до зміни магнітних полюсів, посухи та повені, збої і аварії в енергомережах цілих регіонів, одночасне виверження десятків вулканів по всьому світу. Це буде сильніше за будь-яку атомну бомбу. А зараз такі ж установки розмістили в Норвегії і Гренландії. За допомогою НААRP можна за кілька років поставити на коліна економіку будь-якої держави, і ніхто нічого не зрозуміє.

—  Так, я про це чув, але невже вони на це підуть?

—  Вони вже пішли. Ти проаналізуй за останні роки землетруси, повені, тайфуни. Але це тільки невеликі випробування. Цю систему ще не вмикали на повну потужність, побоюються, але в цьому році будуть пробувати збільшити потужність. Якщо так станеться, то в одних регіонах очікуються повені, а в інших посухи. Уже все прораховано. Якщо вода підніметься, вона затопить багато країн, а Україна, як і під час всесвітнього потопу, залишиться найнадійнішим островом.

— Але це може затопити і Америку.

— Мені здається, це нікого не цікавить. Сильних світу цього цікавить влада, повне панування над людством незалежно від національності або громадянства. Тому вони так і поспішають придбати територію України і створити там собі рай. А кордони вже охоронятимуть мільйони нелегалів-азіатів, які в результаті реадмісії будуть розміщені в прикордонних районах України. Переважно це молоді люди, які будуть розмножуватися і служити буфером між Україною та іншими державами. В майбутньому це буде хороша армія найманців без роду і батьківщини і яка за гроші зробить все, що їй накажуть. А це буде крутіше за Косово.

— Слухай, Майкл, ти думаєш, вони наважаться запустити її на повну потужність?

— Не знаю, я кілька днів тому зустрічався з Келдером, сьогодні нагорі йде боротьба. Розгортання Росією нових озброєнь лякає, і деякі з них хочуть зробити все, щоб ця установка запрацювала на повну потужність. Але будемо сподіватися, що здоровий глузд переможе, і вони побояться зробити це. Я б тобі порекомендував зустрітися з однією людиною, її ще називають «чаклун». Але це жартома, проте це дуже розумна, цікава людина-ясновидець. З ним радяться переважно сильні світу цього. До нього можна потрапити тільки за дуже серйозними рекомендаціями. Я думаю, що знайду таку людину, яка тебе порекомендує. А там або заспокоїш свою душу, або, навпаки, ще більше розтривожиш, це вже залежить від тебе.

 ***

Через кілька днів я прийшов за вказаною адресою, де мене провели до просторої кімнати і попросили почекати. Я став розглядати оздоблення кімнати, меблі, картини на стінах.

— Ви шукайте тут атрибути чаклуна, — почув я голос у себе за спиною, —  цього тут немає, та я й зовсім не чаклун, — сказав він, увійшовши. І запросив мене сісти. Сам розташувався навпроти, уважно розглядаючи мене. — Це у мене кімната для гостей, працюю я зовсім в іншій, тому тут немає ніяких атрибутів, — продовжував він. — Та й запам’ятайте, багато того, що ви, можливо, бачили в інших ясновидців, це радше для відвідувачів, щоб створити ореол таємничості. А я просто астролог, аналітик, і у мене зовсім інші знаряддя праці. Та й у мене дуже мало відвідувачів, і створювати якусь таємничість ні до чого. Тут бувають або мої хороші знайомі, або такі, як ви, з великими і серйозними рекомендаціями. І не приховую, цікаві мені самому, тому що я такий же аналітик, як і ви, тільки в іншій галузі. Ну, можливо, мені ще дано чути космос, ось і все. Скажіть, якщо над містом нависли хмари, значить, є ймовірність, що буде дощ? Так і в нашій роботі, якщо щось є чи щось накопичується, значить, воно повинно десь пролитися. Наше завдання якомога точніше сказати, де це станеться.

—  А як же ворожіння по руці? — запитав я.

— Це те саме. Адже якщо взяти людину, це той же всесвіт зі своїм енергетичним полем, озоновою дірою тощо. Тіло людини це як наша земна куля, де є фурункули, свої припливи і відливи, лейкоцити і еритроцити, своя імунна система. Що повинна робити хвора людина, якщо хоче жити? Загартовуватися, виробляти імунітет, точніше, латати свої енергетичні діри, якщо вона це зробить, буде жити, а якщо ні і буде сподіватися на одні антибіотики, то, найімовірніше, помре. Так і країни, і народи: у одних є імунітет, інші його виробляють, а деякі навіть не розуміють або не хочуть розуміти, в чому причина їхніх поразок. Ви подивіться на північні народи: Швеція, Норвегія, Фінляндія. Сьогодні це одні з найбільш заможних країн. Чому вони так дорожать своєю країною, кожним метром своєї землі? Та тому що вони століттями відвойовували її у природи, очищали від каменів і дерев. Вони боролися за своє існування не тільки з зовнішніми ворогами, але і з самою природою. Тому вони ніколи її нікому не віддадуть, та так і майже всі країни, і розмова про продаж там ведеться тільки невеликих ділянок і тільки для тих, хто буде працювати на цій землі, чітко виконуючи всі вимоги щодо її захисту. А те, що говорять американці про продаж землі, вони не знають ціни. Вони ж майже всі емігранти на території Америки. Адже корінне населення — це індіанці, яких вони успішно загнали в резервації. Вони, як ніхто інший, не мають права говорити про землю. Всі вони кинули свою землю, де вони народилися, і поїхали в Америку. У них спочатку було відсутнє почуття Батьківщини, якщо не брати до уваги небагатьох, які тікали туди від переслідування в своїх країнах. Їм не зрозуміти почуття європейця, азійця та й будь-якої іншої людини, яка любить і захищає свою Батьківщину, свою землю, свою територію. Для американця Батьківщина — це прапор, гімн, почуття відповідальності перед своїм народом і президентом, а для тих же європейців і азійців це насамперед земля, де вони народилися. І скільки б вони не посилали своїх солдатів до Іраку, вони не переможуть, тому що іракці захищають не іслам, чи не Бен Ладена, в чому їх звинувачують. Вони захищають свою Батьківщину і не у вигляді прапора, а в вигляді землі, де вони народилися і на якій вони загинуть, бо розуміють, що до природної смерті їм не дожити.

Земля — це енергетичне поле, яке дає силу людині, яка на ній народилася. І зв’язок між людиною і тим місцем, де вона народилася, дуже індивідуальний. Якщо зараз люди починають повертатися до вивчення впливу на людину зірок, місяця, магнітних бур і багатьох інших явищ природи, то енергетична сила землі, насамперед тієї, на якій ти народився і виріс, тут стоїть на першому місці. І якщо комусь необхідно порушити енергетичний баланс, у нього потрібно відібрати те місце, де він народився, ходив босоніж, його потрібно позбавити почуття надійності і розірвати енергетичний зв’язок зі своїм минулим. І він, навіть не розуміючи цього, опісля відчуватиме якусь незахищеність, невпевненість в завтрашньому дні. І як би воно не компенсувало цю втрату якимись іншими матеріальними засобами, це нічого не замінить. У людини завжди залишиться страх перед майбутнім.

— Ну, але ж міські жителі не так пов’язані з землею, — ніби уточнюючи, запитав я.

— Ми говоримо про землю загалом, а це не залежить від місця проживання — в місті чи в селі. Це закладено на енергетичному рівні. Вся біда в тому, що вони не розуміють, звідки бувають біди і чому така невпевненість в завтрашньому дні. Розмови і рішення про продаж землі — це сигнал до підсвідомості людини — ти тут ніхто, ти тут тимчасово; через рік, два сюди прийдуть інші люди, і ця річка, луг, ліс вже не буде належати твоєму народу, тобі і наступним поколінням; ти тут вже без певного місця проживання в майбутньому. І найголовніше, ось це в підсвідомості всіх незалежно від наявності матеріальних благ. Просто одні це відчувають гостріше, а інші ні. Але результат буде для всіх один — втрата енергетичної рівноваги, а відтак і кожної людини, і суспільства загалом. Це велика і непоправна катастрофа. Ми ось ретельно вивчаємо і боїмося атомного, хімічного, біологічного видів озброєнь, але дуже мало приділяємо уваги біоенергетиці. Мої дослідження показують, що це найсильніша зброя, від якої практично не існує засобів захисту. А найголовніше, що ця зброя індивідуальної дії, і її створює кожен сам для себе, а саме своєю поведінкою і вчинками. Я навіть для себе назвав це явище Інформаційне біоенергетичне повернення, або скорочено ІБП.

— Що саме ви маєте на увазі під цим поняттям? — запитав я.

— Я вам зараз поясню. Адже ми з вами матеріалісти і знаємо, що ніщо і ніде безслідно не зникає, а якщо уважно простежити, то воно повертається. У моєму баченні ця енергія кудись іде, може, в космос, може, до центру землі і там після акумуляції повертається, майже туди ж, звідки і прийшла, особливо негативна енергія. Якщо проаналізувати більшість землетрусів, то можна помітити, що в цьому районі або поблизу передували якісь масові заворушення. А ось щодо індивідуально взятої людини або її роду є багато прикладів, коли діти, а особливо онуки розплачуються за діла своїх предків. Назвіть мені прізвища щасливих спадкоємців найбагатших людей Америки або інших країн, де капітал їхніх предків був нажитий нечесним або насильницьким шляхом? Мовчите? Так, дійсно, важко відразу відповісти на це питання. Я знаю, що ви працювали за Радянським Союзу, тоді назвіть мені імена щасливих онуків або правнуків Сталіна, Берії, Троцького, Брежнєва, кого там ще, ну зрештою досить. Зло карається, і в якій би формі воно не було і які б не були виправдання, зло є зло. Я знаю, ви прийшли розпитати про Україну, мене попередили ваші друзі.

Він встав, пройшовся кілька разів по кімнаті і знову уважно подивився мені в очі.

— А ви хто за національністю, Гаррі?

— Українець, — вирішивши не приховувати, відповів я.

— Я так і здогадався. Я не дарма почав нашу розмову з землі. Зараз в Україні відбувається генетичне відторгнення нації від свого коріння. Їхня влада служить всьому, тільки не своєму народові, вони вже настільки впевнені в тому, що це покоління українців не здатне правильно аналізувати події, що навіть не приховують своєї зневаги до власного народу. Розповідаючи і обіцяючи якісь соціальні блага, вони навіть не обтяжують себе розрахунками, звідки все це з’явиться. Заколисування нації стало першочерговим завданням влади. Я не пам’ятаю в історії людства нації, яка б продавала свою Землю — свою Батьківщину. Це страшний гріх — продавати те, що дане Богом у тимчасове користування. Адже ми на цій землі всі тимчасові, і тільки Земля вічна. Вони підняли руку на свою Матір. Земля — це біоенергетичний акумулятор інформації кожної нації, яка проживає на тій чи іншій місцевості. Вони руйнують цю інформацію, вони забирають у майбутніх поколінь ту цілющу силу, яка живить і виховує кожне наступне покоління. Вони розривають ланцюг, що зв’язує сьогодення з минулим і майбутнім. Ця нація і кожна її людина, ніби маленький човник, відірваний у шторм від берега і якого вже ніщо не врятує. Страшний гріх взяли на себе ті люди, які підписували папери про продаж Землі. Страшний гріх висить над тими, хто за гроші цього народу, замість того щоб служити йому, підло відбирає у нього останнє. Ви можете подивитися в недалеке майбутнє України? А я вам скажу, якщо так буде продовжуватися, то його немає. Що це таке: понад 60% території одночасно виставити на торги в той момент, коли в світі ходять колосальні нічим не підкріплені гроші. Це означає втратити територію, втратити Україну. Вони створюють ілюзію боротьби за кожен відсоток акцій державних підприємств, а в цей момент продається майже вся українська земля. А після цього, вже самі все розумієте, міжнародні співтовариства не допустять, щоб хтось зазіхнув на приватну власність того, хто її купив. Українці дуже терплячий народ. Як там у них кажуть: «Поки півень смажений не клюне...», але це прислів’я вже дуже застаріле, при сьогоднішньому інформаційному і технічному прогресі той, хто впав, уже не встане. І не можна чекати третього дзвінка. Його просто не буде. Світ зміниться, і це вже може бути назавжди. Сьогодні боротьба набуває інших рис, і програла нація назавжди відійде в історію, звільняючи місце для більш сильних і жорстких. І це пора зрозуміти. І щоб залишитися на цій планеті, нація повинна передовсім захищати своє місце проживання. Це раніше можна було переходити з одного місця на інше, а сьогодні це неможливо. Сьогодні навіть азійці кров’ю захищають свої піски, а українці те, що їм дано Богом, віддають, не пручаючись. Сьогодні хтось дуже боїться, щоб українці глибше не впізнали свою історію і не отримали знання древньої цивілізації. Це я говорю про «Трипільську культуру», яку вони почали вивчати і за розкопками якої стежить весь світ. Можливо, саме там є чаша Грааля, яку так наполегливо шукав Гітлер, щоб стати володарем світу. Адже вони живуть на території, яку займала нація, неймовірно могутня в сенсі своєї історії і тієї ролі, яку вона зіграла в зародженні та формуванні білої раси. Територія сучасної України — сакральна для всієї білої раси. Предки всіх індоєвропейських народів прийшли в Європу з території сучасної України, у всякому разі пройшли через неї. Індоєвропейські скотарські племена масово проникали на ці землі зі сходу. Дніпро служив своєрідним вододілом між територіями, займаними племенами скотарів і хліборобів. Десь у другому-першому тисячолітті до нашої ери відбулося масове переселення на територію Середнього і Північного Подніпров’я кочових племен — скіфів, кіммерійців, сарматів. Вже тут вони перемішалися з хліборобами, трипільцями і створили своєрідне глобальне індоєвропейське співтовариство, яке заселило всю Європу. Дійшли навіть до Англії. Скотт — це сколоти, скіфи. І вікінги теж індоєвропейці. Ось про цю славну сторінку їхнього минулого всі мовчать, а якщо і говорять, то якось дуже несміливо. Але дехто хотів би, щоб зникли всі докази, і поширює інформацію, ніби територія, на якій живуть зараз українці, не належала їм споконвіку. Можновладці в Україні звинувачують одне одного, що немає планів перспективного розвитку країни. А скажіть, ось ви можете спланувати, що будете будувати або сіяти на землі, що належить сусідові? Ото ж бо. Хіба можна побудувати будинок без фундаменту? Адже ця територія незабаром буде належати комусь іншому, але тільки не українському народу. А потім вже нові господарі цієї території будуть призначати так звану українську владу. І візьмуться нові закони, які все це підтвердять, а потім вже ніхто не завадить власнику робити на цій території, що йому заманеться.

—  Невже вже нічого не можна зробити, щоб зупинити все це?

—  Ще можна, але це залежить тільки від самих українців, якщо вони зрозуміють, перед якою прірвою вони стоять. Для них зараз головне питання не в тому, хто які блага їм пообіцяє, а питання національної безпеки — збереження своєї держави, поки залишилося ще хоч трохи часу, бо завтра вже буде пізно.

Знаєте, колись вчений Ломехуза відкрив маленьких жучків, які були названі його іменем. Так ось ці крихітні жучки своїми манерами і рухами дуже нагадують мурах і добре володіють їхньою мовою жестів. Солідарні і працьовиті мурашки на перше ж прохання дають корм побратимові. Мураха висловлює це прохання, певним чином постукуючи товариша. Жучки «освоїли» ці жести і легко виманюють їжу. Але вони ненажерливі — і цілі загони мурах переключилися на їхню годівлю. На тілі у жучків є пучки золотавих волосків, на яких накопичуються виділення. Робочі мурахи злизують ці виділення і втрачають здоровий глузд. Вони починають вигодовувати жучків і їхніх личинок з таким завзяттям, що залишають без корму і побратимів, і навіть власних личинок. Полюбивши прибульців, самі впадають в повне приниження аж до того, що згодовують жучкам мурашині яйця, залишаючись без потомства. А якщо мурашнику загрожує небезпека, вони рятують личинок жука, кидаючи своїх. Ясно, що своїми наркотичними виділеннями жучки Ломехуза посилають мурашкам сигнал, який блокує важливу програму поведінки, закладену в організмі мурашки. Ту програму, яка в нормі спонукає мурашок вчиняти дії, спрямовані на життєзабезпечення мурашника і продовження роду. І, мабуть, передана жучками інформація не тільки блокує «нормальну» програму, але перекодовує її, активізуючи ті дії мурах, які вигідні паразитам. Причому так, що мурахи просто щасливі виконувати ці дії. Це вам нічого не нагадує, Гаррі? Ви знаєте, нас вражає, що маленький струмочок навіть по крапельці може розмити величезну греблю. І цього струмочка не можна допускати ні в якому разі, бо він «запускає» ланцюжковий процес самоприскорення: зсунувши одну піщинку, крапля трохи розширює потік води. Є голландська притча про маленького хлопчика, який побачив, як через греблю сочиться вода, і заткнув дірочку пальцем. Знемагаючи, він простояв на своєму посту, поки його не знайшли дорослі. Ось і все, що я хотів вам сказати.

Ми попрощалися, і я вийшов на вулицю. Сире зимове повітря пробиралося під одяг, але я не відчував холоду. Мені було жарко від почутого, я багато що зі сказаного знав, і мені ставало ніяково.

Де ж ті хлопчики, які не дадуть розірвати греблю? Адже якби кожен зробив хоч маленький крок до порятунку своєї Батьківщини, її ще можна було б врятувати.

Червень, 2007 рік.

Частина 2

Рабство — це куди вас ведуть, а свобода — це куди ви можете і повинні йти самі.

Одного разу під вечір в один з липневих днів, коли я вже був удома і няньчився з онуком, пролунав телефонний дзвінок. Дзвонив міський телефон.

—  Хто б це міг бути? — подумав я.

Загальна телефонна мобілізація скоро зробить стаціонарні телефони, до яких ми ще недавно так прагнули, антикваріатом. А їх рідкісні дзвінки — це вже як дзвінок з минулого. Я підняв трубку:

—  Алло, я вас слухаю.

—  Вітання! — почув я чоловічий голос зі знайомою інтонацією, але кому він належав, відразу вгадати було важко.

—  Хто це? — уточнив я.

—  Ну, згідно з твоєю літературною версією, Віктор, — почув я на іншому кінці дроту.

—  Кк... — почав я, але потім, щоб дійсно не змінювати літературного образу, сказав: — Пане Вікторе, ти? Ну привіт! Ти звідки дзвониш?

—  Уяви собі, ось стою на Хрещатику і спостерігаю за киянами.

—  Радше за киянками, — не втримався я.

—  Не без цього. Куди не подивлюсь — всюди красиві дівчата. Немов на конкурсі краси. Та й Київ стає сучасним мегаполісом. Правда, при цьому втрачаючи свою самобутність і історичне минуле. Ну та ладно, про це поговоримо при зустрічі. Ти зможеш завтра приїхати до Києва?

— Немає проблем, де ми зустрінемося?

— Виїжджай раніше, а приїдеш до Києва, подзвони мені на мобільний, і ми домовимося, конкретно де, — продиктувавши мені номер мобільного телефону, Віктор попрощався, і в трубці почулися гудки.

Я теж поклав трубку і деякий час сидів, повертаючись в думках до розмови. Після нашої зустрічі в Парижі, а потім виходу книги я постійно чекав якихось звісток від Віктора. У мене накопичилося до нього багато питань. Але ось такий буденний дзвінок з Києва скаламутив мене. Можливо, ще й тому, що я чекав якихось звісток при загадкових обставинах, а тут все просто: «Приїжджай до Києва, зустрінемося». Так наче не було цих двох років, і ми з ним розлучилися тільки вчора. Я почав думати про нашу завтрашню зустріч, але мій онук змусив мене забути про все, закликаючи на допомогу після чергового падіння.

Він падав і вже вкотре знову підіймався, намагаючись зробити свої перші кроки. Оглянувся, страхую я його, піднявся і знову впав. Мене вражала його завзятість. Що штовхає його до цього? Здається, доросла людина вже давно махнула б рукою і не намагалася робити те, що здається неможливим. Але він цього не знає і хоче наслідувати дорослих. Він не знає, що ще маленький і не вміє ходити. Він просто не може зрозуміти, чому всі біля нього стоять на ногах, а у нього не виходить. І знову вперто вже після чергового падіння стає навкарачки, потім руки відриваються від підлоги, випрямляється, і — о диво! Він робить свої перші кроки і, як переможця, я його підхоплюю руками, не даючи йому знову впасти після цих перших маленьких кроків, щоб він зрозумів — це нагорода за його завзятість. Він радіє, я радію разом з ним. Він зробив свої перші кроки, він пішов. Він зрозумів, що може це, і вже ніхто йому цього не заборонить. Він вже не буде повзати, не стоятиме на колінах. Так, він ще дуже маленький, але він Людина. Це його перша свідома перемога. Він знову падає і знову встає і робить кроки, один, два, три... Я радий за нього.

Ось так і мій молодший син давно, сімнадцять років тому, робив свої перші кроки. Він одноліток незалежної України. Цього року йому 18. Стільки ж ми будемо відзначати і нашій Україні. Нашій, тому що вона дійсно наша.

Вихід України з Радянського Союзу після серпневого путчу і проголошення незалежності було схоже на появу на світ якоїсь нашої спільної дитини. Ця наснага наповнювала нас силою, ми вірили в себе, вірили в свою країну. Здавалося, що після тривалого застою і заплутаних лабіринтів перебудови ми нарешті вийшли на пряму дорогу.

Ми з нетерпінням чекали, коли у нашої спільної дитини з’явиться перший зуб, коли вона зробить перші кроки.

Але ось минуло вже вісімнадцять років, наші діти давно зробили свої перші кроки, виросли, тепер роблять свої перші кроки в дорослому житті. А наша «спільна» дитина сидить беззуба в манежі, так і не навчившись ходити, тільки повзає по колу. У неї було багато вихователів, але не було справжніх батьків. Вихователі часто змінювалися, а всі подарунки, які передавали з усіх боків, десь пропадали в їхніх глибоких кишенях. Згодом вихователі ставали регентами і вже керували тим, що належало дитині, і виступали від її імені. Регенти проводили свою політику, іноді для пристойності, раз на чотири роки змінюючи дитині памперс — проводячи вибори. Але всіх влаштовувало те, що вона залишається такою безпомічною і беззубою.

А з часом ті мільйони названих батьків, які раділи народженню малюка в 1991 році, перестали вірити, що ця дитина коли-небудь почне ходити і у неї проріжуться зуби. І замість усміхнених облич, схилених над малюком в перші роки життя, наша дитина бачила тільки спини, які металися між регентами в надії схопити крихти, якими ті ділилися з того, що раніше належало новонародженому. А він сидить беззубий, всіма покинутий і не в змозі зробити навіть кроку або руху, щоб нагадати про себе. Нагадати про те, що те, що вони сьогодні мають, це тільки завдяки його народженню, а якщо чогось і немає, то це тільки через лінь, невігластво і продажність навколишніх.

Але його все одно б не почули, розділяючи останні залишки майна, чутно лиш вереск і плямкання. Іноді хтось, вискакуючи з натовпу, на ходу зриваючи з себе партійну символіку, стрімголов мчить до нового регента, який виставив, нехай і не велике, але ще повне корито, падає перед ним на коліна і тут же однією рукою голосує за ще не зрозумілі гасла. А інший щось хапає і розпихає по кишенях. А очі в цей час бігають у пошуках вже іншого, але ще не спустошеного корита.

І ось всі ці метання нагадують дитині поросячі зади з обвислими хвостами. І десь в глибині свідомості вона починає радіти, що нехай і не навчилася ходити і залишається великою дитиною, але таки залишається Людиною. І те, що їй раніше так не подобалася захисна сітка, зараз вона захищає від тієї штовханини навколо. І хоча це і маленький простір усередині, але це її, ще не забруднене і не розділене. А що вона не вміє ходити, то це не біда. Для країни 18 років це не вік. І вона дивиться на своїх однолітків в надії, що саме вони ті близькі їй люди, які допоможуть зробити перші кроки, і що вона народжений саме для них, щоб зробити їх щасливими.

Україна з розпадом Радянського Союзу і проголошенням незалежності стала відкритим суспільством. А відкрите суспільство — це складніша форма соціальної організації, ніж закрите. Закритому суспільству доступна лише одна концепція організацій — це та, що санкціонована владою і примусово легалізується. У відкритому ж суспільстві громадянам не тільки дозволяється думати про себе, а вони зобов’язані робити це, а організація дає людям з різними інтересами, походженням і поглядами можливість мирно співіснувати.

Щодо України, то після здобуття незалежності українська влада зробила її аж надто відкритим суспільством, нехтуючи простими правилами національної безпеки. Ми забули просту істину, що в цьому світі ніхто нікому нічого не дає даром, а особливо коли мова йде про держави і народи, тому що у них немає друзів або доброзичливців, як це буває між окремими людьми. У держав і народів бувають лише інтереси. У політиці немає місця для альтруїзму в ім’я інших народів, якщо в цьому немає вигоди для власного.

Закрите і відкрите суспільство — це не тільки дві форми існування, але і дві форми захисту національних інтересів, чого не було створено з перших днів формування незалежної держави.

Той, хто плавав по великих річках, знає, що для того, щоб перейти з одного рівня на інший, необхідно пройти шлюзову камеру. Це та ділянка річки, де відбувається підйом води на певний рівень разом з плавзасобом. За цей час як у команди, так і у пасажирів проходить переосмислення щодо різних рівнів водного простору і глибини. Щось подібне мало б відбутися і в Україні. Але ті, хто прийшов до влади, забувши про всі правила безпеки, відразу ж відкрили верхні ворота шлюзу, і весь стовп води, як цунамі, обвалився на Україну. А через деякий час країна нагадувала великий сімейний гуртожиток ввечері з освітленими вікнами без жодних гардин, де іноземці, як перехожі, могли спостерігати за подіями в кожній кімнаті. А сотні наших новоявлених вельмож кинулися за кордон в пошуках іноземних рекомендацій розвитку України. І насамперед — нарешті власними руками помацати недоступний раніше капіталізм. Водночас тисячі іноземних експертів приїхали вивчати Україну. Для них це здебільшого нагадувало відкриття Колумбом Америки. Де за якийсь брязкіт або за блискучу річ видавали все, дозволяючи вивчати кожен клаптик нашої землі і потаємні куточки нашого життя.

Поїздки чиновників на екскурсію за кордон коштом іноземних фірм робили представників цих фірм бажаними гостями в державних установах, а чиновники просто ставали рекламними агентами цих фірм.

У кабінетах чиновників на видних місцях можна було побачити рекламні і разом з тим дорогі подарунки іноземних підприємств. І наш доморощений підприємець, потрапляючи в такий кабінет, відразу ж розумів, що потрібно для того, щоб завоювати прихильність власника кабінету.

На військових об’єктах завдяки гуманітарній допомозі іноземні фахівці проводили комп’ютеризацію з обов’язковою щомісячною перевіркою системи ними ж. Або, якщо сказати простіше, відбувалося елементарне знімання інформації. Потім на рівні держави був створений інвестиційний лохотрон. Було обіцяно фінансування бізнесу під час подання перспективних бізнес-планів. Мільйони фахівців в надії організувати свою справу писали бізнес-плани. Багато, звичайно, було і недосконалих, але багато було і цінних відкриттів. Писали їх і військові інженери, і науковці закритих інститутів, які на той час вже були безробітними. Ну і що? Багато було профінансовано таких проектів? Ні. Але всі ці бізнес-плани і пояснення до них ще багато років будуть вивчати за межами України і патентувати найцікавіші розробки, щоб потім їх нам же і продавати. А деякі застосовувати в оборонній промисловості тільки вже не нашої держави.

Через кілька років після нашої незалежності ми стали, в прямому розумінні, повністю відкритим суспільством, особливо перед іноземцями, а наша влада без проектів ззовні вже не могла ступити ані кроку. І все залежало від того, який проект, а точніше яку іноземну державу підтримує той чи інший український політик. Тому що інтереси держави України і її народу в усіх їхніх діях здебільшого були відсутні. І це видно і зараз, особливо в щоденних телешоу, де виступи деяких політиків нагадують радше стриптиз з явними ознаками проституції.

Незрілість на управлінських щаблях і нелогічність приходу до влади випадкових людей позначилися і на їхніх діях. Вчорашні сержанти, ставши генералами, компенсували брак своїх знань порадами різного ґатунку консультантів, а населення повинно було втілювати в життя свідомо провальні проекти.

***

Зранку наступного дня я виїхав на Київ. Після прибуття в столицю прямо з вокзалу подзвонив Віктору, і ми домовилися зустрітися на одній зі станцій метро лівого берега Дніпра. Через пів години я був уже там і, вийшовши з підземного переходу, почав придивлятися до перехожих, намагаючись першим упізнати Віктора. І ось я побачив його в джинсах, сорочці на випуск, в темних окулярах. Він виглядав так, як і сотні інших перехожих, нічим не відрізняючись в цей спекотний липневий день. І тільки широко розставлені руки і білозуба посмішка виділяли його з натовпу. Я зробив кілька кроків назустріч, і ми міцно обнялися. На нас ніхто не звертав уваги, всі поспішали у своїх справах. Зустріч двох однокласників або товаришів по службі були новиною для київських вулиць.

— Ну привіт!

— Здрастуй!

— А ти не змінився.

— А коли змінюватися: минуло всього два роки.

— Знаєш, як про наш вік говорять: «раніше ми були молоді і красиві, а тепер тільки красиві»

— Ну це все відносно, адже вік — це стан душі, а душі то у нас ще молоді, чи я не правий?

— Так, ти маєш рацію, в цьому світі все відносно. Ну, які наші подальші плани? — запитав я у Віктора.

— Є дві пропозиції: якщо ти голодний, то підемо в який-небудь ресторан перекусимо, а потім погуляємо, а якщо ні, то тут поруч є сквер, де можна сховатися від спеки і спокійно поговорити, а потім пообідаємо.

— Я не голодний, ходімо в сквер.

Ми пішли до пішохідного переходу і за кілька хвилин були вже в рятівній тіні дерев. У сквері було тихо і малолюдно. Ми вибрали собі лавочку далеко від центральної алеї, в тіні, під великим кленом.

— Знаєш, після тієї нашої зустрічі в Парижі, — почав Віктор, — я ніби повернувся в своє дитинство. Воно мене постійно змушує думати про Україну і щось робити для неї. В кінці 2007 року прочитав твою книгу. Не чекав, що ти її надрукуєш. Думав, побоїшся. Ти знаєш, у мене з’явилося немов друге дихання, я повірив, що я комусь потрібен.

— А як тобі потрапила книга?

— Дуже просто. Книжки на цікаві нам теми потрапляють до нас швидше, ніж до ваших читачів. Найцікавіше, що її переклад першим прочитав Майкл. А потім запитав мене, чи не знаю я, про кого пише автор?

— Але я ж всі ваші імена змінив.

— Так, я їх теж змінив, коли передавав тобі. Але ж мою історію Майкл знає повністю. Так що під яким би ім’ям ти про мене не писав, він мене і себе впізнає.

— Ти вибач, якщо я своєю книгою приніс тобі неприємності. Але ж ти сам просив.

— Та ні, що ти. Ти правильно вчинив. А Майкл? Так ми ж з ним друзі і самі проти таких сценаріїв. Я просто турбувався за тебе. Хоча Майкл каже, що в цю історію українці не повірять, і нічого вже не зміниться.

— Ось цього я і боюся. Народ вже розчарувався у всьому і ставиться до всього байдуже.

— Це і є частина сценарію — створити депресивне суспільство. Хоча, здається, що байдужість українців до найголовніших питань свого існування була завжди.

— Та ні, а якщо і так, то не у всіх. Просто люди звикли вірити владі і не завжди розуміють, що відбувається. Вони досі не можуть зрозуміти, що ними ж обрана влада працює проти них.

— Не у всіх, тут ти правий. Вам потрібно підтримати ваше молоде покоління, дати їм віру в себе.

— І не тільки підтримати, але і залишити після себе багату країну. А то я дивлюся на дітей, онуків — вони ж вірять нам. І сподіваються, що ми завжди їх захистимо, а оглянешся навколо і починаєш розуміти, що наше покоління — це покоління зрадників. Ми відбираємо у них майбутнє. Що ми скажемо їм, коли вони виростуть і зрозуміють, що їхня країна вже продана і їм нічого не лишилося, крім боргів. Ось дивишся на деяких наших нуворишів і думаєш: невже, коли вони розвалюють країну лише для того, щоб побудувати собі ще один будинок або купити машину синові, онукові, коханці, не розуміють, що їхні онуки в майбутньому в цій розграбованій країні не зможуть зберегти награбоване предками.

— Так, є багато прикладів про те, що багатство сім’ї випаровується в третьому поколінні. Багатство випаровується тому, що третє покоління не цінує великі зусилля предків з накопичення й збереження цього багатства. Замість множення капіталу третє покоління демонструє свою розбещеність і очікує, що життя буде багатим і легким. Навіщо їм наполегливо вчитися і працювати?

—  Ти кажеш «великі зусилля предків». Це у вас там, можливо, так. У нас для деяких людей зусилля полягає в тому, щоб пролізти у владу і запустити руки в державну кишеню або стати частиною якоїсь корупційної схеми. Ось і вся праця. Або ще «українське ноу-хау» витрачати мільйони на другорядні проекти і ходити з простягнутою рукою по колу, щоб знайти гроші на будівництво простої лікарні.

— Але ви ж самі вибираєте цю владу!

— Тут ти правий. Знаєш, таке враження, що нам подобається когось звинувачувати в своїх бідах, замість того щоб зізнатися у своїх помилках, знайти правильне рішення і змінити хід історії.

— А для цього потрібно менше говорити про політику, а більше про економіку. Тут дуже важлива фінансова грамотність населення. Тоді б не купувалися на красиві обіцянки, а питали про механізм досягнення цих обіцянок. Ось тоді б все стало на свої місця. А то мені деякі ваші обранці своїми закликами нагадують менеджерів з розпродажу. А любов до Батьківщини у них закінчується за межами об’єктивів телекамер.

— Так, до речі, Вікторе, ти в той час, коли у нас почалася перебудова, вже працював в ЦРУ. Як воно впливало на розвал СРСР?

— Ну, це окрема історія. Хоча, по правді кажучи, ваша країна — Радянський Союз — навіть без впливу ззовні в тому стані, в якому вона тоді перебувала, протрималася б не довго. Ваша влада сама розуміла безвихідь і шукала вихід. Знаєш, коли Горбачов в грудні 1988 року з трибуни ООН змалював своє «нове мислення» щодо світового порядку, орієнтованого на співпрацю, то його виступ було сприйнято як військову хитрість. Уряд США продовжував наполягати на поступках, а коли ви пішли на них, зажадали ще більше. Вони тоді заявили, що Сполучені Штати не можуть піти на надання допомоги Радянському Союзу до тих пір, поки той підтримує Кубу. А потім, коли ви кинули і Кубу, то уряд США вирішив, що вам вже нема чого протягувати руку допомоги.

— Ти хочеш сказати, що для вас були несподіваними ініціативи Горбачова?

— Та не стільки несподіваними, як незрозумілими. І сама поведінка Горбачова іноді нас ставила в глухий кут. Особливо його перший візит в США. Знаєш, коли він під час проїзду вулицями зупиняв кортеж і виходив до людей на тротуарах, то у нашої охорони волосся дибки ставало, та й у вашої, напевно, теж. Для Америки після вбивства Кеннеді таке було вперше. Тому прості американці в ньому душі не чули. Адже багато років вся пропаганда сурмила про те, які страшні ці совєти. А тут перша особа держави підходить, вітається, обіймається. Народ, як-то кажуть москалі, «неіствовал». Ми стільки років створювали образ ворога, а він цими своїми витівками почав все валити. Але з ним по-своєму і розрахувалися.

— Що, перестали зупиняти кортежі?

—  Та ні. Просто у нього перед від’їздом було заплановано велике інтерв’ю в прямому ефірі. Ось тут ми і збили йому пиху. Був застосований один хитрий прийом. Коли ти розмовляєш віч-на-віч з людиною, то ти завжди орієнтуєшся на міміку, яка показує реакцію на твої слова. І це нормально. А тепер уяви собі, прямий ефір. Горбачов сам на сам з журналістом в студії під прицілом телекамер, дивляться мільйони, а у його співрозмовника страшно спотворене обличчя. Був у нас такий один, непоганий хлопець. Але у В’єтнамі йому обпекло одну половину обличчя. Його посадили так, що телеглядачі бачили здорову частину обличчя, а Горбачов — спотворену. І коли він ставив питання або навіть мовчав, його обличчя шокувало співрозмовника. Горбачов готувався до всього, тільки не до цього. Навіть при найменшому ворушінні губами на обпаленій частині обличчя з’являлася така міміка, що Горбачов іноді взагалі забував, про що говорив. Це треба було бачити. Так що після цієї зустрічі у багатьох американців, які сиділи біля телевізора, захоплення змінилося розчаруванням.

— Ти в таких подробицях знаєш про це. Невже дійсно так близько стояв біля витоків їхніх спецслужб?

— Так, уяви собі, це дійсно так. Андропов навіть припустити не міг, що я буду стояти майже біля самої вершини. Але з його смертю це все виявилося марно, а потім мене і взагалі здали. Гаразд, не будемо про це. — Віктор втомлено подивився на мене і посміхнувся. — Я вже починаю звикати до всього цього. Я багато написав сценаріїв для когось, змінив багато доль. Може, і сценарій мого життя хтось пише угорі, — і він пальцем вказав на небо.

— Можливо, — погодився я, — але згори нам дають тільки креслення долі, а ось її наповненням займаємося ми самі.

Ми якийсь час сиділи мовчки, кожен думав про щось своє.

— Мало хто знає, — порушив мовчанку Віктор, — що ще в 1990 році автори найбільш перспективного радянського плану економічних реформ, так званого плану Шаталіна на чолі з Явлінським, були запрошені на спільне засідання МВФ і Світового банку, що відбулося у Вашингтоні. План передбачав розділ Радянського Союзу з подальшим об’єднанням нових незалежних держав в економічний союз. Скінчилося все тим, що президент Горбачов відкинув цей план. Якби отримав тоді той план більш активну підтримку у Вашингтоні з обіцянкою такої необхідної економічної допомоги, — безладного розпаду Радянського Союзу, можливо, і не сталося б.

— Ти говориш, не відбулося б безладного розпаду? А що, був би ладний або, точніше, плановий розпад Союзу?

— Можливо.

— А зараз ми теж планово повинні вступити в НАТО?

— Щодо НАТО це окреме питання. Хоча мені незрозуміла логіка наших сил: вступати чи не вступати в НАТО. Чи збираєтеся проводити референдум. Але ж питання треба спочатку ставити правильно — а чи приймуть вас в НАТО? За нашою інформацією, ні зараз, ні найближчим часом вам це не світить. Так через що такий переполох? Це як в тому анекдоті: «З’їсти то він його з’їв би, але хто ж йому дасть?».

—  Чому ж? Адже була обіцянка ПДЧ.

— Обіцянка цяцянка. Та й що таке в політиці обіцянки? Ви ж теж багато обіцяли, то де ж воно? Ну, а якщо конкретніше, то ви вже не та Україна, що була раніше. Якщо кілька років тому Україна хоч намагалася бути незалежною, то зараз ви перебуваєте під протекторатом США. А ось тепер трохи повернімося в минуле. За часів холодної війни вільний світ, що стояв перед загрозою знищення, шукав захисту у наддержави. Тому західні демократії і об’єдналися в НАТО — альянс, який підпорядковувався США. Але після розпаду Союзу і закінчення холодної війни Сполучені Штати залишилися без ворога, який дозволяв їм уособлювати одночасно і наддержаву і лідера вільного світу. Розумієш, у країн пропав стимул, що змушує їх підкорятися волі наддержави. А якщо ще згадати історію, де в 40-і роки минулого століття в Ялті і Потсдамі союзники — «велика трійка» відверто, як ті переселенці старого Заходу, ділили світ, де рубежами, щоб перекроювати карту Європи, вважалися ті кордони, де зупинилася червона армія і її союзники. Так ось, Польща була включена в Радянську імперію завдяки одній тільки територіальній близькості до Радянського Союзу, попри те що її політичні традиції були зовсім протилежні комуністичним. У той же час Франція, навпаки, була включена в Західний табір, попри те що французька комуністична партія після війни була найсильнішою і найбільш дисциплінованою з усіх політичних партій цієї країни. Але Потсдамська угода дозволяла росіянам, англійцям і американцям так поділити світ між собою. І я думаю, що у Франції та Італії ще живі свідки того, як не без участі вже нового режиму протягом однієї ночі всі комуністи були вигнані з французького та італійського урядів. Так що не можна сказати, що всі країни заходу з радістю прийняли втручання «визволителів» в своє життя. І не слід забувати, що в 1969 році Франція вийшла з військового союзу НАТО. А введення нової грошової одиниці «євро» — це теж прагнення Європи до більшої самостійності. І сьогодні, коли багато західних країн хочуть стати більш самостійними і зменшити вплив США, Україна, перебуваючи в центрі Європи, стає її новим плацдармом. Так кому це буде подобатися? І чим більше влада США буде вас за вуха тягнути в НАТО, тим більше основні західні гравці будуть проти, бачачи в цьому посилення позицій США в Європі. Хоча, думаю, що якщо за ці роки вас не взяли в НАТО, то з приходом нового президента США інтерес до вас з їхнього боку зменшиться, якщо не сказати більше: зменшиться не тільки до України, але і до Чехії і Польщі, насамперед із розгортання ПРО (системи протиракетної оборони). Американці розраховували, що вступ України в НАТО дасть їм можливість створити тут противагу Росії і по-новому об’єднати європейські країни. Особливо ті, які недавно вийшли з-під впливу Радянського Союзу. Але невдача зі вступом України і безперспективність цього питання в найближчому майбутньому, найімовірніше, змусить США переглянути свої плани і розміщувати системи ПРО, можливо, з боку Кавказу. Адже якщо Росія відкрито виступає проти вашого вступу в НАТО, то ті ж Франція і Німеччина будуть мовчки саботувати цей процес. І треба не забувати, що з розпадом Радянського Союзу світ перестав ділитися на комуністів і антикомуністів. Ці принципи поділу відійшли в минуле. Сьогодні, в більшості своїй, на перше місце вийшли економічні інтереси. А це більше об’єднує, ніж роз’єднує. Та й у нових державних діячів та ж Росія більше асоціюється з образом економічного партнера, ніж ідейного ворога. Водночас не варто скидати з рахунків, де зараз можуть перебувати архіви Штазі. А вчорашні «Павлики Морозови» тепер цілком можуть займати відповідальні посади в деяких Європейських країнах. У творі Максима Горького «На дні» один з героїв говорить: «...в кареті минулого далеко не заїдеш». А ви чомусь прагнете сісти в поїзд, у якого вже відчепили електротяг. НАТО вже втратило ту привабливість, яку мало за часів холодної війни, і країни, що входять в нього, почали лояльніше ставитися до цієї організації — лише як до ще одного міжнародного інституту. Знаєш, є такий вид боротьби — айкідо? Кінцева мета прийнятого в айкідо захисту полягає не в знищенні нападника, а в тому, щоб нейтралізувати його або отримати можливість контролювати його дії. Секрет полягає в тому, що сила противника повертається проти нього самого, а той, хто захищається, отримує можливість спокійно й розважливо обеззброїти суперника. Ось дивись: «заява трьох» про ПДЧ розбурхало країну, розкололо парламент, а навіщо це було потрібно, якщо вас там не ждали? Або питання про виведення російського флоту з Криму в 2017 році? Поговорили, посварилися, а в результаті показали свою політичну недосвідченість і безсилля всьому світу, ось і все. Або ті ж газові домовленості? То спочатку не приймають одних умов, а після того, як Європа два тижні сиділа без газу і кляла передовсім Україну, підписують той же договір, але ще з гіршими умовами. І можна ще багато навести подібних прикладів. А де логіка? У політиці не можна порушувати питання, на які у тебе немає відповідей! А ви тільки провокуєте своїх супротивників, а потім самі ж їм і програєте. Ви самі лізете в свідомо програшні для вас ігри, а це вже, як то кажуть, трагедія.

— Або розумне управління ззовні?

— Не завжди це управління ззовні. Я думаю, це більше схоже на дешеві амбіції невдалих політиків, які так і не зрозуміють, яка різниця між політиком і державним діячем.

— І довго нам ще грати в це «айкідо»?

— Поки до влади не прийдуть люди, для яких на першому місці стоятимуть інтереси держави — України і її жителів, а самі українці не зрозуміють, яким повинен бути державний муж і за якими ознаками його потрібно визначати і призначати.

   — Так, згоден, маючи при владі справжніх державників, Україна зараз би розвивалася зовсім по-іншому, і вплив світової фінансової кризи був би не таким відчутним.

— Зараз у вас криза більша внутрішня, а вплив світової кризи ще попереду. Коли ваші говорять про кризу 30-х років в США і шляхи виходу з неї, запропоновані Рузвельтом, то лукавлять, коли роблять акцент на те, що головним було створення трудових таборів, де в кризовий період люди отримували роботу і харчування, виконуючи замовлення з будівництва важливих державних об’єктів.

— Але ж це, найімовірніше, так. У чому лукавство?

— Ну, по-перше, сьогоднішнім олігархам і владі не тільки України, а й інших країн, не випадає говорити, що однією з головних причин кризи 30-х років була монополізація виробництва країни декількома сімейними кланами, а також об’єднання криміналітету з деякими політичними силами, що породжувало загальну корупцію, торжество беззаконня на контрольованих мафією територіях. Це були роки, коли культ гангстера або, як їх тоді називали, «крутих хлопців», насаджувався серед молоді спокусою легких грошей. Це були часи, коли «головними героями» були Аль Капоне, за наказом якого було вбито 400 людей, а сам особисто він убив 40; Бонні Паркер і Клайд Берроу, на рахунку яких було кілька десятків убитих, і інші їм подібні.

В Америці Аль Капоне був оголошений «ворогом суспільства №1». Але на цьому все і закінчилося. Всі судові процеси закінчувалися нічим. Свідків, які готові були дати свідчення, вбивали незважаючи ні на яку охорону. Судова система була безсила або куплена. Ось тоді була використана інша методика, за справу взялися податкові інспектора. Для цього були дібрані неодружені професіонали з інших регіонів, яких не можна було ні купити, ні залякати. В результаті гангстер №1 був засуджений за несплату податків на 11 років в’язниці і 50 тисяч доларів штрафу. Потім президент Рузвельт, розуміючи серйозність ситуації, повністю взяв відповідальність на себе і оголосив найбільш небезпечних гангстерів «ворогами нації», а ФБР був відданий наказ знищувати їх без судових рішень, на підставі тільки оперативних даних. В результаті тих же Бонні і Клайда, шість агентів ФБР розстріляли прямо в автомобілі, випустивши за хвилину 167 куль, а потім цей автомобіль був виставлений на виставці в Чикаго як приклад того, що чекає на бандитів. І я тобі можу навести десятки прикладів такої боротьби з кризою в 30-і роки. Так що там було не тільки будівництво доріг, як у вас тут підносять.

— Так що ти пропонуєш? І нам сьогодні розстрілювати?

— Та ні, не ті часи. Та, як казав класик, а судді хто? Коли ви мрієте про жорстку руку, то й уявити собі не можете, що в ролі тієї «жорсткої руки» може виявитися той, до кого саме і треба було застосувати методи Рузвельта.

— Так, уявляю таке оголошення: «Формується розстрільна команда, охочі можуть приходити зі своїми списками».

— Ото ж бо ж. У кожного своя правда, а звідси і свої списки. А треба, щоб було торжество закону, а ще важливий момент, з корупцією потрібно боротися, створюючи такі правила роботи, де кожен би відповідав за свій підпис або неправильні дії своїм майном чи свободою, а не грошима із загального бюджету. Знаєш, що ще хотів би зазначити? Під час великої депресії американські фільми дуже вихваляли гангстерів, представляючи їх ледь не новими Робін Гудами. Так ось, президент Рузвельт, розуміючи вплив кіно на населення країни, провів зустріч з представниками кіноіндустрії, в результаті чого був підписаний акт про те, що відтепер американське кіно буде прославляти тільки торжество закону! Саме звідти і почалася нова епоха кіно, про те, що герой, який бореться за справедливість і закон, завжди переможе, якщо навіть він загине. Я от дивлюся, Росія у сфері кінематографії останнім часом пішла по такому ж шляху. Їхні фільми спрямовані на перемогу добра над злом. А у вас що?

— Так у нас взагалі немає кіноіндустрії як такої. Нещодавно після появи на екранах російського фільму «Тарас Бульба» розгорілася дискусія: чому в фільмі не згадується про Україну? Чи писав у своєму творі Гоголь про Україну, чи ні? Але ж простіше було знайти двадцять мільйонів доларів і створити свій фільм, де б через слово згадувалося про Україну. Думаю, Гоголь би й не образився. Ось тоді нехай противники доводять, відповідає це оригіналу твору чи ні. І ще важливо, хто б не дивився цей фільм, довільно прилучався б до української мови, не з субтитрів, а наживо, без будь-якого примусу. А то у нас з будь-якого питання розмов багато, а конкретних цілей і дій жодних.

— Це точно. А ось в Росії сьогодні є конкретні цілі. По-перше, вони, користуючись деякими ослабленнями позицій США, прагнуть стати лідером у світі, а по-друге, чи, точніше, для досягнення цієї мети, намагаються створити жорсткі правила гри не тільки на міжнародній арені, а й усередині країни за допомогою монархії.

— Ти хочеш сказати, що вони йдуть до диктатури і для цього будуть повертатися до монархії?

—  Ось бачиш, як ти відразу — диктатура. Я ж не сказав «диктатура», я сказав «жорсткі правила гри». А це в моєму розумінні рівність всіх перед законом і рівна відповідальність не тільки перед владою, але більшою мірою влади перед своїм народом.

Адже дивно виходить: якщо підприємець банкрутує, він втрачає все, та й ще залишається винен. А у вас країна на межі дефолту, і замість того щоб йти вперед, ви стрімко котитеся назад. Але разом з тим депутати, високопосадовці отримують високі зарплати, пенсії, нагороди, звання і т.д. Президенти, які привели країну до таких результатів, не сходять з екранів телевізорів і вчать, як жити. Я цього не розумію. Це все одно, що людина, яка мала багато дружин і багато дітей, розкиданих по світу, ділиться досвідом: «Як зберегти сім’ю». У мене таке враження, що ви втратили орієнтацію не тільки в напрямку руху, а й в моралі, а це вже страшно. Десь відбулася переоцінка людських цінностей, і потрібно з тлумачним словником пояснювати людям, що такі категорії моралі, як продажність, лицемірство, брехня, злодійство, розкладають суспільство. І що таке суспільство не має майбутнього. А у вас це вже починає вважатися нормою життя. У нас є прислів’я: «У здоровому тілі здоровий дух». У ньому на перше місце ставиться тіло. А японці впевнені у зворотньому, і я з ними згоден. «Патріотизм, здоровий дух і освіта — ось кулінарний рецепт корму, на якому з «драної кішки» дуже швидко виростає тигр» — так, по-моєму, сказав один з літературних героїв Акуніна про японців. Саме цих складових вам і не вистачає.

—  Так, на першому місці здоровий дух, згоден. Мені здається, що ми дуже неуважно ставимося до деяких речей. Я ось часто думаю: а чому гімн України починається зі слова «смерть» — «Ще не вмерли України...». Так і хочеться запитати у тих, хто його запропонував: «це ми стверджуємо чи констатуємо»? Так, в позаминулому столітті ці слова були актуальні, але зараз, після проголошення незалежності, чому ми знову комусь постійно доводимо, що ще живі? Не зрозуміло. Будь-яка філософія намагається уникати слова «смерть», а ми кожну справу починаємо зі співу гімну і зі слів «не вмерла...». А в народі кажуть, як справу почнеш, так її і закінчиш...

—  Ось бачиш, тільки зачепи щось, відразу нестиковки.

—  Таке враження, що все потрібно починати з чистого аркуша.

—  Це тільки лист можна починати з чистого аркуша, а життя можна тільки продовжувати. А якщо хочеш щось змінити — треба все переосмислити і провести переоцінку цінностей. Але ми відійшли від теми, повернімося до Росії, це все-таки ваш найближчий сусід і давній партнер.

—  Чи не партнер, а брат.

—  Ні, ось тут ти не правий! Знаєш, якщо брат, то тоді один старший, інший молодший. Хто старший, а хто молодший? І ви знову втягнетеся в суперечку. Рівноправні партнери — це більш правильно і сучасно.

—  Тоді які ж плани у наших, як ти сказав, партнерів? Особливо в питанні монархії? Вони вже знайшли когось з дому Романових?

—  Ну, в монархії немає нічого страшного, вони вважають, що для того щоб зробити сильну державу, перемогти корупцію і проголосити торжество закону, потрібна людина, яка б узяла всю відповідальність влади на себе і не залежала б від кланів. Щоб ця людина не боялася переобрання, а боялася тільки гніву Господа Бога і свого народу. Це по-перше. А по-друге, щоб відповідальність за її дії несли її сім’я і її рід. У них навіть вже є приклад. (Що зробив з родиною Миколи ІІ незадоволений народ?) А по-третє, як вони вважають, монарх зможе захистити православ’я і дати йому новий імпульс.

—  З цим не можна не погодитися, але ти мені не відповів: дім Романових знову буде правити Росією?

—  Ну чому ж тільки Романових? Адже російський православний цар — це Помазаник Божий. Так чому ж Собор, який буде відповідати церковним канонам і російським національним традиціям, не зможе обрати монарха?

— Не знаю, якщо до цього так підходити, то, напевно, може. Тоді виникає питання, хто ж може претендувати на це? Адже у нього повинні бути спадкоємці та насамперед сини, які б успадкували престол і які були б фактором стримування (монарха) від протиправних вчинків. А по-друге, як мені здається, важливим є те, що на Соборі, який відбувався недавно і обирав Патріарха, більше третини делегатів, які брали участь в голосуванні, були представники України. Тоді при обранні монарха Українська православна церква не повинна брати участь у Соборі, а якщо братиме участь, то, голосуючи за монарха, вона добровільно визнає його владу. І що тоді таке незалежність де-юре або де-факто? Тоді це може бути нова Переяславська рада. А неучасть Української православної церкви в такому Соборі, я так розумію, може викликати сумніви в його законності.

—  Ось це і є сьогодні найголовніше питання! І не потрібно ніякої війни, — побачивши мій здивований погляд, Віктор розсміявся. — Гаразд, заспокойся, я пожартував. Знаєш, ми іноді від неробства прокручуємо різні сценарії, фантазуємо. У нас така робота.

—  У вас така робота, а у нас головне питання, як вижити, що буде завтра? Хоча постійно твердять, що ВВП зростає, але суспільство цього не відчуває.

—  Та що ви все про цей ВВП! Запам’ятай, в умовах економічного застою валовий продукт, виражений в національних грошових одиницях, росте дуже швидко. Але це пов’язано не з ростом валового продукту, а з ростом кількості знецінених грошей. Та й до того ж ВВП показує не добробут, а лише оборот товарів і капіталів, який піддається оцінці в грошовому вираженні. Це по-перше. А по-друге, що з того, що збільшення ВВП йде на усунення наслідків: повені, вибухи в шахтах і інших техногенних катастроф або збільшення кількості міліції для боротьби зі злочинністю, замість того щоб виділяти гроші на виховання повноцінної, здорової нації, починаючи ще з сім’ї. Де батько і мати задоволені життям, мають роботу і займаються вихованням дітей. Де кожен відповідально ставиться до своєї роботи, тоді і не буде ось таких ПП, на ліквідацію яких йдуть великі гроші з бюджету, і зауваж — значна частина яких осідає в кишенях чиновників. І якщо це так буде тривати, то вам жодного ВВП не вистачить. Як розподіляється навіть цей мізерний ВВП? Ось у чому питання. Сьогодні збільшення або зменшення валового внутрішнього продукту взагалі ні про що не говорить без його смислового наповнення. Ви ж все граєте у якусь гру, де більшість розуміє, що це обман, але мовчки спостерігає за цим і думає, що їх це не торкнеться. У вас сьогодні стало модно лаяти політичну еліту. Але ж її, як такої, немає. Це самозванці. Еліту треба вирощувати. У вас до розпаду СРСР була партійна еліта, але з розпадом союзу вона розчинилася. За логікою, їй на зміну, в період становлення держави, повинна була б прийти національна інтелектуальна еліта. Так чому ж ваші вчені мужі і академіки замість того, щоб служити своїй державі і своєму народові, кинулися обслуговувати цих доморощених капіталістів і лжееліту. Що заважало цим академікам, які на той час мали вже всі блага, встати і першому, другому і третьому президентові сказати: «Не тим шляхом йдете, дорогий товаришу». Кому, як не їм, було в ці «смутні часи» стати тим моральним джерелом, на який би рівнялися всі. Але ж ні, бажання залишитися біля годівниці і отримати на груди якусь залізяку з рук «самого» затьмарило все. Де ці ваші ради старійшин? Нема. Тоді нащо звинувачувати сьогодні молодь? А з кого вони повинні брати приклад, з цих боязких старців чи з героїв тих бойовиків, якими наповнений екран? Де їхні ідеали? Знаєш, Микола Вавилов колись сказав: «На багаття підемо, але від ідей своїх не відмовимося». А у вас вже ні Вавилових, ні ідей. Так що ж ви хочете? Ви думаєте, що того, що хапнув собі при посаді, вистачить і дітям, і внукам? Помиляєтеся. Як прийшло, так і піде. Ви краще створіть їм цивілізовану країну і робочі місця, і вони самі собі зароблять, та ще й вам допоможуть, коли ви будете немічні. А ці всі матеріальні багатства, які ви під себе підгорнули, тільки і будуть змушувати їх з нетерпінням чекати, коли ви відійдете на той світ, щоб заволодіти цим.

— Стривай, Вікторе, — перервав я його, — я з тобою не згоден. Є у нас і свої «Вавилови», і ідеї, і багато прекрасних людей. Але ми потрапили в якесь замкнуте коло. Самі ж обрали цю владу, а тепер нікому скаржитися. Підійдеш до чиновника, він лає владу, в якій же сам і сидить, а зробити навіть те, що в його компетенції, не поспішає. І головне «досягнення» нашої демократії — це те, що народу дозволили лаяти владу, влада все визнає, навіть «посипає голову попелом» і водночас розв’язує свої проблеми. А країна в цей час котиться вниз, і ніхто це не пробує зупинити. У Оноре де Бальзака є роман «Розкоші і злидні куртизанок», тож і нам годиться написати таке: «Розкоші і злидні України». З одного боку, світське життя з екранів телевізорів, багатомільйонні розтрати на паради, колони машин із супроводу VIP-персон. А з іншого, люди в селах умирають через неможливість дістати прості медикаменти, від того, що швидка допомога через брак бензину не може виїхати за межі райцентру. Голодна армія, порожні класи в сільських школах, безробіття і водночас кадровий голод. І це все в одній державі. Найстрашніше, що таке розшарування викликане не тільки відсутністю або наявністю якихось матеріальних ресурсів, а повною відсутністю моралі у так званої «еліти». Держслужбовці готові на все, тільки б їм продовжили контракт, а особливо після виходу на пенсію, і повністю залежать від того, хто підписує контракт. В цьому наша проблема, що люди служать не інтересам держави, а інтересам вищого керівництва.

—  Так, дійсно, це не ново, ще Салтиков-Щедрін писав, що багато хто плутає поняття «Вітчизна» з поняттям «Ваша величність» і вважають, що друге ближче. Але якщо ви дійсно хочете щось змінити, ви передовсім повинні провести чесний аналіз того, що відбувається, інакше знову підете по колу, яке переходить в спіраль, яка спрямована вниз. Адже у вас немає класу, який би був стабілізатором. У вас дуже мало людей, яких можна назвати середнім класом, а це, як ти розумієш, ті, які працюють самі і створюють робочі місця для інших. У розвинених країнах середній клас становить до вісімдесяти відсотків населення. Вони менш залежні від влади і значно впливають на політику держави. А у вас таких людей не набагато більш як десять відсотків. Ось звідси і результат того, що відбувається. На початку 90-х в Україні багато хто починав займатися підприємництвом, і до сьогоднішнього дня могли б досягти значних успіхів, але влада за допомогою органів контролю і чиновників знищила їх як клас. А тепер у вас є два класи: надбагаті і бідні, а також ті, які через кілька років пристануть до класу бідних, коли закінчаться всі накопичення.

— Зараз йде розмова про підвищення соціальних стандартів, я так розумію, буде підвищення мінімальних зарплат і пенсій.

— Підняття зарплат і пенсій нічого не вирішує, відразу ж почне підвищуватися вартість товарів і комунальних послуг. Потрібно прагнути до збільшення купівельної спроможності грошей. Хоча підвищення соціальних стандартів буде тактичним ходом проти нинішнього керівництва країною. За всі ці роки у вас не була розроблена раціональна структура співвідношення тих, хто виробляє товари з доданою вартістю, і кількістю держслужбовців, які живуть коштом відрахувань від виробництва.

Корумпований і розширений апарат держслужбовців став гальмувати розвиток країни. І деякі з тих, хто піде в президенти, та й депутати розуміють, що після виборів, щоб хоч якось збалансувати бюджет і почати рух, необхідно буде скорочувати і оновлювати державний апарат управління. А це дуже неблагородна справа. Так чому б не зробити це вже сьогодні, чужими руками. Підняття соцстандартів призведе до скорочення бюджетників і одночасно втрати рейтингу тих, хто при владі.

—  Ну, це ти вже дуже глобально мислиш, а як мені здається, все набагато простіше і менш прозаїчно. Проти популізму одних буде застосований популізм інших, як то кажуть, клин клином вибивають. Ось і вся політика. І не забувай, що бюджетники це не тільки чиновники, це і вчителі, і лікарі, і науковці.

— От-от! І наукові співробітники. Ти знаєш, що у вас, напевно, зараз наука, це як валіза без ручки, і нести важко, і кидати шкода. Хоча при таких мізерних наповненнях бюджету реформування науки неминуче. Потрібно створити сильну перспективну науку, об’єднавши її навколо університетів. А наукові установи, які тільки проїдають гроші, — скоротити. Гроші, виручені від продажу матеріальних баз цих установ направити на створення сучасних лабораторій та фінансування перспективних наукових державних програм в новостворених наукових центрах. Так, не привертаючи ніякого стороннього капіталу, можна різко висмикнути вашу науку з цього болота.

—  І як ти це уявляєш?

— Це повинна бути серйозна державна програма, а не те, що спостерігається зараз, що ті, хто довів якусь галузь до стану банкрутства, вони ж і починають її «реанімувати», а в більшості випадків «прихватизувати». Адже у вас дуже часто в ролі лікарів виступають якраз ті, хто і привів до появи і загострення хвороби.

У 2002 році вийшла книга Роберта Купера, помічника міністра оборони Великобританії, під назвою «Постмодерна держава і світовий порядок». Він пише, що сьогодні на реверанси про права людини можна не звертати уваги, а покидьків серед місцевого населення завжди можна знайти, і вони будуть вам просторікувати з екрана, що це — усвідомлений вибір їхнього народу. Через це їм дозволять називатися губернаторами, міністрами, президентами тощо. Там, де можна обійтися фінансуванням виборів, окупації можна уникнути. Нехай електорат собі сам вибере лідерів, які будуть плавно вибудовувати країну в схему піраміди, на тому рівні, де їй буде вказано. Так і клопоту менше, і витрат. Нехай самі себе окуповують, добровільно. Принцип самообслуговування. А щоб все виглядало пристойно, доведеться садити на трон лідерів з місцевих політбезхатьків. Раби не повинні себе відчувати такими, тоді і не будуть за свободу боротись. Це і забезпечить стабільність і надійність системи. Поменше вівчарок, колючого дроту, конвоїрів, тоді і менше буде заперечень — все добровільно... Ось так-от, рекомендую почитати. Пора зняти рожеві окуляри і не бігати по світу за порадами, вони вже давно визначили для вас місце, але не в залі, і навіть не на балконі.

Віктор встав і ми не поспішаючи пішли до привабливої прохолоди Дніпра. Берег був стрімким, внизу плескалися хвилі, а куполи Києво-Печерської лаври на протилежному березі світилися могутністю в променях сонця, наповнюючи все навколо якоюсь силою, з їхньою величчю ніщо не могло зрівнятися. У мене з’явилося відчуття, що ми віч-на-віч з цим сяйвом. Віктор, напевно, відчув щось подібне, і ми зупинилися. Сильна енергетика відчувалася навіть на відстані. Ми мовчки простояли так кілька хвилин, не хотілося ні про що говорити.

— Ось дивись, звідси, від цих куполів, починалося православ’я на Русі. Але не можу зрозуміти причини наших невдач, здається, не дурна нація, а постійно комусь здаємося або танцюємо під чужу дудку, при цьому зі щасливим виразом обличчя. Постійно звинувачуємо, що нам завжди хтось заважає, якщо не москалі, то євреї, замість того щоб розібратися і об’єктивно оцінити самих себе, — порушив мовчанку я.

— Вам заважають настільки, наскільки ви це дозволяєте. А що ви знаєте про євреїв? Чи знаєте ви, що існування євреїв в Середньовічній Європі після погромів, які пройшли в XIV столітті, було жахливим. Їх зневажали, вважали нацією лихварів і торгашів. Адже вільними професіями і ремеслами займатися їм заборонялося. Євреї повинні були жити тільки в гетто — загороджених ділянках, які на ніч замикалися і не мали права жити за його межами. І якщо мені не зраджує пам’ять, Ліон Фейхтвангер у своєму романі «Єврей Зюсс» приблизно так описує умови життя в той час: «Жили вони в неймовірній скупченості. Вони розмножувалися, але відведений їм простір не розширювався. Не маючи права розширюватися, вони громадилися вгору, надбудовуючи поверх на поверх. Вулички їхні ставали все вужчими, хмурішими, звивистішими. Ніде ні деревця, ні травички, ні квіточки; вони животіли, затуляючи один одному світло, без сонця, без повітря, в невилазному бруді... Чоловіки ходили згорблені, їхні прекрасні жінки рано в’янули, а з десяти народжених ними дітей семеро помирали... Вони жили в задушливій тісноті, в нездоровій близькості, кожен знав таємницю одне одного, серед вічних пліток і недовіри терлися вони, вимушені паралітики, одне об одного, до крові роздирали одне одного, один іншому ворог, один пов’язаний з іншим, бо нікчемний промах і невдача одного могла стати нещастям для всіх». І зауваж, як правильно зазначив Фейхтвангер: «один іншому ворог, але один пов’язаний з іншим» — оскільки вони розуміли, що тільки разом вони могли представляти силу і досягати успіхів. Так що їх об’єднує не стільки дружба, як це іноді представляють, а бажання перемогти. А це можна зробити тільки в єдності, і в цьому вони вбачають запоруку своїх успіхів, порятунок і процвітання. І особливо коли ця єдність пов’язана кревно. Коли в Європі сила і влада діставалася людям по праву народження, в міру наближення до правлячої частини суспільства, євреї змогли знайти рішення, яке через багато років призвело до того, що сила аристократії поступилася іншій силі — силі грошей. І це дуже точно пояснив Фейхтвангер у своєму романі: «Вони пізнали, що від ненадійності, від безправ’я, від примх долі є єдиний щит, посеред хиткого світу є єдина твердиня: гроші. Єврея з грошима варта не затримає біля воріт гетто, єврей з грошима не смердить, жоден чиновник не напне йому на голову смішний гострий ковпак. Добродії і можновладці потребували його, без нього вони не могли воювати і правити». У різних людей різне ставлення до грошей. У одних це як засіб збагачення і задоволення своїх слабкостей, в інших — це засіб для досягнення великих цілей. Ось і результат. Одні, не маючи раніше нічого, за гроші набувають весь світ, інші ж за ці папірці продають все, що мають, навіть свою душу. Вони не прагнуть відкрито йти у владу, вони давно зрозуміли, що головне гроші. Тому в той час, коли на початковому етапі одні билися за владу, інші йшли до грошей і матеріальних ресурсів, щоб потім купити владу. Ви їх не любите тому, що вони хочуть вас купити, і ви боїтеся, що в якийсь момент не встоїте перед спокусою і обміняєте свій патріотизм, своє становище на їхні гроші. І нічого не зміниться: будете ви їх любити чи ненавидіти. Потрібно зрозуміти цю гру і не програти. У вас же розвиток йшов по-іншому, тому у вас і різні психології. І хоча і українці, і євреї християни, але у вас різні посібники для життя. «Тора» і інші тексти юдаїзму не тільки визначали орієнтири, але і наставляли і вчили, як ставитися до грошей, багатства і влади.

—  Ти знаєш, я теж над цим думав, звідси, напевно, все і починається. Якось Петро Яцик, відомий український меценат, в одному зі своїх інтерв’ю розповідав, що коли одного разу він зайшов в Канаді в синагогу, то почув, як говорив рабин єврейським юнакам: «Ви вже йдете, як дорослі люди, в самостійне життя, тому запам’ятайте, що чим вищого суспільного щабля ви досягнете у своєму житті, тим будете кращими членами нашої синагоги. «Я не міг повірити своїм вухам, — говорив Петро Яцик. — Бо наші священики вчили мене іншого. Заохочувати людей до осягнення вищого суспільного і соціального в нашій природі не існує. Ніхто — а церква тим більше — не закликає українців націлюватися на найвищі вершини в бізнесі, в науці, в політиці, в спорті, зрештою у всьому, що становить реальне життя народу і творить його добробут і авторитет у світі, а також його культуру».

— Ось це, напевно, один з головних аспектів, що православ’я закликає до смирення і покірності, а юдаїзм — до перемоги. Ти бачиш різницю? Сьогодні треба все переосмислити і наших дітей треба націлювати лише на перемогу. Якщо і буде колись цей «золотий мільярд», про який всі говорять, то і громадяни України теж повинні бути там, і вони можуть бути там, але не поодинці, а всією нацією. А для цього треба змінити своє мислення, налаштовуватися на перемогу і ставити високі цілі. А яку мету ви собі ставите? Чи так і хочете залишитися десь в проміжку між минулим і сьогоденням? Хоча б своїх дітей навчіть досягати вершин, дайте їм впевненість в собі, щоб вони знали, що не гірші, а навіть кращі за інших! Але не в блиску золота, а в силі розуму і духу. І не бійтеся їм говорити про свої помилки. Навчайте їх працювати, працювати над собою і заробляти. Адже від того, як вони будуть працювати, і взагалі чи будуть вони забезпечені роботою, залежить ваша старість. Так, до речі, а у тебе є «свідоцтво про загальнообов’язкове державне соціальне страхування»?

— Є, звичайно, ще з 2000 року.

— А ти не замислювався, для чого це?

— Ну це ж зрозуміло, для кращого контролю, систематизації і, можливо, наведення порядку в цій сфері.

— А ким воно видане?

— Як ким? Пенсійним фондом.

— Правильно, пенсійним фондом. До цього я і хотів тебе підвести. Так ось, з 2000 року у вас почала діяти нова пенсійна реформа. А це твій особистий накопичувальний пенсійний фонд. Це все одно, що збирати на ощадкнижку. Скільки поклав, стільки при виході на пенсію ти і знімеш. І ні цента більше. Ну, можливо, ще від держави буде якась дотація на хліб і воду, але це все залежить від фінансового стану держави на той час.

— Стривай-но, Вікторе. Виходить, якщо я, або, точніше, з моєї зарплати відраховують 100 гривень, а це на рік буде 1200 гривень, і якщо мені, припустимо, 40 років, то при виході на пенсію в 60 років у мене на пенсійному рахунку буде лише 24 тисячі гривень? Але це ж мізерно мало.

— А кого це цікавитиме? Ти можеш розпланувати сам, як ці гроші будеш отримувати. Якщо, скажімо, по тисячі, то тобі цього вистачить на два роки, а якщо більше, то ти їх проїси ще швидше.

— А що ж тоді? Як жити?

— А кого ти про це спитаєш? Можливо, як я вже говорив, будуть виділятися якісь субсидії на хліб і воду, ось і все. Ви ніяк не можете зрозуміти, що ваша держава вже 18 років живе за іншими законами. І це закони великого приватного капіталу. А приватний капітал ніколи не візьме на свої плечі ваше пенсійне забезпечення. Так що кожен сам за себе. Це ще кілька років ви будете жити за старими пенсійними законами, де заради політичної гри йде розмова про мінімальну пенсію. А коли набудуть чинності нові правила пенсійного забезпечення, то і не буде на кого ображатися. Скільки перерахував до пенсійного фонду — все твоє, а якщо вважаєш, що мало, то скажуть, що потрібно було більше працювати. Влада вже сьогодні готується до того, щоб в майбутньому відійти від пенсійних проблем своїх громадян.

— І що, так буде тільки в Україні?

— Ні, чому ж? Так у багатьох країнах. Влада, а точніше великий капітал, який стоїть за нею, давно вже зняв зі своїх плечей тягар пенсійного забезпечення людей, та й не тільки пенсійного. Правда, там паралельно з соціальним страхуванням діє ще багато накопичувальних фондів, і якщо людина серйозно думає про свою пенсію і добре заробляє, має можливість купувати акції і брати участь у фондовому ринку. А потім при виході на пенсію мати додаткові доходи від продажу акцій або відсотки від їх вкладення.

— Але ж акції мають властивості втрачати свою ціну.

— Та так і буває. Іноді втрачають, а іноді, навпаки, ростуть. Це ризик.

— Ну ось зараз криза, і акції, природно, падають в ціні.

— Так воно і є. Десь пішла розмова про кризу, і люди поспішають позбутися акцій і отримати живі гроші. На фондовому ринку з’являється багато акцій, і вони ще більше падають в ціні і посилюють кризу. А звідси і падіння фондового ринку. Ці всі речі взаємопов’язані.

—  І що, не можна цьому якось запобігти?

— З кожним роком це буде робити все важче і важче. Тут є як об’єктивні, так і суб’єктивні чинники. Деякі країни це розуміють, і вже багато років у них цілі інститути працюють над тим, щоб зменшити наслідки падіння фондового ринку, а звідси і фінансової кризи. Розумієш, це дуже серйозне питання, і його не можна пояснити у двох словах.

— Я це розумію, і все ж, чому ти кажеш, що буде все важче і важче боротися з кризою і попереду нас чекають нові падіння фондового ринку?

— Як це не сумно, але це так. Я не знаю, як тобі це пояснити простіше. Ну ось дивись на прикладі Америки, у них закон про пенсійні накопичення, про які ми говорили раніше, торкнеться тих, хто народився після 1946 року, і ці люди незабаром, а у них пенсійний вік 68 років, почнуть виходити на пенсію, а їх пенсійні накопичення складаються з акцій, облігацій, різних вкладів у взаємні фонди. А вийшовши на пенсію, для того, щоб забезпечити собі безбідну старість, вони почнуть вилучати гроші з фондового ринку, продаючи цінні папери. А з кожним роком число таких людей буде рости все швидше і швидше, а покупців буде все менше і менше. І не завжди ці папери підкріплені матеріальними ресурсами. Не варто забувати, що у світі, і в першу чергу це стосується тих країн, які брали участь у війні 1939-1945 років, з 1948 по 1964 роки стався демографічний вибух, кажучи простою мовою, була найвища народжуваність. Ось зараз ці люди вже починають виходити на пенсію. Водночас мало хто з нас усвідомлює, що з переходом з індустріальної епохи в інформаційну правила змінилися. Наприклад, якщо раніше існували такі цінності, як гарантія зайнятості та лояльність до компанії, то зараз кожній з них надається все менше і менше значення. В індустріальну епоху чим старшою людина ставала, тим більше її цінували. В інформаційну ж часто спостерігається прямо протилежне, особливо у сфері високих технологій. Ці зміни в кінці індустріальної епохи і на початку інформаційної підвищують серйозність кризи, що насувається. Мене найбільше турбує те, що багато людей не здатні помітити ознаки майбутніх змін просто тому, що не бачать різниці між індустріальною та інформаційною епохами. Мільйони людей відчувають ці зміни, але більшість з нас не уявляють, які можуть бути важкі наслідки, якщо ми не будемо заздалегідь готуватися до цих змін.

— Так що ж нас чекає, якщо ми не зрозуміємо, в якій ситуації перебуваємо, і не почнемо шукати вихід?

— Далі може бути щось на зразок «культурної революції» в Китаї. Адже там що було? Будували, будували і не побудували, ось і треба було знайти цапа-відбувайла, щоб молодь випустила пар і водночас прибрати супротивників. Ну от уяви собі, приходить до влади наступний президент України, казна порожня, виробництва немає, ВВП теж, безробіття, а пенсійний фонд на рівні боргів МВФ. І найголовніше, ті, хто до цього призвели, всі персональні пенсіонери, які вимагають до себе поваги і високих і своєчасних пенсій. Виникає перше питання — за що, друге — а навіщо? Ось тоді він і звернеться до історії. Знаєш, я бачив фільм, де Мао Цзедун 18 серпня 1966 року виступав на одній з площ Пекіна. Де він офіційно перед сотнями тисяч молодих людей оголосив про створення організації «хунвейбінів». Мао Цзедун вийшов вперед, тримаючи за руку десятирічну дівчинку, заговорив про створення нового союзу людей — союзу безсмертя чоловіків, жінок і дітей, що вступають в вічно революційний процес. Потім було багато демонстрацій дітей від 13 років і старших. Діти були екзальтовані, наелектризовані, зворушені. А вже через кілька днів сотні тисяч юних учасників організації буквально заполонили всю країну, оголосивши нещадну війну «старому світу». А в ті дні на пленумі КПК в резолюції чорним по білому було записано положення, згідно з яким «революційні учні учасники» звільнялися від відповідальності за всі скоєні в «ході руху злочини і правопорушення, крім вбивств, отруєнь, підпалів, шкідництва, розкрадання державного майна і контрреволюційних злочинів». Ну а що відбувалося потім, про це багато було написано навіть в радянській пресі. Хунвейбіни організовували публічні судилища над політичними працівниками і багатьма іншими великими керівниками. Я бачив фотографію, як хунвейбіни схопили заступника прем’єра і начальника генерального штабу Ло Жуйціна, ноги якого після спроби покінчити самогубством були в гіпсовому лубку, і його притягли на хунвейбінівське судилище, де він стояв перед розлютованим натовпом з заломленими назад руками і спотвореним від болю лицем. Особливо похмуру славу мали хунвейбіни, які розташовувалися в школі в центрі Пекіна. Вони створили в приміщенні своєї школи камери тортур і в’язницю, де творили самосуд над тими, хто, на їхню думку, виступав проти «Ідей Мао». Десятки людей пройшли через цю школу-в’язницю, а понад п’ятдесят людей були замучені до смерті або понівечені. І історія сповнена такими прикладами. Тому я думаю, що деяким можновладцям і чиновникам, перш ніж щось робити, не завадило б поцікавитися подіями тих років. І в цьому світі немає нічого нового, все повторюється. І якщо сьогодні відкриваються архіви за 1937 рік, де можна прочитати і дізнатися імена лиходіїв, то в наш час це буде відбуватися набагато швидше, і, як там в Біблії, «воздасться кожному по ділах його», і ще за життя, адже не всі встигнуть втекти на Захід, та й кому вони там потрібні. Не ті часи.

І вам також необхідно пам’ятати, що в Україні сьогодні криза з трудовими ресурсами та пенсійним забезпеченням. Так, за попередніми даними, у вас близько 14 млн пенсіонерів і 14 млн працевлаштованих, де на одного працівника припадає один пенсіонер, але це не зовсім так. З 14 млн працівників у вас близько 7 млн працює в бюджетній сфері, а з 7 млн зайнятих на виробництві тільки не більше 5 млн виробляють товари з доданою вартістю. Ці прості цифри говорять більше, ніж які-небудь економічні розрахунки. От і все.

— Кажеш «прості цифри», а як же кредити МВФ, адже вони нам ще дають кредити, невже вони не бачать, що у нас вже немає кому працювати і не буде чим розраховуватися? 

— Вони дають кредити сьогодні, щоб ви їм, по-перше, їх віддавали як відсотки за отримані раніше кредити, а по-друге, чому нічим? Наступні покоління будуть відпрацьовувати, та й Україна ще дещо має. Правда, коли у вас все відберуть за борги, тоді ви вже перестанете бути Україною. Але, по-моєму, українців такий розклад не хвилює. Це якраз те, що потрібно зацікавленим особам, а кредити бувають різними. Наприклад, багатого інвестора цікавить якийсь об’єкт, що перебуває в державній власності. Ось ці люди, щоб не світитися, і дають гроші в кредит, цілеспрямовано, через фонди. А потім, коли почнеться дефолт, спокійно заберуть цей об’єкт за борги.

— Так у нас вже нічого продавати, все продано або перебуває в приватній власності.

— Ти помиляєшся. Тільки у вашій Академії наук ще дуже багато і будівель, і виробничих приміщень. Та й землі. А будівлі? Взагалі є ще й історичні, і розміщені в дуже цікавих місцях. Ось кілька днів тому зустрічався з хлопцями. Вони зараз працюють по одному об’єкту, так на цей об’єкт вже є кілька претендентів.

— А що за об’єкт, якщо не секрет?

— Так це якщо і секрет, то не мій. А загалом це у вас тут секрети, а там, за кордоном, на кожен ваш цікавий об’єкт влаштовується ледь не конкурс. Так ось, по цьому об’єкту. В одному з ваших невеликих містечок похований якийсь старець, одним словом, святий. Щороку в певні дні до його могили з’їжджаються десятки тисяч паломників з усього світу. А там нормально і розміститися ніде, та ще й місцеве населення постійно зі своїми претензіями. Там же, в цьому містечку, є дуже гарний парк світового значення, а біля парку територія вищого навчального закладу. Я для інтересу їздив туди, дивився, уявляєш, деяким будівлям цього закладу вже понад сто років. І це все на окремій території, одним словом, місто в місті. Я ходив і не міг намилуватися. Тому я розумію, чому такий інтерес відразу у декількох організацій. Забрати цей комплекс за борги, і справа з кінцем.

— Але ти ж сам сказав, що там вищий навчальний заклад, і цього ж ніхто не дозволить.

— Ти ж розумієш, як це робиться.

— Я-то розумію, але хочу почути твої пояснення.

— Так просто ніхто у вас дозволу і не питатиме. Ну і що, що навчальний заклад? Так у них вже зараз недобори, а через пару років вони взагалі залишаться без студентів. Тоді виникне питання — навіщо їм все це? Коли навіть на комунальні платежі грошей не буде, і питання вирішиться само собою. Назвуть найближчий коледж вищим навчальним закладом, вивіску і викладачів перевезуть туди, а цей об’єкт готовий для нового господаря.

— Так, з таким вашим підходом, цей заклад вже зараз, напевно, ледве дихає.

— А ось тут ти не правий. Навпаки, добре фінансують, особливо незавершене будівництво, навіть на дорогу гроші знайшли. Майбутній господар цього об’єкта вже зараз про нього дбає, як про своє. Він тепер плекає цей об’єкт і буде робити все, щоб він був більш привабливим і, природно, щоб з кожним роком було все менше і менше студентів. Так що там говорити, зараз ваша наука, і насамперед сільськогосподарська, посиплеться, як картковий будиночок.

— Чому саме сільськогосподарська?

— Я не сказав, що саме сільськогосподарська, я сказав, що в першу чергу. Поміркуймо логічно. По-перше — дуже спокусливі об’єкти, більшість розташовані на окремих територіях і мають свою інфраструктуру й землю. А по-друге — сказали «А», говоріть і «Б». Ось ваша влада і ця ж наука вже більш як п’ятнадцять років говорять про продаж сільськогосподарських земель з причини, що ви не вмієте її обробляти. І погодься, жодна академія, ні вчена рада не повставали проти цього і не сказали, що це обмовка. І те, що діється в сільському господарстві, це робиться спеціально з метою подальшого продажу землі. Якщо це так і ніхто не чинить опір, значить, у вас дійсно відсутня сільськогосподарська наука і фахівці, а витрачені на них гроші з бюджету пропадають марно. Тоді виникає питання — навіщо на це витрачати гроші, якщо всі технології, техніка та інші компоненти приходять з-за кордону? Ну скажи мені, ви ще є або вас вже немає? Або ви думаєте, що той, хто забере вашу землю, буде фінансувати цю науку? Де логіка? Це ще зараз, щоб не нарікали, виділяють якісь крихти. А потім, після зняття мораторію, все закрутиться дуже швидко і в іншу сторону. Але для вас не в кращу. Новим господарям території зайвими будуть ці сотні непотрібних бюджетних організацій. Знаєш, великий капітал не дуже любить розлучатися зі своїми грошима, і не думаю, що вони коштом своїх доходів будуть розміщувати мільйони безробітних на підконтрольних їм територіях. Тоді і вибори буде проводити дуже легко і навіть не за кіло гречки, а за таблетку анальгіну і за ковток чистої води. Що, страшні речі розповідаю?

— Та ні, я не з лякливих. Я цікавився цими питаннями, і якщо так піде, то буде саме так, як ти кажеш. Наприклад, після другої світової війни Аргентина практично годувала Європу, була відома в Європі як «житниця світу». Великої рогатої худоби і зерна було досить, щоб прогодувати свою країну і інший континент. Сьогодні населення Аргентини голодує. Що ж трапилося? Адже Аргентина так і залишилася «житницею світу», але кілька великих транснаціональних корпорацій скупили сотні тисяч гектарів сільськогосподарських земель, і тепер найбагатші поля обгороджені парканами і охороною, а весь продовольчий урожай вивозиться за кордон —  більш платоспроможним клієнтам, оскільки в самій Аргентині безробітний, бідний житель не може дозволити собі купити вироблену там же продукцію, за тими цінами.

— А в Африці уряд продав близько десятка мільйонів гектарів, а населення голодує. Та ж картина: вся продукція вивозиться, і тільки продовольча допомога ООН не дає їм померти з голоду. Світова практика показує, що в таких країнах, як Ізраїль, Данія, Голландія, Китай, де майже вся земля в руках держави, сільськогосподарське виробництво дуже високоефективне. А влада США у 2000-2006 роках викупила у фермерських господарств в державну власність понад 40% сільськогосподарських угідь. У більшості держав рух ринку землі зупинено, тому що там розуміють, що при наявності грошей і можливостей транснаціональних компаній держава може втратити землю, а звідси і економічну, і територіальну незалежність. На сьогодні у світі в обороті 600 трильйонів доларів паперових грошей і цінних паперів, тоді як матеріальних цінностей за все на 60 трильйонів доларів. Ось всі і поспішають перевести гроші в матеріальні цінності. Мене вражає дитяча наївність вашого народу. Вам все ще здається, що ви якісь виняткові і вам не дадуть пропасти. Ваші політики часто говорять, що вас не розуміють у світі. Але як вас можна розуміти, а тим більше вірити в вашу щирість, коли ви дволикі. Як можна вірити людям, коли вони, кажучи про патріотизм, тримають в одній руці свічку по голодомору, а в іншій — закон про продаж землі. Адже якщо раніше у жителів України, щоб їх знищити, відбирали хліб і виганяли з дому, то сьогоднішні стратеги знищення української нації пішли далі — щоб ви вже ніколи не змогли піднятися з колін, у вас заберуть вашу землю. Продаючи землю, ви самі себе заганяєте в сучасне гетто, але, напевно, ви повинні пройти через це – отримати кару за легковірність та продажність. І, можливо, тільки тоді ви усвідомлюєте, що втратили, — коли ліс, річка, поле буде не ваше, а вам залишаться лише міські тротуари, холодні квартири та зростаючі комунальні платежі. А через пару років вже не залишиться на ринку цих сільських бабок з конкуруючими цінами, і ціна в супермаркеті буде остаточною. Можливо, лише пройшовши через все це, наступні покоління українців почнуть поважати і цінувати землю, допомагати своєму побратиму, об’єднуватися між собою, а не заздрити і копати один одному ями. І ще, що хотів би зазначити, вам дуже серйозно необхідно підходити до прийому лікарських препаратів і свого харчування. Адже сьогодні є багато хімічних сполук, які, потрапляючи в організм, можуть там спокійно бути довгий час, і тільки в реакції з іншими сполуками, цілеспрямовано внесеними, створюють гримучу суміш, і людини вже не врятувати. Особливо уважно поставтеся до своєї молоді — адже це ваше майбутнє. — Віктор замовк і подивився на мене. — Та ти так не переймайся, я розумію, що говорю неприємні, а іноді і страшні речі. Але ж такий стан справ. Такий розклад. Хто винен, що ви навіть не пробуєте чинити опір цьому? Чому ви не думаєте про завтрашній день, а все вилежуєтеся на пісочку в той час, коли з океану йде цунамі?

— Скажу тобі по правді, я навіть не знаю, засмучуватися мені або лякатися. Я ж це все розумію і якоюсь мірою продовжую те, про що ти говориш. Але що може зробити одна людина, десять, сотня, коли навколо мільйони байдужих до своєї долі, і не тільки до своєї, а й до долі своїх нащадків. Що можна зробити?

— Слухай, а ти будеш писати про цю нашу зустріч?

— Радше так, ніж ні. Мої читачі чекають зустрічі з тобою, тому, щоб виправдати їхні очікування, я постараюся знайти спосіб, як передати нашу розмову.

— Ну тоді нехай твої читачі більш уважно підійдуть до виборів президента. Необхідно провести тест майбутньому президентові, а саме: істинний президент ніколи не допустить продажу земель, тому що за цим стоїть втрата безпеки країни і майбутнє всіх поколінь українців. І цим все сказано. Чи знає він, що у вас «один з сошкою, а семеро з ложкою»? Як він думає вирішувати це?

— Я думаю, вони це розуміють, що їм після виборів президента, найімовірніше, після парламентських, які підуть відразу ж після президентських, доведеться йти на непопулярні заходи, а це скорочення бюджетних організацій, збільшення пенсійного віку і багато іншого.

— Так, логічно. Збільшення пенсійного віку зробить на кілька років канікули для пенсійного фонду, але що ці люди будуть робити, де гроші заробляти на життя, а якщо ще й скоротять бюджетників, ось в чому питання?

— Ти правий. Це як в казці: чим далі, тим страшніше. Думаю, що ті деякі, які йдуть в президенти з патріотичних міркувань, це розуміють. Але тут дійсно палиця з двома кінцями, що ж робити? Як залучити інвестора і створити нові робочі місця? Ви такі питання не опрацьовували?

— Звичайно ж, опрацьовували.

— Ну тоді скажи, що можна зробити в такій безвиході?

— По-перше, потрібно, щоб у владі були люди, які, як раніше говорили, «працювали не заради живота свого, а заради Батьківщини», а у вас якраз зараз працюють саме тільки заради живота свого. Ще в 1989 році в Англії вийшла книга «Мрія про Британію», в ній принц Уельський писав: «Сподіваюся, ми зможемо стимулювати розвиток міських сіл, щоб відтворити людський масштаб, близькість один до одного і атмосферу вуличного життя, що допоможе повернути людям почуття приналежності до свого оточення і гордості за це оточення». І ти зауваж, це він пише в ті роки, коли у вас такі села вже були. А зараз вони до цього йдуть, а ви все своє, замість того щоб дати селам досягнення науково-технічного прогресу, успішно розвалюєте. І коли весь цивілізований світ зрозумів, що великі міста, або, якщо точніше висловитися, «кам’яні джунглі», нічого доброго для людського існування не несуть, починає повертатися ближче до землі, ви навпаки, як шалені, кинулися в міста, залишивши своє природне місце існування. Уяви собі, людина їде до великого міста, влаштовується на роботу, бере кредит, купує квартиру і все життя, як раб, відпрацьовує за цю квартиру. Росте зарплата, водночас ростуть комунальні платежі, платежі за проїзд і т.д. Замість того, щоб бути в сім’ї, займатися з дітьми, люди по кілька годин добираються на роботу і назад. І квартира, про яку так довго мріяли, стає лише місцем ночівлі і постійним нагадуванням, що за неї ще виплачувати багато років. Хіба це можна назвати життям? Водночас їхні старі батьки залишилися в добротних будинках в селах, на самоті, без допомоги і взагалі забуті. У селах створили ілюзію власності на землю, а разом з тим забрали все: медичну допомогу, садки, школи, будинки культури, будинки побуту, транспортне сполучення і взагалі віру в те, що туди хтось повернеться. Ось поставмо просте запитання. Сьогодні криза фінансова, енергетична, так що заважає владі створювати підприємства в місцях, де дешеві та зручні умови для життя? Чому б для новостворених підприємств — виробників продукції в райцентрах, селищах, селах не дозволили податкові канікули на перші 3-5 років, за умови використання новітніх технологій? А телебачення, інтернет, холодна, гаряча вода, каналізація та інші умови побуту при сьогоднішньому досягненні науки і техніки дуже легко забезпечити. Люди тут разом працюватимуть, з роботи додому 5-10 хвилин ходу, більше часу залишиться на сім’ю, дітей, батьків. Знижується злочинність, тому що в невеликих населених пунктах майже всі один одного знають і якоюсь мірою контролюють один одного. У Польщі, наприклад, занедбані будівлі фабрик переобладнали під квартири, і люди отримали прекрасне дешеве житло. А скільки подібних будівель стоїть біля вас в селищах, а люди їдуть в місто в пошуках роботи і потрапляють в замкнене коло — квартира, кредит, робота, комунальні платежі і знову борги. І дуже часто за всім цим стоять інтереси однієї фінансової групи. Так розірвіть це страшне, порочне коло і починайте створювати робочі місця там, де дешеві життєві умови! Людина повинна бути ближче до природи, спираючись на землю двома ногами, тоді вона більш стійка до всіх життєвих негараздів, і у неї з’являється природний захист. Адже не обов’язково, що життя в селі — це лише робота в полі. Сьогодні науково-технічні досягнення дають можливість значно зменшити кількість працівників у сільському господарстві. До сільського населеному пункту слід підходити як до середовища існування, яке формує сильну цивілізацію майбутнього і яке створює власний захист від різних криз, які періодично будуть трясти цей світ. У вас сьогодні дехто намагається виступати тільки за великі сільськогосподарські підприємства. Так варто знати, що в тій же Америці 82% всіх сільськогосподарських підприємств — це невеликі ферми, і їх внесок в загальний дохід не перевищує 12%. Здавалося б, ефективність їх невелика, але не спішіть з висновками! Держава постійно надає їм фінансову підтримку, позаяк на цих сімейних фермах син працює разом з батьком, онук з дідом, а це вища і найнадійніша форма виховання. Затишний притулок для дітей під час їх дорослішання і пізнання світу завжди був важливим аспектом виховання. Не тільки стабільна робота забезпечує таку безпечну гавань, а й оточення, церква, садок, школа теж роблять значний внесок в це. У суспільстві, де переважає увага до сімейних відносин і виховання дітей, тиха гавань цілком зберігається і передається наступному поколінню. А в тому суспільстві, де сімейні відносини і виховання дітей приносяться в жертву грошовій економіці, цього, як правило, не відбувається. Хвороби сучасного суспільства — самотність, заворушення, вандалізм, алкоголізм, наркоманія і пов’язана з цим злочинність — багато в чому обумовлені байдужістю влади до таких факторів, як любов, сім’я, діти, а звідси — майбутнє країни.

— Я з тобою згоден. Іноді, проїжджаючи по селах, селищах, бачу багато покинутих споруд. Виникають ті ж питання, але ж це дійсно дуже просто і економічно вигідно — стимулювати виробництво в невеликих населених пунктах.

— Так, за цим майбутнє. Місто породжує раба. А вас і тягнуть в це рабство. Скажи, якби у вас була державна, я підкреслюю, саме державна влада, то що б їй заважало почати програму відродження України з прийняття законів про створення сільських промислових регіонів? Адже чому, припустимо, в Китай йдуть інвестори? Тому що там перші роки податкові канікули, але це за умови, що на підприємстві впроваджуються новітні технології. А не так, як часто буває у вас, десь щось викинули з виробництва, потім цей металолом перефарбували і везуть до вас, а ви і раді.

— Але ж в Китаї і дешева робоча сила?

— Дешева робоча сила — це питання спірне. Що з того, що, припустимо, в Києві робітник отримує 4 тисячі гривень і з них 3 тисячі віддає за квартиру, комунальні платежі, транспорт та інші міські принади. Якщо у нього для сім’ї залишається 1 тисяча гривень, то це добре. Ви зараз ще не враховуєте, що багато міських жителів вихідці з села, і звідти йде велика допомога. Але село старіє і вимирає. Так що ж цих городян чекає в майбутньому? Повна залежність від кредиторів і мерії. А про землю я і не кажу, адже це все вигадано — «землі сільськогосподарського призначення», такого в термінології немає. Є поняття ґрунт, який в кілограмах продається для городів і квітів, і земля, а точніше територія, адже і одне, і інше вимірюється у квадратних метрах, гектарах і квадратних кілометрах. Знаєш, Україну не дуже знають у світі, але останнім часом інтерес до вас підвищився, і всі шукають її на карті, тому що ви продаєте свою землю. І якщо зараз іноземці говорять про Україну, так тільки про те, що у вас йде розпродаж землі. А у них поняття розпродаж — це коли хтось стає повним банкрутом. А звідси і ставлення до вас як до невігласів і банкрутів. Та й проблеми з Тузлою і островом Зміїний у вас виникли лише після появи указів про продаж землі. Ви всьому світу показали, що не цінуєте те, що маєте. Так чому б сусідам не урвати і собі шматочок, перед тим як почнеться загальний розпродаж України. Запам’ятай, наступним буде Крим. Ви ніяк не можете повірити в те, що ваша влада вас же і здала. Спочатку пустили під реалізацію промислові об’єкти, а потім і землю — територію. Їх передовсім цікавлять комісійні, отримані від цих угод, і аж ніяк не державні інтереси, а тим більше люди.

— Так, ти правильно підмітив — саме «здали», здали за тридцять срібняків. А нині ще можна щось зробити з питанням землі, як це все зупинити?

— Так звичайно. Ситуацію можна виправити. Припинити будь-які розмови про продаж і прийняти всього один єдиний закон: «Держава є єдиним покупцем сільськогосподарських угідь», і все відразу стане на свої місця, та й корупція знизиться на відсотків 70.

— Але у держави немає таких грошей.

— Ти скажи, що у влади немає такого бажання, це буде точніше. Адже це не все в один день. Нехай, хто хоче, здає в оренду, хто хоче продати — будь ласка, і протягом декількох років коштом тієї ж орендної плати держава виплатить всю суму.

— А що робити з тими, хто правдами-неправдами викупив сотні, а то й тисячі гектарів сільськогосподарських земель? Націоналізувати?

— Чому ж? Якщо він її викупив, то це вже його власність. Нехай він її і використовує за призначенням, без права передачі в оренду та зміни її цільового призначення. Тільки обробка власними силами. У вас же все твердять, що тільки власник зуміє вміло обробляти землю. Ось нехай вони і покажуть, як це треба. А заросте бур’янами, держава тоді сміливо може відібрати. І тільки держава і перший власник може здавати її в оренду, а всі наступні власники тільки її обробляти. Адже все по закону — ти її купив, значить, ти хочеш на ній працювати, ось і працюй! Або не спекулюйте. Адже це ж не складно ухвалити такий закон. А знаєш, скільки з’явиться грошей у місцевих бюджетів, особливо сіл і райцентрів, коштом орендної плати за землю? Ось тобі гроші і на медицину, дитсадки, школи і пенсії. А орендувати буде кому, тільки потрібно створити прозорі умови, нехай орендують ті, хто сьогодні її орендує і вже працює хоч 20 і більше років, і нехай їхні діти продовжують орендувати і працювати на ній, якщо захочуть. Аби виконували всі українські закони і екологічні норми. Навіщо українському хліборобові купувати землю? У нього є зайві гроші? Нехай бере в лізинг вітчизняну техніку і отримує високі врожаї на користь собі і державі. А землю ви обробляти вмієте, якщо вам не будуть заважати. Ось тоді про Україну як житницю і дізнається весь світ. Пропозиції українським фермерам кредитів під закупівлю землі — це вічна кабала. Це теж рабство, тільки в більш сучасному образі, де врешті-решт викуплену землю все одно доведеться віддати за борги. Це ще одна з форм прихованого переходу власності. Як бачиш, потрібно всього лиш кілька державних законів, щоб зупинити цей кошмар і падіння України в безодню. І це ще не пізно, поки ви не переступили ту межу, після якої немає вороття. При правильно поставлених питаннях вибори президента і парламенту дадуть вам відповідь на все це.

Так розмовляючи і йдучи по набережній Дніпра, ми непомітно підійшли до невеликого ресторанчика.

— Ну що, закінчимо дебати і продовжимо засідання, — засміявся Віктор, коли ми, не змовляючись, попрямували до його входу.

— Я не проти.

***

 Під вечір я виїхав з Києва. Ритмічний стукіт вагонних коліс і пейзажі за вікном в променях призахідного сонця звільняли голову від негативних нашарувань, а думки самі гармонійно шикувалися за своєю значимістю. Саме вміння людини розділити свої питання і проблеми на першорядні і другорядні допомагають самоорганізуватися і досягти успіху в житті. Коли ж людина або керівництво країною змішує все в купу, перебільшуючи незначні питання, одночасно не помічає або спеціально замовчує і не вирішує головних, у цієї людини або держави немає майбутнього. Дивлячись зараз на те, що відбувається навколо, ти починаєш розуміти, що щось подібне в історії людства вже відбувалося. Але тільки це було протягом десятиліть, століть. Зараз же ми не тільки великі електронні схеми загнали в мікрочіпи, але і наше життя спресували, не залишивши навіть люзу для душі.

Ми обманюємо самі себе, дітей, онуків. Ми віщуємо їм майбутнє у вигляді матеріальних благ, а точніше, ми звикли відкуповуватися від них в той момент, коли вони чекають від нас духовної близькості і правди.

Колись мені потрапила до рук книга про життя щурів. Щурі — це дуже розумні і організовані тварини. Так ось, коли серед щурів з’являється щуроїд — щур, який харчується своїми побратимами, щурі незабаром дізнаються про це і знають, хто вбивця. Здається, що може бути простіше: всім разом навалитися на нього і розтерзати. Але ні, вони не допускають собі цього, оскільки вважають, що якщо хтось із них хоч раз спробує крові побратима, може стати наступним щуроїдом. Тому щоб не допустити цього і уникнути загибелі, все щурі дружно йдуть на нове місце проживання, залишаючи щуроїда наодинці.

Звичайно, у людей немає можливості йти на нове місце, та й нема потреби. Раніше, коли за людиною помічали погані вчинки, їй не подавали руки, не запрошували в дім, викликали на дуель. А зараз чомусь все навпаки: чим більше ти зрадив, обібрав, обдурив чи «зжер» своїх одноплемінників, тим і вища тобі посада і шана... І з такими «моральними цінностями» ми чогось хочемо досягти?

Серпень, 2009 рік.

(Уривки із художньої книги Сергія Медвідя «Сценарій для України», Видавництво «Консоль», Вінниця. 2009 рік.)