А за столом Святвечірнім – дух любові, родини і України
Ними щедро поділяться з вами у домівці колекціонерки давнього українського одягу Роксолани Прокопів та її чудової сім’ї
Спочатку ми не були знайомі особисто. Спочатку я тільки бачила її здаля – у чомусь загадкову, та водночас надзвичайно природну, відкриту і неймовірно захоплену тією справою, яка стала частинкою її життя. «Кого ж вона мені нагадує?» – ця думка не давала спокою і я взялася перебирати в пам’яті… літературних героїв. Чомусь не сумнівалася, що вже зустрічалася з нею саме там – на сторінках якоїсь красивої книги. Мої пошуки увінчалися успіхом: та це ж Мавка із «Лісової пісні» Лесі Українки! Ота, що відчувала душу предковічного лісу і рідної землі, розуміла мову птахів, знала, про що перешіптується гульвіса-вітер із травами у ранковій росі. Яка чула (пригадуєте Лесине?): «Он бачиш, там питає дика рожа: “Чи ж я хороша?” А ясень їй киває в верховітті: “Найкраща в світі!”»...
Цікаво, а який Лукаш зустрівся у житті оцій реальній Мавці, за якою я спостерігала здаля? – моталася далі ниточка роздумів. І недавно мені пощастило побачити їх удвох на чудових весільних фотографіях. Це сталося того дня, коли я завітала до гостинної господи, де проживають герої моєї сьогоднішньої розповіді – Роксолана і Максим Прокопіви. А оте фото в альбомі (і не одне) одразу засвідчило правильність моїх порівнянь: ось же вона, Мавка, – у красивій вишиванці, яка просто-таки дихає духовним надбанням поколінь, у розкішному віночку з польових квітів; а ось і Лукаш – також у вишиванці, в солом’яному брилі, але не з сопілкою в руках, а зі скрипкою. З надзвичайно дорогим для нього спадком від діда Петра, який заповідав: коли умру, то сорочку мою вишивану і скрипку віддати Максимові…
Максим не вміє грати на скрипці, але оті дідові скарби є для нього дорожчими від золота і коштовного каміння. Як і сорочка-вишиванка на нареченій: її вишивала бабуся для заручин Роксоланиної матері, а потім і онука вирішила іти в ній під вінець. Навіть не так: не вирішила, а завжди знала, що у день свого весілля хоче бути саме в бабусиній сорочці.
Вони одружувалися у 2009 році. Тоді, коли більшість дівчат мріяли про розкішні білі сукні хоч би від місцевих кутюр’є. Але Роксолану з Максимом у їхніх особливих народних строях хотів бачити чи не весь Тернопіль. І побачив, адже їхнє фото з такого справді незвичайного весілля було надруковане в регіональному журналі.
Оце й усе, про що ти збиралася написати? – запитаєте ви. Та де ж там! Просто я навіть не підозрювала, що торкнуся таких цікавих історій із життя їхньої родини. А на зустріч ішла тільки для того, щоб розповісти про неймовірне захоплення Роксолани Прокопів, яка добре знана в українській громаді Чикаго як колекціонер давнього українського одягу. І я, звичайно, розкажу про це. Але не тільки. Тому що доля подарувала мені таке чудове спілкування, такий глибокий світ духовних скарбів, таке тепло родинного вогнища, що про кращу передріздвяну зустріч годі було і мріяти. І найперше, що мене приємно вразило у моїх співрозмовниках (а ними одразу стали двоє – і Роксолана, з якою я домовлялася про зустріч, і Максим – її друге крило, без якого у житті – ніяк!) – це ті погляди, які вони й досі, хоч одружені вже п’ятнадцять літ, уміють дарувати один одному; це ті дотики ніжними словами, які кожен будень перетворюють на маленьке свято життя; це відчуття того, як люди можуть доповнювати одне одного і ставати єдиним цілим, ставати тим світом, у якому вони й самі хочуть жити, і який хочуть передати у спадок своїм дітям, – світом чистоти, любові і приналежності до славного роду українського.
Їхня доля склалася значно краще, ніж доля літературних Мавки і Лукаша у «Лісовій пісні», бо Роксолана з Максимом пишуть свою пісню життя – красиву і світлу. Починаючи від того, що проживали в одному славному місті Тернопіль, але познайомилися у санаторії, куди взяли путівки на відпочинок їхні батьки. Однак там – нічого, як кажуть, особистого, ніяких зітхань і обіцянок. А десь через два роки він побачив Роксолану на автобусній зупинці і, хоч їхав у протилежному напрямку, розвернув свою автівку, запропонувавши дівчині підвезти її. Скажете: випадковість? Може. Якщо не враховувати того, що ми ходимо ногами по землі, а Бог вершить наші долі на небі. І це дуже важливо: вчасно розвернути свою автівку… Щоб далі поїхати разом… З любов’ю… Через життя і до життя.
Їхні зустрічі були щирими і красивими. А до самого факту одруження підштовхнуло те, що Максим виграв «зелену карту»: звісно ж, одразу вирішили виїжджати до Америки удвох. Отоді і відбулося уже згадане вище весілля, перед яким вона вишивала для шлюбу рушник (а як же інакше?!), за тиждень до заручин вишила коханому сорочку (а мама, професійна кравчиня, в ніч перед заручинами пошила її). Весілля, на яке і наречений, і наречена одягнули успадковані вишиванки. Чомусь були переконані, що саме такий одяг і саме в такий день – це дуже важливо, дуже правильно і правдиво. Як і те, що їхнє весільне свято відбувалося тільки у колі двох родин, тих найближчих людей, які передали їм найважливіші життєві цінності – віру в Бога, любов до отчої землі, родовідну пам’ять.
– Мене завжди оточували народні звичаї і традиції, родинні обереги, – розповідає Роксолана. – І досі живе у душі теплим спомином бабусина хата, що у мальовничій Липі на Івано-Франківщині, звідки родом мама: на краю села, за яким – річка, ліс, гори, полонини; а в оселі – завжди чистий обрус на столі, вишиті рушники на образах… Потім вони були і в нашому тернопільському домі. А чого варте захоплення мого тата (на жаль, уже покійного), який любив досліджувати родинне дерево і мав записи про історію кількох поколінь наших дідів-прадідів… Знаєте, коли ти живеш серед цього, то не особливо акцентуєш увагу, як на чомусь надто важливому. Тому що це – твій природній світ. Та коли опиняєшся далеко від нього, то розумієш, що саме є безцінним надбанням твого життя.
Говорили про це завжди і в родині Максима, ревно зберігаючи кожну життєву історію родоводу. До прикладу, завжди із гумором згадували, як його дід Петро не поїхав у молодості до Америки через… штани. Так-так, саме через штани. То було у 40-х роках уже минулого століття, коли українці не з добра вирушали шукати кращої долі за океан. Але десь роздобув Максимів прадід добротні штани, тай каже жартома двом своїм неодруженим синам: на кого підійдуть – лишається дома, на кого ні – їде до Канади. Підійшли на Петра. А Микола поїхав. Через багато років потому Максим з Роксоланою гостюватимуть у дядька в Торонто, пощастить побувати навіть на його 100-літньому ювілеї. І донині пам’ятають, як він казав, задивившись у життєву даль, але звертаючись до своїх гостей: «Життя потрібно ЖИТИ…»
– Коли такі слова каже тобі столітня людина, – повторює своєрідний дядьків заповіт Роксолана, – то до них, погодьтеся, варто не просто прислухатися. В житті і справді потрібно ЖИТИ. Навіть, якщо доводиться іти через сумніви, через роздуми і сум’яття…
І в них без цього не обійшлося. І їм не все так просто вдавалося. Хоч, здавалось би, які проблеми: в руках – виграшний квиток, на горизонті – країна мрій, до якої чимало хто хотів потрапити… Все це так. Але і вдома вже були якісь надбання, були вже якісь статки. Максим працював програмістом в одному із офісів, а в позаробочий час, у вихідні почав серйозно займатися фотосправою: люди, події, свята, історії, долі, обличчя, погляди, характери – умів розгледіти їх під особливим кутом і передати у своїх фотороботах, а тому замовлень не бракувало. Тепер же треба було все залишати і їхати насправді у невідомість. Треба було щось невидиме і важливе ніби обрубати. Наважилися.
2010 рік. Прилетіли в Рочестер, де їх зустріла далека родичка. І, якщо чесно, згадують той час майже, як страшний сон. Чужа оселя. Чужі люди навколо. Нікого і нічого не знають. Суєта… Важка робота… Втома… Для радості місця не залишалося… Життя якось ніби проходило повз… Максим прибирав уночі магазини, чистив машиною сніг, який за ногами носили покупці, а друзі писали з України: нам тебе не вистачає, до того ж – тільки ти робив із наших зустрічей та свят найкращі фото… А Роксолані здавалося, що отой холод і сльота за вікном проникають в саму душу, витісняючи з неї світло і тепло. Коли ж дізналася, що вагітна, сказала: я не хочу, щоб наша дитина народжувалася в такому світі…
– І я донині вдячна Максимові за те, що він тоді зрозумів мене і що ми поїхали додому, – каже. – На відстані я трохи інакше все оцінила, багато що переосмислила. А ще побачила, що чоловікові непросто уже вдома починати все заново. Так минуло кілька місяців – у роздумах, у невизначеності, у сумнівах…
– І я донині вдячний Роксолані, за те, що вона тоді зрозуміла мене і ми повернулися до Америки, – повторює Максим слова, раніше сказані дружиною, – дуже важливі слова про розуміння, які здатні надзвичайно міцно цементувати стосунки у сім’ї. А ще додає, що виношував мрію, аби і в Америці займатися фотосправою. Навіть, якщо спочатку доведеться робити якусь рутинну, далеку від творчості роботу.
За порадою дядька з Канади, цього разу поїхали до великого міста – до Чикаго. Скористалися і ще однією мудрою його порадою: ходіть до українських церков; там, де збираються українці, – там завжди є маленька часточка України, там нові знайомства, там підтримка, там обмін інформацією…
Так і сталося, коли вони пішли до церкви святого Йосифа Обручника на Камберланді. Молоді хлопці, з якими познайомились, підказали Максимові роботу на заводі. А вільний час і вихідні, можете не сумніватися, він присвячував фотосправі. Ходив на фестивалі, на різноманітні творчі зустрічі в українських громадах, закидав фото в соцмережі. Люди бачили, оцінювали майстерність знімків, почали запрошувати на особисті свята. І коли на заводі сталося скорочення з виплатою упродовж року грошової компенсації, Максим сповна віддавав і час, і кошти улюбленій справі, зареєструвавши згодом компанію «MaxProStudio». І справді із любов’ю розповідає про те, чим займається. Наприклад, про весілля. Каже, що надзвичайно цікаво робити фотозйомку весіль у індусів: там торжества тривають три дні; там мусиш заздалегідь хоч трошки знати щось про обрядовість, мусиш постійно бути на зв’язку з батьками наречених, які підказують найголовніші моменти свята і пояснюють, що вони означають; а фотографії з барвистим одягом, з ритуальними аксесуарами, з багатством традицій схожі на красиві картинки. Каже, що найлегше робити фотозйомку весіль в американців: вони невибагливі, обрядовості не так і багато, їм подобається усе, їм важливо зафіксувати якнайбільше моментів весільного свята, якнайбільше гостей і просто цікавих ситуацій, до яких можна потім повертатися, гортаючи альбом. Каже, що найскладніше робити фотозйомку весіль в… українців: свято триває один день; маса традицій, час злітає шалено швидко і скрізь треба встигнути – й на обряди в домівках наречених, і на шлюб до церкви, і на фотосесію в мальовничі місця, і до ресторану… І все має виглядати належно, і все має бути зроблене перфектно, бо для українців дуже важливо, «а що люди скажуть?»
Ні-ні, ви не подумайте, Максим зовсім не критикує своїх земляків, а розповідає про це з особливою теплотою, адже надзвичайно цінує, коли люди, опинившись далеко від дому, хочуть, щоб і тут їхнє свято виглядало «як удома».
Його робота, неважко здогадатися, займає в основному вихідні та святкові дні, що є, напевно, єдиним, чим вона Максима не влаштовує. Бо це якраз той час, який він максимально хотів би проводити у колі своєї неймовірно красивої сім’ї. Там, де його розуміють, як ніде і ніхто. Там, де вони, серед всього іншого, зберігають особливий скарб – тисячі фотографій навіть про найбуденніші миттєвості життя, які, проминувши, уже стають історією. Там, де справжньою берегинею родинного вогнища є Роксолана.
Ти, здається, хотіла розповісти саме про неї, про світ її захоплень? – справедливо нагадаєте мені. Та я й не забула. А ви, сподіваюся, не забули, як ще на початку цієї розповіді я назвала їх єдиним цілим, отож говорити про Роксолану без Максима і про Максима без Роксолани було би щонайменше неправильно. Тому що це та сім’я, яка летить у житті на двох крилах. Тому що без підтримки одне одного вони, напевно, не зуміли би жити так красиво, не зуміли би наповнювати і свій світ, і світ своїх дітей особливим змістом, особливим родинним теплом.
Та все ж, нумо далі і справді про неї. Про Мавку-Роксолану, яка має надзвичайно чутливу творчу душу. Хоча по закінченню школи дівчина вирішила обрати доволі прозаїчну професію і навчалася на юридичному факультеті Тернопільського економічного університету. Любила історію. Успішно захистила дипломну роботу, розробляючи тему правничих засад у часи реєстрового козацтва. Але юристом так і не встигла попрацювати, оскільки якраз тоді підоспів виїзд до Америки. Отой перший, про який залишилися не вельми хороші спогади.
Хоча і там були світлі промінчики – спілкування з деякими людьми, які демонстрували душевну щедрість і тонку благородність стосунків. Наприклад, американка Леслі, у якої Роксолана прибирала будинок: вона запросила молоде подружжя до себе на День Подяки, оскільки знала, що Роксолана з Максимом нікого в Рочестері не мають, а в день такого традиційного американського родинного свята негоже бути поза сімейним колом, навіть, якщо це коло – не твоя кровна рідня. А там і мама Леслі нагодилася до розмови: розкажіть, як в Україні святкують Різдво? Роксолана полинула думками до бабусиної хати, до матусиних передсвяткових турбот і описала все так, що поважного віку американка зацікавлено вирішила: 6 січня будемо ваше Різдво святкувати у мене! Поїхали до магазину, закупили продукти. І Роксолана частувала американців традиційними українськими різдвяними стравами у мальовничому будиночку на їхній родинній фермі.
То був незабутній вечір! А приклад Леслі та її батьків показав, що смуток із душі треба витісняти чистотою помислів, світлом стосунків, наповнювати родинним теплом, яке допоможе у найскладніших перипетіях життя.
Коли вони вдруге приїхали до Америки, до Чикаго, через два місяці народилася Саміра.
– Ми наче знову починали все заново, – пригадує Роксолана. – Ніколи не забуду: прийшли з дитинкою до помешкання-ренту, мали дві пеленочки і дві кофтиночки, які дали у лікарні, поклали її на ліжечко, яке віддала нам знайома, стоїмо і… плачемо. Але не тому, що не знаємо, як далі бути, а від щастя: ми – батьки; в оцих ось маленьких оченятах, які з ліжечка дивляться на нас, – цілий світ! Той світ, який ми маємо відкрити, показати донечці в особливому світлі. Тому що із прикладу своїх родин ми знали: дитина сприймає усе через призму батьків; тому такими важливими є сімейні традиції, сімейні свята, спільна праця, спільний відпочинок. Гори, море, лижі – те, що у нас дитина-грудничок, абсолютно не ставало перепоною у наповненні життя позитивними емоціями. Зрештою, саме завдяки народженню дитини ми зрозуміли, що почали ЖИТИ – у новому вимірі, з новими відчуттями. І так було у нас тричі, адже Господь благословив нас трьома донечками: Самірі зараз тринадцять, Юстині – сім, Меланії – три.
Кожен у цій сім’ї – особистість зі своїм характером, зі своїми звичками, але їхні п’ятеро маленьких «я» складають одне велике «МИ», з якого так само кожен черпає любов, у якому відчуває захист і підтримку. І родинну єдність. У них все виглядає приблизно так: не просто прикрасити ялинку до Різдва, а прожити період очікування свята з відчуттям особливої радості, з вивченням колядок і віншувань; не просто на Святвечір накрити стіл обрядовими стравами, а пояснити дітям сенс тієї обрядовості, розказати Різдвяну історію – феєричну і неймовірно важливу для життя кожного християнина історію народження Божого Сина. Вони слухають, затамувавши подих. В очах – цікавість. І хвилювання. Здається, що аж чути, як у святвечірній тиші б’ються під красивими родинними вишиванками їхні маленькі серденька.
До народного одягу у дівчаток особливе ставлення. Як до невід’ємної частини їхнього життя. Інакше й бути не могло, якщо вони і народжувалися, і зростають в оточенні речей, через які до них промовляє Україна, які засвідчують її незрівнянну красу і багату історію. Якщо цим просто-таки живе їхня матуся.
Ще у шкільні роки мама навчила її вишивати. Тоді ж Роксолана захопилася бісероплетінням. Любила розглядати візерунки на вишиваних рушниках, що ними були заквітчані ікони. Любила сорочки-вишиванки. З особливими трепетом брала до рук і одягала на себе ті, що дихали старовиною. Відчувала: вони – наче оберіг від лиха, у них – невидимий код нашої нації, який несе у собі таїну минулого. Коли виїжджала до Америки, прихопила з собою кілька. І потім, коли їздила в Україну, щоразу привозила щось до свого американського дому. То сорочку, то топірець гуцульський, то посилкою відправила стародавні коци з бабиної хати і величезний кошіль, з яким бабуся з дідусем ходили до лісу по гриби і по ягоди. А одного разу на кордоні, коли її валізу пропускали через контроль, митник здивовано запитав, показуючи на екран: це що – праска? Ствердно кивнула головою: так, ще й не проста, а на вугіллі… Здивування подвоїлось: навіщо вона вам в Америці? Ну, як тут поясниш, що це – шматочок родинної історії, подих бабусиної оселі. Що кожна така річ – то незрима ниточка родоводу, яку вона хоче втримати і тут, вдалечі від рідної землі, ще й дітям своїм передати. Тому в їхній американській оселі тільки стіни американські, а дух панує український, бо дух цей надто важливий для кожного із родини Прокопівих. У своєму міні-музеї вони мають навіть дерев’яне корито (наймолодша, Меланія, після народження кілька разів у ньому купана). Мають веретено. Мають оригінальну скриню (поки що одну, але з часом хочуть роздобути ще дві, аби всім трьом донечкам придане до заміжжя готувати. Можливо, сам Максим за виготовлення скринь і візьметься – он який чудовий обідній стіл і лавки до стола вдалося йому зробити). Знайшлося місце в їхній хаті і для невеликого ткацького верстата. «Це – мій майбутній крок в опануванні народних ремесел», – каже Роксолана. Напевно, прийде час, коли й ляльки-мотанки знову почне робити – має кілька, виготовлених у минулому. І ділиться ще однією мрією: от би знайти майстра, щоб ось тут – показує на куток у кімнаті – справжню українську піч змурував! Таку, як була у бабиній хаті…
Роксолана дуже часто згадує ту хату. Бабусі вже давно нема, то вона й попросила двоюрідного брата, який робив там для себе реконструкцію оселі: нічого не викидай із тих старожитностей; і бамбетель, і мисники, і всяке інше домашнє начиння склади десь акуратненько в сарайчику, нехай на мене чекає… Каже: напевно, якби я залишилася жити в Україні, то створила би якийсь етномузей. Каже: загострене відчуття розлуки з домом підштовхнуло мене тут робити те, що я роблю. Творити маленьку Україну і в своєму домі, і довкола себе. Каже: я щаслива, що знаходжу у своєму захопленні однодумців. Особливо, коли почалася вся ця історія з колекцією давнього одягу з усіх регіонів України.
Хоч насправді почалася вона із того, що Роксолана згадала своє колишнє захоплення – виготовлення прикрас із бісеру. Спочатку почала робити їх для себе. Потім виставила кілька зразків на фейсбук. Надходили замовлення – відправляла прикраси і в Україну, і в Польщу, і в Канаду, і декому в Чикаго. Багато віддавала на благодійність – її намиста продавали з аукціонів для збору коштів на допомогу українським захисникам. Почала давати майстер-класи для дівчат, які проявили інтерес до виготовлення намист. Показувала, як це робиться, з яких матеріалів, а заодно розповідала про історію, про традиційність, про те, де їх носили, хто, чому, на яких подіях, з яким одягом, коли і до чого пасували мониста, силянки, згарди чи гердани.
Молоді дівчата надзвичайно захопилися цією роботою, новими знаннями, новими вміннями, особливим духовним наближенням до історії і традицій нашого народу. Якось кажуть: так хочеться ще і ще збиратися; може би то проводити майстер-класи з української випічки… Чи з шиття… Чи з вишивання… А, може би, етнофотосесії проводити…
Після цих слів Роксолану вже було не зупинити: одразу уявила юних американських україночок у зворушливо красивому народному вбранні – й аж дух перехопило. Базовий одяг у її особистій колекції уже був – і привезений з України, і куплений через інтернет. Цікавилася речами з нахилом до давнини, цікавилася елементами вбрання із різних етнорегіонів. Бачила красу у відтворенні всього давнього. Гадала: робить це просто для себе, а воно і ще для когось виявилося цікавим.
Почала готувати першу фотосесію. І не просто для красивих фото, а з благодійним підтекстом, адже в Україні уже тривала війна. Виставила у фейсбуку пост: запрошуємо дівчат на фотозйомку у народному вбранні; приблизно година роботи з кожною; кілька десятків фотознімків; вартість – 200 доларів; мета – збір коштів на допомогу Україні. Ідею підтримали 17 дівчат.
Роксолана передивилася вдома тоді ще не надто велику колекцію: сорочок вистачить (до того ж, дехто мав свої), і намист є достатньо, а от спідниць, чи плахт, чи хоч би запасок не вистачає. Проблема? Не зовсім. Згадала науку своєї матусі-кравчині і почала самотужки шити, як вона каже, низи. І головні убори почала виготовляти: давні придбати було складно, та й вигляду належного вони не мали – час над ними виявився найбільш невблаганним. З деякими елементами одягу підсобила Тетяна Мельничук – також неабияка поціновувачка і колекціонер народних строїв. А Роксолана тим часом опановувала ще одну професію – фотографа та відеооператора, бо чудово розуміла, що її чоловік через свою зайнятість справді не зможе знаходити час для проведення зйомок. Зате він виявився хорошим вчителем: підказував і навчав, що, де, як, коли, аби знімки були якнайкращими. Тренувалася на… своїх дітях. Отож до початку нового періоду у її творчому житті була так чи інакше задіяна вся сім’я.
А дівчата, попередньо приміряючи костюми, з нетерпінням чекали зйомок, бо також відчували, що майбутні фото – це буде щось особливе. Коли вони заходили у примірочну в джинсах і майках, а виходили у народному строї, то не стримували біля дзеркала своїх емоцій: «Як гарно!» Аж не впізнавали себе.
– Я бачила, що оте вбрання навіть змінювало до певної міри їхню свідомість, що вони наповнювалися гордістю, відчували якийсь особливий гонір за те, що вони є українками, – пригадує Роксолана Прокопів.
Ті фото справді були неймовірними. Виставлені у фейсбуку і на її сторінці, і на сторінках дівчат, вони здобули масу захопливих відгуків. А Роксолана почала отримувати пропозиції на інші фотосесії: їх замовляли і мами для своїх донечок, і мами разом з донечками, і наречені перед одруженням, і просто подружки-україночки, які хотіли бачити себе у такому незрівнянно красивому і одухотвореному одязі. Для проведення фотосесій Роксолана ще й місця особливі підбирала: то у полі, то в лісі, то на березі мальовничого озера – словом там, де відчувається особлива спорідненість із землею, де, здається, з тобою і справді розмовляє природа, де ти бачиш її красу і ніби чуєш її подих…
До того часу Роксолана ще не акцентувала увагу тому, аби костюми, які вже має, прив’язувати до певного регіону України. А тоді задумалась: чом би не пропонувати замовникам одяг тієї етнічної території, з якої вони приїхали або ж де розташоване їхнє родовідне коріння. І взагалі, чому б не об’єднати Україну тут, у Чикаго, силою і красою народного строю, притаманного кожній із областей?! Це була смілива ідея. І вона за неї взялася. Штудіювала книги та інтернет-видання, підписалася в соцмережах на багатьох народних майстрів, на колекціонерів. Деякі речі замовляла і купляла. Оскільки ж автентика коштує надзвичайно дорого, то знову засіла за швейну машинку сама, працюючи над стилізацією одягу, аби доводити його до максимальної схожості з давніми традиційними костюмами, характерними для того чи іншого регіону.
І тепер вона має їх – народні строї усіх областей. Разом із Кримом, який так нахабно окупував наш північний сусід-ворог, разом зі східними областями, які той же ворог хоче стерти з лиця землі. У кожному комплекті є щось автентичне. Сама ж Роксолана може годинами розповідати вам про плахти, дерги і запаски, про крайки, кептарі, сердаки, камізельки, жупани і свити, про постоли і чоботи, про хустки, очіпки, намітки і чільця, про брилі, капелюхи, клепані, крисані і мазниці, про те, чим відрізняється борщівська вишиванка від покутської, а в чому на свята і в будень ходили гуцули, подоляни чи мешканці Слобожанщини.
Хоч би частково торкнутися цих справді безцінних народних скарбів мали нагоду і українці Чикаго: на фестивалях у наших громадах уже кілька разів відбулися покази давнього українського одягу (поки що тільки жіночого, хоча деякі варіанти чоловічого вбрання у неї є також) із колекції Роксолани Прокопів. Їх демонстрували вихованки модельної школи «StarKids», яку організувала в Чикаго Катерина Грод, а також дівчата, які брали участь в отій найпершій етнофотосесії Роксолани. Їхнє дефіле на сцені, на фоні карти України – великої, величної, красивої і, головне, єдиної, справді зворушували серця тих, хто усе це бачив.
Але на цьому мисткиня не зупинилася. Хоча покази і викликали величезний фурор, однак Роксолана розуміла: глядач подивиться один раз, другий, а за третім разом скаже, що я вже це бачив… І вона задумалася над втіленням на сцені оригінальних народознавчих композицій. Знайшла підтримку від своїх подруг Тетяни Диньки, Любові Лукашевич, Тетяни Дармограй, Лілії Семко, Мар’яни Гладій, від багатьох інших творчих людей української діаспори Чикаго, і разом їм вдалося зробити уже кілька сценічних проектів. Як, наприклад, «Кохайтеся, чорнобриві…» – історію зростання дівчинки, як символу становлення цілого народу, майстерно показану на основі поезій Тараса Шевченка. Або ж композицію «У гаю», яка стала однією із родзинок на «UKETOBER FEST» – у зворушливо красивих костюмах вихованці школи танцю «Вишиванка» уміло передали, як між молодими людьми зароджується гарне і світле почуття кохання, як дівчата для своїх суджених сорочки вишивають, як готові чекати їх із далеких доріг, бо лиха доля часто людей розлучає. На фестивалі у Річмонді під відому народну пісню «Несе Галя воду» був показаний обряд збирання нареченої до шлюбу. А ще в чудових костюмах із колекції Роксолани Прокопів вокалісти студії «Елегія» разом з учасниками школи танцю «Вишиванка» на творчому звіті школи продемонстрували хвилюючу композицію «Ми з України!» Знову ж таки, в неймовірно красивому народному одязі, зібраному і створеному руками майстрині, вихованці вокальної студії «Оберіг» на минулорічному різдвяному концерті заслуженої артистки України Оксани Мухи разом зі знаменитою гостею повели за собою глядачів у феєричний світ колядок і щедрівок.
За згаданими сценічними роботами криється і свого роду режисерський талант Роксолани Прокопів. Кожна ідея – обдумана. Кожний сюжет вистражданий внутрішніми переживаннями. Як вони народжуються – навіть важко сказати. Приміром, запропонував Михайло Бойчук із парафії святого Йосифа Обручника, щоб до його благодійного творчого вечора долучилася і Роксолана зі своєю колекцією, а вона… відмовилася, бо не бачила, як це зробити, щоб було і красиво, і вражаюче. Але… Їхала у автівці. Слухала музику – гурт «YAGODY» («ЯгОди»), який працює у напрямку етно-драми, популяризує українську пісню, використовуючи екзотичні мотиви у її подачі. Тому і звучать ті пісні, наче відгомін минувшини, наче стогін, плач і радість рідної землі. Роксолана слухала їх, поверталася думками до рідного українського дому, ніби чула голоси і своєї матері, і матері Максима, які за роботою люблять співати, ніби схилялася над колисочками своїх дітей, яким вимолює у Бога щасливу долю… Так і народилася чергова ідея трансформованої на сцену часточки життя: ось дівчата пишуть листи своїм коханими; ось хлопці читають їх; а далі – зустріч закоханих, така бажана, така очікувана… За творчим задумом – про минувшину йдеться, та які чіткі, які гострі паралелі з днем нинішнім відчуваються! Знову хлопці у війську. Знову дівчата чекають. І ворог той самий. І цілі у нього ті ж, що і завжди: знищити Україну, знищити її територію, мову, культуру… Все повторилося… Поможи нам, Боже, вистояти…
– Я щаслива тим, що я роблю. Я безмежно рада, що до своїх проектів мені вдається залучати дітей, молодь, і що вони стають для них важливими, – говорить Роксолана Прокопів. – Я щаслива, що дівчата і хлопці після наших зйомок і міні-вистав починають глибше розуміти нашу історію, розуміти сенс історичної пам’яті, усвідомлювати значення і ціну нашої культурної спадщини. Вони телефонують до своїх родин в Україну і просять передати їм щось із народного одягу чи щось із давніх домашніх предметів, якими колись користувалися у побуті. Тому що ця естетика минулого у кожній сучасній оселі – то є наше коріння, то є наше багатство. Я тішуся, що наші донечки (поки що дві старші) охоче відвідують школу українознавства і школу народного танцю «Вишиванка», що чекають поїздок до України (Саміра і Юстина уже були кілька разів, у трирічної Меланії такі поїздки ще попереду), пам’ятаючи про вареники, про смачні пиріжки з вишнями, якими їх завжди частують обидві бабусі, про домашній хліб із печі. Й оця скриня у нашій хаті, оцей різдвяний павук із соломи, який я навчилася робити, оці вишиванки – все це наша пожива, наш духовний скарб. Це – код, який не зламати і не знищити…
… Я виходила з їхньої оселі із дивним відчуттям того, що за кілька годин нашої розмови стала… багатшою. Теплим спілкуванням, прикладом пошанівку до роду свого українського, до рідної землі, її звичаїв, традицій і обрядовості, які прийшли до нас через віки і ми повинні передавати їх далі. На небі одна за одною засвічувалися дрібненькі зірочки. Залишалося ще кілька днів до того, коли спалахне серед них особлива Зоря, сповіщаючи про народження Божого Сина. Я дуже чекаю її. З великою вірою і з молитвою, щоб зійшла ця Зоря і благословила миром нашу рідну Україну. А ще чекаю на феєричне «Століття Різдва» – нову театралізовану постановку, яку принесе в подарунок українцям Чикаго Роксолана Прокопів разом зі своїми друзями-однодумцями. Це станеться в аудиторії церкви святого Йосифа Обручника на Камберланді, де вони отримують щире благословення на свої глибоко змістовні творчі задуми. Це станеться в один із різдвяних днів, коли вони в оригінальний спосіб розкажуть історію святкування українського Різдва впродовж останнього століття. І поділяться любов’ю. Тільки любов’ю. Бо кожна людина віддає іншим те, чим багата її душа.
Фото з особистого архіву сім’ї Прокопівих.