Олег Ущенко: Коли наше кіно очиститься від постколоніального вантажу, воно буквально вибухне цікавими фільмами

Кінорежисер, журналіст, письменник, волонтер Олег Ущенко поділився історіями біженців, розповів про ситуацію в кіногалузі та запевнив, що у нас достатньо добрих сценаріїв, але ще паралельно треба створити сотні документалок, від одноденок до фундаментальних робіт, які би формували мейнстрім для суспільної думки у світі.

– Олеже, ви активно займаєтеся волонтерською діяльністю. Часто публікуєте історії людей, які евакуюються із зони бойових дій, із зони окупації. Це, фактично, готові різножанрові сценарії. Ви завжди ладнаєте з біженцями?

– Снайперське питання! Іноді мені натякають, що мої історії у фейсбуці вигадані. Розумію цих людей, бо за день такого наслухаєшся, що самому не віриться. У перший день повномасштабного вторгнення зателефонував товариш з Харкова, чи можу знайти для його родини житло? Я відповів, що спробую, і чую у телефоні: ми виїжджаємо зі Львова. За півтори години, поки вони їхали, пощастило відшукати житло. Увечері наступного ж дня зателефонував товариш цього товариша з таким же проханням. Знову знайшов житло. А далі пішли дзвінки, яко до професійного рієлтора. Жартую. До речі, про це «рієлторство» чим не готовий сценарій? 

З місць бойових зіткнень приїжджають люди з пропаленими нервами. Україна після відновлення незалежності не займалася своєю пропагандою. Пропаганда московії активно та безкарно засир*ла мізки цих людей дрантям про старшого брата, спільну історію, братські народи. Потім московити увірвалися в їхні оселі і смачно плюнули їм у душі ракетами та танками. 

Особливо болючою є зрада родичів. Наприклад, біженка розповідала, як з її особняка винесли побутову техніку, познімали телевізори зі стін, викорчували унітаз, навіть подушки з ковдрами та фіранки забрали, вигребли кухонне начиння. Вона скаржиться рідній сестрі з підмосков’я, а та каже: «Валюха, шо ти мнє врьош? Тєбя запугалі бандеровци і боішся прізнаться, что ета здєлалі азовци?» 

З часом викристалізувалася ідея створити серію фільмів про біженців. Перший фільм з цієї серії, який називається «Війна тітки Світлани», вже готовий.

– Чи можете сформулювати збірний образ нашого суспільства?

– Поза всі воєнні травми, які ми переживаємо, попри те, що оживають «консерви» з колишніх, а вони дуже великі майстри інтриг, до нашої ідентичності додалося більше міцного. Ми боремося і перемагаємо. Наша проблема в іншому – бракує авторитетів і цим часто користають вороги, щоби скорегувати у непродуктивні напрямки. Українське суспільство зараз перебуває під найпотужнішим пропагандистським пресом. У його зранене тіло впорскують отруту не лише ззовні, але і зсередини. Мільйони аккаунтів розповідають, як уникнути мобілізації: чого ви маєте йти на війну, якщо там не служать всі поліцейські, працівники воєнкоматів, істеблішмент сидить по ресторанах, а їхні діти за кордоном(?), син Нетаньягу на фронті, сини того міністра на фронті, син і донька того на фронті, а діти українських можновладців в Америці чи в Європі! Під час Другої світової війни в Англії провокатори розповідали, що уряд вже втік літаками і все пропало. Але там навіть їхня майбутня королева перебувала у діючій армії. Постколоніальний істеблішмент в Україні – це не англійська коренева еліта. Оскільки у нас не було люстрації, то досі у нашому істеблішменті критична більшість – ті, кому 30 років тому дали наказ одягнути вишиванки і красти, нищити, бикувати, тільки, щоби не розвивалася держава. Їх вже цілі династії. Вони розглядають Україну, як пасовисько. Вони ніколи не відчували себе патріотами і не підуть воювати. А багато українців, не розібравшись, орієнтуються на них. 

У мене воює четверо племінників, щовечора, коли від когось з них немає бодай слова у месенджері, починає пухнути голова. Хлопці чітко визначилися, чому вони на передовій. У перші місяці війни треба було відіслати їм на передову теплий одяг, харчування, а заробітки впали майже до нуля. Але ми вистояли! Суспільство легко зациклити на якомусь дегенераті з воєкомату, який нагріб грошей на ухилянтах і втік за кордон. Бо держава не оголошує таких у розшук, не вимагає екстрадиції їх і коштів. Коли воєнкоми-втікачі постануть перед судом, вони більше не будуть суспільними орієнтирами. 

Люди не усвідомлюють, що зроблять з їхніми дружинами і мамами вороги, якщо ввірвуться. Згадайте зґвалтованих дітей Бучі, згадайте 11 тисяч викрадених до московії дітей. Подейкують, що спостерігається пожвавлення торгівлі дитячими органами на чорному ринку Близького Сходу і дай Бог, щоби то були лише плітки, бо 2 тисячі з викрадених українських дітей буквально розчинилися у республіках московитського закавказзя. 

– Яке кіно, на вашу думку, зараз потрібне?

– Нам би здалася кінопродукція для внутрішньої аудиторії і для зовнішньої. Фільми для внутрішньої, простими словами, мали би допомагати людям не зійти з розуму, правильно зорієнтувати на перемогу. Для зовнішньої аудиторії вистачило би 2-3 добрих фільми, які би у цікавій і доступній формі розповіли, що у нас відбувається і заради чого. Паралельно мають бути сотні документалок, від одноденок до фундаментальних робіт, які би створювали мейнстрім для суспільної думки у світі. Он Ізраїль через півтора місяця після початку війни вже зробив фільм навіть для ООН.

– Яких принципів треба дотримуватись, знімаючи фільми про війну, аби не сталось так, як зі стрічкою «Юрік», яку видалили з доступу через обурення очевидців подій, про які йдеться в цьому кіно?

– До тих пір, поки в українському кіно чи на телебаченні домінуватиме постколоніальна еліта, «заслуга» якої перед Україною у тому, що вони обслуговували інформаційний простір московитів, знімали повнометражні фільми, телефільми та серіали для тамтешнього кіно й телебачення та транслювали на нібито українських телеканалах московитські фільми та передачі, то кращого смішно чекати. Вони весь час будуть видавати щось латентно антиукраїнське, бо їхні господарі нікуди не поділися. І навіть той нещасний фільм, де у традиціях антиукраїнських наративів московської пропаганди показали коломиянку-селюшку, тому підтвердження. У цих людей в загашниках тонни такого сміття. Колись заступник голови СБУ Віктор Ягун розповідав, що у спецслужбах московитів на кожну область України був окремий відділ. Так само окремі відділи курували стратегічні галузі. Зокрема, українське кіно та телебачення курувалося у трьох напрямках: аудиторія, контент, штат. А тепер уявіть, хто проходив такий ретельний добір. 

– Які сценарії зараз потрапляють до вас найчастіше, що вас вразило останнім часом?

– Побільшало сценаріїв про війну. Багато надсилають хлопці і дівчата з фронту. Але трапляються кінокомедії. Є фантастика. Є тексти від біженок, які вже за кордоном. Важкі сюжети про життя на чужій землі, про конфлікти з рідними, про зради, про кохання на боці. Коли наше кіно очиститься від постколоніального вантажу, воно буквально вибухне цікавими фільмами. Я захоплююсь польським кіно, якому практично не потрібні фестивалі. Ні, вони їздять, привозять призи, але найперше вони авторитет для власної аудиторії. Польські кінотеатри б’ються за право показувати хороші польські фільми.

– Цьогорічний бюджет на кінематограф (і загалом про кіногалузь, які перспективи)?

– Всі ті суми, спрямовані на підтримку телеканалів та продакшинів, які через війну втратили співпрацю з московитами. Ці кошти не мають ніякого стосунку до розвитку української кіногалузі чи телебачення. Поки у нас буде домінувати постколоніальне Держкіно та постколоніальні телеканали, інформаційний простір у ще більшій небезпеці, ніж Україна. Бо Україна принаймні знає, де її вороги. А вороги інформаційного простору діють зсередини. Випадок з «Інгульцем» то лише видима і крихітна частина всієї небезпеки.

– Комітет з національної премії України імені Тараса Шевченка оголосив список номінантів та їхніх творів, які претендуватимуть на Шевченківську премію-2024. Серед номінантів у категорії кіномистецтво – фільм «Памфір». Цікава ваша думка про різні українські премії та кінофестивалі.

– Поки у нас не з’являться фільми-шедеври, то логічніше було би Шевченківську премію не давати нікому. «Памфір» – добре авторське та фестивальне кіно, яке отримає ще сотні нагород. Бо то продовження традицій «Тіней забутих предків». Але це не фільм для Шевченківської премії. У нас немає художніх фільмів для такої відзнаки. Наявність Шевченківської премії має підтверджувати розмах популярності та мистецьку цінність нагородженого нею твору. А при чому тут фільми, які тотально попровалювалися у прокаті, навіть якщо вони і сподобалися певній підготовленій аудиторії? Іноді пишуть: «моя родина 5 разів ходила на цей фільм». Ну то сходіть шостий. Але є бокс-офіс, який чітко називає аудиторію, яка проголосувала за цей фільм. У нас мають бути окремі відзнаки та фестивалі для авторських та фестивальних фільмів. Авторські та фестивальні проекти не повинні конкурувати з індустріальними. Бо це психлікарня. На старті кричать, що знімають індустріальний фільм, він провалюється у прокаті, і виправдовуються, що це авторський фільм. А чому він обійшовся державі, якщо жанровий?

– Фестиваль Європейського кіно повернувся до росії під гаслом «Кіно об’єднує». Чи можна якимось чином отямити європейських лібералів від замилування русскою культурою?

– Таке відбувається не лише у лівацькому сегменті Європи. Коли я попросив товариша, який довго мав бізнес у Дубаї, допомогти з пошуком інвестора на мій кінопроект, то почув, що це зараз не можливо, бо там кілька мільйонів московитів і вони маніпулюють місцевими. Через це він винайняв офіс в Ер-Ріяді. Нічого дивного і в поведінці євроліваків, тому немає сенсу когось отямлювати. Дуже багато мистецьких та політичних проектів у світі фінансувалося і фінансується з московії. Значить вони не змогли відшукати інших інвесторів і вирішили повернутися до старих господарів. Коли Англію закидали ракетами та бомбами, у рестораціях багатьох столиць Європи гучно пили шампанське за непереможну німецьку зброю. 

– Над чим ви зараз працюєте? Чи вдається знаходити кошти? Які плани?

– Треба докінчити книжку і документальний фільм про Паславського. Чи багато країн у світі можуть похвалитися, що їх вихідці закінчували найкращий військовий виш у світі, кидали успішну кар’єру в елітних військах Америки і йшли захищати землю своїх предків у чині рядового? Але на моїй особистій передовій сага «Опалені війною» – то серія фільмів про біженців. Зібрано матеріалу приблизно на 40 стрічок. Перший фільм з цієї серії «Війна тітки Світлани» вже готовий. Ми не робили його яко фестивальну цацу, то фільм-боєць, який має розповісти світові правду і його місія буде виконана. Фільм про родину з Маріуполя, яка втратила все – будинки, квартири, автівки, – але почуваються щасливими, бо вони всі живі. Для цього фільм має англомовні та іспаномовні титри. З коштами, як в усіх. Проекти безгонорарні. Дякуючи друзям, закінчив перший фільм. Запросили до Америки показати. Спитався, скільки вони готові витрати по максимуму з проживаннями, харчуваннями, переїздами? Відповіли, що вони небагаті, тому у межах 5 тисяч доларів. Е, кажу, фільм можна показувати без мене, а кошти перекиньте на зйомки у Європі. Так розпочав роботу над другим фільмом з цієї серії. Зрештою, треба нарешті прооперувати на ногу. 

Фото: архів Олега Ущенка.