Перший Український кінофестиваль у Чикаго: показати Україну такою, яка вона є

Українська громада Чикаго – одна з найбільших не тільки у Чикаго, але й, мабуть, у світі, проте досі не мала власного кінофестивалю. Й ось цю прогалину виправлено: перший Український кінофестиваль у Чикаго відбувся. Захід пройшов у залі під Церквою Святого Миколая.

Ідея створити український кінофестиваль виникла досить давно. Свого часу мені пощастило працювати в українському кінематографі – бути художницею-постановницею, співпрацювати з режисерами Іваном Сергієнком, Віктором Політовим, Юрієм Гармашем (який пізніше долучився до журі нашого фестивалю) та з українськими продакшенами в Києві. Згодом з’явилися власні та спільні проекти. Коли я переїхала до Чикаго, було величезне бажання ділитися багатством української культури, з яким я мала щастя бути знайомою в Україні. Говорили про це з українськими та американськими кінематографістами, з’явилося чітке відчуття необхідності створення Української кіновізії в Чикаго. 

Ми почали втілювати ідею цього фестивалю ще у 2019 році. Навесні того року з’явилися перші нотатки про українське кіно, перші публічні розмови про те, що фестиваль має відбутися. Ми довго й наполегливо готували інформаційний простір, намагалися зібрати навколо ідеї людей, яким українське кіно було би справді цікавим. Хотілося підготувати глядача до події, яку ми планували на осінь.

Тоді ж я тісно співпрацювала з українськими кінематографістами та продакшенами, і наші плани активно рухалися вперед. У соцмережах виходили пости про майбутній фестиваль. Але приблизно за місяць до того, як ми мали переходити до організації показів у залі, з’явилася група людей, які раптово оголосили себе «Українським кінофестивалем в Америці» і провели кілька показів українських комерційних фільмів.

Сказати, що я була здивована чи шокована – нічого не сказати. Історія виглядала майже детективною. З одного боку, в діаспорі абсолютно природно мати різні ініціативи – співпрацювати, робити паралельні проекти, шукати партнерства. Але тоді в мене було чітке відчуття, що хтось побачив нашу підготовчу роботу і вирішив використати її для свого швидкого проекту.

Коли я спробувала дізнатися щось більше, то виявилося найцікавіше: організаторами була російська дистрибюторська компанія, яка, схоже, просто вирішила підзаробити на українській темі. Після того про них нічого не чутно. Але саме це у 2019 році певним чином вибило мене з колії – робити свій фестиваль одразу після їхнього псевдопроекту не хотілося.

2020-го почалася пандемія. Згодом – повномасштабна війна. Світ змінився. У той період мені здавалося, що українцям не до кіно: музи замовкли, бо заговорили гармати. Першим і головним обов’язком я відчувала потребу бути на вулиці, брати участь у протестах, пояснювати американцям правду про війну всіма можливими способами. Протести здавалися ефективнішими за будь-які глобальні культурні ініціативи.

Втім, ще до початку війни, під час пандемії, ми все ж змогли провести кілька онлайн-показів – і це стало певним кроком, який передував тому, що сталося вже після 2022 року.

До 2025 року стало зрозуміло, що, окрім вуличних протестів, потрібно робити щось, що має ширше й триваліше звучання. Кіно – саме той голос, який не має кордонів. Це універсальна мова, здатна донести українську правду навіть туди, куди не доходять новини. І саме тоді знову виникло бажання повернутися до проекту українського кінофестивалю.

Ми знову почали переглядати фільми, говорити з українськими режисерами, збирати матеріали. І в той час, коли шукали приміщення, своє вагоме «так» сказав адміністратор катедри святого Миколая отець Павло Дроздяк. Для нас є знаком високої довіри те, що наш фестиваль розпочався саме під дахом Української греко-католицької церкви. Ця церква століттями підтримувала українців у всьому світі і стояла поруч із найважливішими культурними проектами. Саме вона однією з перших заговорила про трагедію Голодомору, саме Церква підтримувала українців світу у найважчі часи. 

Під час підготовки ми знову переглядали стрічки, зібрані ще у 2019 році, й стало очевидно: світ докорінно змінився. Те, про що говорили українці шість років тому, сьогодні звучить зовсім інакше. Настала нова реальність.

Було багато роботи: FilmFreeway, перемовини з режисерами онлайн, пошук матеріалів. Були дні, коли здавалося, що нічого не вийде, і були дні піднесення – коли ми отримували заявки українських митців і бачили, як живе українське кіно. Були моменти, коли, як то кажуть, «мій день зробила стрічка». Так, наприклад, сталося з фільмами Богдана Железняка – молодого українського режисера, випускника інституту Карпенка-Карого, режисера й актора. На фестивалі ми показали три його фільми: «Осіннє галісандо», «Крила» та «Хеппі Енду не буде». У нього значно більше сучасних короткометражних робіт, і в якийсь момент мені здавалося, що можна побудувати весь фестиваль лише на його фільмах – настільки різною та глибокою була їхня палітра: від трагічно-брутального осмислення війни до тонкого ліричного психологізму, де історії про любов перетинаються з крихкістю українського сьогодення на тлі російської агресії.

В Україні триває війна. Це – час важких новин і важких фільмів. І, з одного боку, це природно – українське кіно сьогодні говорить правду про біль, руйнування і втрати. Але водночас дуже не хотілося, щоб глядачі за кордоном побачили Україну лише країною сліз та руйнацій. Ми прагнули показати Україну, яка щодня починає ранок із сили життя: п’є каву, садить квіти, закохується, працює, бореться – попри всі спроби ворога зламати нас.

Документальні стрічки, безумовно, стали основою програми – наш глядач має бачити правду, якою б важкою вона не була. Але поряд із документальним кіно хотілося привнести й дух світла, надії, тієї внутрішньої незламності, з якою українці живуть навіть у найтемніші часи.

Попри тему війни, у програмі були й дві комедії. Це здається неймовірним, але сміх – то також наша зброя і наш спосіб виживати. Одна з комедій – «Евтаназія» режисера Тараса Кушерського. Назва фільму звучить парадоксально у поєднанні з жанром, але саме ця стрічка має потужний соціальний меседж: життя важливіше за соцмережі, важливіше за публічність, важливіше за будь-які тренди. Життя, любов, людяність – це те, що має бути на першому місці. Другою комедією став фільм «Another day» режисера Івана Цюпки – іронія на тему повітряних тривог в Україні. 

Більшість стрічок фестивалю, так чи інакше, торкалися війни, розповідали про біль і реальність сьогодення. І саме після одного з таких важких фільмів – емоційно напруженої, складної картини «Солдатик» режисера Данила Дедкова, яка сьогодні вже стала перлиною сучасного українського кіно, – ми поставили короткометражку «Another day».

Глядачі підходили до мене і дякували. Казали, що відчули полегшення, «ковток повітря», можливість усміхнутися після емоційної напруги. Програма була створена саме з таким задумом: провести глядача шляхом від важкого, від втрат і сліз, до того, що українці все одно іронізують, закохуються, кепкують з повітряних тривог, з атак, і продовжують жити попри все, бо у цьому і є наша сила. У цьому наша незламність!

Фестиваль мав конкурсну програму та потужну документальну секцію. Цього року ми свідомо не розділяли конкурс на окремі категорії – документальні й ігрові фільми змагалися разом. Водночас ми визначили три основні номінації, а також нагороди «Глядацькі симпатії» та «Соціальний погляд». Перше місце фестивалю одноголосно здобув фільм Богдана Железняка «Осіннє глісандо».

Друге місце отримала документальна стрічка «A Letter from Kherson» режисера Олексія Сандакова – фільм про події в Херсоні під час повномасштабного вторгнення. Режисер перебував у місті під час зйомок, і ми переконані, що правда про Україну повинна звучати голосом документалістики. Третє місце посів фільм «Pizza under Fire» британського режисера Адріана Пеннінка – історія команди волонтерів із Великої Британії, які приїхали в Україну під час повномасштабного вторгнення. Вони створили мобільний пункт приготування піци, щоб приносити радість, гарячу їжу та підтримку мешканцям прифронтових міст і містечок. Стрічка є повністю англомовною. Взагалі, однією з важливих цілей нашого фестивалю було забезпечити адаптацію фільмів для американського глядача. Усі роботи мали бути англомовними або мати якісні англійські субтитри. Ми прагнули створити атмосферу затишку й зрозумілості для нашої американської аудиторії.

Фільм Максима Тужиліна «Моє місто М» отримав номінацію «Соціальна позиція» за точність передачі ситуації та правду, яку показує цей фільм. Приз глядацьких симпатій, на моє приємне здивування, отримав фільм Ron Schildknecht «Mother, Protect Us». 

У 2022 році на платформі Backstage мені написав американський режисер Рон Шильдкнехт і запропонував проект ігрового фільму про українську родину, яка виборює незалежність своєї країни, стикаючись із внутрішніми суперечностями всередині самої сім’ї. Для мене цей задум був особливо цікавим, і мені пощастило отримати одну з головних ролей. Зйомки відбулися того ж року. Було й одне маленьке диво. Коли я приїхала на майданчик, роль доньки головної героїні повинна була виконувати українка з діаспори. І вже під час зустрічі з’ясувалося, що вона, Єва Вілд, – пасербиця відомого своєю активністю в українській громаді Чикаго Юрка Сороки. Світ виявився надзвичайно тісним, з неймовірним перетином шляхів.

До речі, незадовго до дня проведення нашого фестивалю ми згадали, що саме Юрій Сорока – голова організації «Помаранчева хвиля» – також має власний досвід у кінематографі. Саме тоді стало очевидним, що в майбутньому наш фестиваль повинен мати окрему секцію української кінодіаспори.

Насамкінець хочу подякувати пані Оксані Чуйко та пані Оленці Гірній за інформаційну підтримку і натхнення, пану Роману Яцківському та кредитівці Selfreliance – за незмінну підтримку, допомогу і присутність. Особлива подяка Анастасії Коваленко за допомогу з друком та підтримку під час фестивалю. Велика подяка музиканту, чудовій людині пану Андрію Чуйку за допомогу із залом. Я дізналася лише у вечір фестивалю, що в нього у цей день був День народження, та попри це він залишався з нами й допомагав до самого кінця. Многая літа, пане
Андрію!

Дякую Юрію Сороці, голові ГО «Помаранчева хвиля», за підтримку та мудрість. Моя безмежна подяка Христині Мусій та Анатолію Муштуку – ведучим нашого фестивалю, душі й слову цього свята. Щиро дякую пані Наталі Пономарьовій за підтримку у «Рідній Школі».

Окрема подяка нашому журі за те, що були з нами, переглядали та відбирали фільми, творили цей проект разом із нами. Незважаючи на складні умови в Україні – вимкнення світла, нестабільний інтернет – ми змогли створити цей фестиваль разом. Із вдячністю хочу назвати цих людей: Дмитро Соболєв – актор і журналіст, засновник найбільшої в Україні інтернет-спільноти KidscastUA, який народився в місті Мирноград на Донбасі, де зараз тривають найзапекліші бої; Юрій Гармаш – український кінооператор і оператор-постановник близько 30 художніх фільмів; член правління Гільдії кінооператорів, Спілки кінематографістів України та Європейської асоціації кінооператорів I.M.A.G.O, співпрацював з Сергієм Параджановим та Іваном Миколайчуком; Тетяна Бабіна – видатна харківська журналістка та громадська діячка; Лілія Потапова – художниця, зоозахисниця, волонтерка.

З американської сторони підтримку та організацію забезпечували Рон Шильдкнехт – режисер, оператор, професор, Пітер Вульф – оператор, письменник, фотограф, Г’ю Шарланд – оператор, фотограф.

Фестиваль відбувся! Мріємо, щоб Ukrainian Film Festival in America став місточком між українським кінематографом, правдою про Україну та громадою Чикаго. Вірю, що зможемо побачитися наступного року. Радію, що прибуток з фестивалю був переданий та зможе послужити нашим захисникам, які боронять Україну.  

Про автора: 

Катерина Ткаченко – режисерка, акторка, художниця, організаторка Ukrainian Film Festival in America.