Ніч музеїв і українські та польські художники у Швейцарії

Якщо в Лозанні пройтися парком (зараз там золоті осінні дерева, жолуді та цікаві, небачені горіхи), то нашому зору відкриється маєток або садиба. Це – вілла, яка належала меценатам, а сьогодні це – музей, який називається Fondation de l’Hermitage. Мармур сусідує там із сучасними ліфтами, картини і старовинні кімнати – з постійними колекціями (у тому числі порцеляни), а також і змінними виставками картин, від класичних до досить сучасних.

Лозаннська фундація Hermitage має давню історію та часто тішить приємними сюрпризами. Ми переносилися то в історію мистецтва Японії, то Провансу, то інших країн… А цього разу – несподівана експозиція під назвою «La Pologne rêvée». З французької це можна перекласти як «Омріяна Польща» або «Польща з мрії». Уявна? Ідеальна? Створена? Адже мистецтво – це творчість. La rêve означає «мрія», а ще – «сон». Сон наяву? Мистецтво, яке ми побачили, підтверджує це. Проте концепція нової виставки набагато ширше, ніж заявлена. Відкривається вона пейзажом пензля Юліана Фалата: на тлі безкрайого зимового моря летить чайка, картина – у синіх, білих, сірих тонах, це простір і свобода.

Цього року Національний музей Варшави передав для виставки у Швейцарії 100 картин, які по праву називаються шедеврами. Період – від 1850-го до 1914-го року, тобто до Першої світової війни.

Уже біля входу Фундація зустрічає нас мольбертами, на яких – мазки фарб. А ще помітно підготовку до Ночі музеїв – зокрема, у величезних осяйних кулях, які схожі й на надувні, і на ліхтарі. В оточенні дерев це має особливо таємничий вигляд.

А що в самому музеї? Кожна зала супроводжується франкомовною інформацією – від історії Польщі та показом її на мапі до розповіді про художників, а також – що цінне – зверненням до світового контексту. Тобто як розвивалося мистецтво в європейському векторі. Які були зарубіжні взаємозв’язки, а ще – яким чином художники зверталися до рідної історії, рідної землі. Розповідається, що польські художники навчалися, стажувалися, працювали в Парижі, Відні, Мюнхені та багатьох інших містах, але прищеплювали отримані знання на рідному ґрунті.

У музеї можна побачити різні картини – від романтизму, реалізму до імпресіонізму, символізму, модернізму… Це різноманіття, яке не втомлює, а привчає вдивлятися в шедеври. Одна із зал так і називається – «Слов’янська магія».

Кого ми знаємо з польських художників? Багато хто згадає Яна Матейко, Станіслава Виспянського. Так, їхні картини тут теж є. Наприклад, полотна та ескізи Яна Матейко на історичні та інші сюжети (як стилізований портрет його дочки із соколом). Вирізняється ескіз про українського пророка «Вернигора», причому твір фігурує саме під цією назвою. Ми знаємо полотно на цю тему, але я вперше бачу цей твір, який надихає динамікою та не згірший, ніж остаточний витвір. Є версія, що Вернигора передбачив багато подій з української та польської історії, які стали знаменитими.

Є й роботи й інших митців, як-от картина, що зображає святу Ядвігу в саркофазі. Виринає українська тематика – наприклад, витвір Юзефа Брандта (Józef Brandt) «Запорозький обоз», де показано наших предків – запорозьких козаків. Ця історична і мальовнича картина дуже виразна. А ще ви можете пригадати й інші шедеври з українськими мотивами з нашої старовини – тільки не завжди знали чи пригадували імені митця.

Але що можна сказати про українців, які творили на території тодішньої Польщі? Які народилися в Україні та писали картини на українські сюжети? Є поети української школи в польській класичній поезії – чи можна казати про українську школу польського живопису? Виставка переконує нас у цьому. Можна нічого не знати про автора, але картини вражають – і ми спрагло кидаємося читати двомовні (польською та французькою) підписи.

Наприклад, картина, де хлопець грає на сопілці, а дівчина його слухає. Сцена – у степу, є й вороний коник. Обоє героїв – в українських строях. Хто художник? – Станіслав Масловський (Stanisław Masłowski). В інформації сказано, що він відвідував багато українських сіл під час численних подорожей, і ці мандри надихнули його на наші сюжети. Побачене – один із прикладів. Цікаво, що цього митця називають реалістом, але на цій виставці є роботи, які можна назвати й романтичними. Це описана картина «Думка Яреми». Хто Ярема? Реальний прототип чи уявний герой? Шевченківський персонаж? Нам лишається здогадуватися. А в підписі пояснюється і наш народний жанр – думка, і яким музичним інструментом є сопілка, й інші нюанси. Також сказано, що сюжет узято, певно, із ХVІ століття. Отже, він історичний. 

Також тут є жанрові картини, які зображають переважно селян і мальовниче село. Окремо хочу відзначити справжній шедевр. Сільський краєвид. На передньому плані – дівчина в яскравому вбранні, у вінку, який нагадує корону (може, це наречена? недарма вона увінчана квіткою, за народним звичаєм), у багряній шалі, молитовно склавши руки стоїть на роздоріжжі перед високим дерев’яним розп’яттям. Воно прикрашене рослинами і квітами – зелом. І поруч ростуть височезні мальви, усе фактично вкрите ними. У вічі впадають саме ці квіти. У назві пояснюється, що це капличка – адже на дорогах ставили такі розп’яття та інші релігійні зображення. Цікаво, що героїня зображена вгорі, а внизу (але це не одразу помітно) проходить юрба молоді – можливо, святково вбрана. Імовірно, вони йдуть на храмове свято чи на весілля. Ця картина й реалістична, і романтична, але це не просто етнографія, тут багато смислів. А персонажі нагадують українських.

Або інші картини, автор – Антоні Козакевич (Antoni Kozakiewicz), який брав участь у Польському повстанні й уславився, зокрема, ілюстраціями до поеми Адама Міцкевича «Пан Тадеуш». Але в експонованих витворах – виразно українська тематика, і в Лозанну були передані роботи саме на наші сюжети. 

Є тут і фантастично-романтичні картини – наприклад, присвячені русалкам та іншим водяним духам. Наприклад, це Вітольд Прушковський (Witold Pruszkowski), який народився на території сучасної України. Дослівно його витвір називається «Водяні німфи». Русалки водять танок, але вони не просто пливуть чи танцюють, а й наче літають. Згори на дереві на них дивиться чорний зеленоокий кіт. А внизу, у кутку сидить… водяник? сатир? Міфологічний Пан? Може, він зараз заграє на сопілці? Це ніч? Може, світає? Але півні ще не співали, тому нечиста сила та інші казкові персонажі далі гуляють. А картина іншого митця на схожу тематику називається «Захоплення», «Зачудування», «Зачарування» («Zachwycenie», автор Войцех Ґерсон – Wojciech Gerson). Начебто простий сюжет. Рибалки в човні бачать у лісі начебто звичайну дівчину – у вінку, у селянському одязі. Але чому вони дивуються? Що в хащі несподівано з’явилася людина? Може, це мавка, лісовиця? У дівчини розпущене золоте волосся (ми знаємо, що так не ходили), та й вінок виглядає таємниче. Можливо, це русалка чи інший дух.

Справді, мистецтво зачаровує. Це підтверджують і картини, які показують свободу: водяні істоти – русалки, ундини – ніби розсувають гори чи покрови (це дерева, схожі на ворота – чи навпаки, ворота, схожі на стилізовані кипариси), вириваючись на волю, долають водні глибини, прагнучи мети… Звичайно, можна багато роздивлятися цю техніку, але вражає й її динамізм.

Це ще не все. Сама експозиція займає три поверхи. Якщо піднятися вище, то побачимо пейзажі, у тому числі пензля Фалата. Здається, що ми просто потрапляємо в ці морські або гірські простори! 

У блакитній залі, де висять портрети фундаторів і сама експозиція незмінна – від старовинних меблів до інших артефактів, – цього разу – зміни. Не лише тому, що на столику стоять шахи, наче запрошуючи зіграти. А тому, що на стінах – картини польських митців із українськими мотивами. Це пейзажі Конрада Крижановського (який народився у Кременчуку, на Полтавщині), а ще – витвори символіста Фердинанда Рушиця (Ferdynand Ruszczyć), зокрема картина, нібито зроблена із золота і бурштину. Ілюзія цих барв така сильна, що здається: полотно – світиться! 

Дерева, пейзаж без людини, пташина зграя (сороки)… І реальне, і символічне. Сама блакитна зала сприяє розумінню цих картин. А ще ми дуже добре уявляємо, як раніше жили люди в цій залі. Адже обстановка збережена як тоді – і вона жива! А у виставлених тут митців була не просто академічна школа (не кажучи про талант і геній). Вони були дуже сильні корінням.

Але в окремих нішах-залах – найбільш цінні картини. Це портрети, які начебто дивляться на нас. Наприклад, це портрет композитора Ігнаці Падеревського в молодості (до речі, популярного у Швейцарії), а ще – величезні картини особливого стилю. Наприклад, чоловік у стилізованому (середньовічному?) вбранні, а у вічі впадає булава, яку він тримає. Автор – Казимир Стабровський, а зображено Броніслава Брикнера. Пензлю цього ж художника належить масштабний жіночий портрет у казковому, наче феїному, легкому білому вбранні. Модель – Емілія Аушпіц. А назва – «Оповідь хвиль». Так, жінка наче виступає з піни і сама – ніби піна.

Якщо спуститися нижче, то буде ціла тема – «Селяни на землі». Пояснюється переплетіння як народної культури, так і модернізму. Це й жанрові сцени, й алегоричні, і ціла серія картин Яцека Мальчевського (серед іншого присвячена Пану), й ілюстрації до народних байок і казок. Це й групові портрети, і окремі – наприклад, дівчата в мальовничих строях. На стіні – проекції старовинних чорно-білих фото. У кадрах, які змінюються, ми бачимо гуцулів у горах. Це то весілля, то просто група в національних костюмах на Різдво.

Вирізняється різдвяна тематика, вертеп і його сучасне переосмислення, а також – вітражі із сюжетом поклоніння волхвів.

Упадають у вічі яскраві графічні роботи пензля Зофії Стриєньської (Zofia Stryjeńska). Вона була польсько-швейцарською мисткинею, не стало її в Женеві. А якщо далі вивчати картини, то помітна традиція яскравих панно. Стає зрозумілим перетікання у стиль бойчукістів (монументальний живопис), стилізованих картин родини Кричевських та інших українських митців. Це – серйозна європейська школа, усе пов’язане. 

Узагалі на цій виставці дуже багато сюрпризів. Це не лише тематика, а й імена авторів. Адже багатьох ми просто не знали. 

Ця виставка супроводжується й далі. Несподівано на вулиці, де звичайні начебто люди грають на піаніно, звучить музика Шопена. І здається: ніколи ще вона не звучала так душевно і потужно.

На сьогодні ми завершуємо свої візити до музеїв, завітавши на Plateforme 10, де біля музею Photo Elysée світяться величезні кулі-ліхтарі (які ми бачили біля Hermitage), а на стіні навпроти – осяйні інсталяції. Так цікаво спостерігати за цими візерунками. І просто неба – швейцарські чоловіки і жінки у національних костюмах грають на величезних рогах. Це старовинний швейцарський музичний інструмент, який притаманний горянам. Він нагадує нашу трембіту.

За один раз неможливо перерахувати все побачене і почуте, а шедеври на виставці змушують ще раз переосмислити їх. Помітно, що класичне мистецтво – таке, до якого хочеться не раз повернутися – бодай подумки. І вражає, скільки авторів мали зв’язки з Україною, скільки в них українських мотивів. Але щоб ще більше це знати, треба мати листівки, альбоми та іншу друковану продукцію, не кажучи про грамотний і доступний виклад такої інформації. Виставка, яку ми відвідали, стала першим кроком до такого пізнання. А музеї готують далі нові сюрпризи.

Аналітик матеріалів – 

Олена Смольницька

Про автора:
Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації
святих» Української
Греко-Католицької Церкви (Львів)