«Раніше я не думала, щоб заробляти творчістю. Тепер розумію: треба і мушу. Щоб заробленим допомагати Україні»

Переступивши поріг цієї оселі, відразу відчуваєш, що тут живе хтось дотичний до високого світу мистецтва: у кожній кімнаті, на кожній стіні – картини. Багато картин. Рахунок іде на десятки, якщо й не понад сотню-півтори. Значить, тут або колекціонер живопису, або… Гаразд, не буду тримати інтригу. Правильна здогадка – друге «або»: тут живе автор цих картин, добре знана в українській громаді Чикаго (і не тільки) художниця Олена Дяденко.

Спілкуватися з Оленою – це означає говорити про те, як, долаючи психологічні і матеріальні перешкоди, знайти себе після переїзду з України в американському суспільстві. Це означає говорити про те, як важливо мати у житті мрію і за жодних обставин не відступати від неї. Говорити про світ мистецтва, у який переливається душа і всі відчуття, всі радощі, прикрощі і печалі, що наповнюють її. Говорити про те, як багато у долі кожного означають надійні друзі і просто хороші люди поруч. Про те, як можна любити рідну землю, перейматися болями її нинішнього дня і відчутно допомагати Україні, маючи за зброю всього лиш… полотно, пензель і фарби. Говорити про багато всього іншого, що ми, власне, і робили і на що нам заледве вистачило кількох годин, бо за вікном уже явно починало сутеніти і пора було розходитися. Але розмова з такими людьми завжди приємна, завжди висока – так буває, якщо людина міряє життя не глибиною власної кишені, а чимось таким, що і справді робить помисли чистішими, а душу – і глибшою, і вищою водночас.

Отже, вона – художниця. Про що мріяла, того в житті й домоглася. Після звичайної і художньої школи у рідній Полтаві навчалася у Миргородському керамічному технікумі, потім – у Львівському інституті декоративно-прикладного мистецтва. Реалізувати себе в Україні не встигла, бо відразу після його закінчення скористалася запрошенням знайомих і можливістю приїхати до США. Це було у 1992 році. 

З чого почалося її життя у новому світі, у чужій країні? З розчарування в обіцяному. З кімнати у бейсменті за 300 доларів (потім із дозволу господаря взяла на підселення ще двох дівчат, і ділили цю суму на трьох). З невеселих думок, що робити далі. З безгрошів’я. З походу по Chicago avenue в українській околиці і стуку в кожні двері, за якими розмовляли українською, з проханням допомогти. Робота в ресторані. Робота по догляду за дітьми…

Чи здивуєш когось таким «стартом»? Мабуть, не дуже. Зате іншому можна позаздрити: непростій буденщині не вдалося зруйнувати її мрію про творчість. І тепер уже важко сказати, чи то мрія допомагала Олені, чи Олена допомагала своїй мрії, але в результаті вони перемогли. Хоча для цього довелося два роки життя прожити, ретельно вивчаючи мову, в достатньо напруженому режимі: ось тут ти – офіціантка, а ось тут – студентка Columbia College Chicago. Плюс – робота над написанням перших серйозних картин. Плюс – налагодження контактів з галереями, які взяли би ці картини на продаж. Плюс – пошуки роботи за фахом: диплом і відповідна ліцензія дозволяли їй працювати викладачем образотворчого мистецтва. І вже багато років, всього лиш раз змінивши місце роботи, Олена Дяденко працює в Schurz High School.

Це – коротко про її, так би мовити, трудову біографію. А тепер – про творчість, про два напрямки живопису, у яких реалізує свій талант мисткиня. Перший – фігуративна абстракція на полотні. Не художня конкретика у вигляді натюрмортів, пейзажів чи портретів, а саме абстракція, яка дозволяє художниці писати картину не стільки фарбами, скільки фібрами своєї душі, своїми думками, нечутною музикою, невидимою поезією, – усе це потім відчувають поціновувачі цих картин, кожен із яких бачить і читає їх по-своєму. Саме таку мету і переслідує автор: не нав’язувати своє бачення, а надати іншим простір для індивідуального сприйняття та індивідуальних емоцій – вони ж бо і справді у кожного різні. 

Її цікавлять теми духовності. Її цікавлять теми стосунків між людьми. Її цікавлять теми пошуку себе у житті, ілюзій, розчарувань, страхів і захоплень. За ними – образи. Вони не мусять бути реалістичні, вважає художниця, але вони здатні спонукати до роздумів. На тих картинах ніби і є людина. Можуть бути якісь її фрагменти – наприклад, обличчя, або ж тільки очі, чи вуста, чи руки у якихось характерних рухах. Можуть бути фрагменти тварин. Можуть бути абстрактні портрети. Але за зображенням і за назвами картин – «Крізь віки», «Приховані скарби», «Людина та її страх», «Опівнічне пробудження», «Процес зцілення», «Відчуй себе краще», «Двоє закоханих коней» – ти мусиш домислити сам, який зміст таїться за тими лініями, хвилями, фрагментами людей, міст, будинків, вікон, річок… Далекі від реальних, вони якимось чином стають частинкою твоїх думок. І в тебе виходить відчути картину. Бо ти відчуваєш її по-своєму. Бо її по-своєму, фібрами своєї душі написала автор.

Як, наприклад, полотно «Сумний ангел». Він тут і справді є – ангел. Не зовсім такий, яким ми собі уявляємо його за не раз побаченими зображеннями на картинах релігійного змісту. Але ж ми, нагадаю, маємо справу з абстракцією. І суть картини не тільки у зображенні ангела. Поруч із ним – людина, повернута до ангела… сідницями: чи ж то не про багатьох із нас, хто повертається до зробленого добра спиною, хто забуває про подаровану любов і турботу, хто не вміє (чи не хоче) бути вдячним за щось хороше, що для тебе зробили інші?! От і сумує ангел…

Саме цю картину Олена Дяденко зважилася подати на інтернаціональну виставку, яку організовували у Швейцарії. Її «Сумний ангел» потрапив до двадцятки кращих. Що це дає автору? Можливість надіслати до оргкомітету інші свої роботи і безкоштовне виготовлення до відкриття виставки книги-каталогу твоїх картин, а отже їхня популяризація у світі мистецтва. І запрошення автора на саму виставку, чим і скористалась пані Олена, побувавши минулого літа у Швейцарії.

Це – не єдина її виставка. За майже тридцять років творчої діяльності їх було кілька десятків – і персональних, і групових з українськими та американськими художниками, і на різноманітних ярмарках та інших творчих івентах. З особливими відчуттями згадує ще одну – «Кольори життя». Запланована за пів року до, виставка готувалася в Українському національному музеї в Чикаго на березень 22-го року і мала на меті просто демонстрацію з можливістю придбання творчих робіт художниці (їх було близько 200), виконаних на полотні і на склі (про це – пізніше). Але до того часу в Україні сталася війна. Це було страшно! «Я відчувала, що повинна щось робити, але не могла зрозуміти, що саме! А душу від болю рвало на шматки», – пригадує Олена Дяденко. І тоді, запрошуючи людей на свою персональну виставку в музей, вона зазначала: усі гроші із продажу картин підуть на допомогу Україні. Після покриття організаційних витрат залишилося 30 тисяч доларів, і всі до копійки кошти пані Олена передала на фонд Revived Soldiers Ukraine та організації Українських Американських Ветеранів. А придбали більшість картин її колеги із американської школи – прийшли на виставку майже повним складом колективу і вважали за велику честь підтримати таким чином і художницю, і Україну.

Олена називає своїх колег-вчителів надзвичайно хорошими і душевними людьми. Серед них немає жодного українця, як і серед учнів, але за весь час від початку війни практично не буває такого дня, щоб хтось не запитав, як її рідна земля, чи потрібна якась допомога. Що вони мають спільного з Україною? «Нічого і нікого, тільки мене, – каже Олена. – Але просто мають щирі серця. І в ставленні до своїх вихованців зокрема. Знаєте, контингент учнів нашої школи дуже неоднорідний. Є діти з дуже складними долями, складними умовами життя, зі складними характерами. З такими непросто. І не раз було, що ми з колегами приносили з дому чи скидались грошима на речі чи продукти, якщо з’ясовувалось, що у когось з дітей критична ситуація. Звичайно, це не входить до наших вчительських обов’язків, але трапляються в житті моменти, коли ти повинен керуватися не тільки обов’язками чи прописаними правилами…»

До речі, у 2004 році Олена Дяденко отримала престижну премію «Золоте яблуко» – як кращий вчитель образотворчого мистецтва серед high school штату Іллінойс, нагородою за яку стала можливість пів року не ходити на роботу, все одно отримуючи зарплату, але треба було вчитися і вдосконалюватись у своїй професії. Це Олена робила з великим задоволенням, записавшись на спецкурс у Northwest University.

Та повернемось до виставки «Кольори життя», у результаті якої мисткиня передала кошти для лікування українських бійців. Ту виставку пані Олена вважає початком своєї благодійної діяльності. Потім вона вирішила продавати свої картини онлайн, обов’язково вказуючи: гроші підуть до України; хлопцям потрібні кровоспинні бинти – саме про них Олену просили її знайомі, які воюють у критичних точках на фронті.

Треба сказати, що за роки АТО, й особливо за останні два роки, коли триває війна, під пензлем художниці народилися картини тематичного українського спрямування – «Біженка з Донбасу», «Місто у вогні», «Постріли серед ночі», «Маріуполь», «Ізюм», «Українська Мадонна». Так, вони також виконані у стилі фігуративної абстракції, однак їхній зміст і сенс відчуваєш серцем. І закривавлені сльози розбомбленого міста, і червоні стрічки у віночку дівчини, які нагадують струмочки крові, і абстраговані хрести, які до горизонту вкривають землю і за лінією горизонту злітають у небо, вслід за душами загиблих, – хто, як не українці, добре розуміють, що це все означає. До слова, усі згадані картини уже викуплені поціновувачами мистецтва до своїх приватних колекцій. 

Вразлива від природи Олена Дяденко не приховує хвилювання і сліз: «Мене болить… Бо я звідти… Думаю про своє дитинство, яке залишилося там… А тепер там вмирають діти… І солдатам в окопах дихає у спину смерть… І тисячі людей залишилися без даху над головою… Молюся, щоб усе це скінчилося. Молюся словами, думками. Молюся своїми картинами. Стараюся не думати про корупцію, крадіжки і всілякі інші ганебні речі в Україні, про які ми чуємо з новин. Бо це просто вбиває. Стараюся думати, чим можу допомогти – конкретним людям, конкретним воїнам…»

За два роки благодійної діяльності, Олена Дяденко передала на благодійні цілі понад 90 тисяч доларів. І тепер каже: «Раніше я не думала, щоб заробляти творчістю. Тепер розумію: треба і мушу. Щоб заробленим допомагати Україні!» Не чекаючи, до того ж, жодної віддяки. Бо те, що робиш серцем, то ти його просто робиш… Тільки приємно, що має вдома прапор України, підписаний колишнім Головнокомандувачем Валерієм Залужним. Усе-таки як подяку… За серце... 

Крім картин на полотні, суттєво сприяє мисткині поповнювати скарбничку благодійності ще один напрямок її творчого самовираження – розпис на склі. Техніка малювання на склі має давні традиції у багатьох 

країнах, і в Україні зокрема, де її вважають традиційним народним мистецтвом. Пригадуєте вітражі, які ви могли бачити, приміром, на вікнах церковних споруд? Оті картини релігійної тематики, на яких простежуються чіткі чорні контурні лінії, уже потім залиті відповідного кольору фарбами? Оце і є розпис на склі, який, зазвичай, використовувався саме для зображення християнських образів. Хоча картини природи і побуту, як свідчать історичні джерела, присутні 

також.

Чому за малярство на склі взялася і моя сьогоднішня співрозмовниця? Олена Дяденко каже: «Як художник, я маю відповідальність творити щось українське. Цей вид мистецтва відчуваю ніби продовження нашого національного коріння. Оскільки ж він навіть в Україні почав дещо забуватися, хочу докластися до його збереження і популяризації».

Захопившись декоративним мистецтвом на склі, художниця практично стовідсотково дає волю духовній і народознавчій тематиці. Ці картини, на перший погляд, можуть здаватися дещо примітивними, але вони справді дихають любов’ю до України, багатством і традиційністю української культури. Дерева, птахи, тварини, небесні світила, релігійні персонажі, квіти, діти, красуні-україночки – образи хоч і подано у стилізованому варіанті, однак вони такі спокійні, такі милі, що, споглядаючи їх, ти ніби і справді почуваєшся на рідній землі, біля святого порога батьківської хати, в отій калиновій колисочці, де маминим голосом ангели співають для тебе колискові пісні і захищають від усіляких прикрощів та біди. 

Олена Дяденко й сама не могла подумати, що її творчість на склі у прямому сенсі допоможе комусь справлятися зі страхами війни, які уже багато років переживає Україна. Справа у тому, що, здається, ще у 2014-му році її картини цього жанру побачила в інтернеті українська військова, сьогодні – директор Благодійної організації «Фронт допомоги» Олена Мокренчук, і запропонувала створити книжку для дітей, щоб вони, поки сидять у підвалах, ховаючись від обстрілів, поки перебувають у лікарнях та госпіталях, справляючись із травмами, могли займати свій час чимось таким, що буде відволікати їх від важких відчуттів і невеселих думок. Про це авторка ідеї потім напише Олені Дяденко зворушливі слова, які ми просто не можемо не процитувати: «Маріуполь. Ми привозили допомогу нашим хлопцям, продукти та одяг, ліки і все, що треба – цивільним мешканцям. Там була одна родина: мама, 6-річна донька, 8-місячний малюк і 2-річна дівчинка. Їхнього тата вбили росіяни ще на початку вторгнення на Приазов’я, 25 серпня 2014 року. Малий народився вже без тата. Дворічну дівчинку вбив російський снаряд, коли вона спала у своєму ліжечку. Хоронили її, як і інших загиблих мешканців села, під час обстрілів: чоловіки мусили кілька разів переривати свою роботу і ховатися в недокопану могилу – перечекати обстріли. Одного разу ми розговорилися зі старшою дівчинкою, і я запитала: “Про що ти мрієш? Чого найбільше хочеш?”. Як думаєш, що сказала дитина, яка вже пів року жила в підвалі, у якої росіяни вбили тата і сестричку, а будинок знищили снарядами? Вона сказала: “Я хочу ходити до школи, бавитися з друзями, вчитися чомусь хорошому, співати, малювати, читати гарні книжки…» Ми ридали там усі, ховаючи сльози, що душили нас – мене і двох здоровенних солдатів, у яких були свої діти... Тоді я почала шукати, які книжки привезти їй та іншим дітям. Але книжки мирного часу не підходять для підвалів, коли нагорі все здригається від вибухів, руйнуються хати і щодня когось хоронять. І тут, побачивши твої малюнки, я зрозуміла: це воно! Це саме те, що треба!!! Ніжні, лаконічні, світлі, відкриті... Спочатку я скачала їх із твоєї сторінки, роздрукувала на принтері і привезла цим дітям так, насипом. Кожен вибирав, що хотів. А на звороті діти малювали своє життя після війни: нову гарну хату взамін зруйнованої. Живу сестричку замість вбитої. Живого тата і сусідського хлопчика. Ці малюнки ми передавали на “чисту Україну”, де волонтери розказували про нас. А потім я попросила у тебе дозволу і зібрала всі ці малюнки в книгу, з якою працюємо тепер всюди по містах і селах, де йдуть бої. Кращого релаксу для прифронтових діток я за всі роки війни не знайшла…»

Отак ця книга побачила світ. Вона називається «Україна-мрія». Побудована книга таким чином, що на правій сторінці кожного розвороту подано дитячі віршики Ольги Артемчук і картини Олени Дяденко – тільки чорні контури, які, за принципом розмальовки, потрібно заповнити кольоровими фарбами чи олівцями, а лівий аркуш розвороту – порожній, чистий, тільки угорі – питання-пропозиція намалювати або описати власні мрії і відчуття на конкретну тему. Наприклад: «Чим тобі подобається той край, у якому ти живеш?», «Якою буде твоя сім’я, коли ти виростеш?», «В якому будинку ти мрієш жити?», «Що повинно бути на твоїй вулиці?», «Ким ти станеш, коли закінчиш навчання?», «Кого ти запросиш у гості, щоб показати Україну своєї мрії?». І наостанок віршик: «Ангел ясноокий крила розправляє, і спада на землю дощ із зірочок. Захисти, ангелику, рідну Україну, донеси до Бога мрії діточок!» 

Знаєте, скільки таких книг за роки воєнного лихоліття надруковано і відправлено українським дітям? Близько 60 тисяч. А минулого року Олена Мокренчук знову попросила Олену Дяденко про 10 тисяч книг – для дітей на звільнених українських територіях. Отож знову потрібні були кошти – майже 5 тисяч доларів. Понад тисячу доларів художниця назбирала сама. З рештою допомогли фундація «Спадщина» (Тарас Дрозд, Мотря Мельник), допоміг настоятель Українського православного катедрального собору святого князя Володимира отець Іван Лимар. І вона щаслива, що при допомозі небайдужих людей може це робити. Ентузіазму у роботі додали слова тієї ж Олени Мокренчук: «Ми працювали з цими книжкам в Сєвєродонецьку, Бахмуті, Маріуполі, Авдіївці. Ми працювали в Києві під час найтяжчих боїв лютого-березня 2022 року. Я просила: дітки, намалюйте нам ту Україну, заради якої ми воюємо вже стільки років, заради якої вмираємо! Покажіть нам, якою вона буде, коли ми переможемо! Я потім відвозила ті малюнки хлопцям у окопи, вони ховали їх під бронік, обклеювали ними бліндажі. Адже це багато означає – знати, заради кого і заради чого ти воюєш. Заради дівчинки Олі, яка хоче ходити в красиву школу. Заради хлопчика Іванка, який хоче кататися на велосипеді і не боятися пробити колесо осколком танкового снаряда, не боятися потрапити під обстріл "Градів". За молоду маму з тримісячною дитиною, яка годує дитя груддю, сидячи на підлозі в метро, поки її старша донька малює себе в новій гарній сукні. За дітей, які разом з батьками втікали з Ірпеня від російських танків через "ламаний міст", які малюють себе у військовій формі, з автоматом в руках… Пишу тобі, а у нас знову тривога. Можливо, чиясь домівка буде зруйнована, і добре, якщо обійдеться без загиблих. Тож нам ще треба буде багато твоїх малюнків і нових книжок – про Україну нашої мрії…»

Власне, тепер усі свої творчі ініціативи Олена Дяденко спрямовує на благодійність. Вона робить акцент на трьох моментах. Перший – книжки для дітей, з яким, зі сказаного вище, усе, мабуть, зрозуміло. Другий – кровоспинні бинти для воїнів на фронті: один бинт «Комбат» коштує 40 доларів; завдяки допомозі американських волонтерів знайшла наполовину дешевші і в останній пачці відправила до України 150 таких бинтів. Третій момент – допомога бездомним тваринам у притулку на Київщині. Його організував у своїй оселі добродій Юрій, про якого Олена випадково довідалася з інтернету. Він – священик маленької церкви, правильніше навіть сказати каплички, у селі Затишне на Київщині. Отець Юрій відвозив хлопцям на передову волонтерку, а вони щоразу віддавали йому врятованих тварин. Тепер опікується чималою «сімейкою» – понад шістдесят котів і собак. Є й екзотика – маленькі рисі і навіть… змії. Звідки? З невеликого приватного зоопарку на Донеччині. Перед наступом ворога власник зоопарку втік, сказавши ветеринару усипити всіх тварин. Той не зміг. Дізнався про отця Юрія і попросив: забери! Тих, що не встигли загинути. Забрав. Тепер потребує коштів на їхню годівлю, на ветеринарний догляд, на належне утримання.

Допомагають такі, як Олена Дяденко. Хоч Олена й сама потребує коштів на організацію благодійної діяльності. Добуває їх, «експлуатуючи» передусім власний талант і особисту працю. Крім продажу картин, почала організовувати майстер-класи з малювання на склі. Проводила їх в Інституті модерного мистецтва, у приміщенні Союзу українок, у церкві Володимира, у ресторанах «Тризуб» і «Чарівний глечик». Найпершими на заняття прийшли її колеги-педагоги зі школи, у якій працює. Прийшли її друзі і знайомі, яких запросила на таку творчу зустріч. На наступні зустрічі уже вони приводили своїх друзів і знайомих. Про їхні заняття журналісти окремих каналів американського телебачення зробили кілька невеликих сюжетів, у яких Олена Дяденко так і казала: «Мені реально треба допомогти Україні!»

Запитаєте: а до чого тут майстер-класи? Все просто. Від їхнього проведення пані Олена має потрійне задоволення: від того, що може поділитися багатством своєї душі і таланту; від того, що бачить радість в очах «учнів», яким вдається власноруч намалювати картину; ну і від зібраних грошей – тригодинне заняття коштує 60 доларів. До речі, наступний майстер-клас відбудеться 7 серпня з 6 до 9 години вечора за адресою 327 Waukegan Ave, Highwood. Якщо маєте бажання долучитися, то надсилайте повідомлення пані Олені за телефоном 773-719-7403 або ж на її електронну адресу ElenaDiadenkoArtist@hotmail.com.

У березні цього року Олена Дяденко вступила у Союз українок Америки, очоливши у Чикаго його 36-й відділ, тому що відчувала: люди більш активно жертвують кошти установам і організаціям, аніж особам в індивідуальному порядку. І тепер вона вдячна за допомогу і підтримку своїм друзям – Олені Пак, Еріці Комоні, Лесі Бандолі, Ірині Губерман, завжди безвідмовній та ініціативній Галині Назаркевич. Разом вони вже організували майстер-класи з малювання на склі, з петриківського розпису, з ручного розпису на тканині – батік, виставку в офісі Марії Папас (Cook County Treasurer’s), взяли участь у благодійному івенті благодійної організації «Дочки України» (Зоряна Сможаник), де половину зароблених коштів залишили організації на придбання дронів, а іншу половину використають на придбання бинтів і на підтримку притулку для тварин. А минулої неділі в Українському Інституті модерного мистецтва відбувся благодійний концерт за участю скрипальки Юлії Перехожук, піаніста Мирослава Михайленка і вокаліста Назара Михайленка, зібрані на якому кошти – 700 доларів – митці віддали 36-му відділу Союзу українок з подальшим їхнім використанням знову ж таки для придбання бинтів і для допомоги тваринам.

Не так давно – десь пів року тому – пані Олена вдалася до ще одного шляху заробітку коштів: знайшла у Канаді фірму, яка, принтуючи окремі її картини на склі, виготовляє чудові сумки. Олена не приховує: викуповує ті сумки по 20 доларів за одну, продає по 40. Всі кошти віддає на благодійність. Уже продала більше сотні сумок. Вгадайте, хто був серед перших покупців? Так, вчителі з її школи. Вони знають життєве кредо нинішнього періоду життя Олени Дяденко: «Мені реально треба допомогти Україні!» І разом з нею допомагають також.

Великі надії із продажем сумок пані Олена покладає на українські фестивалі, які заплановані до кінця літа у наших церковних громадах. Перший із них – в Українському православному катедральному соборі святого князя Володимира (2238 W Cortez st.) – відбудеться уже найближчими вихідними, 27 і 28 липня. 

В Українській Католицькій церкві святих Володимира і Ольги (739 N Oakley Blvd) фестиваль відбудеться 10-11 серпня. 

А 17-18 серпня усіх гостинно запрошує UKETOBER FEST, який організовує Українська Греко-Католицька Церква святого Йосифа Обручника (5000 N Cumberland Ave). Без сумніву, на всі ці фестивалі прийдуть сотні українців. І якщо ти, читачу, будеш серед них, то обов’язково розшукай палатку Союзу українок і придбай ексклюзивну сумку з картинами Олени Дяденко. Або ж її картини. Зробити це можна і в Інтернет-магазині Etsy за посиланням www.etsy.com/shop/eledia1

– Я чудово розумію, що сумки – це також не вічна тема. Наступить момент, коли всі, хто захоче, їх придбають, і що тоді? – говорить художниця Олена Дяденко. – А тоді я буду думати про інші проекти, буду придумувати щось нове. Тому що…

Тому що ця стаття про те, як знайти себе у чужому світі. Як за жодних обставин не відмовлятися від своєї мрії. Про те, як можна відчутно допомагати Україні, маючи за зброю всього лиш… полотно, пензель і фарби. Про те, що мистецтво має право на абстракцію, а благодійність потребує конкретних справ. Щоб якнайшвидше стала рідна Україна країною здійснення наших мрій.