Макс Ернст і виставка в Лозанні: несподівана історія

Чи можна назвати приклад митця, який починав творити всупереч обставинам? Чи можна назвати приклад митця, який починав в одній країні, потім був змушений полишити її, далі сподівався на стабільність, знайшовши затишок в іншій країні… а потім зло наздогнало його й там? І — нова еміграція. Але, попри все, надзвичайно смілива творчість.

Це — Макс Ернст (Max Ernst, 1891, Брюль, Німеччина — 1976, Париж). Сьогодні його вважають геніальним. Німець, чиє життя було пов’язано і зі Швейцарією. Коли ми (моя мати, лікар-невролог Олена Смольницька і я) спілкувалися зі швейцарцями (зокрема тими, хто має німецьке коріння), їм було приємно знати, що виставки цього художника і в їхній країні. Адже вільне мистецтво у ХХ ст. народилось у Швейцарії! Зокрема, це дадаїзм.

У ХХ столітті нацисти забороняли творчість Макса Ернста, називали «виродженим» і «дегенеративним» (так само як роботи Пауля Клее чи Поля Кле, про якого була моя найперша публікація в «Сурмі»; до речі, ці художники були особисто знайомі). Проте сьогодні ми можемо знаходити оригінальну мудрість у цих надзвичайних картинах і скульптурах. Зараз його роботи виставлені від Швейцарії до Велсу. 

Досі немає його повної біографії. Те, що я знаю, — це з різних джерел (зокрема й німецькою мовою). Проте автор — це його творчість. І вона несподівано явилася нам у Лозанні, у музеї Fondation de l’Hermitage (пречудове місце в мальовничому парку, справжня мармурова вілла — колишня садиба швейцарських меценатів, приватні колекції). Це виставка «Trésors de la Fondation des Treilles. Arp, Brauner, Ernst, Picasso, Takis…». Там — роботи Макса Ернста, Доротеї Таннінґ (його дружини-сюрреалістки), Ганса Арпа, Віктора Браунера, Жоана Міро, Пабло Пікассо, Такіса та багатьох інших митців із різних країн. Живопис, графіка, скульптура, колекція китайської порцеляни, африканських масок… Усього не порахувати. Але це не еклектика, а дуже продумана галерея, де кожний крок має власну логіку.

У швейцарських музеях мені подобається, як поєднуються класика і сучасність. А ще вкотре дивуюся й тому, як ця країна вміє берегти справжнє мистецтво у своїх колекціях, і тому, яка по-справжньому проривна візуальна творчість.

Кубізм, сюрреалізм, інші «ізми», але водночас й античні скульптури з керамікою, порцеляна Піднебесної та сучаснішого Китаю… Швейцарія, Франція, Греція… Здається, тут є все. 

Виставка — несподівано! — відкривається картинами і скульптурами Макса Ернста — улюбленого художника моєї матері, а ще інформацією про нього й світлинами. Зали великі та світлі, твори розміщені дуже грамотно, справжні шедеври одразу вражають. Адже знаю з власного досвіду виставок: якщо матеріалів дуже багато, як розташувати так, щоб потрібне одразу впало в око? І навпаки: якщо тільки мінімум, треба мати особливий кут зору, щоб зробити максимум. 

Я давно хотіла написати про постать Макса Ернста, але по-справжньому зрозуміла його життя і стиль, коли ми згодом поїхали на екскурсію в Аушвіц (Освенцим) — колишнє мирне місто, де росли чудові яблуні. Побачивши на власні очі Аушвіц-І і Аушвіц-ІІ (Біркенау) й принцип концентраційного табору, можна зрозуміти сучасність і те, чому митці борються та чому обирають конкретний стиль чи метод. Особисто мені саме там часто згадувався Макс Ернст. 

Повернуся до Лозанни. Отже, Макс Ернст. Найсильніші його картини — кінця 20-х років і, може, початку 30-х — коли формувався нацизм, коли він прийшов до влади, а художник розумів згубну сутність цього явища. Головне: роботи митця безпредметні, проте все зрозуміло. Наприклад, він часто писав дерева, ліс (в іржавих тонах), а на цьому тлі — металеві конструкції та пташку в клітці. Виявляється, ув’язнена пташка — частий символ на його витворах. Або скульптури — з жерсті, бляхи, іншого металобрухту… Людина чи птах? Птах чи людина? Обличчя — і людське, і дзьоб… Нагадує ритуальну маску на ніжках. Чи маску шахтаря. Скрізь — пташина символіка. 

Отже, Макс Ернст. Народився в католицькій сім’ї, третій із дев’ятьох дітей. Батько викладав для глухонімих дітей і бажав, щоб син пішов його стопами (я згадала дитинство норвезького драматурга Генріка Ібсена, який виріс між ганебним стовпом і верещанням пили на лісопильні — «задоволення» було сумнівним і, звичайно, наклало відбиток на сприйняття генія). Майбутній художник виріс у такому оточенні. Справжня свобода для митця була — ліс. Тому творець тонко відчував дерева, а ще працював із різними матеріалами, зокрема деревиною. Тут він був у дусі тодішньої доби, коли з непотрібних чи зайвих залишків металу, дерева, тканини, паперу тощо робили шедеври. Звідси, до речі, походить мистецтво колажу. Також цікаво те, що батько Макса Ернста, Філіп Ернст, сам був художником— наприклад, міг точнісінько скопіювати роботи Дюрера. Погодьтеся, що тут треба неабияке вміння. Але це було хобі для Ернста-старшого. Як я зрозуміла, він не бачив серйозного в мистецтві. Малювати для себе — так, опановувати — так, але не робити це сенсом життя й не заробляти гроші мистецтвом (може, він вважав, що це нереально?). Натомість Ернст-молодший опанував складну техніку і твердо знав, що буде художником. Але шрами дитинства навічно сублімовані в його картинах, кожна з яких — протест. 

Якщо запитати митця, чого він прагне, я певна, що кожний відповість: умов для творчості. Але ж вони не завжди є — особливо зараз! Що найважливіше? Справжній художник має це знати.

Макс Ернст відкривається не кожному. По-перше, треба пройти шлях, як у нього — або, принаймні, схожий шлях. По-друге (чи це перше?), треба бути бунтівником. Мати класичну базу та знайти власний оригінальний стиль. 

Життя цього митця пов’язане з обома світовими війнами (у Першій він брав участь). З 1920 р. він — у Франції (бо залишатися в Німеччині було вже неможливо). Я вражена, як Макс Ернст пробивався. Але — хоча він уже був відомим і плідно творив — його життя знову втратило стабільність. У Франції митець сподівався на спокій — у 1939 році (!) Але, як відомо, Друга світова війна докотилась і туди. Через світові війни громадян Німеччини й просто етнічних німців певний час підозрювали в нелояльності. Макс Ернст не став винятком, бо у Франції його хотіли інтернувати, а нацисти заарештовували. В його житті був не один арешт. Не переповідатиму всіх перипетій, але зрештою митець зумів покинути Францію та опинитись у США. Це завдяки взаємодопомозі художників (Сальвадора Далі та його дружини й музи Гала). Зв’язки були через Іспанію та Португалію. Далі художник знову оселився у Франції. Війна не відпускала митця. 

Але поговоримо суто про мистецтво. До якого напряму належить Макс Ернст? Він був і дадаїстом, і сюрреалістом (дружив із сюрреалістами), винаходив різні техніки — суто власні. І навіть знімався у фільмах сюрреаліста Луїса Бунюеля (причому тих, які мене особливо цікавлять — який сюрприз!). Я вирізнила б особливий стиль Макса Ернста в мистецтві. Цей стиль варто назвати його іменем.

Ще мені цей художник імпонує не лише сильною натурою, а й тим, що він умів об’єднуватися не тільки зі своїми колегами, а й із іншими. Поетами (наприклад, він знав Поля Елюара), колекціонерами, режисерами… Які допомагали йому в потрібний момент. Але не варто забувати про самотність і тернистий шлях художника, про те, як зривалося все, що він будував, а також про відсутність стабільності тривалу частину його життя. А ще — скільки сил він вкладав у свої роботи. Ще цікаво, що Макс Ернст навчався на філософському факультеті. Отже, в дечому ми схожі з цим художником, бо ж я кандидат філософських наук. Гадаю, освіта допомогла митцю певною мірою визначитися з його стилем.

Наступні зали. У цих колишніх кімнатах маєтку — багато картин, присвячених темі війни, тому, хто такий агресор, що роблять з людиною окупанти. Багато чого або наслідує примітивний живопис, або дуже тонко поєднує різні стилі. Відзначу й зали, де зброя (наприклад, щити) та ритуальні маски войовничих божеств — із Конго, Кот-д’Івуар тощо. 

Ідемо далі. Прольоти, високі мармурові східці… Дворянський будинок. Коридор, галереї… Нові картини. А ще несподівано й навіть приємно було побачити розкішну колекцію китайської порцеляни — «La Collection Vergottis» (збирали Marie Vergottis, 1914–1999 та її чоловік George Vergottis, теж пов’язані зі Швейцарією), де багато зеленого та бірюзового кольорів, є порцеляна «синє й біле», а є й різнобарвні тарелі й вази. Династії Тан, Мін, інші… Буддизм, даосизм… Посуд, фігурки божеств, людей, тварин (наприклад, жаб,зайців — священних у цій міфології, левів чи собак Будди…). Дуже багато функціонального — наприклад, посудини у формі риб. Особливо мені й матері сподобався бог поезії в даосизмі — зовні мудрий і спокійний старий. І кожний експонат супроводжується стислими коментарями, усе зрозуміло та систематизовано. Але це не просто розфарбовані забавки, а кожна з них — цілий світ. І жодного дисонансу з бунтівництвом Макса Ернста! Отже, якщо хочеться подивитися авангардизм — це перші зали, класика — наступна зала, окрема колекція, але це взаємопов’язано. 

Окрема зала — темна, де освітлена інсталяція (Франсуа-Ксав’є Лялян, François-Xavier Lalanne, 1927–2008,«Овече стадо» — «Troupeau de moutons», 1965): великі вівці з м’якого матеріалу, білі з чорними мордами. Стадо, яке виглядає дуже натуральним. Водночас — гордість Швейцарії, відомої своїми вівцями (які пасуться навіть просто в містах, на відведених ділянках). Але — знову практицизм: це й «дзиґлики», на яких можна сидіти.

У цьому музеї — різні інсталяції, а ще — фільм, де слайд-шоу: пейзажі, фото скульптур, світлини меценатів і художників… Це по-справжньому вражає. Мені сподобався візуальний ряд — без жодного слова, але зрозуміло все. Дивлячись ці кадри, я замислювалася над долею митців, урятованих людьми, які вміли і хотіли допомагати іншим. Цей фільм — у наступній залі, до якої ведуть більш «спокійні», класичні картини (художники ХХ ст. з Угорщини, Чехії тощо), хоча вони теж мають ознаки авангардизму.

У цій залі — авторські колекції (Анн Ґрунер Шлумберґер, її біографія) та ін. Особливо вразили кераміка і скульптури. Наприклад, я не уявляла, що Пікассо (якого ми традиційно знаємо як художника) створив і дуже оригінальні керамічні тарілки. Білий колір, де вирізняються фавни та інші античні персонажі. Підходжу ближче. А це хто? Дафніс і Хлоя? Відступаю… відкривається більше. І які природні розвороти, легкий настрій… Митець робив це для себе, не прагнучи вразити світ — а який ефект!

Грецький скульптор Такіс (автонім Панайотіс Вассілакіс, Атени, 1925 — Париж, 2019). Його роботи — «Іфігенія», бронзовий «Сфінкс» (рогатий, але безпредметний)… Панорама саду, де — численні величезні кулі. Проект Такіса! Залу оформлено так, нібито ми гуляємо в саду, де античні скульптури — чи стилізовані під античні. А ще я згадала зелені «лампи», які крутяться завдяки сонячній енергії — на гігантському стовпі. (Ця конструкція — теж у Лозанні, між музеями Musée cantonal des Beaux-Arts de Lausanne і Photo Elysée (Musée cantonal pour la photographie) — Платформа 10).

Іншим разом у l’Hermitage була нова експозиція — присвячена французькому неоімпресіонізму (Ашиль Ложé — Achille Laugé (1861–1944), «Le néo-impressionnisme dans la lumière du Sud», тобто «Неоімпресіонізм у світлі Півдня»). Як завжди, усе — у тон постаті художника. Наприклад, у книжковій крамниці музею (яка чудова, тамє не лише альбоми, а й навіть наукові книги, не кажучи про художні) було багато про історію Провансу, альбігойців… Адже сам художник — із тих південних країв (Окситанія), де й навчався мистецтва (знаменита за воєн Тулуза). Як завжди, на кількох мурах — ретельна біографія художника з його фото різних періодів. Порівняно з попередньою виставкою — менше бунтарства, більше мирного і класики. Більше «милої Франції». Але йдемо далі… Особливе освітлення на цих картинах. Адже сам художник бачив сільську місцевість і зумів показати красу самотнього дерева або виноградників, садів… Особливо мені сподобалися натюрморти та пейзажі в японському стилі. Деякі відомі, деякі побачила вперше — особливо букети квітів (ромашки, маки, волошки або троянди і калина…) або самотню квітучу гілку. Якщо пройти далі, то буде несподіване бунтарство (недарма Ложе з незвичайного краю!). Це портрети знайомих митця — у чорних тонах, фотографічно точні, але й самобутні. Поряд — різнокольорові портрети, у теплих тонах. 

Ці виставки мають антимілітарне звучання. Тут часто протест — або прихований, або явний. 

Звичайно, я назвала не все. Це й неможливо. Але чого навчає експозиція, присвячена Максу Ернсту та іншим його сучасникам? Не лише естетики. Так, пізнавати твори, захоплюватися ними — це чудово. Як і гуляти приємним парком. Але ми живемо в такий час, що маємо особливо ясно розуміти, для чого творчість, чому це протест. У цих залах і на природі біля музею я як ніколи відчувала гостроту сучасності та всього, що заважало творити й просто жити Максу Ернсту. А ще виставка в Лозанні підказує нам, як не повторити помилок минулого та зробити так, щоб митці — виразники мудрості — жили й допомагали нам зараз своїми прозріннями. Треба лише вміти бачити ці шифри на картинах і в інших витворах.

Аналітик матеріалів — Олена Смольницька. 

Автор: Ольга Смольницька — кандидат філософських наук, провідний науковий співробітник Київського літературно-меморіального музею Максима Рильського.