Від чого залежить стан правопорядку в Україні?

Основою суспільного життя людей є правопорядок: який цей правопорядок – таке й суспільне життя людей.

Якими ж чинниками визначається стан правопорядку? З приводу цього відбувається дискусія між представниками позитивістської доктрини юриспруденції і соціально-натуралістської доктрини. Результати цієї дискусії мають значення і для правової практики, зокрема для забезпечення правопорядку в Україні і функціювання правової держави, які є, зокрема, необхідними умовами для реалізації природних прав і обов’язків людини.

Уявляється, що в цій дискусії може бути висунута наступна теза: «Реальний стан правопорядку визначається насамперед правовою культурою громадян, з якою мають поєднуватися усі інші чинники». І ось чому!

Згідно з соціально-натуралістською доктриною юриспруденції, є два типи правопорядку: 1) позитивістський тип, який першоджерелом права вважає волю і свідомість законодавця і 2) соціально-натуралістський тип, який першоджерелом права вважає закони соціальної природи, зокрема закони природного права, що мають пізнаватися законодавцем і втілюватися в форму законодавства. 

Концепція правопорядку, очевидно, має випливати з поняття права взагалі: що є ПРАВО? Згідно з соціально-натуралістською доктриною, ПРАВО – це існуючі в суспільному житті незалежно від волі і свідомості людей закони природного права, пізнані (відкриті) людьми і втілені в форму законодавства чи звичаїв. З позиції правового позитивізму, першоджерелом права визнаються не закони природного права, а воля і свідомість людей, втілена в форму законодавства чи звичаїв. 

Позитивістський тип правопорядку, заснований на позитивістському праворозумінні, реально існував в тоталітарних суспільствах (зокрема фашистська Італія, нацистська Німеччина, СРСР), який був проявом сваволі й ілюзій законодавця і здеформованої правової культури громадян, що не узгоджувалася із законами природного права. Соціально-натуралістський тип правопорядку є, наприклад, у Швеції і Фінляндії і є проявом принципу верховенства законів природного права, а не сваволі і ілюзій.

В Україні насьогодні існує позитивістський тип правопорядку, що має «родимі плями» радянського тоталітаризму. Цей тип правопорядку є проявом позитивістсько-правової культури людей, тобто він заснований на правовій сваволі і правових ілюзіях законодавця і громадян. Для усунення цього потрібне культивування нової, а саме природно-правової культури громадян засобами ПРАВОВОГО ПРОСВІТНИЦТВА і ПРАВОВИХ РЕФОРМ, заснованих на принципі верховенства законів природного права. Саме це забезпечує те, що називають ПРАВОВОЮ КУЛЬТУРОЮ ГРОМАДЯН. Тут може бути в нагоді досвід Швеції і Фінляндії, правопорядок в яких є проявом природно-правової культури громадян.

Правова культура людини – це стан узгодженості її волі і свідомості з нормами права, які відображають закони природного права. Правову культуру не можна ототожнювати зі ЗНАННЯМ норм права, як це роблять представники правового позитивізму. Самі собою правові знання не забезпечують правопорядок в суспільстві, так само, як і застосування так званої «голої репресії» до правопорушників, тобто застосування засобів репресії без поєднання її з іншими засобами протидії правопорушенням. 

Згідно з доктриною соціально-натуралістської юриспруденції, існує закономірність: без формування правової культури громадян ніякі «реформи» законодавства і правових інститутів, які реалізують відповідальність правопорушників, не можуть бути ефективними. Свідченням цього є безплідність наших «реформ» в боротьбі з корупцією, які засновані на позитивістській антикорупційній політиці «голої репресії». 

Помилковість політики «голої репресії» є драматичним наслідком неправильного розуміння ролі факторів «причини» і «умов» в породжені корупції. У світлі соціально-натуралістичної кримінології стає очевидним, що ПРИЧИНОЮ корупції є НЕРОЗВИНЕНІСТЬ ПРАВОВОЇ КУЛЬТУРИ ГРОМАДЯН в Україні, а стан законодавства і правових інститутів, то не причина, а є лише факторами, які відіграють роль УМОВ, які сприяють проявам корупції. Звідси закономірність: БЕЗ УСУНЕННЯ ПРИЧИНИ КОРУПЦІЇ САМО СОБОЮ УСУНЕННЯ ЛИШЕ УМОВ НЕ МОЖЕ БУТИ ЕФЕКТИВНИМ. Саме це і маємо внаслідок застосування політики «голої репресії», яка проявляється в Україні в надзвичайній активності маніпуляцій з «реформування» антикорупційного законодавства і антикорупційних інститутів.

Як же слід усувати зазначені причину корупції і умови, що сприяють її прояву?

Відповідно до соціально-натуралістичної доктрини кримінології, антикорупційна політика може бути ефективною лише завдяки застосуванню концепції «антикорупційних лещат», яка полягає в поєднанні: 1) заходів, спрямованих на розвиток правової (зокрема антикорупційної) культури громадян плюс 2) заходів, спрямованих на застосування кари до корупціонерів. Досвід Швеції і Фінляндії свідчить про ефективність концепції «антикорупційних лещат». Згідно з цією концепцією, без поєднання з розвитком правової культури громадян ніяка кара, – навіть смертна кара, – не може бути ефективною.

Правова культура людей формується не знанням норм права, як вважають представники правового позитивізму, а НЕОБХІДНІСТЮ дотримання норм права (правовою необхідністю), без чого є неможливим суспільне життя людей. Правова необхідність пізнається (відкривається) людьми як закони природного права. Наприклад, без дотримання норм кримінального чи цивільного права людське суспільство не може нормально існувати, бо не буде правопорядку в цьому суспільстві. Пізнана (відкрита) людьми правова необхідність, що має форму законів природного права, відображається в таких імперативах, як «Не вкради!», pacta sunt servanda (договори мають виконуватися), право необхідної оборони тощо.

Правопорядок – це така упорядкованість суспільного життя людей, яка є наслідком дотримання людьми норм права. А дотриманню людьми норм права сприяє реалізація в суспільстві формули: «ПРАВОВА КУЛЬТУРА ЛЮДЕЙ ПЛЮС РЕПРЕСІЯ ЗА ПРАВОПОРУШЕННЯ».

Згідно з доктриною соціально-натуралістичної юриспруденції, правопорядок має засновуватися на принципі верховенства законів природного права. Саме це досягається завдяки правовій культурі людей, яка полягає в узгоджені волі і свідомості людей із законами природного права, що пізнаються (відкриваються) людьми і втілюються законодавцем в норми права. Метафорично це можна сформулювати так: «культура – мати порядку».

Мистецтво політики забезпечення правопорядку полягає в тому, щоб: 1) з допомогою реформ забезпечити пристосування людей до тієї правової необхідності, під впливом якої формується правова культура людей; 2) забезпечити таке законодавство і такі правові інститути, які здатні належним чином реалізувати відповідальність за порушення норм права. Як, наприклад, у Швеції чи Фінляндії…

Отже, ефективна концепція протидії корупції існує, а залишається проблема формування в Україні ПОЛІТИЧНОЇ ВОЛІ для її застосування. Але це вже інша проблема – політична...

Таким чином, основою для утвердження в Україні правопорядку, який може мати зокрема антикорупційний ефект, є поєднання заходів із формування правової культури громадян та заходів із вдосконалення законодавства і правових інститутів, які призначені для протидії правопорушенням. 

З викладеної соціально-натуралістської доктрини правопорядку випливає висновок для практики про доцільність пріоритетного розвитку правової культури громадян. 

Формування правової культури громадян має бути неодмінним компонентом соціалізації людини в суспільстві. Правова культура людини починає формуватися з перших кроків її входження в суспільне життя. Про це зазначав Л. Петражицький: «У дитячій кімнаті, – пише він, – можна, наприклад, спостерігати та експериментально вивчати розвиток та дію психіки права власності, реакції на різні порушення цього права, наприклад, на спроби оспорювати його, відібрати та привласнити собі певну річ, іграшку тощо, самовільно користуватися нею та інше. Тут же зароджується та діє психіка договірно-зобов’язального права, укладаються та виконуються різні мінові та дарчі договори, договори позички… поклажі… договори товариства…» (Петражицький Л. Й. Вибр. праці : у 2 кн. Кн. 2. Київ: Либідь, 2011. С. 72–73). Таким є механізм формування правової культури людини в процесі її соціалізації, починаючи з дитячого віку.

Надзвичайно цінним є досвід А. Макаренка щодо формування правової культури неповнолітніх правопорушників з використанням методу ресоціалізації. Ефективність цього методу підтверджена тим фактом, що жоден з його підопічних не став на злочинний шлях. Цей метод полягає в зануренні вихованців в стан правової необхідності: для того, щоб задовольняти свої життєві потреби вихованець має узгоджувати волю і свідомість із законами природного права, відображеними, зокрема, в законодавстві і звичаях. Тобто людина мусить пристосуватися до необхідності дотримуватися норм права (і моралі), інакше вона не зможе задовольняти свої життєві потреби. Результатом цього пристосування і є правова культура людини.

Формування правової культури людини має відбуватися на всіх етапах її соціалізації: в сімейному спілкуванні, у виховних та освітніх установах (дошкільних закладах, школах, понадшкільних закладах тощо).

Функцією держави є сприяння соціалізації громадян, – неодмінним компонентом якої є формування в них правової культури, – через створення в суспільстві таких умов, за яких для задоволення своїх життєвих потреб громадяни мають дотримуватися норм права (і моралі).

Крім цього, для забезпечення правопорядку і функціювання правової держави слід здійснювати відбір на будь-які державні посади за критерієм стану правової культури людини. Для визначення цього стану мають бути розроблені адекватні
тести. 

Відповідно до соціально-натуралістського розуміння правової культури людини, для визначення стану цієї культури в тієї чи іншої людини слід керуватися наступним принципом як критерієм: «Будь-яке діяння людини в суспільному житті може і має здійснюватися правовим (а значить і моральним) способом, тобто способом, що узгоджується з законами природного права». Іншими словами, про правову культуру людини свідчить той факт, що вона в своєму суспільному житті керується принципом верховенства законів природного права. Це неодмінна ознака її правової культури, яку ми маємо плекати…

Про автора: 

Олександр Костенко – доктор юридичних наук, професор