Вони перекладали «Гамлета» і писали байки: українські письменники ХІХ століття

Як сусідують переклади високої класики з написанням власних віршів – у тому числі начебто жартівливих? Виявляється, це був серйозний «несерйозний» жанр – байка. Байкарі й перекладали цей жанр із інших мов (наприклад, творчу спадщину Езопа), і писали самі, на власні сюжети, у тому числі навіть на ті, які бачили з вікна, або під прихованою простотою змальовували серйозні мистецькі та інші проблеми. Тобто автори українських байок часто були цікавими та різнобічними індивідуальностями, тому варто розглянути всі грані.

Відомо, що в ХІХ столітті Вільяма Шекспіра українською перекладали Пантелеймон Куліш, Михайло Старицький та інші. Але що сказати про найперший український переклад «Гамлета»? У перекладача були псевдоніми: Павло Свій, Павло Стахурський, Данило Лозовський та ін. Українську версію Шекспірової трагедії зробив Павлин Свєнціцький (1841–1876) – етнічний поляк, який народився на Вінниччині. Походив зі шляхетської родини. Є версія, що він був нащадком гетьмана Івана Виговського. Вільно володів рідною польською, українською (яку сам вивчив) та іншими мовами. Навчався в Київському університеті. Грав на українській сцені та дуже багато зробив для театру, зокрема постановок українських п’єс, тобто був і режисером. А ще серйозно належав до руху хлопоманів. Громадська, політична, видавнича діяльність Павлина Свєнціцького заслуговує на окрему статтю, якщо не на статті. Бачимо, що він принципово писав українською мовою (з якої, до речі, склав іспит, викладав нею у Львівській гімназії) та розвивав українську літературу. Його можна назвати політичним українцем. А ідеалом письменника для нього був Тараса Шевченко. Його він перекладав польською мовою – як й іншу українську класику. 

Цікаво, що саме Павлин Свєнціцький створив термін «Україна-Русь». Ще він був автором української граматики (але рукопис заборонили і не видали).

«Гамлет» вийшов українською, підписаний псевдонімом перекладача – «Павло Свій». Так, цей поет був справді своїм для нас. А ще поет перекладав Мольєра, інших класиків із французької та слов’янських мов. 

Сьогодні ці переклади належать до історичних фактів. Але хотілося б, щоб їх перевидавали, у тому числі для порівняння. 

Свєнціцькому належить і власна поезія (збірка віршів), у тому числі байки. Вони й сьогодні звучать афористично. Наприклад, «Міхур»: «Плине Міхур по воді, / Чом не потопає? / Бо порожній! / І дурному / Також так буває». Або «Два Плуги» про те, як вони лежали, і «Одно на них залізо, один коваль кував – / Блистів оравший землю, ржавів, що дармував». До речі, у цих байках часто простежується пісенний ритм. Є й інша байка, побудована на відомому біблійному фразеологізмі – «Вовк в овечій шкурі»: «Убрався Вовк в овечу шкуру / І думав, що Вівцею став. / Гарненько Вовчик ся прибрав, / Та лиш об тім він позабув, / Що вовчую свою натуру / На овечу не зміняв». Або інший фразеологізм. Усім відомо про ворону або ґаву в павиному пір’ї. Ще кажуть: ні пава, ні ґава. Але поет зображає нам іншого птаха – «Індик в павиних пір’ях». У народній уяві цей бундючний птах не відзначається інтелектом, зате любить вихвалятися. Отже, заголовний персонаж убрався в павичеве пір’я, бо хотів зійти за свого в колі Пав. Але скільки не походжав і не хвалився, переодягнений, «Пави його не приймають». Що було далі? «Пави його не приймають. / Індик Пави проклинає, / Межи своїх повертає, / А ті його не пускають». Який кінець? «Бачить наш Індик, що лихо: / Чуже пір’я поскидав, / Індиком ся остав / І сидить в куточку тихо». Узагалі помітно, що письменник часто звертався до прикладів тварин. Або алегорія – комахи, їхні звички змальовані правильно, проте як легко впізнати в них людей. Наприклад, це «Джміль і Бджола», де мораль: «Гарний, Джмільку, ти на вид, / Та біда, що дармоїд!» // Хочеш пошановок мати, / Почни, друже, працювати!». Цікаво, що автор або пише лаконічно, або розгортає цілу історію, яка нагадує притчу, казку… Це, скажімо, байка «Скарб» на відомий сюжет, як батько перед смертю заповів синам гроші, зариті в полі. Коли сини зорали землю, то не знайшли грошей, зате завдяки їхній праці виросла чудова пшениця, яку вони вигідно продали. Отже, це й був скарб.

Поряд із відомими сюжетами Свєнціцький брав і більш оригінальні, але так само пов’язані з життям. Наприклад, «Дід і Камінь». Дід (у даному разі це, вочевидь, прохач, жебрак) ударився об камінь, коли йшов дорогою, та вилаяв його – мовляв, чого тут лежать. Але раптом вистрибнув Пес. Дід «хап за Камінь – і Пес втік». Мораль: «Кожна річ на світі, хоч мала і дрібна, / А людям все здасться і для них потрібна». 

Що сказати про тематику творів цього поета? Він часто зображував свободу, протиставляв духовний зміст порожнечі, помітно, що не любив хвалькуватих, а цінував працелюбних і скромних. 

Якщо розглядати інших українських авторів, то це вже відомий за минулими публікаціями в «Сурмі» Левко Боровиковський (1806? 1808? –1889). Відомо, що його власна творчість, від суто романтичної до іронічної (у тому числі байок) часто поєднувалася з європейською класикою. Адже йому належать теми і переспіви з Адама Міцкевича та інших романтиків, тоді популярних, але відкриваних українською саме завдяки ентузіастам. Із власних віршів Боровиковського, зокрема, відома байка «Мішок з грішми», дуже лаконічна, але зрозуміла: «Голодний у степу знайшов Мішок з шагами. / Узяв – і кинув геть: “Я думав, з сухарями!”». Шаг, як відомо із класики, означав дрібну монету, у різний час вона була або три гроші, або пів копійки. Або «Крила у Вітряка»: «Раз Крила в Вітряка гуділи й горготали, / Що все село вони насущним годували; / А Камінь, П’ятірня і Колесо… мовчали. // Приказують, що хто мовчить, / Той двох навчить». 

Українською та по-народному тут відтворено й відомі фразеологізми. Наприклад, «собака на сіні». У романтика це описано в байці «Сірко», де сказано: «Сірко, забравшись на копицю, / Від сіна відганяв Телицю… // На світі так скупий живе: / І сам не пожива, і людям не дає».

Інший автор – Осип або Йосип Бодянський (1808–1877). Він відомий як славіст (зокрема завдяки відстоюванню самостійності української мови), науковець (історик, філолог), знайомий Тараса Шевченка і популяризатор його творчості. Важливо, що діяч став знаним за доби романтизму – позначеної національним відродженням – і як поет, причому не всі рукописи досі опубліковані. Я писала про його віршовану збірку «Наські казки запорожця Іська Материнки» (1835). Але він служив і сатиричній музі. Про це свідчить, наприклад, байка «Орел і Черепаха». Уже назва оригінальна. Орел літає, а черепаха – ні. Проте твір не про це. Ось байка: «Орел десь Черепаху раз злапав. / От кажуть, що Орли – розумна птиця, / Мені ж це все здається небилиця: / Який він розум мав, / Коли не знав, / Що з нею ізробити, / Щоб в пельку вбити? / То ніжками дригне, / То крилами шмагне. / То погодя Оп’ять сердега за роботу; / Вовтузиться небіж до поту, / А все нема пуття! / Тоді Ворона ік йому – сусід! – / «Хліб-сіль, / Ясновельможний пане Гетьмане! – / Йому сказала / І пособляти стала: – / Щоб Черепаху розчавить, / То треба з нею перш підняться вгору / І відтіля пустить / Додолу. / Вона од цього розіб’ється / І пан-Орлові достанеться, – / Послухав мій Орел, хватив, піднявся, / У хмари не забрався / І, розмахнувши, зразу – бурх! / Ворона за куски / І в гай мерщій – шушурх… / А пан-Орлу зостались… черепки! // Отак нестеменно і між людьми буває: / Орел собі посіє-попахає, / А глянь – яка-небудь Ворона поживляє…».

Одним із відомих українських перекладачів, письменників (у тому числі авторів байок) був Борис Грінченко (1863–1910), який писав під різними псевдонімами. Саме він познайомив українську авдиторію з класикою та сучасними творами. Важко сказати, у чому він більше реалізувався – у поезії чи прозі, бо твори високого рівня. Його байки вивчають у школі – наприклад, «Сороку». Але ще більше – менше відомих, зате оригінальних
творів.

Це, наприклад, байка «Грак» про те, як заголовний герой, вирішивши, що голубів краще годують, пофарбувався у крейді та полетів до цих птахів. Але вони його прогнали. Натомість рідні граки, побачивши білого птаха, так само прогнали його як чужого. Кінець висловлено приказками: «Зостався наш Грак ні в сих ні в тих: / Ні до своїх, ні до чужих».

Чи байка «Вовк та Гуси». Вовк, ганяючись за різною худобою, нікого не впіймав. Нарешті побачив Гусаків – але й їх не зловив. І ось як відреагував: «“Тю-тю, дурні! / Я не до вас – до річки / Напитися водички… / Нап’юся та й піду, не треба вас мені… / Я не люблю Гусей, в їх пір’я як ломака – / Таке тверде… Ніколи їх не їв!” / Та й геть пішов, голодний розбишака, – / Забув, що й пити він хотів».

Проте байка алегорично зображає не лише людей як тварин, рослин, комах тощо, а й просто людські ситуації. Беручи якийсь начебто звичайний випадок, справжній майстер узагальнює його. Наприклад, «Химчині співи». Химка співала все, не маючи голосу, і тому, звичайно, її співання нікому не подобалося. На справедливу критику і прохання припинити вона відповідала: «“Нехай і кепсько, те байдуже, / Та довго ж дуже!”». І висновок: «Чимало є у нас таких співців: / В їх тільки тим і гарний спів, / Що довгий він без міри, / Вони ж кричать: “У нас найкращі ліри!”» Звичайно, так можна сказати про будь-яку сферу мистецтва, адже скрізь треба таланту. На тему таланту і мистецтва, уміння бачити красу – інша байка, «Жайворонок та Свиня». Жайворонок, як відомо, чудовий співець. Він літав і славив красу, яку бачив, у тому числі сонце, небеса, узагалі природу. Натомість Свиня сказала, що не бачить краси у світі («Я вгору зроду не дивлюся»), бо їй видно тільки калюжі, «“Хай пропадуть, то й не заплачу: / Малі й мізерні, більша – я! / Заляжу їх, калюжа це моя, / Моє багно!..” / По тій своїй науці / Упала й захропла в багнюці». Автор робить висновок: «Добро, і правда, і краса – / Величнії, як сонце й небеса, / Тому, хто вміє вгору позирати, / До високостів розумом сягати; / Хто ж землю тільки зна та риється в багні, – / В калюжі той не знайде їх
на дні».

Справжня байка завжди поетична. Деякі ми читаємо, навіть спочатку не шукаючи моралі. Це, скажімо, Грінченковий твір «Хміль та Квітки», який починається таким описом українського квітника: «Барвіночок хрещатий / Обняв, розрісшися, грядки, / А на грядках леліють Зірочки, / Гвоздик, на пахощі багатий, / Лілея біла й ніжна Резеда / Тихенько з купки вигляда, / Все хоче розцвітать, і пахнуть, і пишати / В веселому садку». Але цю ідилію буде порушено, бо з’явиться Хміль, який пишається високим зростом і вихваляється, що зрівняється з Вербою, а ще: «Я – дерево! І скоро тут над вами / Шумітиму широкими гілками». Квітки він уважає нижчими за себе й навіть мізерними. На це Барвінок зі сміхом відповідає, що Хміль не дерево, а «Городня бадилина!», і він високий завдяки тичині, на якій повився: «Коли б не той кілок, суха тичина, / Ти б плазував низенько по землі, / І кожен би тебе топтав ногою. / Ми ж стоїмо самі, / не силою чужою». Але Хміль явно не засвоїв цих слів. Дарма: Квітки знають собі ціну. Хоча вони й ніжні, але самостійні. Автор показав, що їхня сила не лише у красі чи пахощах. Треба сказати, що багато хто тоді бачив в українських селах і квітки, і хміль навколо тичини, проте скласти з побаченого байку, ще й оригінальну, дано не
кожному. 

Українські читачі потребують нових антологій, збірок і взагалі видань, де могли б бути презентовані менш відомі, але цікаві твори. Читаючи ці тексти, ми розуміємо, що вони нам потрібні. Хоча ця стаття не висвітлює й сотої частки українського літературного доробку (зокрема байки), уже кілька прикладів показують багатство творів і їхню актуальність.

Аналітик матеріалів –
 Олена Смольницька

Про автора:
 Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант
 з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-
 Католицької Церкви (Львів).