Українська байка: її творці – мінералоги і просто таланти

(продовження)

Які байки і про що складав мінералог, ботанік і словникар? Що роблять різні птахи? Як поводитися золотому черепку, який потрапив на смітник? А троянді, якщо на неї напала свиня? Як порятується рак, упійманий вороною? Чому метелик не має бути занадто пихатим? А головне: як усі ці історії допоможуть нам? На всі ці питання відповість українська байка.

Важко написати справжню байку – особливо коли здається, що все вже було сказано Езопом. Або українським фольклором. А головне: як написати байку влучно і талановито? Не кажучи про те, що вивчати напам’ять цей жанр важко. Хоча… водночас є твори, які одразу запам’ятовуються. 

Наприклад, романтик Євген Гребінка (1812–1848) уславився не лише лірикою і прозою, а й жанром байки (Іван Франко відзначав чесноти цих творів, у тому числі, що їхня «мова прекрасна»). Він брав сюжети і з української усної народної творчості, і з античності, і з власного досвіду, уміло розповідаючи історії та наводячи як мораль приклади і зі свого досвіду, в якому читач упізнає свій. Читаючи ці твори, ми переконуємося, що вони не застарілі. Наприклад, така історія – «Віл» (до речі, поет часто писав про цю працелюбну тварину): «“Мабуть, на небі звісно стало/ (Про себе Віл в кошарі гомонів) / Про те, що ввесь мій вік я все за двох робив / Да й витерпів-таки чимало — / Що в плузі силковавсь, копиці волочив, / Із ранку у ярмі до півночі ходив, / І ще щодня бував і битий! / Хазяїна не раз я проклинав, – / Тепер зовсім не той хазяїн став: / У мене вдовіль їсти й пити, / Несуть мені і солі, і крупів, / Овса і висівок; наїстись трьом би стало”. / Аж тут хазяїн шасть у хлів / І, взявши за роги Вола, під ніж повів, / Бо, сказано, його годовано на сало. / Ти змалку так любив мене, як пугу пес; / Чого ж так лащишся тепер до мене, Йване? / Чи знаєш, що, як ти чоломкаться ідеш, / Чогось мене морозить стане».

Або інший романтик – полтавчанин Левко Боровиковський (1806 чи 1808 – 1889). Він відомий як лірик, автор балад, а ще – перекладач сучасних йому романтиків (у тому числі Адама Міцкевича). Але не цурався й сатиричної музи, уміючи лаконічно змалювати подію чи подати афоризм. Наприклад, твір «Моя байка», де сказано: «Моя байка / Ні бійка, ні лайка: / Нехай ніхто на себе не приймає, / А всяк на вус собі мотає, / Хто вуси має…» Це можна зробити гаслом узагалі названого жанру – і всіх справжніх талантів, які пишуть байки.

Багато його творів і зараз звучать по-сучасному, та й мова зрозуміла. Скажімо, це «Метелик»: «З Гусениці – Метелик став, / Хороший, золотий, аж сяяв, аж блищав / І на других Гусениць не дивився…/ А ти б, Метелику, не дуже-то гордився, / Бо ти недавно сам з Гусениці вродився». 

Або оригінальна ситуація, водночас і дуже зрозуміла. Це твір «Бушля». Діалектне «бушля» – чапля. Починається так: «Ласуха Бушля до Рибок, / Стара, підстрелена, крива і одноока, / Не здужала бродить глибоко / За Рибами в ставок». Що ж їй робити? Адже хочеться їсти. Птаха вирішила надурити рибок і звернулася до них так: «“Від рибалок / я чула, що хотять весь іспустить ставок, / Щоб, не бродивши в воду, / Забрать всю риб’ячу породу”. / А Риби в плач! Давай її просить, / Щоб їх переносить / В другий ставок!» Мораль: знайшли кому вірити і кого просити. 

Або часто чуємо і вживаємо іронічний вислів «і ми орали», згадуючи притчу про муху, яка сиділа на волі (а він орав), а потім похвалялася, нібито теж працювала. У Боровиковського це байка «Крикун»: «“Таки ми витягли”, – сказав Комар Волам, / Що витягли вози з багна з снопами… // Буває так між нами: / Хто робить – той мовчить: а вірять Крикунам».

Часто літературу творили ті, чиєю основною спеціальністю була не гуманітаристика. Наприклад, Іван Верхратський (1846–1919). Він відомий як укладач українського словника, і в мовознавчих дисциплінах вивчається саме з цієї позиції. А ще він досліджував лемківський фольклор, публікував праці з діалектології. Знаємо, що він був і перекладачем, уперше відкривши українською геніального польського романтика Юліуша Словацького. А ще був популяризатором української літератури. А що сказати про фах байкаря? Так, у Львові поет навчався на філологічному факультеті. Проте у Кракові скінчив природничі курси. А повернувшись, викладав у Дрогобицькій гімназії – природознавство. Це ще не все: Верхратський відзначився і як науковець, і як популяризатор, і як автор підручників із… мінералогії, ботаніки та зоології. Отже, можна переконатися, що він чудово розумів природу. 

В його байках (збірка 1876 р. «Байки, приказки і повістки») часто фігурують і люди, і тварини. Деякі сюжети відомі з фольклору. Наприклад, «Ворона і Рак»: заголовна героїня вхопила Рака й полетіла, тримаючи здобич у дзьобі. Ясна річ, хотіла з’їсти. Несла – над річкою. Але розумний Рак завів бесіду – і дурна Ворона, яка любила лестощі, випустила його. Ось як це відбулося: «А хитрий Рак рече: “Кума! / Коби тобі літа вернулись молодії, / Коби справдились всі туряння і надії!” / Тим догодив Вороні Рак: / Роззявила широко дзьоб: “Коб так!” – / Рекла. А Рак в ріку упав, / Чимскорше ся на дні сховав…» Тобто Рак не просто врятувався, а й упав у річку, свою стихію – і тільки його й бачили. Ми читали схожу байку чи казку (але прозову) – в Олекси Стороженка. Але основа – фольклор. 

І, звичайно, яка байка без її класика – Леоніда Глібова (1827–1893). Можна згадати знамениті «Вовк і Ягня», «Лисиця-жалібниця».... Але звернімося до менш відомих байок. Наприклад, «Горшки». Починається так: «Був собі Горщик золотий, / Хороший, дорогий. / Прийшла Біда і Горщик той розбила; / Жаліли всі, вона не пожаліла, – / На те Біда! / Скрізь її знають — села й города. / Чого вона не виробляє? / Не тільки що горшків, людей не розбирає». Автор алегорично описує Біду, але навіть дітям не треба було зайвих питань для розуміння. Що далі було з розбитим Горщиком? Його викинули на смітник: «І опинився Горщик золотий / Між череп’яними Горшками, / Щербатий і кривий, / З розбитими боками. / Всі насміхаються над ним: / — Ану лиш принеси водиці! — / А кухлик і собі: — Шкода вже їм, кривим, / Ходити до криниці! / Був колись Горщик, та розмок, / Тепер нікчемний черепок…» На це заголовний герой резонно відповів: «— Я черепок, та золотий, / А ти вже хто такий? / Хороший тим, що в боки взявся». Далі – заслужена винагорода для героя (хоча читач уже не очікує на зміни): «Поважний Розум се почув, / Прийшов, дознався, що й до чого / І бідолаху золотого / В шовкову хустку обгорнув, / А щоб не чванилась кумпанія погана, / Усіх покидав за вікно». Мораль: «Розбите золото — скрізь золото воно, / А череп’яна чвань — довіку череп’яна».

Або ми знаємо його байку «Трандафиль і Свиня» – про те, як Свиня в саду знайшла прекрасну троянду (діалектне – трандафиль) і хотіла її з’їсти, проте квітка поколола колючками «пику» нахабній тварині-зайді. Що було далі? «— Такую погань держать у садку, — / Промовила Свиня,— та ще й на квітнику! / Що з того, що пахтить, коли у пику коле? — / Похрюкала і побрела у поле. // Так ясна правда для брехні, / Як та Трандафиль для Свині, / І перекір, і закарлючка; / Хороший чоловік усім / І друг, і побратим, / Поганому ж — колючка». Але на цю тему ще раніше було написано в українській поезії – харківським автором, православним священиком Степаном Писаревським (псевдонім Стецько Шереперя; народився у 1780-х рр. – помер у 1839 р.). Йому належать не лише пісні та драматургія, а й байки – зокрема, «Свиня й Трояндник» (1838), тобто трояндовий кущ. Ми бачимо, що раніша епоха диктувала й інакший стиль. Але твір починається динамічно та життєво, мова – зрозуміла: «Сьому був очевидцем я: / З свининця вирвалась Свиня / Та й прямо в білясадник, / Де був розведений Трояндник». Звичайно, вона хотіла поживитися. Автор пояснює: «Трояндник, хоч він і пахучий, / Та з біса як колючий! / Бо в нього єсть шпички – / Бережи і морди, і руки!» Переконавшись, що красиві квітки боляче жалять, Свиня втекла. Ось як це описано: «Свиня Трояндника бажає, / Трояндник морду їй кусає. / Що ж тут робить – пора втікать, / В свининці морду облизать. / Така з Свинею притча сталась – / Тільки в свининці облизалась». Отже, упіймала облизня. А мораль байки інакша, ніж у Глібова: «Хороші дівочки, / Гарненькі жіночки! / Як хто захрокає із вами, / Коліть того шпичками, / Щоб не було пені, / Чи так, чи ні?» (Схожу думку пізніше висловить Леонід Глібов – у байці «Троянда», де заголовній героїні, колючій красуні, протиставляються Кручені Паничі).

Не факт, що цю байку Писаревського знали за життя автора (хіба що в рукописах), бо опублікували її тільки в 1928 р. Так само як багато інших віршів поета побачили світ лише після його смерті – у тому числі завдяки альманаху Євгена Гребінки «Ластівка» (1841). Романтизм відкрив багато імен і творів.

А якщо далі розкривати цю тему (свиня і троянда), то виявляється, що за основу послужив український народний анекдот.

Від теми рослин переходимо до тварин. Як про них писали? Романтизм, реалізм і взагалі українське мистецтво? Осип-Юрій Федькович (Осип Домінік Гординський де Федькович, 1834–1888), який свідомо обрав українську ідентичність, уславився не лише як автор романтичної та біографічної поезії та прози (де, зокрема, оспівував гуцулів), а й як байкар. Наприклад, «Медвідь і пасіка»: «”А хто там добрий?” – “Та я, Медвідь! / Тут мені зараз увесь ваш мід! /Бо я великий, а ви як полова!” – / “А, просим, а просим, кушайте здорові!” // Упхав Медвідь до вулику душку, / А бджоли жальцями то в носик, то в ушка / Так і рубають – відбаглося й меду! / “Медок, та не твій, наш пане Медведю!”». Так, тут мораль про те, що треба бути дружними. А ось оригінальна байка, «Когут і кравець» (видана Іваном Франком). Навіщо півень-когут прийшов до кравця? Зараз дізнаємося: «“А ко-ко-ко!” – “Хто тото?” – “Пан когут! / Аби мені зараз фрак, кравче, тут! /А до того камізелька та й штани, /Бо я іду собі в місто, у пани!” // Отак пішов кокош у місто; / Не поміг йому й фрачок і два фости; / Бо скоро ’го панський кухар там уздрів, / Зварив пану на обід ’го, а пан з’їв».

Яка різноманітна українська літературна байка! А я не привідкрила навіть усього, бо вражає кількість текстів. І мало не кожний український письменник звертався до цього жанру. Ми переконалися, що ці твори не просто повчальні, а й сучасні, а ще – часто позначені гумором. І заслуговують на те, щоб їх публікували в антологіях, адже скільки невідомих або маловідомих байок наших письменників належать до справжньої класики.

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів).