Леонід Глібов або загадка знаменитої байки

Українська література досі має безліч секретів, які відкривають і дослідники, і просто читачі. Подекуди наша література нагадує детектив. А ще прочитання відомих творів виявляє в них багато шарів. Це стосується і відомих, навіть мандрівних сюжетів. Як до них звернутися, щоб не повторитися? Як написати так, щоб твір вийшов самостійним і пережив століття? А якщо ці твори стосуються пір року, зокрема осені та зими? Коли бачимо останніх метеликів, а взагалі комахи засинають?

Українська байка відома дуже давно – звісно, з фольклору. Потім цей жанр почали перекладати і публікувати (в Київській Русі також). Давньогрецькі, латинські та інші тексти оживали завдяки нашим перекладачам. І, звичайно, оживали українські сюжети. Можна згадати Григорія Сковороду з його байками, Євгена Гребінку та інших.

Але найяскравіший приклад творця незвичайних текстів – український байкар Леонід Глібов (1827–1893), який писав, зокрема, під псевдонімом «Дідусь Кенир» або «Кенир». Публікуючи у 1918 р. у Львові його «Байки», автор передмови – відомий письменник Богдан Лепкий – пояснював походження псевдоніма: «Це прізвище дали сусіди його батькові, коли він з городу привіз був співучу птицю кенира» – тобто канарку або кенаря. І характеризував шлях поета як важкий: «Почалося горе поета. Він хворів, мало не осліп, жити не було з чого, заробити годі, бо сил не хватало, треба було сидіти, як-то кажуть, у тестя на карку. До того ж: ворони стадами літають, і недоля не ходить одинцем. – До прогнання із служби, до хороб, і убожества прилучилося незабаром нове, тяжке горе – смерть вірної дружини. / Роки від 1863 до 1867 – це дуже тяжкий період Глібового життя. Що лиш 1867 року він добув собі новий шматок хліба, став управителем земської друкарні в Чернигові, і на тій службі остався аж до смерті, яка постигла його, після довгої тяжкої хороби, 29 (ст.ст.) жовтня 1893 р. / Таке то життя чоловіка, який так гарячо любив людий, природу, свій рідний, любий край, За це він, як і багато других Українців, мусів випити чарку гіркої – до дна».

Леонід Глібов писав на різні теми і про різні пори року, зокрема про осінь. Наприклад, у передсмертному вірші «Пташка» подається такий пейзаж: «І літо минуло, і осінь приспіла, / І листям пожовклим всі стежки покрила, / І вітрик в садочку не так уже дише…».

Його читали і читають. Не всі знають біографію й через що довелося пройти письменнику. Хоча начебто хто не знає про Глібова! Його вивчають (у тому числі в молодших класах), досі цитують. Але чи всі його тексти розгадані?

У 1890 р. з’являється байка Глібова «Коник-стрибунець» про двох комах. Її сюжет дуже відомий: Коник проспівав і проскакав ціле літо, не побудувавши собі хатки та не відклавши їжі. А коли почалася зима, герой попросив допомоги в Мураха. Кінець ми теж знаємо: той відмовив, дидактично нагадавши про легковажність Коника. І знаменитий пасаж: радить Конику танцювати (що той робив увесь час до зими). Начебто все зрозуміло, але в цьому тексті є загадки.

Ця байка така афористична і водночас пейзажна та динамічна, що хочеться процитувати її повністю: «У степу, в траві пахучій, / Коник, вдатний молодець, / І веселий, і співучий, / І проворний стрибунець, / Чи в пшениченьку, чи в жито, / Досхочу розкошував / І цілісінькеє літо, / Не вгаваючи співав; / Розгулявся на всі боки, / Все байдуже, все дарма… / Коли гульк – аж в степ широкий / Суне злючая зима. / Коник плаче, серце мліє: / Кинувсь він до Мурав’я: / “Дядьку, он зима біліє! / От тепер же згину я! / Чуєш – в лісі ворон кряче, / Вітри буйнії гудуть? / Порятуй, порадь, земляче, / Як це лихо перебуть!” / – “Опізнився, небораче”, / Одказав земляк йому: / “Хто кохав життя ледаче – / Непереливки тому”. / – “Як же в світі не радіти? / Все кругом тебе цвіте”, / Каже Коник: “Пташки, квіти, / Любе літечко на те; / Скочиш на траву шовкову – / Все співав би та співав…” / На таку веселу мову / Муравей йому сказав: / “Проспівав ти літо Боже, – / Вдача вже твоя така, – / А тепер танцюй, небоже, / На морозі гопака!»

Отже, тут і гумор, і поетичні пейзажі, і поетична радість естета-Коника, який «Все співав би та співав», і правильна мораль, знову присмачена гумором – «танцюй… на морозі гопака». Завдяки цьому байка запам’ятовується. До того ж, у неї справжній український колорит.

Але яка її історія? Ми бачимо, що в байці Глібова обидва персонажі – чоловічого роду. Так і уявляються ощадливий господар-Мурах і легковажний танцюрист Коник-стрибунець. Проте насправді джерело цієї байки дуже давні. Недарма вже цитований Богдан Лепкий писав: «Поміж творами Глібова найбільше байок. Байки, це дуже старинні твори. На 500 літ перед Христом жив у Греції Езоп, творець дуже гарних байок, які здобули собі світову славу. Але ще перед Езопом, у Вавилоні, Египті, Індії звісні були такі вірші й оповідання, у яких звірі и дерева говорили, мов люди. Байки, значиться, це загально-звісні, міжнародні твори. / Але Глібів, так само, як і його знаменитий попередник Гребінка, умів своїм байкам надати український характер, умів, як каже Єфремов, “прибрати їх у оригинальне вбрання”.».

Щойно знайомлячись із цим жанром, діти дізнаються про байкописця Езопа – історичної постаті. Він творив свої байки прозою. Вони досі популярні. Виявляється, у нього є щонайменше дві байки із сюжетами, схожими на шедевр Глібова. Перша, «Мурах і жук», описує літо. Скарабей співчуває мураху, що той постійно працює, але трудівник пояснює, що має відкладати запаси на зиму. А коли настала зима, жук-скарабей залишився голодним і без прихистку. Мурах, за яким останнє слово, настановчо каже, що треба було працювати. Але скарабей не танцює – тут він просто ледачий. Якщо уявити цього жука, то стає зрозуміло, що порівняно з мурашкою він неповороткий. А от інша байка, «Мурах і цикада», більше нагадує українську. Та й вона більш популярна. Замість коника-стрибунця тут – цикада. Відомо, що ця комаха так само любить сюрчати (і голосно). В античності її оспівували поети. Вона – символ поезії (тоді – невіддільної од музики). Ми бачимо, що ці твори дещо схожі сюжетами і персонажами, але й відрізняються. 

Це ще не все. Езопові байки були такі популярні, що не раз перекладались і переспівувалися. Хто лише не наслідував і не переказував сюжет про мураха і цикаду! Так дійшло до французької літератури. Відома байка іншого генія – Жана де Лафонтена – «Цикада і Мураха». Обидва іменники французькою – жіночого роду: «La Cigale et la Fourmi». Та й ілюстрація того періоду зображає комах у подобі жінок, причому цикада – модниця, з тонкою талією, у капелюшку. А мураха – у власному будинку, сама вбрана в очіпок і практичну сукню, як працелюбна домовласниця. Отже, за текстом – і законами французької мови – логічно, чому знаменитий творець байок написав саме про жіночих персонажів.

Але це ще не все. Бо мураха трактують і як мурашку, тобто працелюбну героїню. Якщо замість цикади взяти коника-стрибунця, то виходить жевжик, який хоче скористатися здобутками працелюбної жінки. Тобто конфлікт випливає глибший. Але в українській версії – інакше. Тут недбалий Коник-стрибунець і ощадливий господар Мурах («Муравей»). Тобто питання про те, як вести господарство і дбати про завтрашній день.

Або інший відомий сюжет – «Ґава й Лисиця». Ми кажемо «ґава» про роззяву, є дієслово «проґавити». А сюжет, оброблений Глібом, так само давній. І теж має коріння з байки Езопа – а може, ще давніше, із фольклору. Причому в першоджерелі фігурував Крук – тобто мудрість. На Ґаву він перетворився завдяки нашому байкарю. І в античних творах Крук тримав м’ясо. Українська Ґава викрала ковбасу. І сам цей персонаж – досить комічний. Утім, почитаймо Глібова: «Літаючи по двóрах, Ґава / Шматок ковбаски добула; / Хоч кажуть, що вона дурна роззява, / А до крадіжки здатняя була. / От узяла та й полетіла, / Щоб недалечко, у ярку, / На самоті поснідать до смаку: / Усе було, ще ковбаси не їла. / “Спасибі, думає, розумним головам, / Що в світі потрудились, / Усячину робить навчились, / Поміж людьми, як кажуть добре й нам: / Що-небудь можна роздобути”. / Не вспіла Ґава носом ткнути, / Аж і Лисичка тут стоїть / І жалібно квилить: / “Голубко-кумонько! тебе я ждала, ждала, / Аж плакала, як виглядала, / Щоб голосочок твій почуть, / Хоч на хвилиночку про горенько забуть… / Ти може, серденько, того й не знаєш, / Як гарно, любо як співаєш – / І соловейко так не втне… / Розваж хоч трошечки мене!” / Прийшлось роззявитись дурному горлу: / “Кра! кра!” а ковбаса до долу, / Лисичка хап – і у кущі мерщій, – / Оддячила кумі своїй! / Прокракала роззява, огляділась – / Чортма куми і снідання нема… / “А щоб ти, каже, подавилась, / Лукавая кума!” / Прилащиться підлиза хоч до кого: / Солодкії слова / Приманюють великого й малого, – / То вже така дурниця світова; / Про це розумні знають люде, / Та що ж ви будете робить, – / Хто маже – не скрипить, – / Так мабуть і довіку буде».

Дуже давній і мандрівний сюжет ожив під українським пером і набув нашого колориту. Водночас твір зрозумілий багатьом. І те, що ми його досі читаємо, свідчить про актуальність. А Богдан Лепкий пояснював: «Читаєте його байку про “Вовка та ягня” і пригадуєте собі, що ви читали це саме й на инших мовах, а прецінь у Глібова воно якесь ніби нове. Так, – бо Глібів, на мандрівній темі, мов на міжнародній основі, гаптує українські узори: звірів, квіток, людий. І ліс, і поле, і село, і небо, усе довкола українське. І мова, якою орудують отсі звіринні та ростинні розмовники, щиро-народня, українська мова. І думки та науки, які вони висказують – це думки й науки потрібні не-кому другому, а нам, думки про правду, про любов, про чесне життя, про те, щоб одні другим не творили кривди, щоб не було між нами ні ненажерливих вовків, ні кудлатих медведів, ні соломяних дідів, а щоб були добрі й мудрі люди. / Тепер не пугалом добру навчать / Нам треба иншого бажать, / Живого слова правди і просвіти».

Життя геніального поета не було легким. Він потерпав через свої українські симпатії (його навіть звільняли з роботи «за українофільство»), але видавничою і педагогічною діяльністю встиг зробити дуже багато. Доказ – його твори, які ми досі читаємо. 

Хотілося б, щоб більше видавали байок Леоніда Глібова – у тому числі в антологіях світової поезії. Якщо брати жанр байки, то чому б не звернути увагу на доробок Езопа, Федра, Лафонтена та інших майстрів – серед них Глібова? Адже дотепний стиль, ненав’язлива мудрість, гумор навіть там, де начебто не до сміху, блискавичність (тому ці твори запам’ятовуються), не кажучи про поетичність і український колорит, додають цим байкам особливого жанру. Ми сміємось і тому розуміємо те, що каже автор. А насправді байка – серйозний жанр, і в цьому переконуємося.

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів).