Такі різні друзі: Пантелеймон Куліш і Тарас Шевченко

Народжений 7 серпня 1819 року Пантелеймон Куліш знаний насамперед першим українським історичним романом «Чорна рада» (1857), що його Іван Франко схарактеризував як «найліпша історична повість в нашій літературі». Також Куліш зробив титанічну роботу, переклавши одним із перших Біблію та твори Шекспіра. Він проявив себе в різних іпостасях: письменник, мовознавець, перекладач, етнограф, критик, редактор, фольклорист, видавець, філософ історії. Був активним популяризатором української мови та літератури, зокрема в післямові до російськомовної версії роману «Чорна рада» Куліш твердо заявив, що така велика мова, як українська, має право на власну літературу. В основу сучасного українського правопису лягла створена ним «кулішівка» – перша фонетична абетка української мови. 

Проте з історичної перспективи постать Пантелеймона Куліша сьогодні справедливо визнається за суперечливу, однак водночас тим і цікавою дослідникам. Наприклад, літературознавець Олесь Федорук так визначив значення і постать Куліша в історії літератури і націєтворення: «Пантелеймон Куліш був неймовірно складний і незручний для однобічного, однозначного трактування, попри те, що він закладав підвалини сучасного українства. Його діяння сучасники не раз не сприймали, його твори випереджали час. Його перекладацька праця, художня творчість, історичні писання – це були цеглини, які лягали в основу, підмурівок того будинку, який ми називаємо Україною. Якби тих цеглин не було, то я не скажу і ніхто не скаже, ким ми були б, але ми точно були б інакші...». Серед тих сучасників, що, бувало, не сприймали якісь ідеї Куліша чи не погоджувалися з ним, був і Тарас Шевченко. 

Портрет Куліша авторства Шевченка

Вони були добрими друзями. Знаменитими друзями. Шевченко боярином на весіллі Куліша співав своїм гарним і дужим голосом українських пісень на всі заставки. Про те весілля й Кобзаревий спів навіть століття потому ходили перекази й байки серед місцевих. А діялось те на хуторі Мотронівка, куди подружжя Кулішів переїхало жити. До речі, хутірська теорія Куліша теж цікаве явище, про що докладніше можна розповісти в окремій статті. Повз хутір Мотронівку вдруге після весілля друга Тарас Шевченко проїде …уже в домовині дорогою на Чернечу гору. 

«Великий друже наш, Батьку рідненький! На розсвітанні життя мого ти був моїм старшим боярином… Та тоді звеличав мене і княгинею, і королівною…таких два, як ти… і Куліш, мені такі близькі, як сонце до планети, і я тут свій орбіт округ їх роблю… прощай, дорогий друже, боярине мій, та й мене незабаром сподівайся на одвідини…» Ці сповнені туги і великої поваги слова проказала на перепохованні Шевченка українська письменниця Ганна Барвінок. Справжнє її ім’я Олександра Білозерська-Куліш, і була вона дружиною Пантелеймона Куліша. Слова ці засвідчують велику шану до Тараса Шевченка, а також говорять про близькість та дружбу, яка панувала між подружжям Кулішів та Шевченком. Як видно з цитати, старшим боярином Куліш узяв собі свого близького друга, як і заведено в українців. Але якими були стосунки двох друзів? Чи завжди вони мирилися, а чи іноді й билися (в переносному сенсі, звичайно)?

Було різне, адже за характерами вони були абсолютною протилежністю. Витончений, як казали про нього, з дівочим вухом, Пантелеймон не терпів лайки й грубого слова, а щиросердний і гарячий Тарас полюбляв гучні банкети й гуляння. Помірний, тихий, лагідний, дещо закритий Пантелеймон полюбляв кабінетну роботу і ретельно працював яко правдивий буквоїд, в розмові завжди добираючи слова і до всього в оцінці помірковано підходячи. Тарас же рубав з плеча, говорив те, що думав. На цих протиріччях вони й часто сварились. Не сходились їхні думки в поглядах на історію: Куліш навіть схилявся до москвофільства, обстоюючи своє негативне ставлення до козацтва як анархічно-бунтівливого явища. Шевченко ж навпаки ідеалізував козаччину, а Куліш наївно хотів творити ідеальну націю, «без погані», вважаючи український хутір за основу своєї цивілізаційної теорії на противагу козацтву. 

Сам Пантелеймон Куліш так описує їхнє перше знайомство та відмінності характерів у автобіографічнім творі «Жизнь Куліша»: «Перша зустріч Куліша з Шевченком була характерна. Ввіходить хтось до Куліша в полотняному пальті. — “Здорові були!.. А вгадайте — хто?” — “Хто ж, як не Шевченко?!” (А ніколи не бачив його й намальованого). — “Він і є!.. Чи нема в вас чарки горшки?” і т. д. Тут уже й пішло справдешнє січове балакання, а далі й співи. (Шевченко мав голос пречудовий, а Куліш знав незліченну силу пісень). Почали потім їздити навкруги Києва, рисувати, рибу за Дніпром варити. Тільки Куліш не зовсім уподобав Шевченка за його цинізм; зносив його норови ради його таланту. А Шевченкові знов не здалась до смаку та аристократичність Куліша, що про неї ми вже натякнули. Кохавсь Куліш у чистоті й коло своєї особи вродливої, й навкруги себе, кохався у порядкові, як до речей, так і до часу; а вухо в його дівоче, гнилого слова ніхто не чував від його. Можна сказати, що це зійшовся низовий курінник, січовик із городовим козаком-кармазинником. А були справді вони представителі двох половин козаччини. Шевченко репрезентував собою правобережну козаччину, що після Андрусівського договору зосталась без старшини й опинилась під лядською кормигою, що втікала на Січ, а з Січі верталась у панські добра гайдамаками... Куліш походить з того козацтва, що радувало з царськими боярами, спорудило цареві Петру «Малоросійську колегію», помагало цариці Катерині писати «Наказ» і завести на Вкраїні училища замість старих бурс. Один учивсь історії просто від гайдамацьких ватажків, читав її з ураженого серця козацького, що рвалось і томилось у підданстві в козацького ворога ляха; другий дорозумувавсь української бувальщини від такого коліна, що з предку-віку не знало панщини, що стояло колись на узграниччі поруч із лицарями Лянцкоронськими, Претвичами, Вишневецькими, обороняючи Полуденну Русь, Литву і Польщу, а потім волею пішло обороняти Московщину. Глибиння чуття своєї народності була в обох їх однакова, тільки в Шевченка кров буяла без упину; Куліш уже й тоді шукав рівноваги серця й розуму, рівноваги хочу й мушу. Енергія холодна, мовчазна, а проте необорима ні щастям ні лихом була ідеалом його». Можна в наведеному фрагменті побачити, як сам Куліш оцінював їхню дружбу, а широта порівнянь і оригінальних зіставлень показують неабияку аналітичну спромогу автора. Прикметно, що сам він про себе пише в третій особі, наче спостерігаючи збоку за собою і за своїми стосунками.

Найбільшим особистим успіхом у творчій діяльності Пантелеймон Куліш вважав двотомний збірник етнографічних та фольклорно-історичних матеріалів «Записки о Южной Руси». Вийшли друком вони в Санкт-Петербурзі у 1856–1857 роках і породили справжній подив та захоплення. В одному із листів Куліш написав, що друкує їх «з насолодою не тому, що в них є моє, а тому, що передаю світові пам’ятки духу народного, яким у моїх очах нема ціни».

Про цю працю свого друга Шевченко написав так: «Цю книгу скоро напам’ять буду читати. Вона мені так чарівно, живо нагадала мою прекрасну бідну Україну, що я немов з живими бесідую з її сліпими лірниками і кобзарями. Пречудова і вельми благородна праця! Брильянт у сучасній історичній літературі». І Куліш у Шевченка був редактором, не тільки другом, часто звертав увагу поета на слабкі сторони творів, стимулював його ставитися серйозніше до того, що треба видати, а над чим ще попрацювати. Куліш без відома Шевченка опублікував у «Записках о Южной Руси» поетову «Наймичку» без зазначення автора, нібито це був знайдений в альбомі якоїсь хутірської панночки твір. Зробив це для того, щоб саме прізвище Шевченка не нашкодило амністії, про яку якраз клопотали друзі Кобзаря.