Весняні квіти української поезії – від краси до життєвих прикладів: «Хай з вами край цвіте коханий, / Мов яблуневий цвіт весни…»

Весна приносить перші квіти, а пізніше – їхнє буяння. Навіть якщо це спогади, їх увічнює… мистецтво, зокрема художня література. Українська словесність, як відомо, дуже багата на описи квіток (від троянд до лісових, польових, степових і гірських квітів), але що стоїть за цими пейзажами, натюрмортами тощо?

Це ліричні вірші, поеми, пісні, а ще, наприклад, байки, які насправді ширші, ніж один жанр. Це казки-«неказки». У них – не лише алегорія, але й оспівування краси природи, а також внутрішньої краси. Може, тому ці твори (з-поміж яких є забуті чи півзабуті) – не на один раз? Їх хочеться перечитувати. У цьому й секрет справжньої літератури.

Наприклад, байка Одарки Романової (1853–1922) «Троянда та Горобчик». Про цю поетесу (яка, до речі, народилася навесні) я вже писала. Її псевдоніми: просто Одарка, О. Романенко та ін. Вона активно публікувалася. Писала і ліричні вірші, і пісні (її твори поклав на музику сам Микола Лисенко), і байки, і віршовані легенди… Належала до «Плеяди». Була племінницею Марії Заньковецької – геніальної актриси. Вважають, що тому письменниця так любила театр. Але, з огляду на те, що Одарка Романова була різнобічною постаттю, фахово зналася на музиці та співі, любила і обробляла фольклор різних народів, певно, вона все одно захопилася б театром.

Що ж незвичного в її творі про Троянду? Адже хто тільки не писав про цю квітку. В авторки троянда тягнеться до небес і хоче… літати. Чи не хоче? Які в неї мрії? Почитаймо. У поетеси байка (написана пісенним мотивом) починається так: «В садочку Троянда гілками хитає, / Тихенько шепоче і тяжко зітхає: / “Ой літечко ясне, прилинь на хвилину, / Без тебе сумую я, сохну і гину, / Хоч хто у садочок прийде та гляне, / То скаже на мене: се зілля погане”». За якої пори відбувається дія? Може, це осінь? Але й восени троянди квітнуть. Може, це зима? Без квітів троянду недалекоглядні не шанують, бачать у ній тільки колючки. Несподівано на сцені з’являється легковажний розбишака (але водночас і приземлений) Горобчик, який стверджує: «“І справді погане. Якби ти літала / Та гострих колючок на гілках не мала, – / Їй каже Горобчик, – була б ти щаслива, / А то ти й химерна, та ще й вередлива. / Чого ти сумуєш? Чого ти бажаєш, / Та гілки до неба свої простягаєш? / Що в ясному небі, про те я не знаю, / І щастя не в небі, а ближче шукаю”». Він їсть зернятка, комах та інше, а вище його не цікавить. І підсумовує: «“Ми завжди веселі, ми завжди щасливі”». Що відповідає Троянда? «“Ви всі розбишаки, – Троянда сказала, – / Я вашого щастя собі б не бажала”». На це Горобчик відповідає: «“Мене, бач, ніхто не скубе і не нюха, – / Горобчик їй каже, Троянди не слуха. – / Зимою і літом я в сірім жупані”». Далі перегук репліками: «“Ви робите шкоду. – / Яку, моя пані?”» А у фіналі остаточне слово – за третьою особою: «“Ви злодій, ви злодій, та ще розбишака, – / Загавкала грізно на Пташку Собака, / Що вбігла в садочок із теплої хати, – / Ви завжди хотіли б, не сіявши, жати!”». Так афористично закінчується байка. Отже, участь у дії беруть троє: Троянда, Горобчик і Собака. Чи не сама авторка – ця Троянда? Краса, яка прагне високого. Хоча зовні від квітки начебто немає практичної користі, але показово, що Собака засуджує не Троянду, а саме Горобчика як шкідника. Узагалі цей твір можна й розуміти як дилему мистецтва.

Від байки перейдімо до ліричного. Багато українських поетів оспівували квіти. Наприклад, ранній вірш Лесі Українки (Лариси Косач-Квітки, 1871–1913) «В магазині квіток» (перша збірка «На крилах пісень»), який досі відомий, його видають і охоче декламують. За сюжетом, навесні героїня зайшла до магазину квіток і просить простих пролісків, бо «Дівчина запрагнула рясту дрібного, / Їй проліски снились ясні». Від зими хочеться переходу до справжньої весни. До речі, і ряст, і проліски – наші українські символи. Вибір у магазині на перший погляд багатий: «“Ось є гіацинти, нарциси і рожі, / Азалії є запашні, / Конвалії свіжі, фіалочки гожі…” – / «Ні, пролісків треба мені!..» // Здивовано глянув панич; зашарілось / Дівчини обличчя бліде. / “То панночці пролісків простих схотілось? / їх в місті немає ніде! / Тут тільки садові квітки”». Дівчині пропонують різні «квіти розкішні», але саме пролісків немає. Адже ці квіти вважалися дикими, «некультурними». А як хотілося героїні саме цього українського символу! Тут іще й дещо біографічне, бо геніальна поетеса любила проліски і тужила за ними, мріючи відвідати гай. Фінал – більш оптимістичний: стара жінка пропонує на вулиці купити білих пролісків – і дівчина купує. На питання, звідки ці квіти, продавчиня відповідає, що з гаю, і їх там безліч. Так до душі дівчини повернулася весна.

Або харків’янка Христя Алчевська (1882–1931), теж народжена навесні, уславлена як поетеса, драматург, педагог, писала й прозу, а також перекладала – зокрема, популярного французького романтика, автора пісень Беранже. У творчості вона часто зверталася до квітів, причому змальовувала їх оригінально, у тому числі як відповідь на тексти своїх сучасників. Помітно, що особливо ця поетка любила лілеї, і ці квіти – часто портрети жінок, духовно самотніх, але естетичних. Узагалі вона справді любила різні квіти, а також квітучі дерева – яблуні, білі акації та інші. 

Раніше багато писали про загравання вітру з квітами чи деревами (алегорія непостійного кохання), але в цієї поетеси вийшло небанально. Наприклад, в антології «Українська Муза» (1908) уміщено багато творів цієї письменниці. Можна сміливо казати про український модернізм – не лише на прикладі Лесі Українки, але й її сучасниць. Скажімо, у Христі Алчевської є «Пісня лілії» (у цитуванні зберігається тодішній правопис): «Я –  лілія біла… Мене в самоті / Думки обступають, мов квіти оті, / І плачуть… і місяця сяйво смутне / Кохає й цілує, і пестить мене. / Я щастя не знала… журливі пісні / Мене колисали у тихому сні, / І сльози блискучі, мов чистий альмаз, / По-одній котилися з піснею враз. / Я ліс покохала… він сумно мовчав; / Він тільки гру сонця у день помічав; / Тоді він хитався і щось шепотів / А квітки блідої і знать не хотів… / І тому бліда я… і біла тим я… / Квіток обступа мене тиха сім’я, / А я все сумую та смерти все жду, / І досі поради собі не знайду».

Інша весняна квітка – конвалія. Ми більше знаємо про неї завдяки одному з перших віршів Лесі Українки «Конвалія», де описано красу і смерть. Христя Алчевська пізніше так описала цю квітку: «Душа — це конвалія ніжна, / Сокрита у темному лісі; / В ній мрія таїться кохана, / Для неї вона й розцвітає / Нікому не знана… / Душа — це безсилая квітка, / Що пахощі ллє, але гине, / Що з тихого смутку зав’яне… / І в лісі ніхто в оту пору / На неї не гляне…».

Певна, що можна пригадати ще більше квітів. Наприклад, це хризантеми. У харківської поетеси, однак, їхня краса слугує для опису смерті, причому одразу згадується білий колір: «Хризантеми схилялись над нею, — / Вона спала у темній труні; / Безталанну і чисту лілею / Провожали пісні жалібні». Але якщо уважно читати, стає помітно, що цей вірш і романтичний, і філософський, він не має на меті описувати лише трагічне. Хоча зовні багато віршів Христі Алчевської можуть здатися песимістичними, підхід авторки і часто фінали дозволяють казати, що талант поетки явно більший. Це помітно, зокрема, у поезії «Мімоза». Ми знаємо, що ця ніжна квітка – весняна, і легко можемо уявити пухнасті жовті гілочки. А ще мімозою іронічно називають занадто вразливих, аж надто ніжних, які ображаються на будь-що – просто не торкнися. Адже ця квітка дуже чутлива. Проте в української поетеси вірш про неї серйозний, глибокий і розгортає цілу картину. Ось яка мімоза на тлі південного пейзажу: «Країною сонною ніч пролітала; / Мовчало таємно південнеє море, / Дрімали чинари, схілялися лаври, / За темний серпанок ховалися гори. / Горнулася ніч до німої мімози / І подругу ніжно свою обіймала, / Ласкала і гріла, питала, чи грози / Ії хвилювали коли, чи ніколи?.. / Мімоза мовчала». Отже, ця квітка не хоче життєвих бур, а сама непорушно мріє: «Вона вся у мріях, вона у роскошах / І думах, як море нічне, поринала / Спокійно і тихо, мов зроду не знала / Про хвилі бурхливі, про бурі свавільні… / І дійсно не знала… / Та тільки встав ранок з-за темної ночі, / І вперш поцілунок влетів до мімози, / Здрігнулась мімоза, побачила ранок, / Встидалася його, потупила очі, / Й од щастя нового упали з мімози / Перлистії сльози…». Отже, цей вірш – і про життєві враження, і сприймання нової краси. Поетеса хотіла динаміки природи й описала це у творі. А з біографії Христі Алчевської помітно, що хоча мімоза тут і означає естетичне начало, але сама авторка явно мала інше, активніше, життя.

В її доробку є вірші, які розміром нагадують коломийки – узагалі авторка часто зверталася до пісні. І помітно, що ці твори часто оптимістичні. Наприклад: «Молодая та весела, жартовливая весна / Щебетала, виривалась із міцних обіймів сна; / Милувала гай зелений, в його сиплючи квітки, / Дерева усі гойдала, їх ласкаючи вершки; / В полі білую березу розбудила до життя, / І зрадлива, і блискуча, і залюблена в себе, / Як коханнячко щасливе й сонце яснеє палке, / Розігнала темні хмари, розігнала засмуття!.. / Золотая і прекрасна, і зрадливая весна / Серед тихої природи прокидалася зі сна…». Тут видно і український пейзаж, і розуміння авторкою авдиторії (у тому числі дитячої: діти явно збагнуть цю поезію), і, звичайно, любов до рідної природи. А ще весна, звісно, тут і метафорична.

Завершити її добірку хочеться віршем, який нагадує пісню – «До збуджених надій». Тут постає символ яблуневого цвіту. Поетеса бажає такого самого розквіту душі та рідному краю: «Химерна гра моїх думок, / Мов промінь місяця неясний, / Мов тихе сяєво зірок / Крізь яблунь цвіт весняний рясний, / Химерний сон душі і мрій, / Що тихо мене обгортає, / І рій розбуджених надій — / Ласково вас мій дух вітає! / Благословенні будьте ви, / Хай з вами край цвіте коханий, / Мов яблуневий цвіт весни, / Мов думок рій, раніш незнаний». Заключні слова фактично відкривають нам таємницю, чим є поезія.

Проліски і конвалії, троянди і мімози, лілеї, хризантеми та надзвичайно багато інших квіток. Треба вміти вдивлятися в це, щоб зрозуміти таємницю і вміти оригінально змалювати. Українські письменники не мали на меті просто описувати ці квіти, тому наведені вірші не є лише замальовками чи дрібничками для розваги. За трояндою, лілеєю чи іншою квіткою постає портрет чи епічне полотно, а ще – душевне життя людини. Не раз відзначали, що наша література вміє відчувати природу. Хотілося б, щоб ці тексти були більш доступні в антологіях та інших виданнях, бо тоді читачі побачать іще краще, як українські класики вміли виражати душу в деталях.

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про автора:
 Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант
 з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-
 Католицької Церкви (Львів).