Українська байка – вічно молода: від фольклору до науки
Наш народ любить жанр байки. Про це свідчить і фольклор, і писана література. Гадаю, одразу можна назвати Леоніда Глібова (про якого вже була моя публікація). Хто писав байки раніше? – Григорій Сковорода. Його також багато хто пригадає. Інші можуть назвати Євгена Гребінку, Олексу Стороженка, Івана Франка. А кого ще? Адже наша література дуже багата на байку. Писали Петро Гулак-Артемовський, Пантелеймон Куліш, Степан Руданський, Володимир Самійленко і ще багато хто. Переконаймося в цьому самі.
Особливо байка розквітла як жанр за доби романтизму. Чому? Бо саме романтики зверталися до фольклору – і українські письменники виявили, які жанри найприродніші для нашої словесності. Деякі твори здаються адресованими дітям – але під час прочитання розуміємо, що всі можуть винести корисне з цих текстів. А є ті байки, які одразу адресовані саме дорослим, проте будуть зрозумілі й дітям.
Багато імен байкарів можна прочитати в підручниках – але, боюся, на їхніх іменах і хіба що переліках творів і скінчиться знайомство. Шкода, бо ці твори дуже цікаві та життєві. Наприклад, один із героїв навчальної програми – полтавчанин Павло Білецький-Носенко (1774–1856), який залишив плідну спадщину саме байок. Що ми знаємо про нього? Він був дворянином, із козацької старшини. Але менш відомо, що саме Білецький-Носенко створив найперший словник української мови (30-40-ві рр. ХІХ ст.). Адже романтизм позначався і вивченням рідної мови, створенням словників. На жаль, ця українська праця побачила світ лише в 1966 р. Також писав він не лише байки, а й казки, поеми, балади (куди ж без неї за романтизму!) та інші твори, був перекладачем – у тому числі з французької. А ще відзначився тим, що з-під його пера вийшли різноманітні праці: «Словарь німецьких письменників», «Естетика», «Основні властивості поезії й риторики». Бо романтизм почав науково збирати і переосмислювати національне надбання. Так, український поет мав нахили філософа, лінгвіста, етнографа – адже видавав і збірки українських обрядів, повір’їв і взагалі нашого фольклору. Він науково осмислював імена та походження слов’янських богів, які згадувались у приказках та іншій усній народній творчості. Наприклад, Цур, Пек, Перун, Коляда, Купало та інші. Або менш відомі – як Позвізд, чи Святовид, чи інші боги. Наприклад, Позвізд відповідав за погоду, здебільшого – грозову, а ще – за повітря. Отже, це небесне божество. Узагалі слід зазначити, що романтизм не лише вивчав, а й створював свою міфологію, дуже поетичну. Але перераховані божества справді зафіксовані у хроніках. Український поет дав їм друге життя.
Вражає, скільки створив цей автор і яким він був різноманітним. Але ще більше дивує, що за життя він майже не друкувався. Його тексти почали відкривати порівняно нещодавно.
Звернімося до художніх творів. Його зразком мудреця, байкаря та взагалі людини був Григорій Сковорода. Поет неодноразово його згадував. А також – ліхтар Діогена (як відомо, філософ таким чином «шукав людину»).
З-поміж байок українського романтика є оригінальні. Наприклад, відомо, що соловей і жайворонок – це співучі пташки, синоніми поета. Але ще є співочий птах – снігур. Його так само тримали у клітці. Про це байка «Снігур да Крук», де описано, як при панському дворі жили двоє спійманих птахів – Крук і «співака Снігур». Як відомо, крук не може співати. Також він менш перебірливий у харчуванні та як хижак відрізняється іншою поведінкою, аніж «культурні» птахи. А талановиту пташку снігура цінували і за скромність, тримаючи в золоченій клітці: «За тихую сього дотепу і співання / Кохали Пан і Паня». Натомість невихований, але життєздатний Крук спав, де доведеться, зате не вгавав, вимагаючи їсти, і досягав свого: «І криком уха драв, / Щоб хутко подали чи сира або м’яса; / Да так надоїдав, / Що мусили вгождать зараз того же часу, / Лиш би горлан унявся; / А інколь у стола з тарілки сам хапав, / Хоч ложкою по носу давали ледащиці; / Дарма, а він собі таки не голодав». Не сказано, навіщо тримали Крука, від якого начебто не було користі чи задоволення, але, певно, цей хижак теж мав певну функцію? Може, з ним любили бавитися діти, він їх розважав? Як би не було, але цікаво, що далі було зі Снігуром. Він «цнотливий був, собі не вимагав» (тобто був скромним), сидів днями без їжі та води, «Хоч співи похваляв ввесь двір, / А не подивляться, чи їсти є в коритці». А далі – логічний хід: Пані помітила, що високодуховний Снігур чогось не співає, і наказала перевірити, чи є в нього бодай вода. Так само логічний кінець: «Зирк – той задрав лапки». Пані позітхала, що так любила його спів – і на цьому край. Мораль: «Отож, де є Круки завзяті, – не іздохнуть; / А бідним Снігурам од скромності біда!» Від себе можна додати, що скромність – це чеснота, і у випадку співуна це скоріше було сподівання на те, що його й так забезпечать, помітять. Натомість нахабна поведінка протилежного на вдачу Крука, не здатного співати, геть не завжди годиться. Тобто насправді твір набагато глибший, аніж ми вважаємо. У цьому й секрет класики.
Можна згадати Олену Пчілку (Ольгу Косач, із дому Драгоманову, 1849–1930). Вона відома як мати Лесі Українки, але й як видатна письменниця, педагог, етнограф, перекладачка, критик, публіцистка... Як ми знаємо, ця авторка багато писала для дітей і багато в чому реформувала українську дитячу літературу. А ще їй належали байки – як із українського життя, так і на давні зарубіжні сюжети, які стали мандрівними. Наприклад, це розлога байка «Миша-городянка і миша-хуторянка». Ми знаємо казки на цей сюжет – наприклад, про сестер-мишок, і як спочатку лісова миша запросила міську сестру до себе та почастувала чим могла, а та запросила до себе на гостину, та тільки обидві героїні ледве залишилися живі, бо, ласуючи сиром і ковбасами, увесь час тікали то від господаря, то від кота. І лісова миша вирішила повернутися до себе, бо їжа не варта того, аби так ризикувати. А як у творі Олени Пчілки? Перед нами постають портрети українських героїнь. Починається так: «Вийшла Мишка-городянка, / Прехорошая панянка, / Раз у поле погуляти; / А при тім хотіла взнати, / Як там інші сестри Миші, / Польовнички, серед тиші / Проживають, / Пробувають». Це дуже жвава інтонація. Польові миші почастували гостю зерном, колосками, корінцями, а та куштуючи розпитувала, як усе це зветься, «Набік голову схиляла / Та стекольце, як панянка, / До очей все притуляла». Тобто дивилася крізь лорнет. Миша з лорнетом – варто це уявити! І, щоб віддячитися, запросила нову подругу – Мишку-Польовичку – до себе в неділю. Якраз пани поїхали на бенкет. І малючки почали ласувати смачним, викраденим із буфету: «Повела тоді сестрицю / У найкращую світлицю: / Там на килимі турецькім / Посідали наші Мишки. / І горіхом смачним, грецьким, / Погострила зубки трішки / Тая гостя польова. / Та хіба самі горішки? / О! Була там і халва, / І цукати, й пастила, / Хвиги-миги, марципани,— / Прямо їжа без догани!». Уявляю, як тішилися діти, читаючи або слухаючи цей твір. Адже тут описано те, що вони люблять. А в маленьких завзятих героїнях упізнали б себе. Проте несподівано повернулися пани, «дзвінок як дзенькне», набігло стільки народу – і мишам довелося тікати. На прощання польова мишка сказала міській: «І сказала хуторничка: / “Прощавай, моя сестричко! / Хай їй цур, оцій палаті! / Я волю у простій хаті / Простим зернятком живитись, / Ніж на всі боки дивитись — / Чи не ввійде хто, не зрушить / Та ногою не придушить!.. / Будь здорова, моя любко, / Хай Господь тебе боронить, / Я додому йду, голубко,— / Там ніхто у нас не дзвонить!..”». Мила, хоч і повчальна дитяча казка перетворилася під пером української авторки на сатиричну, корисну для прочитання не лише дітям, а й дорослим. Написана легко і навіть весело, вона саме тому досягає мети.
Література – це дзеркало, в якому можна впізнати себе. Особливо це можна сказати про байку, хай вона й алегорично зображує людей. Зокрема, це «Котова наука» (або просто «Наука», з підзаголовком «Баєчка») авторства Олени Пчілки. Починається веселим описом котячої поведінки – певна, що багато хто впізнає цих тварин. Може, письменниця спостерігала за власним котом? Ось який опис: «Котик Мурко находився, / Десь там лазив, наморився — / Скочив на диван. / Ох, та й пишно ж як розлягся! / Як розкішненько простягся, / Мов великий пан!» А далі – хлопчик бачить це й намагається повчати котика: “Зирк малий Мирон на його…» В іншій редакції – Петрусь: «Зирк малий Петрусь на нього, / На пустунчика отого, / І сказав йому: / — Ах ти ж, Мурку! Ах, ледащо! / Чи тобі робить нема що / У дворі всьому? // А глядіть в коморі, в хижі / Та ловить шкодливі миші, / Стерегти добра? / Розпустився, розманіживсь, / Тільки спав би все та ніживсь! / Глянь, яка пора!» А Мурко відповідає на це: «— Правда, далебі! / Вже ж недобре лінуватись, / До роботи не прийматись — / Це скажу й тобі: // Он книжки твої ще в схові / І завдання не готові, / Що на завтра вчить. / Поки ходиш, ґави ловиш / Та мені докори мовиш, / Міг би все зробить: // Міг би вивчить байку «Хмара», / Чи зробить задачок з пару, / А хоч би і п’ять; / І що треба – написати, / Все гарненько посправляти — / Не байдикувать!”» Мораль зрозуміла, поведінка Мурка стала дзеркалом, бо хлопчик побачив і власне байдикування, хоча не одразу зізнався собі. Авторка підсумовує: «Часто так і в нас буває: / Хтось там судить, дорікає, / Іншого займа; / А на себе озирнутись / Та швиденько схаменутись,— / То цього нема!».
А що ж це за байка «Хмара», яку згадує котик Мурко? Вона належить Леоніду Глібову, тобто – класична.
Завершити цю добірку класичних байок хотілося б менш відомим, але влучним твором Василя Ріленка «Водопад і Джерело», де – алегоричний діалог між великим водоспадом і менш помітним, скромнішим джерельцем. По-перше: хто цей поет? Це галицький священик, літератор, фольклорист, перекладач Дмитро Йосифович (1867–1942). Писав під багатьма псевдонімами (зазначаю не всі): Василь Ріленко, Василь Орленко, Орест Дубенський, Мирослав Зорин, Дм. Йос., О. Д., Д-б Ор. Завдяки йому українською мовою прочитали Ґете, Шиллера, Мопассана та багатьох інших. Про самого байкаря мало відомо, але збереглися публікації. У тому числі у галицьких журналах «Зоря» (1894) і «Дзвінок» (1898), де він друкувався саме під псевдонімом «Василь Ріленко». Текст байки позначений діалектизмами і архаїзмами, але зрозумілий і гарно читається: «Гремлющий Водопад, що з шумом з скель спадав, / До Джерела з гордотою казав, / А Джерело ледве було примітне, / Та силою цілющих вод знатне: / “Се чудно, що хоч ти мале й на воду бідне, / А в тебе є гостей без ліку все. / Не дивно, що на мене йдуть дивитись. / Чого ж до тебе йдуть? / “Лічитись”, – / Сказало смирно Джерельце». Адже словами Джерельця можна сказати й про мистецтво, яке лікує душу. Навіть ущиплива байка допомагає правильно визначитися в житті. Навіть якщо змальовує на перший погляд дитячі сюжети, де миші носять лорнети, їдять солодощі, а котик напучує свого маленького хазяїна. Тому ці твори заслуговують на перевидання та більшу славу в антологіях.
Аналітик матеріалів – Олена Смольницька
Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів).