І був той ранок, коли здригнулася від болю Україна. І був той ранок, що назавжди нас усіх змінив

Hавчаючись у школі радянської доби, та ще й у класі із поглибленим вивченням історії, я добре знала історіографію Великої Вітчизняної (акцент робився тоді саме на такому формулюванні, а не як Другої світової). Донині пам’ятаю, як схвильовано говорили ми про той червневий ранок 41-го року, коли гітлерівська Німеччина скоїла підступний напад на мирну країну. Про спалену Хатинь й облогу Брестської фортеці. Про героїчні битви. Про блокаду Ленінграда. Про Бухенвальд та Освенцім. Про подвиг радянського народу на фронті і в тилу. Про відчайдушність захисників на землі, на морі і в небі. Про те, що це були 1418 днів і ночей небаченого спротиву, бо кожен знав, що захищає своє. І про весну 45-го, яка стала переможною ціною страшних жертв…

О, як ми ненавиділи ворогів, які зруйнували, розбили мирні мрії людей, забрали мільйони людських життів, матеріально розтерзали країну. Ми писали твори, ми випускали стінгазети, проводили конкурси і вікторини, ми декламували вірші і співали пісні, звеличуючи перемогу і засуджуючи фашизм. І фашизм того заслуговував. Всякий фашизм заслуговує осуду. Тоді це був гітлерівський. І радянська пропаганда, керована москвою, наголошувала на своєму протистоянні цьому нелюдському явищу, а себе позиціонувала країною, яка після пережитих воєнних лихоліть завжди буде за мир у всьому світі. В одній із пісень так і співалося : «Спросітє ви у тєх солдат, что под березами лєжат, і вам отвєтят іх сини, хотят лі русскіє войни…»

Тоді здавалося, що ні. Тепер же виявилося, що «хотят». Просто це було питанням часу. І той час настав. У 2014-му році. На території незалежної України, на яку роззявила свій чорний рот ненажерлива москва. Довгих вісім років, ніби когось соромлячись чи боячись, ми називали дії москви як завгодно, тільки не війною. Аж поки 24-те лютого 2022  року не розклало всі крапки над «і». На мирну країну у центрі Європи полетіли ракети. Рано-вранці, коли ще всі спали. Підступно і віроломно. Без попереджень і без оголошення війни. Вам нічого це не нагадує?! Звісно, нагадує. Сценарій фашистів. Тільки цього разу фашистів московських, російських, які ще вчора називали себе не то братами нашими, не то сусідами…

Це був ранок, коли здригнулася від болю Україна. Це був ранок, який назавжди змінив усіх нас. Ви пам’ятаєте його? Я пам’ятаю. Добре пам’ятаю. Було близько п’ятої. Ми якраз прокинулися і збиралися до праці. Квапилися, тож новини не вмикали, а тому й не знали, що українські міста уже оговтувалися від масованих ракетних ударів. Далі був дзвінок від племінниці: «Ви чомусь не телефонуєте, а у нас тут почалася війна…» Правда, сказала це таким тоном, ніби повідомила, що почалася гроза, але то нічого, зараз хмари розійдуться, покажеться сонце і все стане на свої місця. Війна?! Племінниця  не вірила, що це може бути правдою. І ми не вірили. І, напевно, багато хто не вірив. Бо й дотепер не вкладається у голові, щоб у центрі Європи, щоб у двадцять першому столітті — цивілізованому й високоінтелектуальному, загриміли залпи війни. Та ще й хто на кого напав — росія на Україну???!!! Що ж ви так, «браття»?! Як же ви так, «сусіди»?!

Минає рік. Тепер ми уже бачимо, що і як. Тільки збагнути все одно не можемо — навіщо… І тільки знаємо, що мусимо протистояти ворогу — хто як може, хто  де може і хто чим може. Усі ми, кому дорога ота земля з прекрасним йменням — Україна… 

Наближаючись до першої річниці від дня початку війни, ми вирішили поговорити на цю тему з представниками української громади Чикаго. Питання для розмови визначили наступні:

• за яких обставин ви дізналися про те, що в Україні розпочалася війна?

• якими були перші думки та емоції, викликані такою звісткою?

• якими є ці думки та емоції зараз, коли минув рік загарбницької війни росії проти України?

• що за цей рік вас найбільше вразило, здивувало, розгнівало, втішило, обнадіяло?

• про що сьогодні ваші розмови з родиною в Україні?

• якою визначили ви свою роль у допомозі Україні, у наближенні перемоги?

Отож, слово — бажаним і шанованим гостям газети «Сурма».

Сергій КОЛЕДОВ, 

Генеральний консул України в Чикаго

— Зважаючи на 8-годинну різницю у часі між Україною та Чикаго, про початок війни дізнався пізно ввечері 23 лютого, бо так склалося, що затримався тоді на роботі. З перших же новин усе стало зрозуміло. А першими емоціями були гнів, викликаний діями нападників, і хвилювання за долю рідних і близьких, які перебувають в Україні. За цей рік ми і справді побачили істинне обличчя нашого північного сусіда. Як просту людину, мене вразила нелюдська жорстокість окупантів, які називають себе спадкоємцями «великої гуманістичної» культури і демонструють свій «гуманізм», вбиваючи цивільне населення, знищуючи школи, дитячі садки, лікарні, житловий сектор, у той же час брехливо заявляючи, що їхня ціль — військові об’єкти. Як юриста, мене вразило варварське ставлення росіян до міжнародного гуманітарного права. Фактично усі надбання у сфері захисту прав людини, вистраждані внаслідок Першої і Другої  світових воєн, в один момент були ними зруйновані. Зате зворушила гуманність наших європейських сусідів до українців, які  змушені були шукати тимчасового прихистку в цих країнах. У таких умовах проявилося справді братерське ставлення до людей, які потерпають від війни.

Добрим прикладом для наслідування є в цьому питанні й Америка. А ще я завжди говорив і кажу зараз, що однією з найбільш авторитетних і активних вважаю українську громаду штату Іллінойс. Після Революції Гідності і від початку відкритої агресії росії проти України наші співвітчизники в цьому штаті надали потужну допомогу добровольчим батальйонам і Збройним силам України. Але з початком широкомасштабної війни відбувся просто таки вибух волонтерського руху. Тисячі тонн вантажів (засобів індивідуального захисту, одягу, взуття, предметів гігієни, ліків, медичного обладнання, транспорту та багато чого іншого) і мільйони доларів фінансової допомоги були відправлені  представниками української громади штату, благодійними фондами, громадськими організаціями для простих громадян України, для лікарень, для дитячих будинків та Сил Оборони України. Щиро дякую всім за цю надзвичайну роботу і закликаю не зупинятися, оскільки Україна й надалі потребує і потребуватиме нашої допомоги.

Офіційних даних ми не маємо, але за неофіційною статистикою після 24 лютого 2022 року за різними програмами до Чикаго прибуло близько 25 тисяч громадян України. Мені дуже приємно, що тимчасово переміщені з України особи знаходять тут всіляку допомогу від громади. Дякую за це всім, а особлива подяка Асоціації «Самопоміч» та особисто її директору Роману Яцківському.

Мої близькі увесь цей час, поки триває війна, залишаються в Україні. Це справді так, що паролем нашого спілкування є сьогодні коротке, але таке глибокозмістовне запитання: «Як ви?» Незважаючи на складні умови, вони морально і фізично готові до боротьби з агресором до нашої остаточної перемоги. Багато моїх друзів і колег зараз на фронті. На жаль, є втрати. Це дуже боляче. І рана ця ніколи не загоїться. Тому при підтримці світу ми повинні усе робити для того, щоб якнайшвидше війна закінчилася. Тому моїм завданням є доносити оперативно до американського суспільства правдиву інформацію про ситуацію в Україні, сприяти збору і відправленню в Україну допомоги, допомагати нашій громаді у підтримці України. Адже все це працює на нашу перемогу.

Владика Венедикт АЛЕКСІЙЧУК,

єпископ Чиказької єпархії УГКЦ

— Так, минає рік від початку війни, а той день, коли усе сталося, зберігся у пам’яті до найменших дрібниць. День, який не віщував біди, але біда сталася. Дізнався про неї увечері, 23 лютого. Я вже готувався до сну, молився. Задзвонила двоюрідна сестра з України, повідомила страшну звістку. Спершу був шок. Було таке відчуття, що це сон, у якому ти дивишся якийсь страшний фільм. Але ось зараз прокинешся і той страшний фільм закінчиться. Не закінчився. Триває. 

Знаєте, я такого віку, що в моєму житті не було війни. І я ніколи не думав, що це може статися зі мною, з моєю родиною, з моїм народом, з моєю рідною, дорогою мені землею. Так, я швидко впорався зі своїми емоціями. Навіть таку важку звістку я прийняв у великій довірі до Бога.  Тому що я не втомлююся повторювати собі й іншим: режисер нашого життя — Господь. Для чогось же Бог дав нам це випробування! Але Бог не дає людині більше, ніж вона може витримати. І ми витримаємо.

Чому росія почала цю війну? Тому що, коли в серці і розумі немає місця для Бога, то його займає диявол. Навіть російський класик Достоєвський колись сказав: якщо людина не вірить в Бога, то вона може виправдати будь-які свої вчинки і створити свою ідеологію. Це робив у свій часгітлер. Це робить тепер путін. І ніяким «руським міром» не виправдати його руйнівну загарбницьку мету, його намагання знищити український народ і забрати його території.    

Зараз ми всі на війні. І ті, хто воює безпосередньо на фронті, і ті, хто живе і працює на мирних територіях, всіляко допомагаючи армії, фронту, цивільним людям, які постраждали і продовжують страждати від злочинних дій нашого ворога. 

Якщо би Богові було угодно, щоб я у час війни був там, в Україні, то я би там і був. Але Господь довірив мені блокпост тут, і дав можливість використовувати іншу сильну зброю — молитву. А ще я бачу своє призначення у волонтерстві. Двічі за цей рік я побував в Україні. Хотілося самому доторкнутися до рідної землі, яка переживає важкі часи. Це так, ніби хворого відвідати, до чого спонукає нас християнський обов’язок. Я був у Києві, в Гостомелі, в Бучі. Найдовше — у Харкові, там, де наша єпархія надавала гуманітарну допомогу. У декількох місцях я допомагав роздавати продуктові набори і намагався вдивлятися в очі людей. Я бачив   у тих очах страх і паніку. Що й не дивно, коли ти увесь час в зоні ризику. 

Напевно, ми аж тепер оцінили важливість миру. Пам’ятаєте, як старі люди колись казали: лиш би не було війни… Ми думали, що це вони просто так, для красного слівця кажуть. Тепер розуміємо, що мир є справді дуже важливим. Тому й молимося за мир. В Україні й у всьому світі. І роль священиків у цій ситуації є дуже великою і відповідальною. Хоча я знаю, що й по закінченні війни роботи також буде ще дуже багато. Нам дістанеться і пошматована земля, і зранене суспільство. З фізичними ранами і зі зраненою психікою. Але всі разом при великій Божій помочі ми будемо повертатися до звичного нормального життя.  Ми будемо одні до одних добрими самарянами, вкотре переконуючись, що християнство не є відірваним від життя.

А сьогодні добрими самарянами є усі ті, хто допомагає Україні. За своїх 55-ть років я не можу пригадати, щоб ось так навколо якоїсь країни об’єднався майже увесь світ. Знаю, що неймовірна допомога йде і від Америки взагалі, і від наших майже 50-ти парафій, що є тут, зокрема. А це — мільйони доларів, якими діляться й українці, й американці. Така солідарність — то також свого роду феномен сучасності.

Коли закінчиться війна? Ми можемо придумувати будь-які прогнози. Але я не хочу цього робити, не хочу кидати слова на вітер. Я — людина віруюча. І я вірю, що Бог виправить, вирівняє цю ситуацію. І всі ми повинні в це вірити, докладаючи свої зусилля до наближення перемоги. 

Ще у перший місяць війни я написав такого листа-звернення до наших парафіян, у якому просив зберігати спокій, пам’ятати про силу молитви, пам’ятати про християнське милосердя, про те, що розділена з кимось біда стає для тієї людини половиною біди, а подарована радість подвоюється. А ще радив не перенасичуватися інформацією. Бути в курсі подій треба, але цілодобово слухати новини — це нерозумно. Ти ж ні на що не вплинеш, а здоров’я і спокій загубиш. Замість того, щоб переходити із сайту на сайт, краще помолися. Або подзвони додому, бо практично у кожного, хто живе тут, є родина в Україні. Я намагаюся якнайчастіше телефонувати до брата з сім’єю, до рідних і знайомих, які зараз там. У нас немає потреби і часу годинами розмовляти. Мені ж досить почути їхнє «алло» і я знаю, що все гаразд, що живі. І дякую Богу за це. І прошу у Бога благословення для усіх вас. Особливо для тих, хто на передовій: вони повинні знати, що про них пам’ятають, що за них моляться…

Отець Іван ЛИМАР,

настоятель Українського православного катедрального собору святого князя Володимира

— Напевно, більшість із тих, хто живе тут, у Чикаго, довідалися про початок війни увечері, 23 лютого. Тому що сучасні засоби зв’язку і прямих ефірів дозволяють майже відразу інформувати увесь світ про будь-які  надзвичайні події. А тут не просто подія. Тут насправді трагедія: війна у самому центрі Європи! На Київ — серце України, на інші українські міста полетіли смертоносні ракети. На телебаченні не залишалося, мабуть, жодного каналу, який би не повідомив таку новину. Звідти і я дізнався. Але думка про те, що це зробили наші географічні сусіди, не знаходила ніякої логіки. Спочатку не знаходила. А пізніше, коли я обмірковував усе, то подумав, що досить згадати історію і вона дасть відповідь на запитання, чому це сталося. Упродовж багатьох століть ми не раз терпіли напади москви. москва завжди мала за мету поневолити український народ. У минулому столітті робила це особливо активно і з особливою жорстокістю. Голодомори, тюрми, Сибір, Соловки, крайня північ… Всюди у землі лежать кістки українців… Тобто підстав переконуватися у тому, що ніякі ми не брати і ніколи ними не будемо, завжди вистачає. А рішення України іти самостійним, незалежним шляхом розвитку, без москви, без кремля, без росії, стало, напевно, останньою краплею у чаші їхнього терпіння. Думаю, план загарбання України виношувався давно. Аж поки не вибухнув війною. 

Першою моєю емоцією, коли це сталося, був таки страх. Не за себе, бо я і моя сім’я уже багато років тут, в Америці. Але на Львівщині є мама, у Києві живуть два брати і сестра. Це був страх за родину і за рідну землю. Було переживання за те, щоб не знищили нашу державу.  

Увесь час стежив за розвитком подій. І, знаєте, проймався гордістю за нашу армію, матеріальний стан якої далекий від ідеального, а вона зуміла зірвати плани ворога завоювати нас за три дні. Проймався гордістю за наших людей. На початку 90-х, коли я мешкав у Києві, коли усе було мирно і спокійно, я бачив деяку схильність молоді, людей середнього віку до розваг, до порівняно легкого стилю міського життя. Здавалося, над серйозним нічим не задумуються. Але перші дні війни засвідчили протилежне: черги до військо-матів, добровольчі батальйони, тероборона… Люди знали, що йдуть туди, звідки можна не повернутися, і все одно йшли.

Мене нещодавно розшукав мій армійський товариш. Спортсмен, штангіст. Після служби в армії відкрив спортивну школу, тренував підростаюче покоління. Розповідає, що на війні. Що міг не піти, бо має троє дітей. Але пішов. Я запропонував, що вишлю йому гроші. А він каже: не треба грошей, краще би форму, черевики, футболки, білизну… На жаль, це також виявилося певною проблемою для наших захисників. Але якраз тут і підставив своє плече тил, підставили своє плече волонтери, благодійники. Знаю, що багато парафіян нашої церкви відправляли необхідні речі і родині, і знайомим, від кого хтось ішов на фронт, і просто на армію, бо допомога у такій ситуації зайвою не буває. 

А ще мій товариш просив про молитву. Хоча про це і просити не треба, бо ми й кожен особисто, і всі разом на  кожній службі у церкві, молимося за наших захисників, за всіх, хто зараз живе і працює на нашій землі, а отже завжди перебуває в небезпеці. Щонеділі оголошуємо збірку грошей, проводили спільний з польськими друзями благодійний концерт за участю українських і польських виконавців, проводили творчу зустріч до Дня Незалежності, тобто використовуємо кожну можливість, аби коштами долучитися до великої справи допомоги Україні. За інформацією нашого єпископа Даниїла, центральний офіс Української православної церкви у США (до слова, маємо по штатах більше 150 парафій) зусиллями парафіян, різних благодійних організацій, бізнесменів, наших друзів (до речі, не тільки українців) передали в Україну близько 3 мільйонів доларів. Хоча, мусили добре дивитися, куди відправляємо гроші, аби вони не потрапили до шахраїв. Купували ми і карети швидкої допомоги, і генератори, і автомобілі на фронт (у співпраці з православними громадами  Німеччини і Польщі налагодили їхню доставку саме звідти, бо так і дешевше, і швидше), чимало медичних препаратів, продукти — усе те, що сьогодні там вкрай необхідне.

 Знаю, що і в Україні люди надзвичайно підтримують армію. Ми ж бачимо сюжети в новинах, коли відрами, ящиками, коробками з домашніми харчами завантажують автомобілі, якими волонтери їдуть до наших захисників. Знаю, бо й моя родина долучається до цієї справи. Тим паче, що два мої двоюрідні брати і багато хлопців з мого рідного села зараз на війні. Молю Бога за їхнє життя. Якомога частіше намагаюся телефонувати до мами, хоч останнім часом непросто це робити, бо коли вимикають електроенергію, то немає і зв’язку. Але люди якось пристосовуються жити в таких умовах, опалювати свої оселі, готувати харчі. І психологічно налаштовані на те, шо треба ще трішки потерпіти і все  буде добре.

Звичайно, Україна чекає від світу серйозної допомоги зброєю, щоб якнайшвидше покінчити з ворогом. Наша армія й так творить дива. Якщо на Київ летить 100 ракет і 98 із них збивають, то це означає, що нас є кому захищати, що є кому зупинити цю страшну війну. І ми зупинимо її. Своєю перемогою. Лиш би потім нас залишили у спокої. Щоб дали жити нам так,як ми того хочемо самі, а не як того хоче москва. Допоможи нам, Боже! 

Алла ЛОПАТКІНА,

президент компанії Nortia Logistics. Inc, 

засновник гума-нітарної організації Ukrainian Resistance Foundation

— Про те, що повномасштабна війна

 неминуча, я зрозуміла ще 22-го лютого… На це вказувало багато що… Насамперед ми задзвонили до наших друзів і родичів на Харківщині і спробували їх вмовити виїхати хоча б на захід країни. Але в той момент вони всі думали, що ми збожеволіли, і відмовились будь-куди їхати. Наступні години і дні ми похвилинно стежили за новинами і телеграм-каналами наших міст і України в цілому, тому знали про початок війни майже в момент перших вибухів.

Був момент повного розпачу і безмежного жаху від усвідомлення того, що буде далі. Але відразу ж було й усвідомлення, що організовуватись і допомагати ще більше, ніж ми це робили з 2014-го, треба вже і зараз. Були дзвінки до всіх моїх працівників і друзів, у кого є родини в Україні, а також до українських родин, над якими ми тримали шефство попередніх роки, і був початок координації евакуаційних та рятувальних процесів. Водночас почалися процеси створення та задіяння волонтерських мереж, консолідація допомоги і встановлення логістичних каналів.

Найбільшими відкриттями цього року стали люди: війна, наче лакмусовий папірець, проявила справжню сутність людей. Відкриття були здебільшого хороші, але були і глибокі розчарування. Ця війна, попри її руйнівну силу, стала початком найміцніших дружніх і партнерських стосунків між тими, хто загартований надзвичайними випробуваннями й об’єднаний спільними цілями, моральними цінностями, хто мотивований перемогою і майбутнім України. Саме це і є головною мотивацією створення у 2022 році та існування нашої гуманітарної організації Ukrainian Resistance Foundation. Ось деякі цифри про її діяльність: за 12 місяців було надіслано більше 800 тонн гуманітарної допомоги, 28 автомобілів швидкої допомоги і одна пожежна машина, виділено кошти і придбано близько 20 інших видів автотранспорту для підрозділів (це поза іншими видами допомоги як цивільним, так і ЗСУ). Ми рідко публічно розголошуємо розміри допомоги, але всі наші обліковності та звіти є доступними будь-кому, хто побажає з ними ознайомитись. Протягом року ми також продовжували підтримувати численні культурно-соціальні проекти як в США, так і в Україні.

У січні я здійснила свою першу поїздку в Україну з 1999-го року. Саме так, я не була в Україні понад 23 роки. Моя поїздка не переслідувала туристичну мету. Це був насичений графік зустрічей та знайомств, відкриття для себе як соціального та культурного сучасного українського суспільства, так і бізнес-клімату і настроїв. Для мене було важливо відвідати наших військових на Сході України. Декілька днів я провела в околицях Торецька, Костянтинівки, Краматорська, спілкуючись з військовими, волонтерами, журналістами і місцевими мешканцями. Саме ця частина моєї поїздки дала мені чітке розуміння, чому ми не маємо права зупинятись, навіть, коли втомлені чи виснажені. Саме у Торецьку чи Костянтинівці розумієш пріоритети та завдання попереду чіткіше, ніж будь-де, і тоді зникає вся суєта щоденної рутини і неважливих, другорядних проблем, загострюється відчуття незламності та впевненості у перемозі. 

Наше завдання в даний момент — не тільки не знижувати рівень існуючої допомоги у волонтерських каналах, але і лобіювати про збільшення допомоги від наших партнерів. Наше головне завдання — впевнитись, що Україна не зникає з поля зору світового суспільства, донести, що саме символізує Україна та її самобутність і боротьба, показати, чому Україна заслуговує рівноправне місце серед цивілізованих, незалежних, інновативних країн. 

Ігор ДЯЧУН,

президент Українського конгресового комітету Америки, 

відділ Іллінойс

— Пам’ятаю: отримав SMS-ку від друзів… Відразу увімкнув CNN, де транслювали у прямому ефірі репортаж із Києва… Небо блищало від спалахів вогню... Війна!!! До ранку уже не міг заснути. А наступного дня, коли їхав до онуків, побачив на мості на Гарлем, біля станції метро, масу людей з американськими та синьо-жовтими українськими прапорами: розпочалися протести проти вторгнення  росії в Україну.

Хоч путін і стягував війська до українського кордону, хоч американська та британська розвідки попереджали українську владу про загрозу нападу, та все одно важко було повірити, що після тридцяти років нашої Незалежності росія таки наважиться  на такий страшний крок.

Мене дивували виступи військових аналітиків з різних країн, які говорили, що Україна та ЗСУ не витримають і тижня-двох російської навали. Але наші захисники витримали і продовжують тримати оборону.

Мене найбільше вразила жорстокість російського війська. Терористичні методи, насильство, тортури — все це застосовувалося проти мирного цивільного населення. Пригадую сюжет із теленовин, коли танк наїхав на легковий автомобіль, дав  назад і ще раз наїхав, а в автомобілі були люди… А хіба могли залишити байдужими фото з Бучі, з Ірпеня, інших міст, де мертвих людей знаходили зі зв’язаними руками і вбитими пострілом у голову?!

Тому, коли думаєш про те, що переживає наша Україна і наш народ, то слів нема. Є тільки сльози, біль і бажання поквитатися з ворогом.

Радію, що США та Президент Байден не дають росії знищити Україну. За його лідерством і прикладом десятки інших країн надають Україні військову, фінансову та гуманітарну допомогу. Звісно, що її ще недостатньо. Особливо військової. Але останні зустрічі і перемовини українського Президента Зеленського з лідерами держав-партнерів вселяють надію, що необхідна допомога буде. Лиш би не барилися. Бо кожна мить зволікання має ціну людських життів. 

Я їздив до України у грудні 22-го року. Хоч годинами не було світла, не було води і належного тепла, хоч достатньо часто звучали тривожні сирени, однак люди не падають духом, не говорять про капітуляцію, а живуть думкою про перемогу і про можливість кожного у свій спосіб наближати її.

На жаль, один мій добрий знайомий 6 січня загинув під Бахмутом. У нього залишилася дружина і п’ятеро дітей. І таких втрат від початку війни — сотні. Це важко сприймати. Але віра у те, що Україна переможе дику орду, міцніє. Бо ми б’ємося  за своє і боронимо своє. А орда згине. І путін згине. Цього їм бажає увесь мислячий люд.

Свій перший протест проти антиукраїнської політики путіна Український конгресовий  комітет Америки зорганізував ще задовго до початку війни. На наш заклик до протесту відгукнувся тоді конгресмен Майк Квіглі та інші офіційні особи. На День Злуки (це теж іще до війни) до нас загостила посол України у Сполучених Штатах Оксана Маркарова. Також прийшли конгресмени та сенатор Дік Дурбін. Захист України був головною темою усіх виступів та промов.

Коли війна розпочалася, ми зорганізували низку протестів, які відбувалися і в українській околиці, і в центрі Чикаго, і при парафії святого Йосифа Обручника.  Було створено також фонд гуманітарної допомоги. Ми відправляли кошти і закуповували необхідні матеріали для добровольчих батальйонів, для тероборонівців. Ми працювали з фондом UMAHA у питаннях придбання медичних препаратів, які   були потрібні для лікування поранених. Працювали із фондами Help Heroes of Ukraine, UA Resistance та Help Razom. Свою пожертву ми складали на фонд вдів та сиріт при Фундації Волі в Нью-Йорку та надаємо фінансову допо-могу, наприклад, у такому проекті як Blue and Yellow for Ukraine.

Попри це, ми вбачаємо важливість своєї роботи у захисті українських інтересів з представниками конгресу та сенату у Вашингтоні. Були організовані мітинги з сенатором Діком Дурбіном, з се-натором Теммі Дакворт, зустріч з віце-секретарем департаменту комерції з питань санкцій добродієм Аксельродом. А нещодавно до нас загостив Державний секретар США Ентоні Блінкен.

І завжди у полі кожної розмови голов-ною є тема України та її захисту від воро-га. Тому що праця УККА на підтримку та захист інтересів України є надто важливою. І ми радо беремо на себе цей обов’язок, бо хочемо бачити нашу державу мирною, щасливою і заможною. Українці заслуговують саме такого життя.    
 

Віталій КУТНИЙ,

президент і виконавчий директор кредитової спілки «Самопоміч»

— Так, я пам’ятаю, як ця страшна звістка увійшла в моє життя. Був удома, отримав текстове повідомлення від друзів, що Україну бомблять і розпочинається війна. Найпершим з’явилося переживання за країну, нерозуміння того, чому світ не втрутився і не вплинув, щоб запобігти наступу, адже він стався не спонтанно, він очевидно планувався. З’явився страх від думки, що на нас нападає на той час одна з найсильніших армій світу і що у нас дуже мало шансів вистояти. Було, звичайно, переживання за рідню в Тернополі та Одесі, за друзів у Києві та Дніпрі.

Зараз, коли минув рік від початку війни, думки сповнені гордістю за країну і захисників, які вистояли. Вразила мужність нашого Президента та воїнів. Відчуваю неймовірний жаль за тисячами загиблих невинних людей, загиблих воїнів — патріотів, які добровольцями з перших днів пішли захищати державу і віддали за неї своє життя. До сих пір маю розчарування від світу, що не втрутився у плани росії і не зупинив війну, а також повільно реагував на потреби у воєнній допомозі нашій державі у перші місяці війни. У той же час мене зворушила підтримка України простими американцями, які активно жертвували кошти на наші збірки для підтримки України. Десь сподівався на те, що у росії є достатньо адекватних людей, які зсередини зупинять цю війну. Тепер же, спостерігаючи за політикою росії у плані пропаганди, розумію, що мої сподівання були марними. Тим росіянам, які мають свою думку про війну в Україні, доводиться або мовчати, або виїжджати… 

З моєї найближчої родини в лавах ЗСУ перебуває тільки кузен. За останньою інформацією — на Сумщині. Сам я не мав нагоди упродовж цього року побувати в Україні, однак, як і кожна мисляча небайдужа людина, тримаю руку на пульсі подій і новин стосовно війни. З перших же днів долучився до збору грошей на допомогу Україні. Фокусувався на американських бізнесах і партнерах. Зустрічався з американськими політиками, сенаторами і т. п., щоб просувати підтримку для України.  

А щодо діяльності нашої кредитівки, то хочу сказати, що за даними відділу маркетингу,  у 2022 році загальна сума допомоги, яка в різні способи надавалася українцям в Америці та в Україні, сягає понад 2,4 мільйона доларів.

Після вторгнення росії в Україну стало зрозуміло, що багато людей, рятуючись від терору, будуть прибувати до США. Тому українські громадські групи Чикаґо терміново сформували кризовий робочий комітет і обрали нашу Асоціацію «Самопоміч» як центр допомоги для новоприбулих. Директор Асоціації Роман Яцковський швидко організував групу волонтерів, до якої входили адвокати та соціальні працівники, щоб допомагати людям, які почали прибувати за спеціальними паролями та програмою United for Ukraine. Фундація «Самопоміч» прийняла рішення виділити для нашої Асоціації понад $100,000 для організації роботи з новоприбулими. 

 Ми також є координаційним центром Іллінойської Коаліції за права іммігрантів і біженців (ICIRR) Чиказької Програми допомоги сім’ям українських іммігрантів (IFRP). Пишаємося тим, що у 2022 році ми змогли допомогти близько 10 тисячам людей в штаті Іллінойс та кільком сотням в штаті Мічиґан. Більша частина нашої успішної роботи відбулася завдяки сприянню Фундації «Самопоміч», IDHS, інших донорів та, безумовно, нашій відданій спільноті.

Війна  одним додала сміливості та рішучості, аби стати на захист своєї країни, а іншим — долучитися до всіляких проектів на допомогу Україні, навіть перебуваючи тут, за тисячі кілометрів від неї. УФКС «Самопоміч» створила особливий рахунок «Фонд Допомоги Україні» під керівництвом Фундації «Самопоміч», на який добродії складають датки, що їх комітет Фундації розподіляє на установи та організації, які мають безприбутковий статус і виділяють гуманітарну допомогу українцям. На рахунок надійшло понад $800,000 і сьогодні з Фонду Допомоги Україні виділено близько $800,000.

Датки отримали: Фундація Українського Медичного Товариства Північної Америки (UMANA Foundation), Revived Soldiers Ukraine, Українсько-Американський Допомоговий Комітет (UUARC), Help Razom, Ukrainian Children’s Aid and Relief Effort, Inc. (UCARE), Фундація Побратимів, Help Heroes of Ukraine, Ukraini-an Women’s Association of America. Ці неприбуткові установи мають зв’язки з Кредитівкою «Самопоміч», і їхня праця добре знана в українській громаді. Слід згадати, що Фундація «Самопоміч» у своїх датках також виділяла кошти установам, які різними шляхами допомагали Україні. 

Очевидно, що потреба на допомогу ще є значна. Тому агітуємо членів Кредитівки щедро складати пожертви на Фонд Допомоги Україні. Свій до свого, свої для своїх — і разом ми переможемо!

Ігор ТЕРЛЕЦЬКИЙ, 

засновник логістичної компанії PATRIOT, 

ініціатор і засновник благодійної організації Help Heroes of UKRAINE

— Це був вечір 23-го лютого. Я був удома. За звичкою, «сидів» у новинах. Натрапив на звернення путіна. Той сказав: народ України потребує захисту, Донбас потребує захисту, тому ми розпочинаємо спецоперацію з метою звільнення України від нацистського режиму… Я відразу зрозумів, що це — війна. А ще зрозумів, чим була викликана напередодні цих подій моя внутрішня тривога, позаяк усі говорили про можливий наступ росії. Наче відчував, що має статися щось непоправне… У ті дні стрічка новин постійно була відкритою. Не дивлячись на те, що я переїхав у США 22 роки тому, серце моє —  в Україні. Там живе моя мама, там живуть мої рідні. Тому я не можу бути байдужим до того, що відбувається на моїй землі.

Звісно, те, що сталося, викликало великі переживання. Не вагаючись, я одразу почав думати, як бути корисним і чим можна допомогти. У перший же день звернувся до своїх партнерів по бізнесу і зініціював створення благодійної організації Help Heroes Of Ukraine, яка, починаючи з 25 лютого, ефективно працює до сьогодні. Нам приємно, що організація  увійшла у ТОП-10 фондів, які найбільше допомагають Україні, і у ТОП-3 тих, які допомагають   ЗСУ. Фонд має підписані меморандуми зі Збройними силами України, що дозволяє працювати через офіційні запити. За 11 місяців війни вдалось відправити допомоги на суму близько 40 млн доларів. Фонд повністю екіпірував понад 15 тисяч військових. На фронт уже відправлено близько 12 тисяч бронежилетів, 7 тисяч шоломів, понад 3 тисячі оптичних приладів (тепловізори, біноклі, оптичні приціли, коліматори тощо), близько 300 дронів. Також фонд допомагає українцям, які постраждали внаслідок бойових дій. Зі США уже відправлено понад 1700 тонн гуманітарного вантажу.

За рік, що минув, душу і серце наповнювали різні відчуття. Мабуть, найпершим було відчуття гордості за наших захисників, які зупинили «другу армію світу». Зворушила  єдність усіх українців, де б вони не були. Обурила поведінка жителів росії, які підтримують війну в Україні.  Розгнівали люди, які шукають способи нажитись на війні та на крові українців. Приємно вразила підтримка світу. Обнадіяло рішення багатьох країн передати зброю захисникам. Тому що без такої підтримки, без таких рішень і такої допомоги нам не впоратися з російським злом.

До речі, згадалось, як у перші дні війни на нашому волонтерському складі ніде було, як кажуть, яблуку впасти. Люди приходили цілими сім’ями, з дітьми, приносили допомогу, сортували її.  Українці об’єдналися, як ніколи. Спільна біда нас об’єднала. І зараз розслаблятися не варто, бо війна триває. Тому щиро закликаю долучатися до волонтерів та меценатів організації Help Heroes Of Ukraine заради спільної справи, заради перемоги.

Я постійно спілкуюся зі своєю родиною в Україні. Родина мешкає у Львові, де відносно спокійна ситуація. Відносно, бо, на мою думку, зараз немає жодного безпечного місця в Україні. Ракети долітають скрізь — від сходу до заходу. Тому, звісно, я хвилююсь за них. Хоча думаю не тільки про свою родину. Особисто для мене кожен, хто воює чи хто звертається за допомогою, стає близьким, рідним. Переживаю однаково за всіх.   

Упродовж останнього року я кілька разів відвідував Україну. Й не так з особистих причин, як заради нарад з міністрами, чиновниками, політиками задля коригування та ефективної роботи нашого фонду Help Heroes of Ukraine. Під час нещодавнього візиту до Києва ми потрапили під масований ракетний обстріл. Довелось відчути те, що відчувають українці впродовж останнього року. У такі моменти розумієш, що допомагати треба ще більше. Щоби прийшла перемога. Щоби прийшов мир на мою багатостраждальну землю.

Ірина ЦЕНГЛЕВИЧ,

директор школи українознавства міста Палатайн, 

громадська діячка 

— Про початок війни дізналась від своєї подруги, яка зателефонувала і з жахом повідомила: «Іра, війна!!!!». Зважаючи на оптимістичний склад свого характеру, я відповіла: «Тихо, зачекай, не панікуй. Може, ще нічого не сталося…»  Чесно кажучи, спочатку я не повірила чи просто не хотіла вірити у таку страшну правду.  Відразу набрала брата, який проживає в Україні, послухала новини. Усе підтвердилося. Якими були мої  перші відчуття?Жах і ненависть до росії. Минув рік. Презирство до росії, до всіх, хто підтримує війну, залишилось. Але додалося почуття невимовної гордості за українську націю, велика віра в українську армію, в український народ і, звичайно ж, вдячність Америці та країнам Європи, які підтримують Україну в боротьбі за волю і незалежність. 

В Україні у мене живе брат, є велика родина. Ніхто із них не хотів нікуди виїжджати. Навіть у Польщу. Пояснення одне: це наша земля і ми будемо тут до переможного кінця, ми потрібні тут. Я ж знаходжу всілякі можливості, щоб допомагати Україні навіть на такій великій відстані, як через океан, бо душею і серцем завжди була і залишаюся з рідною землею. Переконана, що зараз дуже важливо не падати духом, не піддаватися на різні провокації, не панікувати на кшталт «усе пропало». Так, ми слухаємо новини. Так, ми розуміємо, що ситуація і на фронті, і в тилу буває дуже складною. Так, ми знаємо, що гинуть наші захисники, що гинуть цивільні люди, що наші міста і села зазнають страшних руйнувань. Але ми мусимо мати віру. А ворог мусить знати: хто з мечем прийде, той від меча і загине. Це не нами придумано. Це — біблійна мудрість. Ми ж повинні підтримувати наших захисників, волонтерів, усіх, хто потребує допомоги. Підтримувати і морально, і матеріально. Що і роблять небайдужі українці в усьому світі. І мені дуже приємно повідомити, що від початку повномасштабного вторгнення росії на нашу землю, українська громада міста Палатайн передала на допомогу Україні більше 500 тисяч доларів. На цьому ми не зупиняємось. Працюємо для України і далі. А ще раджу всім молитися за воїнів на передовій, за всіх поранених, за душі загиблих, бо молитва — це також велика зброя. Молитися і просити Бога наблизити нашу велику Перемогу.

Христя ВЕРЕЩАК,

перша радна парафіяльної ради собору святих Володимира і Ольги

— Про вторгнення росії в Україну дізналася з новин у соцмережах. Думала, що це, мабуть, сон. Котилися сльози, душу сповнювали журба і гнів. Звернулася з молитвою до Бога. Тоді і з’явилося відчуття, що треба братися за діло, а Бог допоможе.   

Рік від початку війни минув дуже швидко. Можливо тому, що було багато роботи, було до чого долучатися. Та велику журбу відчуваю увесь час, бо стільки життів уже забрано! Скільки невинних людей, і що найстрашніше — дітей, загинули внаслідок неймовірної брутальності ворога! А скільки страждали і далі страждають через цих нелюдів! Переживаю і про психологічні наслідки звірячої війни. Паралельно, я пишаюся незламністю українського народу, і як ніколи пишаюся, що я — українського роду.

Мене дуже вразило і зворушило, до якої міри люди у цілому світі об’єдналися в підтримці України — словом, ділом та допомогою. І не лише українці за кордоном, але й громадяни інших держав. Бачимо це і на прикладі нашого Чикаго.

Так, ми постійно в контакті з родиною в Україні. Важко слухати, коли  вони розповідають про сирени, які попереджають про можливість ракетних ударів. Чи про моменти, коли треба ховатись у підвалі. Чи як проживають із проблемами з електрикою, водою, харчами. Коли розповідають, скільки вбитих воїнів повернено додому до Львова, щоб поховати їх на почесній алеї Личаківського цвинтаря. Чи про тих поранених, які повертаються на лікування та реабілітацію…

Попри те,  родина в доброму настрою,

у великій вірі в перемогу. Вони, як і всі ми, віддали життя в руки Господа. І не дозволять, щоб ворог взяв це від них.

Скажу, що я вихована в патріотичній родині та в рядах Спілки Української Молоді (СУМ). Тому ще з дитячих років пам’ятаю гасла СУМ — «Бог і Україна» та «Честь України — Готов Боронити!». З молодих років зрозуміла, що є різні способи захищати Україну. Роблю це скрізь, де тільки можливо: в особистій молитві та на Літургійних відправах; на мітингах в українському селі та в центрі міста Чикаго;підписую листи чи петиції до американських урядових чиновників; особистими фінансовими чи матеріальними пожертвами долучаюся до участі у благодійних заходах в громаді, до проведення збірок гуманітарної допомоги для України та ЗСУ.

Наша парафія УГКЦ святих Володимира і Ольги від першого дня російського нападу почала відправляти «Молебень в часі війни, коли ворог йде на нас». Зовні ми прикрасили храм синьо-жовтими стрічками, що відразу привертає увагу і засвідчує: тут — частинка України. Ми стали  одним із центрів, до якого зверталися з питаннями пожертв та іншої допомоги. Одразу було зібрано медичні препарати й понад 100 фунтів уже до кінця першого тижня війни відправлено у Київ. Відтак було проведено масштабну збірку різного обладнання — військового, медичного, гуманітарного, яку очолили ансамбль «Громовиця» та Школа балету і українського народного танцю при парафії. Після двох тижнів було вислано понад 65 тисяч фунтів допомоги. Багато пачок вислали до України парафіяльна крамничка «Сумління» та наше Братство святого архистратига Михаїла. Дохід із Парафіяльного Фестину у сумі $125,000 був також переданий на допомогу Україні. З численних пожертв в канцелярії, з оголошених щонеділі збірок у храмі, з парафіяльних заходів у перевірені фонди було передано ще понад $150,000. Парафія співпрацювала із різними громадськими організаціями, які з благодійною метою продавали в церковній аудиторії цікавий товар символічного роду та різноманітну випічку.

Свого часу парафія організувала Різдвяний Базар, благодійну дію «Писанка Україні» та Маланку (чудовий концерт на підтримку ЗСУ, на якому виступили Наталка Карпа та Лесик Сам). У   січні нинішнього року відбулася Різдвяна програма «Вертеп у Парафії», пожертви з якої  були призначені на допомогу Україні. При співпраці з Українським Національним музеєм вдалося двічі організувати у нашому храмі виступ колективу   Lincolnwood Chamber Orchestra — дохід також був спрямований до України.

Із припливом біженців до нашого міста, парафія розпочала збірку одежі та різного домашнього приладдя. Збірку меблів організував  ПЛАСТ, з яким ми співпрацюємо. А молодь із СУМ, з якою наша парафія також співпрацює, допомагає у збірці одежі для українських біженців у польському Перемишлі.

Нас і справді не здолати. Тим більше — при такій потужній підтримці світу. Знаєте, як було приємно і як багато означало те, що у квітні минулого року до нашого храму загостив британський Державний Міністр у справах Европи і Північної Америки Джеймс Клеверлі! А місяць перед тим побували у нас колишні Президенти США Джордж Буш та Білл Клінтон і зложили букети соняшників до Хреста Тисячоліття перед нашим храмом! Це було доказом великої солідарності з українським народом. І тих, хто нас розуміє і підтримує, — мільйони. А тому спільними ділами і спільними молитвами ми здобудемо перемогу.

Отець Микола БУРЯДНИК,

настоятель храму святого Йосифа Обручника

— З одного боку, той день добре пам’ятаєш, а з другого — волієш не згадувати, адже те, що відбулося, й досі паралізує свідомість. Хоча нам треба було готуватися і до такого розвитку подій, бо сім років антитерористичної операції на сході України означали, що росія не збирається відмовлятися від своїх загарбницьких намірів. А кілька днів перед початком війни взагалі було відчуття невідворотності процесу. Коли в американських новинах прозвучали перші повідомлення про російську агресію на українську землю, до мене відразу почали писати і телефонувати друзі — і українці, й американці, й передусім питали, чи не постраждала наша рідня в Україні. А ще питали, що я думаю з приводу того, що сталося. Якщо чесно, навіть не знав, що їм відповісти. Спочатку мусив сам освоїтися з думкою про те, що опинилися поруч два дуже протилежні поняття — Україна і війна. Хоча й роки АТО не означали мир, але тепер це вже було повномасштабне вторгнення.

«Я хочу бути там!» — такою була моя перша реакція на почуте. Одразу ожили в пам’яті дві поїздки до Києва на Майдан — у грудні 2013-го і в лютому 2014-го, після розстрілів. І тепер я був морально готовий знову їхати в Україну. Насамперед із тих міркувань, що не просто як священик, а як капелан, зумію переживати разом із людьми, які в небезпеці, які дають відсіч ворогові, їхні тривоги, страхи, смуток, біль і навіть смерть. Бо там, де війна, там без смертей не обходиться. Такою є жорстока правда війни… 

Однак і наш владика, і мої друзі-капелани в Україні сказали: «Ти думаєш, що ти не потрібен на тому місці, де перебуваєш на службі Богові і людям?!» Практично відразу я переконався у правоті їхніх слів. З перших же днів війни до церкви більш чисельно, ніж зазвичай, потягнулися люди. Кожного дня. Ішла молодь, діти. Хоча життя розпорядилося так, що усі ми далеко від рідної землі, яку атакує смертоносним вогнем ворог, але тривога наша не менша, і переживання за Україну не менші. І своїми молитвами ми можемо допомагати. І можемо збиратися для організації конкретних справ.

Якось так вийшло, що у нашої церкви склалися хороші дієві контакти з благодійним фондом Revived Soldiers Ukraine, який займається організацією лікування в американських клініках українських воїнів з особливо важкими пораненнями. Вони приїжджають у різні міста, і в Чикаго зокрема. Хлопці перемагають не тільки фізичний, але й моральний біль, вони прагнуть душевної розмови, вони хочуть, щоб ти був поряд із ними перед складною операцією і після неї. Вони вірять у твою молитву і вона допомагає їм впоратися з емоціями. А це дуже непросто, коли ти ще зовсім юний, а в тебе вже немає рук чи ніг… І нехай благословляє Господь усіх тих, хто складає пожертви для цього фонду, адже протезування коштує надзвичайно дорого. Зате як радісно бачити потім цих хлопців у церкві, коли вони приходять сюди нехай не на своїх ногах, нехай на протезах, але сповнені надії на життя. 

А скільки нам передають і надсилають карток з іменами воїнів, за яких просять помолитися… Ми тримаємо ці карточки на Святому Престолі у святилищі храму, де перебувають мощі святих новомучеників греко-католицької церкви ХХ століття. Я відчуваю, як сила цих мощей підкріплює наші молитви. І я вірю, що вона передається  кожному захиснику, кого ми згадуємо, за кого молимося.

Знаєте, у хлопців і дівчат, які пішли на війну, які стояли під кулями, особливий погляд на життя і особлива впевненість у перемозі України. Вони кажуть: вірте в ЗСУ, вірте в нас! То хіба ж ми маємо право сумніватися, падати духом? Усі ми, хто далеко від України і хто там, на відносно безпечних територіях…

За рік війни увесь час відчувається біль не тільки за розтерзану українську землю, за безневинно загиблих десятки тисяч людей. Ще більше болить, коли чуєш про корупцію у владних структурах, про корупцію серед військових чинів. Про це навіть важко думати. Ми знаємо, як і де сформувався наш зовнішній ворог. Але внутрішній ворог не менш небезпечний. Звідки він узявся?! Як у такій складній ситуації війни можуть знаходитися посадовці, для яких головне у житті — нажива, нажива на житті і здоров’ї людей?! 

Але Господь допомагає нам вірити, що ми все здолаємо. Навіть тоді, коли приходять моменти розчарування чи розпачу. Бог каже: це не тільки твоя проблема, це і моя проблема, і я допоможу. І допомагає. Триматися і витримувати. Війну в окопах з патронами проти танків. Переховування в підвалах, коли оселю твою зруйновано. Життя без електрики, без води і тепла, коли ворог б’є по критичній інфраструктурі. Допомагає витримувати біль, коли найдорожчою дорогою на світі стає дорога до могили синочка чи донечки, які ще вчора телефонували і казали: «Мамо, все буде добре!»

Ось така доля випала на твою долю, Україно. І, знаєте,  я розумію тих, хто шукає шляхи, щоб у цей нелегкий час виїхати з України. Не всі можуть бути воїнами, не всі можуть воювати. Хоча на відверту розмову, на сповідь приходять люди, яких мучили докори сумління через те, що вони покинули рідну землю у час біди. Моя порада у таких випадках одна: моліться, і Бог допоможе вам відчути свою потрібність тут, де ви опинилися. Так і стається. Тому й гуртуються навколо церкви люди у прагненні допомогти Україні. 

Двері нашої церкви завжди відкриті перед усіма, хто навіть думкою готовий переступити її поріг. Тут ми знаходимо силу і спокій. Тут вирішуємо, чим і як можемо бути потрібні у великій справі наближення нашої перемоги. Маленька статистика: завдяки коштам з достатньо різних джерел, зібраним людьми доброї волі, нам вдалося закупити більше 20 автомобілів для потреб військових, 19 машин швидкої допомоги, десятки дронів та тепловізорів, майже на 200 тисяч — медичних препаратів, майже на 100 тисяч — гуманітарної допомоги… Віримо і дуже хочемо, щоб кожна наша найменша потуга сприяла порятунку чийогось життя, сприяла наближенню перемоги. 

…Два тижні тому до мене підійшов чоловік і сказав: мій син загинув під Бахмутом… Він нічого не хотів почути у відповідь. Тими кількома словами, промовленими з бездонно глибоким болем, він просто хотів вихлюпнути отой біль. Я ж зрозумів дещо інше. Дещо більше. Війна не тільки там, в Україні, на відстані тисяч кілометрів від Америки чи іншої країни світу. Війна тут. Поруч. В отих батьківських очах навпроти. І завжди будуть серед нас люди, для яких війна не закінчиться ніколи. Навіть, коли здобудемо перемогу. І все ж працюймо, щоб її здобути. Україна і війна — ці слова не повинні стояти поруч. Поруч з Україною мають бути мирне синє небо і жовто-золоте пшеничне поле — як на кольорах дорогого нам прапора нашої держави.

 *  *  *

Ось такою вийшла у нас сьогодні розмова з шанованими гостями нашої газети. Розмова, без сумніву, цікава і сповнена оптимізму, сповнена віри, що вже недалеко той час, коли ми будемо ділитися емоціями, викликаними не початком війни, а її закінченням. Яким же великим і благословенним буде цей день! Обов’язково буде! А поки що… Поки що є руйнації, біль і сльози. І свіжі могили на зраненій землі. І завчасно  посивілі матері. І молоді безутішні вдови, які ще й не нажилися у парі з коханим. І діти-сироти, до яких татусь усміхатиметься тепер тільки з фотографії… Що ж ти накоїла, росіє?!