Євген Гребінка – байкар, казкар, видавець і просто романтик
Початок лютого знаменований подіями в нашій літературі. Це народження видатних письменників, зокрема романтиків. Гадаю, багато хто згадає ім’я Євгена Гребінки (1812–1848). Але що ми про нього знаємо?
Він не дожив до 36 років. Умер від туберкульозу. Але встиг зробити дуже багато для нашої літератури.
Він писав байки, казки, пісні, оповідання, повісті, драматичні твори, поеми… Йому належить альманах «Ластівка», що став візитівкою українського романтизму. Але не варто думати, ніби наш письменник був таким собі кабінетним ученим. Він як дворянин був салонною людиною, чудовим організатором і взагалі різнобічною постаттю. Чиновник, працював і як викладач словесності. А що ми ще знаємо?
Народився на Полтавщині. Навчався в Ніжинській гімназії вищих наук, де й почав як поет, а ще рано зарекомендував себе як драматург. Узагалі можна казати про цілу школу Євгена Гребінки як письменника, оскільки він працював із рукописними журналами (гімназисти рано пробували себе на літераторській ниві), з майбутнім цвітом красного письменства. Це було чудовим приводом набити руку, навчитися стилю.
Він спирався на рідну стихію – фольклор і те, що бачив навколо. І, звичайно, на власний життєвий досвід. Сергій Єфремов так оцінював талант романтика: «Серед Українських байкарів Гребінці на довго забезпечено одне з найперших місць поруч кращих заступників українського байкарства. Як міфічний Антей, що набірався сили, торкаючись матері-землі, так і Гребінка (та й чи один же то він?) набірався справжньої творчости, обертаючись до рідного письменства й рідної мови, і єдіно лиш сим здобув він право на певне місце в літературі…».
Оскільки Євген Гребінка уславився як байкар, почну з цього жанру. Поет не шукав готових сюжетів – наприклад, із Езопа чи Лафонтена. Брав із власної уяви, а також зі звичайних спостережень – у тому числі в селі. З-поміж байок є справжні шедеври. Скажімо, така байка – «Лебедь і гуси» (у всіх цитатах зберігаю тодішній авторський правопис). Гадаю, вона й сьогодні не застаріла, а ще вражає своєю нетиповістю: «На ставі пишно Лебедь плив, / А Гуси сірії край його поринали. / „Хіба оцей біляк вас з глузду звів? – / Один Гусак загомонів, – / Чого ви, братця, так баньки повитріщали? / Ми попеласті всі, а він один між нас / Своє пиндючить пір’я біле! / Коли б ви тілько захотіли, / Щоб разом, стало бить, вся беседа взялась, / Ми б панича сього якраз перемастили”. / І завелась на ставі геркотня, / Гусине діло закипіло: / Таскають, грязь і глей, зо дна / Да мажуть Лебедя, щоб пір’я посіріло. / Обмазали кругом – і трохи галас стих; / А Лебедь плись на дно – і випурнув як сніг». Певна річ, автор написав це й про себе. Варто запам’ятати цю історію – і особливо останні слова. Як показує історія, сірою людиною Євген Гребінка так і не став. До речі, лебідь – іще з античності символ поета і співця.
Або така байка – «Ворона і ягня»: «Орлу схотілось попоїсти; / Піднявсь угору птичий цар / І вгледів відтіля, що край ставка овчар / Онучі прати мусив сісти, / Отара ж попаски попхалась навмання. / Орлу се по нутру; зложивши моцні крила, / Опукою з гори – аж вітром зашуміло – / Орел ушкварив на Ягня, / Підняв його і геть потеребив за гору. / І треба ж, що на сюю пору / Пило біля ставка дурне Вороненя. / Страх полюбилося йому цареве діло, / І думає: „Чому ж сього я не зроблю? / Да не Ягня, а барана вхоплю”. / Дивлюсь – воно угору полетіло / Да й пуць на шию барану / І, кігті вплутавши йому у вовну білу, / Смикнулося нести, да ба! Вага не в силу: / Баран важенький і Орлу. / Воно вже стямилось, мерщій би полетіло, / Так із шерсті не виплутає ніг. / Дурне моталося, поки овчар прибіг / І, гарненько йому обскубши крила, / На іграшку дитині дав. / Мабуть, Господь так світ создав, / Що менший там не втне, де більший геть-то зможе, / Що дядькові пройшло, ти не роби, небоже, / Щоб крилець хто не обчухрав».
Ще йому належать фантастичні твори, позначені оригінальною фантазією, а не лише сюжети з народних казок і легенд. Наприклад, про секрет вічної молодості або безсмертя. Герой отримує це. Але варто іншому дізнатися про цю таємницю (із щоденникових записів безсмертного) – як настає трагічна розплата. Не для того, хто дізнався, а для того, хто прирік себе на одвічну молодість. До речі, автор постав тут і як психолог, добре показавши в щоденнику деградацію, здитиніння героя. Написано гарним стилем, усе зрозуміло – і тим краще пізнається. Гадаю, треба ще докладніше дослідити творчість Гребінки як фантаста.
Або – сатиричні твори. Є й дуже душевні, чутливі, в яких є багато автобіографічного («Пригоди студента»). Сьогодні, перечитуючи ці тексти, стає зрозуміло, що автор – ще й гарний стиліст, який не ставив на меті витиснути з читача сльозу описами злиденності українського студента, який шукав роботу, а потім захворів на туберкульоз (тоді це було невиліковним). Передусім це життєві та щирі твори. Багато з них написані від першої особи, і тому виникає довіра до оповідача. Читач із цікавістю стежить за тим, що ж буде з героєм – і вболіває за нього.
Або… чи знаєте ви, що в зайців є своя література? Так, вони пишуть! У сатирично-казковій повісті «Подорожні нотатки зайця», де в алегорії показано (як у байках) людські типи в одежі тварин, птахів і комах, Євген Гребінка знову вдався до фантастики. Допитливому онуку його дідусь-поліглот, який знає не лише людські мови, а й тваринні, пояснює, що зайці… також творять. Власне, дитині стало шкода зайця, застреленого мисливцем, і хлопчик не міг забути передсмертного крику звірятка. З цього починається історія. А дідусь показав, що на щавлевих листочках – нотатки цього зайця, подорожні замітки, і що можна перекласти ці щоденникові записи – лише варто нарвати побільше. Отже, ми дізнаємося про довірливого зайця – але це й дотепний герой-оповідач. Наприклад, журавлі в його описі… танцюють екосез. Тобто вони придворні. Узагалі в повісті багато чого описано смішно, але й життєво, виникає справжнє співчуття до зайця.
Або багато казок, повістей, драм і навіть роман із козацької минувшини. Це не простий переказ подій, а вміння побудувати сюжет і розвинути характери. Скажімо, роман «Чайковський» («Чайківський») і зараз читається з великим інтересом, бо там не лише історія кохання двох позитивних персонажів (зрештою, долають усі перешкоди та живуть довго і щасливо), а й пригоди, і образ характерника – найкращого друга, – і картина побуту, й історична панорама… (Це певною мірою й автобіографічний твір, бо мати автора, Надія, була з роду Чайківських, і, мабуть, Гребінка застосував родинні перекази та документи). До речі, і потім цей роман захоплював уже нові покоління. Іван Франко зазначав, що цей твір був найулюбленішим у галицької молоді 1860-х рр. і пізніше.
Перейдемо до поезії. Помітно, що автор умів творити і в серйозному жанрі, демонструючи – особливо на той час – досконалість форми і глибину змісту. Один із його шедеврів – вірш «Човен». Автору був 21 рік (1833). Багато хто вивчав цей текст у школі, але варто перечитати, щоб зрозуміти ідею. І, звичайно, насолодитися ритмікою та римами. Ось початок: «Заграло, запінилось синєє море, / І буйнії вітри по морю шумлять, / І хвиля гуляє, мов чорнії гори / Одна за другою біжать. / Як темная нічка, насупились хмари, / В тих хмарах, мов голос небесної кари, / За громом громи гуркотять. // І грає, і піниться синєє море. / Хтось човен на море пустив, / Бурхнув він по хвилі, ниряє на волі, / Од берега геть покотив; / Качається, бідний, один без весельця. / Ох, жаль мені човна, ох, жаль мого серця! / Чого він під бурю поплив?» Далі човен – сам – змагається зі стихією, яка виявляється сильнішою: «Ущухнуло море, і хвилі вляглися; / Пустують по піні мавки; / Уп’ять забіліли, уп’ять простяглися / По морю кругом байдаки; / Де ж човен дівався, де плавле, мій милий? / Мабуть, він не плавле, бо онде по хвилі / Біліють із його тріски». Песимістично? Але все одно є й оптимізм, бо поет увічнив цю картину у вірші. Та й змагатися в бурю було варто. До речі, образність цього вірша якраз притаманні романтизму. І висновок: «Як човнові море, для мене світ білий / Ізмалку здавався страшним; / Да як заховаться? Не можна ж вік цілий / Пробути з собою, одним. / Прощай, мій покою, пускаюсь у море! / І, може, недоля і лютеє горе. / Пограються з човном моїм».
Гадаю, однією зі знакових подій у житті Євгена Гребінки було знайомство з Тарасом Шевченком. Познайомив обидві зірки нашої літератури художник Іван Сошенко – який і відкрив свого часу талант Шевченка-художника. Але ось у чому річ: уже відомий як літератор Євген Гребінка познайомився з Шевченком, коли той іще не був знаним як письменник, Кобзар, і точно вловив його дар. У листі до Григорія Квітки-Основ’яненка український романтик так писав: «Є тут один земляк Шевченко, що то за завзятий писати вірші! То нехай йому сей да той! Як що напише, так тільки цмокни, та вдар руками об поли! Він дав мені гарних стихів на збірник». Але головне ще й те, що саме Гребінка був одним із тих, хто викупив нашого генія з кріпацтва, а також допоміг видати 1840 р. «Кобзар» – одну з віх, коли почалися наша література і наша сучасна літературна мова. Узагалі читаючи біографію героя моєї статті, переконуюся в його вмінні оцінювати талант інших і допомагати.
Це ще не все. В одній із попередніх публікацій у «Сурмі» я писала про українські альманахи, зокрема керовану Гребінкою «Ластівку». Назву упорядник пояснював так: «У вас, земляки, уже геть тепло; як де, то часом і верби розпускаються; швидко і ластівки прилетять, трохи чи не разом з моєю книжкою – от од того я її і назвав „Ластівкою”. Нехай летить до вас, нехай собі щебече по хуторам: після зими і її весело слухать!.. Полюбіте же, земляки, нашу „Ластівочку”, читайте її швидше, бо незабаром може прилетять солов’ї, тоді хто стане слухать ластівку?» Так, ластівка благополучно долетіла – і українці її полюбили.
Її окрасою стали Шевченкові поезії, які сьогодні визнані шедеврами, класичні та вивчаються. А хто першим відкрив ці тексти Кобзаря? – Герой моєї статті. А також навколо цього світила – зірки, інші українські романтики. Так вималювалося коло талантів тодішньої доби. У тому числі ті, які сьогодні не знамениті, але зробили свій внесок – у тому числі як фольклористи. На той час було унікальне видання, причому актуальне і в наші дні. Його варто читати як енциклопедію тодішньої літератури, пізнаючи розсип українських талантів. Узагалі зібрані в комплексі вони заграли особливо виграшно.
Євген Гребінка зробив би ще багато. Але, як зазначав Сергій Єфремов: «Як видко з прощального слова до збірника („До зобачення“), Гребінка мав на думці ще писати й видавати українською мовою, але згадані п’ять поезій у „Ластовці“ – то був його лебединий спів в українському письменстві…»
А ще від Євгена Гребінки залишилися поетичні описи його батьківщини: «Уже я так думаю, що нема і на світі кращого місця, як Полтавська губернія. Господи Боже мій милостивий, що за губернія! І степи, і ліси, і сади, і байраки, і щуки, і карасі, і вишні, і черешні, і усякі напитки, і воли, і добрі коні, і добрі люди – усе є, усього багацько... / Кожний тобі день було щонебудь там веселить серце. Ждеш було весни, як бозна чого. От після Стрітення і стане подувать ген відтіля з Запоріжжя тепленький вітерець; сонечко, вибравшись угору, уже геть припікає, а сіроми волики, стоя біля тину, знай вигрівають свої боки. Незабаром сніжок понявся водою; скрізь вода; степ синіє, як море, а по ньому од сонця як жар грають іскри. Де набереться у Господа тієї птиці: скрізь летять гуси, журавлі, лебеді, мов яке летюче військо кудись поспішає. Жайворонки щебечуть під небесами, ластівки в’ються, бугай гуде у болоті, а біля його знай, раз-у-раз, свистить овчарик. Усе живе, усе дише! Далі трохи просохне, стануть палить степи: вийде чоловік у поле, викреше огню, положить його у солом’яний віхоть, розмаха гарненько та й кине на долівку; затрещить кругом сухий камиш – і пішло пожарище гулять степом: геть покотить і дим і полум’я; гуля, як той запорожець. А вночі – батечки мої! як воно горить хороше, прехороше!.. І страшно, і весело!.. Через тиждень і не впізнаєш паленого степу – як рута зеленіє. Тільки то там, то там синіє сон та жовтіє горицвіт, по садах цвітуть голубенькі проліски; і вишеньки, і черешеньки, і груші, і яблуні окинуться пахучим біленьким цвітом. Там щоранок кує зозуля, цілісінький день висвистує іволга: покинь сані, візьми віз, щовечір співає соловейко, а на вигоні дівчата затинають веснянки, аж округи луна іде». Тільки справжній поет міг так любовно змалювати рідний край.
Євген Гребінка після смерті друкувався і окремо, і в антологіях, і у хрестоматіях, і в інших виданнях. Але хотілося б не одного перевидання, причому повного. Адже я не висвітлила всього творчого доробку талановитого письменника, чий дар не вичерпувався романтизмом.
Аналітик матеріалів – Олена Смольницька
Про авторку: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів).