Такі різні погляди на художній твір: поети і перекладачі 20-х років ХХ століття

Чи любите ви романтичні сюжети? 20-ті роки ХХ століття – суперечлива, але дуже багата на культуру доба. Вона відома як «розстріляним Відродженням», катаклізмами, так і багатьма здобутками, збереженими завдяки ентузіастам. Це був справжній Ренесанс. Видавались і знову планувались антології власних віршів і перекладів, виходили статті, узагалі культура і наука починали розвиток із нового етапу.

Сьогодні згадають імена Максима Рильського та інших київських неокласиків, також багатьох інших. Водночас вражає, скільки було українських поетів і перекладачів, чиї імена відкриті порівняно нещодавно – або справді сьогодні. Дехто вміщений в антології та інші збірки, але більшість узагалі прочитані випадково, і ще рано казати про їхні книги, хоча в минулому ці автори часто були авторами не однієї книжки.

За цього періоду, як відомо, виникло не лише безліч поетів, а й творчих угрупувань та інших організацій. Помітно, що поет часто поєднував як власну творчість, так і редакторську працю, критику, літературознавство… Були й сценаристи, кінорежисери, художники… І, звичайно, перекладачі. Або поет, прочитавши улюблені твори (або дізнавшись про нові), сам брався за перо, або ж був фаховим перекладачем. Проте частіше відбувалося так (бо ж на літературних перекладачів тоді не навчали), що треба було відтворювати рідною мовою актуальні для доби твори, зокрема новинки. А також – заповнювати українською мовою літературний канон, який ізнову ж таки існував у перекладах завдяки ентузіастам.

Важко назвати тих українських поетів, які не перекладали. Насамперед згадуються київські неокласики. А ще – і символісти, і й інші. Поети, прозаїки, драматурги – тобто письменники.

Поетичний переклад, якщо він належить різним людям (неважливо, чи одночасно кожний працював над текстом, чи це різні покоління), означає різні погляди на твір. У цьому можна переконатися, скажімо, прочитавши знамениту «Міньйону» Йоганна-Вольфґанґа Ґете. 

Українською її не раз перекладали. Зокрема, це зробив Дмитро Загул (1890–1944?), про якого було в моїй попередній публікації. Як відомо, він був не лише поетом, а й талановитим перекладачем, зокрема з німецької. 

«Міньйона» із підзаголовком «Із Ґете» – це пісня-заклик романтичної дівчини-італійки, підлітка, повернутися в Італію (вона – бідна циркачка і виступає в Німеччині). Сама пісня – у романі Ґете «Роки навчання Вільгельма Майстера». До речі, цей вірш покладено на музику. Ім’я дівчини з французької означає «мила», «люба», тобто вона – і хороша на вроду, і улюблениця. Для неї Батьківщина – це чудові пейзажі та свобода, не кажучи й про красу, зокрема мистецтво – архітектуру, скульптуру. Імовірно, це пам’ять про дитинство, спогади. Рефрен пісні – «Ти знаєш той край…», і заклик: «Туди! Туди!» У Дмитра Загула це звучить так: «Знаєш той край, де гай цитрин цвіте, / Де помаранча золота росте, / Де віє ніжним леготом блакить, / Де тихий мирт і гордий лавр стоїть? / Знаєш той край? / Туди! Туди, / З тобою, любий, рада б я піти!»

Відомий переклад Максима Рильського (1895–1964). Його відтворення першої строфи звучить так (у цитування збережено правопис оригіналу): «Ти знаєш край, де цитриновий цвіт, / Де помаранчі золоті між віт, / Де віє вітром лагідним блакить, / Де тихий мірт і гордий лавр стоїть? / Ти знаєш їх? / Туди, туди / Полинуть би, мій любий, назавжди!»

Те, що обидва переклади й сьогодні звучать сучасно, свідчать самі тексти. Друга строфа в інтерпретації Д. Загула: «Знаєш той дім, що на колонах дах, / Де так блищать світлиці у світлах, / Де промовляє й статуя мені…». У М. Рильського: «Ти знаєш дім? Колони там стоять, / Кімнати й зал у сяйві майорять, / І шепчуть мармури мені в журбі: / “Дитя! Що заподіяно тобі?”».

Остання строфа – гірські пейзажі (Альпи? Апенніни?), тварини, серед інших і фантастичні (дракони). Д. Загул відтворив це: «Знаєш той шпиль, де хмари по землі, / Де мул шукає стежечки в імлі, / І нори ті, де проживає гад, / А з круч і скель співає водоспад? / Знаєш той шпиль? / Туди! Туди! / В дорогу нас, мій батечку, пусти». Як відомо, мули можуть проходити в горах вузькими стежками.

У М. Рильського це перекладено так: «Ти знаєш гору в синіх небесах? / Там у тумані мул верстає шлях, / Драконів рід в печері там живе, / І водоспад над скелею реве. / Ти знаєш їх? / Туди, туди / Нам путь лягла, о батьку, назавжди!».

Або переклад із іншого німецького романтика, Гайнріха Гайне, теж відомий вірш – монолог. Це – «Звістка», із підзаголовком «Із Гейне». У перекладі Д. Загула це звучить так: «Мій джуро, встань! Сідлай коня! Крізь ліс, через поля / Лети щосили до двора / Дункана-короля. // В конюшню нишком ти зайди, / Там, певно, конюх є; / Спитай: «Котру Дункан дочку / Та заміж оддає?» // Якщо чорняву, то лети / І хутко звістку дай, / А як біляву… ох, то ти… / Не дуже поспішай. // Раніш до лимаря зайди, / Мотузку там купи, – / І мовчки їдь, помалу їдь, / Вези її сюди!». Тут можна помітити, що твір дещо українізовано (хоча слово «джура» виглядає доречно, як і слово «лимар», тобто майстер із ремінної збруї), а ще – збережено розмір і ритміку оригіналу. 

Але скільки перекладів ми не знаємо. Вони були або знищені, або не збереглися. Дещо краща ситуація – якщо ці тексти в архівах або малодоступні. Скажімо, поет Віктор Вер (1901 – 1944), справжнє прізвище якого було Черевко. Життя цього полтавчанина пройшло на війні (він і загинув у бою). Він починав як футурист («Нова ґенерація» в Харкові, де поет далі творив). Окрім власних віршів, відомо про його літературно-критичний нарис «Данте», а ще – про переклад Шекспірового «Гамлета». (Треба сказати, що ця трагедія була й залишається дуже популярною з-поміж українських перекладів). І цю п’єсу було поставлено саме в перекладі Вера (1941 р., у Харкові та Львові)! На щастя, цю інтерпретацію можна читати, але, боюся, що крапку в нашому «гамлетознавстві» ще не поставлено.

Якщо перейти до власної поезії авторів, то виявляється, що вона так само дуже цікава. Доба 20-х років – це злети і падіння, постійні пошуки. Одні поети мали культуру і далі пізнавали нове, інші починали з нуля. Тому ці автори такі різні.

Уже цитований Д. Загул писав: «Не слухають мене дзвінкії рими, / Не мож акорду вивести зі струн; / Розвіявсь спів дорогами пустими... / Нема веселих дум!.. // Прощай мене, високий Аполлоне, / Що в землю я зарив святий талан! / Не винен я, що в грудях жар холоне, / Що в серці тисяч ран. // Прости мені, небесная богине, / Що я тебе ненароком завів! / Не винен я, що бог у мені гине, / Що нидіє мій спів... // Нема на мені Божої окраси, / Я земний чоловік! / Прости мені, оспіваний Парнасе, / Що я від тебе втік!»

У нього багато поезій, які, попри форму і глибину думки, можуть здатися песимістичними. Але водночас є й справжнє прославлення життя, і пейзажі, які переходять у філософію. Наприклад: «На трави місяць сипав перли, / З листками легіт шелестів, / Кругом луги, ліси завмерли, / Горою нісся тихий спів... // До зірки зіронька всміхалась / І в парі міряли простір... / Земля з серпами мряк убралась, / Лягали тіні з синіх гір... // Шумлива річка воркотіла, / Дзвеніла пісня срібних хвиль, / А над землею мерехтіла / Чарівна зоряна світиль... // І все сміялося, раділо / І розпливалось в чарах мрій... / Огнями щастя та й надій... // В душі наново розцвілися / Надії чисті та й святі, / А з серця знову полилися / Веселі співи молоді...».

Зі шкільної та університетської програми можемо згадати Василя Еллана-Блакитного (1894–1925). По-справжньому його звали Василь Елланський. Ми знаємо, що він був сином священика, відомим діячем. Відомо й про раптову смерть і те, що ім’я навіть посмертно було репресовано, на згадування наклали табу. Знищили навіть могилу. Знаємо й те, що поета посмертно реабілітували. Сьогодні ми можемо його читати.

Його рання лірика відома ще з 10-х років ХХ ст. (теми кохання, дружби, ворожнечі, роздуми про вічність…) Помітно, як поет шукав себе, одночасно рано опанувавши форму. Від класичної поезії він переходив до символізму, футуризму, узагалі авангардизму. Це й серйозна поезія, і пародії, і жарти. Є неоднозначні лаконічні вірші, в яких приховується глибокий зміст. Наприклад, це вірш, написаний у 1921 р. у Харкові – «Нескінчений малюнок». Усього чотири рядки: «За вікнами сніжних мережок / Зірчасто-білий візерунок / Червоним одблиском пожеж / Горить нескінчений малюнок». 

На тлі його римованої творчості вирізняється поезія у прозі – «Україні (Зі старих зшитків)». Це звернення до Батьківщини, розлоге і емоційне. Варто процитувати початок: «Тобі, Україно моя, і перший мій поклик, і подих останній тобі. Я сію слова в нивах твоїх – посію слова, хай з них виростуть трави. І квіти розквітнуть – а внуки на чоло тобі покладуть з них вінок…», і далі: «Запорожжя... Коліївщина... Моря крові, небосхил у червоних загравах пожеж... Смерть і бенкет, що сплелися у гаслі: “Повстання за волю” – що це за іскра у порох душі!». Початок цього твору досі актуальний, тому не дивно, що його часто цитують.

Деякі поети рішуче поривали – чи їм здавалося, що поривають – з минулим. Інші примножували його як пам’ять, коріння, культуру. Виявлялося, що майбутнє без історії та найкращого з минулого неможливе.

Завдяки їм ми дізналися про Міньйону, Дункана-короля, чарівних принцес і ще багато шедеврів. Читаємо вірші на різні теми й можемо переконатися, як поєднувались українська поезія з перекладом, як обігрувалися світові сюжети. А ще – що ми досі не маємо повної гадки про ту складну добу і розвиток культури, тому антології та інші видання української поезії цього періоду досі потрібні. Також нам потрібно кілька версій перекладів одного шедевру – як «Гамлета», – щоб ми могли порівнювати. Адже кожна доба народжувала своє розуміння твору, і ще раз переконуємося, що класика була і залишається потрібною.

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів).