Павло Филипович – учений, перекладач, поет – київський неокласик

Осінь – доба поетів. Один із таких належав до «п’ятірного грона» київських неокласиків. У «Сурмі» вже були мої матеріали про неокласиків, але варто наголосити на іменах, чиї тексти не такі відомі, проте чудово ввіллялися в контекст. Сам цей діяч був поетом, літературознавцем, узагалі видатною постаттю, дружина – талановитою скульпторкою. Про нього відомо не так багато фактів. Його було репресовано. Але треба більше дослідити творчість.

Зустріч харківських і київських митців (Київ, 1923). Перший ряд, зліва направо: Максим Рильський, Юрій Меженко, Микола Хвильовий, Майк Йогансен, Григорій Михайлов, Михайло Вериківський. Другий ряд: Наталя Романович, Михайло Могилянський, Василь Еллан-Блакитний, Сергій Пилипенко, Павло Тичина, Павло Филипович. У третьому ряду стоять (зліва): Дмитро Загул, Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Григорій Косинка, Володимир Сосюра, Тодось Осьмачка, Володимир Коряк, Михайло Івченко

Це – Павло Филипович (1891–1937). Він належав до покоління кінця ХІХ століття, яке творчо розвинулося на початку ХХ ст. Цього поета називали «ходяча енциклопедія», а він себе – «спадкоємець Феба». Тобто бога сонця і мистецтв – Аполлона. Про себе писав ще й так: «Я – робітник в майстерні власних слів, / Та всі слова я віддаю усім. / Будую душі, викликаю гнів, / Любов і волю вводжу в кожний дім». А про нього самого відгукувалися: «Ніколи не підроблявся під загальні смаки, ні під офіційні вимоги. І ніколи не проминав жодного літературного вечора», – так писав про свого сучасника поет і прозаїк Тодось Осьмачка. Це – кредо поетичного стилю Павла Филиповича.

А ще цей поет любив театр, спорт – захоплювався тенісом. Так і познайомився – на тенісному корті – з майбутньою дружиною Марією Михайлюк. А ще виявилася спорідненість душ, бо обоє любили мистецтво і чудово зналися на ньому.

За життя друкувався в періодиці, мав окремі збірки («Земля і вітер», «Простір»).

Що сказати про біографію? Він народився на Черкащині (тоді на території Київської губернії), у родині священика з давнім корінням. Подальше життя поета було пов’язано з Києвом. Освіта і кар’єра неокласика – приклад гамбурзького рахунку, бо діяча приймали за його талант. Відомо, що Павло Филипович навчався в Київській колегії Павла Ґалаґана (тобто приватній чоловічій гімназії, сьогодні в цій будівлі – Національний музей літератури України), яку скінчив із золотою медаллю. Далі був в університеті, який тепер називається Київський національний університет імені Тараса Шевченка, а тоді – Київський університет святого Володимира. Ця alma mater об’єднала багатьох українських інтелектуалів, зокрема неокласиків.

Отже, науковий шлях складався щасливо. Спочатку Павло Филипович вступив на юридичний факультет, але потім обрав філологічну стезю, перейшовши на історико-філологічний факультет. Майбутній поет обрав фах славіста (якщо формулювати сучасною мовою). Спочатку приват-доцент, потім – професор… Як викладач не мав улюбленців або відторгнутих з-поміж студентів: за спогадами Тодося Осьмачки, «з усіма був рівний». Назвати цього філолога можна й авторитетним. 

Він був і перекладачем, і писав цікаві та ґрунтовні літературознавчі студії, зокрема – з шевченкознавства. А ще досліджував Івана Франка, Лесю Українку, Олександра Олеся, своїх сучасників – київських неокласиків – і ще багатьох інших українських поетів, зокрема романтиків. Сьогодні це класика гуманітаристики. Блискуче знав французьку та латинську мови, з яких (та інших) перекладав. (Київські неокласики були останнім українським поколінням, яке читало в оригіналі класичними мертвими мовами). Також він викладав як професор історії літератури – коли університет переформували на КІНО (Київський інститут народної освіти). А ще Павло Филипович був невтомним науковим діячем. Зокрема, секретарем Історико-літературного товариства ВУАН, співробітником постійної комісії для видання пам’яток новітнього українського письменства Київської філії Інституту імені Т. Шевченка, членом Бібліографічного товариства.

Звичайно, усі неокласики були різними на вдачу, хоча об’єднаними спільною метою. Наприклад, позірно замкнений Микола Зеров насправді вмів чудово жартувати і був таким цікавим лектором, прекрасним оратором, що його хотіли постійно слухати. Павло Филипович – не менш змістовним, але більше стриманим. Яким він був? Григорій Костюк згадував: «Він був брюнет із злегка витким волоссям, росту вищого, ніж середній. Обличчя у нього було смагляве, ніби зі слідами колишньої віспи. Мав рівний ніс, досить великі риси обличчя, підстрижені вусики і блискучі карі очі з проникливо-глибоким поглядом. Читав Павло Петрович курс нового українського письменства… З усіх дослідників цієї доби він був найавторитетнішим і найглибшим. …Різнився від свого друга Зерова значно меншою красномовністю, …але …більшим знанням літературних джерел і фактів. Це була ходяча енциклопедія. …Лекції Филиповича не були такими феєрично-ефектними, як лекції Зерова. Але відзначалися вони методичністю, переконливою послідовністю думки, всебічним аналізом мистецького явища і завжди майже вичерпною документацією».

Як й інші київські неокласики, заявляв, що шлях української літератури – взоруватися на найкращі здобутки європейської.

А ще Павло Филипович, як й інші неокласики, умів підтримувати інших. Адже саме талант уміє розпізнати талант іншого та допомогти. Тодось Осьмачка згадував: «А до таких, що почали вже в літературі, він ставився з особливою увагою і завжди ділився з ними своїми враженнями і від критики, і від критикованих творів». Адже тоді був справжній літературний бум, багато хто з молоді писав і друкувався, а як важливо розпізнати справжню цінність у мистецтві, не облеститися фальшивкою! Для цього важливо мати дружній авторитет – і такими були київські неокласики.

З віршів Павла Филиповича можна судити, що він глибоко переживав, мав живу душу. Наприклад, така поезія: «Хай на небі зовсім змарнілий / Срібний місяць хмарку шука – / Бачу тільки платок твій білий, / Знаю: в муфті тепла рука. / Ми йдемо, і шепочуть віти, / Між будинків вітер літа, / Я діждався: знайшла в мені ти / І читаєш свого листа. / Зустрічаються радо зори, / І зовуть, говорять вони, / Що все далі, далі простори, / Де лунають планетні сни. / І не може бути іначе, / Я не чую світів чужих, / Коли серце землі гаряче / Б’ється в ніжних грудях твоїх».

Поет описував і сміливі картини, удаючись до яскравих барв, поєднуючи їх із античною гармонією: «Не сонце – п’яна шинкарка / На обрій вино лила, / Криваво пінилась хмарка / На гранях ніжного скла. / Земля, сирота осіння, / Тремтіла листям сухим, / На дні золотого тління / Стелився туманом дим. / А я (спадкоємець Феба!) / В уяві усе з’єднав: / Вечірню заграву неба, / Покору змарнілих трав. / І тільки зірок проміння / Пробилось на синій шлях, / Я взнав: ще більше насіння / Зійде у чорних полях».

Або така – справжній маніфест: «Навчись і ти, коли прийде твій день, / Віддать усім прозорий мед любові, / Приваблюючи фарбами пісень / Мандрівників далеких, випадкових. / І непомітно передай вікам / Оті пилини сховані насіння. / Смерть не мине, і ти загинеш сам, / Та безліч раз зійдуть твої творіння».

Цікаво, що київські неокласики – принаймні, на початку (за винятком хіба що Максима Рильського) – сприймали власні поезії скоріше як хобі, не вважаючи себе поетами. Але час показав інакше. Павло Филипович почав як науковець, а перша публікація його віршів з’явилася в 1919 р. (журнал «Музагет»). І, як відомо, він об’єднався з Миколою Зеровим, Максимом Рильським, Михайлом Драй-Хмарою, Освальдом Бурґгардтом (який пізніше взяв псевдонім Юрій Клен) – у «п’ятірне гроно» київських неокласиків. Хто саме і коли назвав їх неокласиками, досі залишається дискусійним питанням, але важливо те, що творчі люди вміли кооперуватися.

Щодо перекладів Павла Филиповича: це питання вивчається в науці, але досі недостатньо розроблене. Тому варто звернути увагу на те, які імена і твори обирав цей поет. За його біографією здається, що він був суцільним ліриком (хоча вірші насправді глибші та різноманітніші). Але переклади показують, що палітра була невичерпною. Наприклад, із французької неокласик обрав сатиричні поезії романтика П’єра-Жана Беранже, відомого своїми піснями. Перекладач відтворив і форму, і запальний настрій, ці вірші читаються не нудно, а навпаки – темпераментно. Щоб перекладати Беранже, треба бути не тільки вправним поетом, а й самому мати чуття іронії, гумору та сатири. Отже, тамоване всередині виливалось у власні вірші та переклади.

Відомо, що Тарас Шевченко захоплювався віршами Беранже. Павло Филипович досліджував Кобзаря – і своїми перекладами з французького романтика продовжив естафету поетів. Від Кобзаря до Беранже – і до неокласиків.

У перекладацькій скарбниці Филиповича – і Шарль Бодлер, без якого годі уявити французького декадансу, і Поль Верлен, і менш відомі сьогодні поети. Усе це читається так, як було написано. Не створюється відчуття дискомфорту. Неокласик дбайливо зберіг оригінальну основу, водночас наблизивши цих авторів до українського читача. Адже саме київські неокласики неоціненно розвинули і збагатили український художній переклад. Тут можна казати і про наукову основу цієї ниви.

На останнє можна сказати, що Павло Филипович не був відірваним від сучасності, кабінетним ученим, і, судячи за текстами, чудово розумів те, що відбувається.

Його заарештували в 1935 р. Дружина, Марія Михайлюк-Филипович, робила все, щоб урятувати чоловіка, але це було даремно. 1937 р. його розстріляли. 1938 р. репресували поетову дружину. Реабілітували неокласика посмертно, у 1958 р. У цьому – заслуга Максима Рильського.

На саму назву «неокласики» та на імена причетних до них було накладено табу. На щастя, завдяки ентузіастам ми можемо читати і більше дізнаватися про них. Проте досі бракує системності, комплексного вивчення цього літературного вивчення, біографій «п’ятірного грона». Навіть гадаючи, що ми знаємо все, насправді ми знаємо обмаль. Головне – це творчість. Бачимо, що справдилися слова Павла Филиповича: «Смерть не мине, і ти загинеш сам, / Та безліч раз зійдуть твої творіння». Головне – зберігати ці творіння.

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії«Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви(Львів).