Українські поети 20-х років ХХ століття: «Вином кипіла кров…»

Початок ХХ століття, як відомо, ознаменувався стількома змінами, зокрема в мистецтві, що неможливо викласти все це в одній статті. Варто поговорити про українську літературу 20-х років. Ми знаємо про добу «Розстріляного Відродження». Про це вже багато сказано, є дослідження на цю тему. А що можна сказати про забуті чи маловідомі імена? Адже завдяки ним, письменникам різної долі, які могли й не належати до певних течій, гуртків, напрямів, творилася література. Без них картина була б неповною.

Це була пора пошуків і сподівань. Формувалася нова українська література. За розквітом наставала пора репресій та інших знищень. Але те, що сьогодні збереглися тексти (завдяки ентузіастам) і ми знаємо про цих поетів, звичайно, заслуга пам’яті. 

Вражає, скільки імен у нашій словесності. Відомо, що у 20-х роках творилося безліч літературних спілок та інших угрупувань, але так само було багато авторів, які не ототожнювали себе з якоюсь групою. Утім, розгляньмо докладніше ці долі.

Ці поети творили то індивідуально, то переходили з одного гуртка чи спілки до інших. А головне – розвивалися. 

Що ми знаємо про ці імена? Володимир Ярошенко (1898–1937), сповнений надій, писав поезії, в яких відчувалася молодість, але й енергія. Наприклад, звертаючись до українців, він формулював силу свого народу так: «Вином кипіла кров і в твоїх жорлах билась…» 

У нього був псевдонім «Воляр». Читаючи цю складну біографію, розуміємо творчі пошуки. А ще цей поет належав до «розстріляного Відродження». Раніше дату його смерті вказували як 1941 р. Але сучасніші дослідження подають 1937 р. Саме тоді поет був розстріляний за підозрою в українському націоналізмі. 

На щастя, лишилися твори – бодай частина. І з подивом дізнаємося, що Ярошенко був не лише ліриком. Він писав і байки, і п’єси, і прозу, і літературні критичні статті, і перекладав, був і кіносценаристом… Був серйозним журналістом, газетярем і редактором. А ще його недовге життя вмістило в себе творчу співпрацю з Василем Елланом-Блакитним, Михайлем Семенком (знаменитим футуристом), Лесем Курбасом і багатьма іншими. У тому числі приналежність до українських панфутуристів. Але починав як символіст, а взагалі ця поезія складна, попри зовні прозорий стиль. І за поетове життя саме у 20-х роках вийшло багато публікацій окремими книгами, від ліричних до сатиричних. 

Яка це поезія? Дуже різноманітна. Наприклад, які в нас асоціації зі святом Івана Купала? Це не лише стрибки через багаття і пошуки цвіту папороті в лісі, але й символ дерева. Це береза. У Володимира Ярошенка є вірш без назви на цю тему, який починається так: «Купальські білі берези, / Сони і чебреці – / Хто проведе леза / По чистому цьому лиці?» І далі: «Хто розвіє тумани / Казок старих, / Незачарований гляне / У нетра їх?» Квітка папороті – неодмінний атрибут Купала. Як тут описується цей фантастичний цвіт, якого немає? «Хто папороть дивну зірве / І знайде зілля-розмаю, / Хто луни з корінням вирве / Глибокому гаю?.. // Купальські білі берези, / Безсмертники, чебреці – / Чиї відзначаться леза / На чистому цьому лиці?..» Тут і поетична форма, і відгомін модернізму, і сам вірш явно ширший, ніж рамки.

Попри трагічний кінець автора, ми повинні навчатися здорового оптимізму в ранньої поезії цього творця. Наприклад, несподівано пророчими і як завіт новим поколінням вийшли рядки ще молодого поета: «По бруку запліднених, збурених буднів // Упав, / підіймайся, / іди!».

Або інший письменник – Василь Алешко чи Олешко (1889–1942?). Він писав під псевдонімами: Іван Підкова, В. Чучма, В. Гречаний. Виявляється, цей автор був не лише поетом-ліриком, а й починав як футурист, належав до авангарду. А спочатку працював агрономом. Із творів відомі не лише вірші, а й проза, зокрема сатирична. Також фахово працював у газеті.

Що з ним було далі? Є версія, що він зник безвісти у 1942 р. Інші дані повідомляють, що його заарештували в 1944 р. у Львові. 

Яка ця поезія? У 1919 р., наприклад, молодий поет вітав своє покоління та висловлював сподівання на краще. Він уважав, що все майбутнє в його руках. Прикметно, що ця поезія змальовувала не абстрактний ідеал, а – український, причому й на прикладі людей, яких автор бачив навколо. А ще це про народження нової літератури, пошуки форм і тем. Це, наприклад, вірш «Красославець»: «Встала міць непоборима. / Встала сила вікова. / Нові дзвони, нова рима / Йде на молоді слова». В інших творах – теж часто оптимізм. Герой прагне енергії та сам несе її в собі. Наприклад, такий текст – фактично гімн сонцю: «Я зазнав жалю й одчаю / На шляху до кращих днів. / — Зараз сонце я зустрів / І навкруг життя вітаю! // В душу ллється сміх весни. / Навіває радість, мрії. / Рвуться сили молодії, / Воскресають давні сни… // Я зазнав жалю й одчаю. / На шляху до днів нових. / — Зараз, в піснях весняних, / Гімни сонцю я співаю!». У ритмі, розмірі та певній тематиці процитованої поезії дещо простежується діалог зі знаменитим віршем Івана Франка «Гімн». 

Молодий поет часто оспівував сонце і природу. Причому це набуває символічного значення – як, скажімо, у поезії «За далекою», де є слова: «— За синіми, синіми смугами, / За квітчастими плесами нив, / Сонце золото кидає дугами. / Сонцем в серці поляже мій спів…».

Або такий несподіваний вірш: «Я заздрю немовляткові: якби мені / Його бадьорі крики-розриви, / Я б… всю кров у веснянки голосні / Вилив хлюпотінням життьової зливи. // Якби мені під тугими пелюстками / Протепліти соковитою землею, / Я б… затупотів на нивах маками / І проріс синім шматом шалфею».

А що ми знаємо про іншого українського поета, якого звали Михайло Доленґо? Це – псевдонім. Фахівці скажуть, що він писав вірші, був автором багатьох збірок, а ще – талановитим літературним критиком і літературознавцем. Він характеризував творчість Миколи Хвильового, Василя Еллана-Блакитного, Максима Рильського, Володимира Сосюри та інших сучасних йому письменників. Назвуть, імовірно, і дати життя (1896–1981). Але повніше згадають, побачивши особливий вид берези, що це Береза Клокова. Науці відомий доктор біологічних наук, професор, ботанік, учений Михайло Клоков. Цікаво, що скінчив він фізико-математичний факультет. Народився в Лебедині у вчительській сім’ї, а далі життя науковця і поета було пов’язане з Харківським університетом. Спеціаліст із флори, відкривач і теоретик. Він відкрив понад двадцять раніше невідомих рослин. А Березу Клокова відкрив його учень, теж українець, Борис Заверуха. 

Справжня поезія, як відомо, пов’язана з життям, а талановиті поети, які мали особливий кут зору, мали інший фах, іншу працю, часто іншу, аніж гуманітарна – як фахівець із філоксери Михайло Коцюбинський, або ветеринар Олександр Олесь (Кандиба), невропатолог Михайль (Михайло) Семенко, та інші.

Стиль поезій Доленґо (він уперше став публікуватися в 1915 р., тобто юним) – лаконічний. Відзначали оригінальність цих віршів. Наприклад, «Весна (Фрагменти)»: «Думки та мрії догори, / Як золоте волосся… / О світлий жах життя! «Гори!» / Луною розляглося». Є в нього й ліричні вірші, присвячені пейзажам – скажімо, лісу. Але ця лірика філософська і часто символічна. Описувані ним картини душевні, оздоблені тонкими тонами, і читач неодноразово відчуває, нібито теж іде до лісу чи гаю за поетом чи його героєм, сам бачить квіти, трави, дерева… Ось як побачив природу автор у поетичній замальовці «Серпень»: «Останні дні, мов з криги візерунки, / На теплому трояндовому тлі. / Руда земля. Зелений вітер струнко / Підводиться від неба до землі. / І простий шлях. Праворуч та ліворуч / Гадюка вбита – помилкова путь. / І певний час іде зі мною поруч. / То дні мої, то наші дні ростуть».

Сьогодні відоме ім’я Дмитра Загула (1890–1944) як поета, перекладача, літературознавця. Але наскільки ми знаємо його тексти? 

Сучасні літературознавці називають його символістом. Ми читаємо його переклади з німецької, латини, інших мов. Його власна поезія написана літературною мовою, але позначена й діалектизмами.

Він народився на Буковині, у 1933 р. його репресували, далі він надзвичайно важко працював у концтаборах, умер на Колимі. Рік смерті не скрізь підтверджується, є версії, що Загула не стало у 30-х роках.

Те з текстів, що дійшло до нас, свідчить про високий рівень не лише таланту, а й загальної культури. Помітно, як автор одразу прагнув європейськості. Наприклад, філософський вірш «Лист», де то песимістично, то глибоко змальовується портрет сучасної поету людини. Що таке людська трагедія? Що таке переживання? Автор відповідає так: «Даремне ти турбуєшся, поете! / Ще вистачить сюжетів для поем. / Візьми число щоденної газети, – / там тисячі невиспіваних тем». І далі: «Пройшли віки і Байрона, і Гайна, / відгомонів і Вертер, і Шлеміль, / і стало все тепер таке звичайне, / і недоречний особистий біль». Тут, як бачимо, згадуються і «Страждання юного Вертера» Ґете, і Петер Шлеміль, який загубив свою тінь (а точніше, продав її дияволу) з казки Адельберта фон Шаміссо, й інші геніальні романтики. Вони уславилися молодими, часто писали про молодих героїв та їхні випробування. Усі ці автори багато писали про страждання, але навіть у трагічних творах є просвіти. Що дає нова реальність, яку бачить молодий поет? Наприкінці вірша автор не дуже оптимістичний: «Подібний ти до висохлої хвої, / що вже забула про сосновий сок, / і ось із уст, замість води живої – / сипкий, сухий посипався пісок». 

Інший вірш – більш оптимістичний. Автор вирішує для себе, що таке нова і справжня поезія. Це – сонет «Різні мотиви»: «Не в тишині формується поет, / Не в самоті німих чернечих келій. / В юрбі людей, бурхливий і веселій, / Він розіклав барвистий свій намет. // Його життя — це брук, а не паркет, / Його палітра — площі та панелі, / Де ловить він життя високі трелі / І рух юрби до невідомих мет. // Ні тріолет, ні станса, ні сонет / Сучасного не вдарить, не зворушить. / Живий поет — не класик, не естет, — / Він дійсний світ одбити в пісні мусить! / Життя, як море, змінне і бурхливе, — / Він мусить знати всі його мотиви». Звичайно, кожний автор вирішує сам для себе, як він творить – чи усамітнено (бо поезія вимагає зосередження), чи пізнає життя завдяки людям і спілкуванню. Але показово, що цей вірш оспівує радість життя. Важливо також і те, що поет узяв епіграфом до нього рядки зі свого улюбленого Ґете, сам переклавши ці слова: «Талант поета дозріває в тиші, / І тільки вдача – в бурі життєвій». Тобто український поет ХХ століття полемізує з німецьким генієм романтизму, осмислюючи його твердження.

В одній статті неможливо вичерпно викласти всі особливості кожного автора. Але хотілося б, щоб ці імена далі відроджувалися в нашій літературі. Вони заслуговують на перевидання та публікації широкими накладами, у тому числі в антологіях. Адже, читаючи все в комплексі, ми більше уявляємо українську літературу, яка виявляється ще багатшою, ніж гадаємо.

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів).