Свято із освідченням в коханні

Українські фестивалі у Чикаго мають багатолітню історію. Та якщо раніше вони ставали просто мистецьким святом, яке засвідчувало пошанівок українців до своїх звичаїв, традицій і обрядів, до своєї мови і культури, до своїх символів, яке означало єднання зі своєю Батьківщиною навіть на відстані через океан, то сьогодні ці фестивалі набувають дещо іншого змісту. Адже до всього перерахованого вище додається ще один суттєвий момент – підтримка рідної України у час воєнного лихоліття, збір фінансової допомоги для військових, для фронту, для перемоги.

Власне, у ракурсі такої високої мети проходив минулими вихідними Ukrainian Village Fest у парафії святих Володимира і Ольги, що в українській околиці. Розрекламований заздалегідь фестиваль обіцяв чимало цікавих творчих зустрічей, несподіванок, сюрпризів, вражень та емоцій. І все це тут справді було. Тому щира дяка за чудове свято усім його організаторам, усім, хто з великою відповідальністю виконував доручену ділянку роботи впродовж підготовки і впродовж двох фестивальних днів. Дяка і спонсорам, при підтримці яких свято стало можливим. 

Завжди тішить, що на такі дійства українці приходять цілими родинами, які складаються інколи навіть із кількох поколінь – батьки, діти, онуки. І це є важливою запорукою того, що міцною залишатиметься нитка нашого родоводу, що єдність і підтримка всередині кожної сім’ї додаватиме єдності і підтримки всім українцям і в межах своєї держави, і скрізь у світі, куди розкидала доля наших людей.

Рясніло вишиванками фестивальне подвір’я. Розкішно вишиті сорочки були навіть на найменшеньких, на тих, що у візочках. І це чудово, що молоді батьки з раннього віку привчають дітей до українських символів, що розмовляють зі своєю малечею українською мовою, бо маємо в житті і чужому научатися, і свого не цуратися, і своє не забувати.

А хто хотів, той міг поповнити свій гардероб новими вишиваними виробами, яких було вдосталь у багатьох наметах фестивального ярмарку. Були тут і книги, і мед, і речі домашнього вжитку, і розкішні віночки та хустини, і багаті намиста та гердани, й ексклюзивні сумки, і сувенірна продукція, були футболки з асортиментом візерунків – від традиційно українських до модернізованих, до художньо оформлених написів на кшталт нової адреси російського корабля… 

Тут же, на ярмарковій вулиці, рекламували свої послуги представники ділових установ українського Чикаго. 

А палатки благодійних фондів “Revived Soldiers Ukraine” та “Protez Foundation”, які опікуються важко пораненими бійцями, змушували кожного сповільнити кроки і вкотре задуматись над тим, про що ми сьогодні повинні пам’ятати повсякчас, – про нашу допомогу Україні у наближенні перемоги, про ту високу ціну, яку платять за мир на рідній землі її захисники. Адже гостями фестивального свята були українські воїни, які за сприяння згаданих фондів приїхали до Америки на лікування і протезування.

Які ж вони неймовірні, оці молоді і навіть зовсім юні хлопці, тіла яких понівечила війна! Тіла, але не душі. Хоча ніхто зі сторонніх ніколи не збагне, скільки у тих душах болю і відчаю, скільки намагань усміхнутися і шукати в собі сили жити далі з такими травмами, що, як кажуть, ворогу не побажаєш. Хоча ні, ворогу якраз і побажаєш. Тому ворогу, який зробив це з ними. 

Хлопці охоче прогулюються фестивальним подвір’ям – хтось на візочках, хтось на протезах замість ніг, хтось на своїх двох, бо хоч би ноги на місці... До них підбігає незнайома дівчина: “Можна, я вас обійму?!” І припадає до грудей кожного. Насамкінець підходить до найвищого на зріст, стає навшпиньки, аби дотягнутися. І він би її радо обняв у відповідь, та у нього… немає рук. Обидвох. Відірвані по самі плечі. Тільки порожні рукави від футболки розвіває вітер… 

Дорого заплачено! Ми їм не пробачимо!!! І пам’ятаймо, що кожен наш долар, який ми віддаємо, складаючи пожертви, – то наша часточка у поліпшення здоров’я хлопців, то наша часточка у допомогу українським воїнам захистити рідну землю, розправитися з безумним ворогом. Щоб усі повернулися, щоб усі дочекалися, щоб поставити край смертям, травмованим тілам, зруйнованим долям. Тому справді тішили слова ведучих фестивального свята (цього року на сцені працювали отець диякон Ростислав Смик, Діана Вруська, Місько-Батяр та Мар’яна Балаш): значна частина коштів, виручених від його проведення (як і на тих фестивалях, що вже були, як і на тих, які ще попереду), спрямовується саме на благодійні цілі. Збирали їх на фестивалі в українській околиці і представниці Ukrainian women association of America – вони опікуються долею сиротинців в Україні, яким додала війна нових маленьких жителів. 

Отож, погодьтеся, ми маємо кому простягнути руку допомоги, маємо до чого підставити своє плече, маємо назустріч чому відкрити свої душі і поділитися щирістю своїх сердець. Якщо не байдужі. Якщо знаходимо час для участі у фестивалях. Якщо не шкодуємо грошей на пиво і шашлик…То за всім цим мусимо пам’ятати: ми там, де не стріляють; у нас на місці руки-ноги; ми можемо заробляти, тому…

Зокрема, тому перед початком другого фестивального дня активісти української громади уже не вперше організували у Чикаго мітинг на підтримку полонених військових із полку “Азов”. Кілька фотографій із цієї акції ми додали до сьогоднішнього фоторепортажу про фестиваль, хоча це – дві різні події. Але мета їх одна – допомога Україні. Стосовно мітингу, який цього разу відбувся на достатньо жвавому перехресті вулиць Damen, North and Milwaukee, то він традиційно мав на меті не дати забути світові, Америці, що в Україні триває війна, що хтось і нині, в цю мить, перебуває в окопі, а хтось – у полоні, когось чекають дома згорьовані родини. І кожен із нас, хто перебуває за межами України, повинен бути її голосом у світі. Щоб світ не збайдужів до якоїсь там далекої війни, щоб світ знав правдиву ситуацію, щоб допоміг нам вибороти перемогу і повернути додому усіх наших захисників. І чим більше нас буде виходити на такі мітинги, тим більше нас будуть чути. На згаданій акції мітингувальників було небагато. Тому активісти-організатори приходять на всі зустрічі в українських громадах із плакатами: “Хочеш перемоги? Виходь на мітинги!”, “Мітинги – це твоя зброя!”

А фестиваль в околиці був достатньо велелюдний. І місця тут вистачило всім. І розваг вистачало. І теплих слів привітань – від єпископа Чиказької єпархії УГКЦ владики Венедикта, від настоятеля собору святих Володимира і Ольги отця Олега Кривокульського, від Генерального консульства України в Чикаго, від американських конгресменів Дені Девіса та Майка Квиглі, від керівників кредитівки “Самопоміч” (традиційно – генерального спонсора свята), від асоціації “Самопоміч” та фундації “Спадщина”.

І, звичайно ж, вистачило усім різноманітного частування, над яким чаклували вправні господині. Тільки там, де шашлик, з усією серйозністю і відповідальністю керували справою чоловіки. І якесь таке воно все було смачне, що вдома зробиш ті ж вареники чи чебуреки – ніби й добрі, але на фестивалі мають особливий смак. І я знаю, чому. Тому що поруч – хороше товариство. Тому що маєш нагоду зустрітися із тими, кого давно не бачив (ох уже ця рутина американських буднів). Тому що приємним розмовам немає кінця. Тому що літо, сонце, тихе надвечір’я, а в душі кожного найбільша мрія – щоб закінчилась війна, отоді ми ще й не такий фестиваль
втнемо!

А ще тому, що концертна програма фестивалю, як і обіцяли його організатори, була повна сюрпризів, позитивних вражень і яскравих емоцій. І солісти-вокалісти, й інструменталісти демонстрували такий виконавський рівень, що глядачі не шкодували гучних овацій. І тепло зустрічали вихованців модельної школи “Star Kids”, які рекламували чудовий вишиваний одяг. І переконувалися, що юні учасники колективу “Іскра” своїми запальними виступами справді розсипали зі сцени іскри краси і неповторності українського танцю.

Коли ж прийшла пора виступів зіркових гостей з України, то зал уже був такий “розігрітий”, що всі буквально розчинялися у полоні і знайомих пісень, і прем’єрних творів. Суботнього вечора ними радували публіку фронтмен гурту “Цвіт кульбаби” Василь Марущак, Народна артистка України Оксана Білозір, Народний артист України Іво Бобул. Якщо зовсім юні глядачі відкривали у певному сенсі для себе цих виконавців, то трошки старші охоче підспівували про пшеничне перевесло, яке перев’яже всіх, побрата в одній родині. І про те, що липи цвітуть духмяні-духмяні, а двоє ідуть, щасливі в коханні…

Оксана Білозір прийшла на творчу зустріч із глядачем і недільного вечора, нагадавши пісню про україночку, яка ніколи не корилася випробуванням історичної долі, відроджуючись із чистої сльози свого народу, після чого про зелене жито ще й овес і про те, що тут зібрався рід наш увесь, співали усім залом. А найбільш витривалі і міцні знайшли в собі сили ще й підтанцьовувати – і Оксані Білозір, і ще одній зірковій гості – українській співачці Златі Огнєвіч, яку захоплено зустрічала молодіжна (втім, не тільки) частина залу. 

Ви були там, на фестивалі? Значить, вам пощастило стати учасником цього чудового мистецького дійства. Кажете, що я про когось забула сказати? Ні, не забула. Просто хотіла словами захоплення про цей колектив завершити свою нинішню розповідь. Отже – “Громовиця”! Я б сказала навіть так: “Гро-мо-ви-ця”!!! Виступи славного танцювального колективу під керівництвом енергійної, невгамовної, творчої Сяні Дикої-Пилипчак і справді нагадували перекати грому серед ясного фестивального неба. Така енергетика! Такий ритм! Такий темп! Така краса і глибина хореографії! Така самовіддача танцюристів і їхнього керівника, яка стає до танцю разом зі своїми вихованцями, до того ж у гумористичному образі доволі повненького, але дуже бадьорого чоловічка з пишними чорними вусами, якого у сюжетній композиції “Андріївські вечорниці” спарувала циганка з молоденькою дівчиною.

Вони – танцюристи “Громовиці” – творили на сцені справжні дива. І зал гримів аплодисментами, впереміш із вигуками вдячності. А потім сталося те, чого не очікував ніхто: відразу по завершенні чергового танцю один із учасників колективу – Данило Запаранюк просто на сцені освідчився в коханні своїй обраниці Ірині Садовій, подарував перстень і запропонував стати його дружиною. 

Я не знаю, як описати вам, що творилося тієї миті у залі. Здавалося, зібралися в один громи усіх літніх гроз! Здавалося, покрівля міцного намету не витримає, бо зараз її зірве з місця енергетика позитиву, якою наповнилося фестивальне подвір’я!!!

Ні, таки недаремно організатори фестивалю обіцяли, що це буде свято сюрпризів. А я б його назвала ще й святом освідчення в коханні. Святом любові. До всього високого і благородного, що є у нашому житті. Любові один до одного. Любові до рідної землі, яку сьогодні спопеляє ворог. Пам’ятаймо про це. Пам'ятаймо і допомагаймо Україні перемогти. Відродитися із чистої сльози. Щоб кожен юнак міг обійняти свою кохану дужими руками… Щоб вітер не розвівав порожні рукави сорочки, бо рук нема… Допомагаймо…

Віват, Ukrainian Village Fest! 

Фото Петра Ковтуна та редакції газети.