UKETOBER FEST: зорепад любові і благородна доля виграного в лотерею авто
Минулими вихідними естафету українських фестивалів у Чикаго перейняла парафія святого Йосифа Обручника, що на Cumberland avenue. Тут відбувся знаменитий UKETOBER FEST. Знаменитий у багатьох аспектах: його завжди очікують і приходять на фестиваль тисячі відвідувачів (до того ж не тільки українців); тут повітря і все навколо просто-таки наповнене українським духом; тут виразно представлена українська культура місцевих митців; сюди приїжджають зіркові гості з України; тут є добра нагода кожному проявити свою українську сутність і християнські чесноти благодійності, милосердя та любові до ближнього; зрештою, те, що фестиваль відбувається уже 17-й раз, – це також щось означає. Отже, він вартий того, аби щороку ставати для тисяч гостей святом, потребою, місцем одухотвореної сили.
17 років – це відтинок часу, за який встигає вирости нове покоління людей. У нашому випадку будемо говорити про покоління українців. Тих, які народилися на американській землі. Тих, які в той чи інший час приїхали cюди. Якими вони є? Яке місце у їхній душі, у їхніх думках і почуттях, у їхньому способі життя і поведінки посідає Україна?
За кілька днів до фестивалю, про який ми сьогодні ведемо мову, головний його натхненник, настоятель храму святого Йосифа Обручника отець Микола Бурядник у своєму інтерв’ю на радіо UA Chicago, розповідаючи про майбутню фестивальну зустріч, порушив дуже важливу тему – тему української ідентичності, яка є особливо важливою для українців за кордоном. Отець Микола резонно зауважив: було би помилкою вважати, що, наприклад, в Чикаго українській ідентичності ніщо не загрожує, бо тут є багато українців. Але ж справа зовсім не в кількості. Справа в тому, чи закордонні українці стають гідними продовжувачами свого роду у сенсі українського духу, мови, віри, традицій. Чи не гублять їх, швидко і легко асимілюючись у нове (читай – американське) суспільство. Тому що це може стати незворотнім процесом. Наприклад, батьки ще розмовляють українською, та якщо не навчати цього дітей, то діти розмовлятимуть вже менше, а внуки-правнуки – й поготів. І кожне наступне покоління все більше буде віддалятися від своєї української першооснови, дарма, що діди-прадіди їхні проросли саме з українського коріння.
А тому з цієї точки зору неможливо переоцінити важливість таких подій, як українські фестивалі, тому що їхнє призначення – підживити оте коріння, показати красу України у творчому, у духовному вимірі, комусь прищепити, а в комусь утвердити гордість за свою багатостраждальну землю і за свою приналежність до неї. Особливо сьогодні, коли маленька Україна демонструє усьому світові приклад незламності, приклад великої самопожертви її неймовірних захисників, приклад підтримки від свідомих українців з багатьох країн, куди завели їх перехресні стежки долі.
Що ж, а тепер – гайда до фестивалю UKETOBER FEST! До справді чудового, барвистого, танцювально-співочого, благодійно-змістовного, смачного і мелодійного, з українською шляхетністю й українським гонором дійства. І щоб воно стало таким, – для цього працювала велика команда людей, жертовна праця яких заслуговує найвищої похвали і вдячності: отці церкви святого Йосифа Обручника, парафіяльна рада, усі прицерковні організації, школи та об’єднання. Ніяк не обминути увагою і майже три сотні волонтерів, кожен з яких мав свою ділянку роботи. А звук? А фото? А відео? А сцена? А сценарій? А відпрацювання кожної деталі, щоб усе відбувалося без заминок, якісно і цікаво? За усім цим також стояли професіонали своєї справи, без самовідданої праці яких навряд чи це дійство стало би таким, яким ми його побачили. Як і без спонсорів. Їх було кілька десятків – тих, хто підтримав UKETOBER FEST. Дехто – уже не вперше. І, звісно ж, усі сімнадцять років поруч із фестивалем його генеральний спонсор – кредитівка «Самопоміч».
От і виходить, що для нас, гостей, фестиваль означає два дні свята, а для його організаторів – кілька місяців підготовки. Якщо й не цілий рік. Гадаю, ви розумієте, про що я: абсолютно не сумніваюся, що іще по закінченні торішнього фестивалю вони уже думали над тим, яким буде цьогорічний. Враховували, можливо, тільки їм відомі недоробки, виступали з новими ідеями, висловлювали нові пропозиції, вишукували творчі родзинки, якими можна буде здивувати найбільш вибагливих відвідувачів, сперечалися, переконували у своїй правоті, сходилися на всьому, що означало би рівень, що означало би глибину української сутності фестивального дійства, що означало би висоту наших думок і стремлінь, якщо хочемо зберегти свою українську ідентичність, про яку ми зауважували вище. І їм це вдалося! І кожен міг знайти на фестивальному подвір’ї те, чого прагнула душа.
Хочете поярмаркувати? Тоді вам сюди. Бачите кілька рядів наметів? Обирайте: тут вам і вишиванки, і сувеніри, і картини, і дитячі іграшки, і одяг з українською символікою, і намиста, і сумочки для примхливих панянок, і… – всього не перерахуєш. А від краси, від барв, від різноманіття пропозицій аж в очах мерехтить.
Хочете скуштувати чогось смачненького? І це зовсім не проблема. Банош, деруни, голубці, шашлик, грибна юшка, вареники, борщ, кукурудза, капуста і ковбаски… Тільки спробуйте обізватися, що чогось не вистачає. Не повірю! Ще й скажу, що ви собі гудза шукаєте.
Ну, що, підкріпилися? Приплив сил відчули? Навіть зайва сила з’явилася? Тоді ласкаво просимо на майданчик, де орудують стронгмени. До старту цікавих змагань скликали усіх звуки справжньої карпатської трембіти в руках у беззаперечного активіста парафіяльної громади, волонтера і просто щирого українця Михайла Бойчука. Спочатку свої фізичні можливості тут демонстрували присутнім шестеро титулованих силовиків (перемогу в міжусобних змаганнях виборов майстер спорту України Роман Шмегельський), а тоді ведучий запросив помірятися силами гостей фестивалю. Охочих, якщо чесно, виявилося небагато. Бо воно, знаєте, легко збоку спостерігати за фізичними потугами інших і значно складніше демонструвати свої. Але вітання тим, хто зважився!
Ідемо далі. Ваші діти смикають вас за руку, що їм нудно? Зараз буде весело. Ось вам, дітки, морозиво, ось – солодка вата, ось – газованка, ось тут можете замовити на своє личко змістовний малюночок – метелика, мультяшного героя чи сердечко або прапорець у синьо-жовтих кольорах. А якщо й у вас енергія б’є ключем, то надувні гірки і батути на майданчику для найменшеньких – це саме те, що потрібне невгамовній дитячій натурі.
Зовсім поруч – красиво оформлена фестивальна фотозона. До неї – просто-таки черга, адже фото на її фоні і справді будуть дивовижними. Особливо – на дерев’яному возі, встеленому соломою. Сучасні діти навряд чи знають первісне призначення такого виду транспорту, хоча ним зовсім донедавна послуговувалися в українських селах. Зараз рідше, та все одно можна побачити, як прогуркотить сільською дорогою фіра, запряжена сумирним коником. А колись було воно, ох, було! І ще, знаєте, у сиву давнину на таких возах, запряжених, правда, волами, чумаки по сіль на південь України їздили. А коли верталися, то, траплялося, трохи солі ненароком розсипалося. І позначився таким чином Чумацький шлях, який і нині впізнається на безхмарному нічному небі – світла туманна смуга, що складається з мільйонів зір.
Кажуть, на зорі можна загадувати бажання, і коли зірочка впаде, то бажання збудеться. Добре. Нехай. Але нам не потрібні мільйони бажань. Нам досить кілька. Щоб здоров’я було. І щоб війна закінчилася. І щоб миром благословив Господь нашу рідну землю. І щоб усі її захисники повернулися. І щоб усі рідні їх дочекалися. І щоб висохли сльози. І щоб ніхто не зазіхав на нашу незалежність. І щоб ми БУЛИ – як нація, як народ, як щира спільнота людей, які знають, чим треба дорожити у житті. Тому падайте, зорі. Падайте на щасливу долю України і українців. Тих, що у світах, тих, хто надумає там залишилися, і тих, які мріють повернутися додому.
Щиро радив зробити це один із гостей концертної програми – Гуцул-хуліган (Василь Мельникович). Він розважив публіку кількома запальними піснями, а завершив свій виступ щемливим філософським роздумом: «Дорогі українці – в Чикаго, в Америці, у всьому світі! Злітайтеся до України. Хоч на трохи. Подивитися на ті гнізда, з яких вилетіли колись. Вклоніться їм, бо там ви набиралися сили для польоту. Злітайтеся… Як птахи…»
Ті слова прозвучали, ніби молитва. І таких моментів, коли здавалося, коли відчувалося, що ми не просто святкуємо фестивальне дійство, а проживаємо його справді як щиру спільну молитву, було упродовж двох днів чимало. Ми молилися разом із владикою Венедиктом та отцем Миколою, які благословляли цьогорічний фестиваль, зливаючись з голосами усього залу в одвічному «Отче наш…» Ми молилися разом з чудовим церковним хором «Ірмос», благаючи: «Боже великий єдиний, нам Україну храни…» І одні з наймолодших учасників концерту молилися рядками своєї пісні: «Дитячими долонями закриєм Україну. Дитячими долонями врятуєм Батьківщину». І виступ уже збагачених життєвим досвідом виконавців був також не просто піснею: «Від матері до доні, від батька і до сина воля росте у лоні і множить нашу
силу».
Ту силу ми черпаємо і з молитви, і з багатьох оберегів, які в житті українців завжди відігравали важливу роль. Про це нагадала на святі зворушливим мініфільмом, так і названим – «Оберіг», фотограф Тетяна Дрожжина. Її історію в яскравих фотокадрах кожен міг приміряти на себе: прилітаємо з України в далекі краї, переживаємо тугу за рідною домівкою, намагаємося не загубитися духовно в чужому світі, знаходимо порятунок у своїй церкві, пригортаємо до серця вишиванку, зігріваємось українською піснею, збагачуємо душу, допомагаючи іншим… І маємо пам’ятати, що мусимо передати ці відчуття своїм дітям. Щоб не переривався рід наш український, бо він і справді особливий духом своїм, щирістю і любов’ю своєю.
Саме про неї, про любов, був у програмі ще один зворушливий сюжет. Цього разу – на сцені. Хоча ні. «У гаю». Саме так називалася неймовірно красива композиція за участю вихованців танцювальної групи «Чебрець» (школа танцю «Вишиванка). У дивовижних костюмах невтомної колекціонерки автентичного українського народного одягу Роксолани Прокопів вони вміло передали, як між молодими людьми зароджується гарне і світле почуття кохання, як дівчата для своїх суджених сорочки вишивають, як готові чекати їх із далеких доріг, як доля часто розлучає людей… Але це так важливо, щоб берегла кожного щира молитва і щира любов, яка зародилася у тому гаю, де соловей щебече, де він усю свою родиноньку до гніздечка кличе. Пісня у виконанні Тетяни Дармограй, Андрія Гамбаля та Любові Лукашевич словами і мелодією підсилювала історію кохання і вкотре давала зрозуміти: це так важливо, щоб зліталася… Родинонька… До гнізда…
Свідченням любові стала і презентація українського бренду СТРІЙ (STRIY), засновницею і дизайнеркою якого є Анна Заклецька. А демонстрували колекцію вихованки модельної школи StarKids (керівник Катерина Грод), засвідчуючи: елементи українського фольклорного спадку, використані у сучасному одязі, додають йому особливого шарму, неповторності і впізнаваності у світі.
Як і нашій пісні – також неповторній і впізнаваній. У цьому переконувався кожен, слухаючи виступи безсумнівно талановитих гостей концертної програми фестивалю. Серед них були і місцеві солісти та колективи, творчість яких є справжньою мистецькою окрасою української громади Чикаго, і, звичайно ж, гості фестивального свята. Глядачі радо вітали уже «свою» у нашій громаді Заслужену артистку України оперну співачку Тетяну Вахновську. Не вперше радувала піснями українців Чикаго Заслужена артистка України Ірина Лончина. Зате вперше – Заслужена артистка України Світлана Весна. Зал охоче співав разом із гостею про рідний край, який є краєм нашої втіхи і сльози, про мамину сорочку, яка завжди наші серденька зігріває. Не шкодували глядачі аплодисментів і для співака литовського походження Неріуса Глезекаса, який і словом своїм, і творчістю підтримує Україну, і для народженого в Тернополі гурту «МАZЕРА», і для гурту «Тризуб» із Сан-Дієго. І, звісно ж, вирувала емоціями фестивальна зала, коли виступав знаменитий «Танок на майдані Конґо», який, без перебільшення, запалив публіку своєю неймовірною енергетикою.
А поміж тим усім упродовж двох днів фестивалю були у його програмі танці. Навіть не так, скажу по-іншому: це були не просто танці; це також був прояв любові, якою ділилися із глядачами учасники танцювального колективу «Етнос» із містечка Палатайн, ансамблю «Дніпро» із міста Мілвокі (Вісконсин) і, певна річ, нашої незрівнянної «Вишиванки».
Доводилось чути, що дехто спеціально приходить на UKETOBER FEST, щоб побачити виступи вихованців школи танцю, яка є дітищем талановитих і небайдужих до української хореографічної спадщини Павла та Оксани Федьківих. І тут слід додати, що «Вишиванка» демонструє свою творчість на фестивалі уже 15-й рік поспіль, тобто від часу свого заснування. Ті, що колись були невмілими і несміливими малюками, сьогодні стали неймовірно красивими парубками і дівчатами, стали майстерними виконавцями українського танцю. О, як вони танцювали! Напевно, їхня енергетика злітала аж туди, до Чумацького шляху, де ставала новими зорями, що падатимуть комусь на щастя.
Але на сцену виходили і маленькі вихованці «Вишиванки» – цікаві дітки, милі пташенята у красивих костюмах, з поки що невпевненими рухами і з великим бажанням танцювати. Запам’ятайте їх. І якщо прийдете на фестиваль ще через п’ятнадцять років, то побачите неймовірне перетворення невпевнених пташенят на майстерних танцюристів. Можете не сумніватися, що подружжя Федьківих докладе до цього усі свої зусилля, бо й самі закохані у танець, і охоче навчають цьому прекрасному виду мистецтва інших. До того ж – з головною заповіддю колективу: танцюємо з любов’ю про любов. До життя, до людей, до України.
Рідна наша земле! Про що б не говорили, де б не опинилися, які би особисті клопоти і турботи не виникали, ми не можемо не думати про тебе. А сьогодні свої думки трансформуємо у допомогу тобі. Бо велике чорне лихо прийшло у наш дім. Лихо, яке називається війною. Лихо, яке нищить, калічить, вбиває. І кожен повинен взяти собі на озброєння мудрі слова: або ти на фронті, або ти для фронту. Бо кожен повинен налаштувати ритм свого серцебиття в унісон з Україною. Бо коли біда, то ми мусимо ставати пліч-о-пліч, як оті легені із «Вишиванки» у своєму міцному аркановому колі: чужих до нього не впустити, а своїх усіма силами підтримати.
І підтримуємо. Зокрема фестивалями, із яких значна частина зароблених коштів передається на благодійність, на Україну, на перемогу, на допомогу пораненим.
Зал встає, бо на сцену виходять наші захисники. Хтось – на візку, хтось – на протезах, хтось без руки чи без рук. Вони тут, в Америці, завдяки сприянню благодійних фондів «Protez Foundation» та «Revived Soldiers Ukraine», які забирають сюди на лікування та протезування воїнів із найскладнішими пораненнями.
«Вони важкі!» – каже один із волонтерів фонду, маючи на увазі характер поранень. Жвавий молодий чоловік без обидвох ніг бере мікрофон, вітає всіх усмішкою і жартує: «Та ні, ми легкі – якихось 40-50 кілограм, бо ось мене – лиш половина, а інших кілька десятків кілограм залишилися десь там…»
Слухаєш його і ледь стримуєш свої емоції… І навіть не намагаєшся уявити, ЩО він і сотні, тисячі таких, як він, уже встигли побачити і пережити на своєму молодому віку. Не намагаєшся, бо й так не збагнеш…
Ще один воїн додає: «Не ховайтеся від дощу (потужна злива якраз освіжила суботній вечір). Дощ – це інколи те, чого там, на передовій, чекаєш. Часом – щоб хоч якось помитися. Часом – щоб нарешті попити води із неба, бо запаси своєї закінчилися, а підмога не може дійти до тебе через обстріли. Хоч бери і вмирай від спраги…»
І нам також важко збагнути, як це – кілька днів без води, ще й під обстрілами….
«А наш Артем дуже любить обійматися», – продовжує волонтер, показуючи на хлопця без рук. Без обидвох! Попри самі плечі! І хлопець кидає в зал такий погляд, що справді відчуваєш: обіймає!!!
Відчуваєш ті обійми і відчуваєш докори сумління: чи достатньо я роблю для того, аби таких, як він, таких, як усі вони – наші мужні, незламні, наші найкращі на світі – щоб їх не ставало більше. Щоб зупинити ту кляту війну, яка так калічить долі, яка так скалічила у різних вимірах життя багатьох українців.
Поміж ряди глядачів передають скриньку для пожертв на лікування хлопців. Ведучі фестивального свята (з цією роллю успішно справилися Ліля Семко, Іван Сабат, Леся Боднар та Антін Дурбак) нагадують: кошти із фестивалю також передадуть згаданим фондам; фонди існують і допомагають хлопцям тільки за рахунок благодійності небайдужих людей; пожертв забагато не буває, а тому купив чебурек за сім доларів – ще одних сім вкинь до скриньки, купив шашлик за двадцять, ще одних двадцять – туди ж… Або хоч би долар чи два. Інколи й вони можуть означати для когось ціну життя. Не останнє все-таки віддаємо. У нас руки-ноги на місці, заробимо ще…
І не забуваймо, що мусимо навіть звідси, з-за океану, допомагати Україні в наближенні перемоги. Кожен – чим може, кожен – у свій спосіб. Або самостійно, або через родину в Україні, або через фонди, які уже встигли зарекомендувати себе серйозними і дієвими. Як, наприклад, добре знаний у Чикаго «Help Heroes of Ukraine». Найсвіжіший факт з його діяльності: не так давно фонд організував розіграш автомобіля (авто надане фірмою Off lease cars, власник Анатолій Кавун), запланувавши завершити цю акцію саме на UKETOBER FEST, а за кошти з продажу лотерейних квитків придбати дрони для наших захисників.
Й ось – довгоочікуваний момент розіграшу, який відбувався у форматі online лотереї. Невтомний волонтер фонду Elvis (Володимир Оленський) оголошує ім’я переможця. Марта Фаріон! Добре знана в українській громаді пані Марта, яка є президентом фундації Києво-Могилянської Академії в Америці!
«Не вірю! – з такими словами підходила до сцени збентежена власниця щасливого квитка. – Не вірю! Бо я ніколи в житті нічого такого не вигравала! Це, напевно, якась помилка! Такого не може бути!» Через якусь мить, впоравшись з емоціями, пані Марта повідомляє фестивальній родині про своє рішення подарувати вигране авто фонду Help Heroes of Ukraine – вони, мовляв, краще знають, де ця автівка зараз найбільше потрібна. Справді знають: Володимир Оленський тут же передає ключі від автомобіля засновниці фонду «Revived Soldiers Ukraine» Ірині Ващук. Тепер новісінька Mitsubishi Outlander Sport слугуватиме хлопцям, які приїжджають до Америки на лікування і протезування.
Ні, таки справді, коли із Чумацького шляху падала зоря, хтось загадав бажання, аби на фестивалі сталося щось незвичайне. І воно сталося!
І було тут багато любові. У молитвах. У творчих роботах. У частуванні. У співах і танцях. У теплому сприйнятті авторської пісні Мар’яни Балаш та її відеокліпу з воїном Дмитром Терещенком у головній ролі, який називає себе трошки залізним, бо має протез замість ноги. У щирому привітанні захисника Андрія Насади, який вийшов на сцену на своїх нових ногах – до його біопротезів громада українців Чикаго також рік тому внесла свою лепту. В кількох аукціонах, кошти з яких пішли на підтримку благодійних фондів (до речі, литовський співак Неріус віддав для цього свою гітару, яку було продано за півтори тисячі доларів). У бажаних зустрічах з друзями. У відчутті української родини, яку вкотре об’єднав UKETOBER FEST. І тепер усі ми з нетерпінням будемо чекати нової зустрічі через рік. Чи не так, українці?!