Чар-зілля – червону руту – шукали у Палатайні
Шукали і знайшли. Тому що раз на рік саме у цьому містечку вона розквітає великим фестивалем, який минулими вихідними відбувся у Палатайні уже всьоме. Тут і раніше проводили фестивалі: окремо – громада церкви Непорочного Зачаття, окремо – Спілка української молоді. Але потім їхні організатори вирішили об’єднати свої зусилля для спільного фестивального дійства. З-поміж багатьох варіантів обрали для нього назву «Червона рута» – від української пісні, однієї з найвідоміших у світі, яку залишив нам у безцінний спадок Володимир Івасюк, і яка наповнена глибоким українським змістом, наповнена щирістю і любов’ю, відчуттями особливого єднання з рідною землею. Таким же змістом наповнений і духовно-мистецький фестиваль у Палатайні.
Напевно, його організатори таки знають якісь чари, адже з року в рік на їхнє свято сходиться-з’їжджається все більше і більше гостей. Скажу навіть так: це – одне з небагатьох місць, де можна побачити таке не зовсім характерне для Америки явище, як чергу – чергу охочих потрапити на фестивальне подвір’я. Переконана: серед тих, хто сюди потрапляє, розчарованих нема. Бо тут і справді панує особлива українська аура, особлива гостинність, особлива вдячність кожному, хто завітав на фестиваль.
Одна з організаторів фестивалю (без перебільшення – його душа і генератор оптимістичного настрою) Ірина Ценглевич каже: «Можна обліпити свою автівку синьо-жовтими прапорцями, можна мати у шафі двадцять вишиванок і називати себе щирим українцем, лежачи на дивані, а можна приходити на фестивалі (чи на будь-які інші заходи, які відбуваються в українських громадах Чикаго та його передмість) і своєю участю у них долучатися до підтримки України, до допомоги Україні. Сьогодні це – архіважлива позиція, бо наша країна – у біді, бо наша земля – у небезпеці, бо зараз там, на передовій, боронять нинішній день і майбутнє України наші найкращі сини і доньки. І ми, проживаючи на мирній території, під мирним небом, нехай і на далекій відстані від Батьківщини (хіба ж там не залишилася бодай краплинка нашої душі?!), просто-таки зобов’язані усіма можливими способами допомогти якнайшвидше прогнати московитського ворога з рідної землі. Бо й так уже багато втрачено! Бо й так уже дорого заплачено – десятками тисяч загиблих, десятками тисяч покалічених тіл і душ, усім знищеним, зруйнованим, сплюндрованим!»
Тому фестиваль, крім мистецької і відпочинкової, переслідував ще й благодійну мету: частину виручених коштів спрямувати на допомогу Україні, на допомогу пораненим українським захисникам, які перебувають на лікуванні та реабілітації в Америці. Від проведення торішнього фестивалю ця сума становила понад 50 тисяч доларів. Не меншою вона мала би бути і цьогоріч, враховуючи, що за останній час до Чикаго приїхали тисячі українців. А фестиваль у Палатайні не мав ані вікових, ані територіальних обмежень: навпаки, тут були раді кожному, хто став його частинкою, а отже – своєрідним фінансовим донором.
Хоч завадити відкриттю свята намагався… дощ: заряснів якраз перед самим початком дійства. В семилітній історії фестивалю це вже було. Навіть торік. Й уже згадана Ірина Ценглевич має на такий випадок переконливий заклик, з яким звертається до кожного і в усному спілкуванні, і через засоби електронної комунікації (наприклад, фейсбук): «Ви злякалися, що змокнете? Вирішили сховатися у теплій хаті? А тепер подумайте про хлопців у окопах – під холодним дощем чи під палючим сонцем… Їм нема, де сховатися…»
І фестиваль з кожною хвилиною наповнювався все більшою кількістю гостей. Що неабияк радувало його організаторів. Бо тільки вони знають, як багато зусиль докладено до того, аби фестивальне дійство стало мегаподією, як її обіцяюче називали у рекламі заходу. І воно справді стало таким, до якого можна і треба застосувати щонайкращі й абсолютно справедливі характеристики – мега, надзвичайне, душевне, духовне, фантастично красиве, змістовне і цікаве. Усім, що тільки може бути на фестивалі.
Наприклад, концертною програмою – багатогранною і колоритною. Здавалося, чиказького глядача-українця важко чимось здивувати, бо різноманітні мистецькі зустрічі проводяться у наших громадах доволі часто. Але ж ми уже сказали вище, що організатори фестивалю у Палатайні знають якісь чари! А тому упродовж двох фестивальних днів на сценічному майданчику відбувалося, без перебільшення, магічне дійство, яке не залишило байдужим жодного глядача, наповнюючи його гордістю за українське слово, за українську пісню, за український танець. Хореографічні композиції колективів «Громовиця», «Громовиця-2», «Вишиванка», «Іскра», «Гайдамаки», української школи балету і народного танцю міста Чикаго, жіночий фітнес-гопак – оргкомітет фестивалю недаремно подбав про велику і міцну сцену, адже їй належало витримати справжній вибух емоцій, енергетики і багатства національної культури. Щирими аплодисментами зустрічали присутні юних вихованок модельної школи «STARKIDS», які демонстрували народний одяг усіх регіонів України із приватної колекції Роксолани Прокопів. Понад десяток солістів збагатили концертну програму високопрофесійним вокалом. Хорові колективи й ансамблі (як дорослі, так і дитячі) захоплювали змістовним, мелодійним співом. Глядачі тепло вітали і місцевих виконавців, і гостей фестивалю – з відомими і новими піснями до Чикаго приїхали Gremo, Всюдисвоя, Вова зі Львова, Оксана Білозір, гурт LIVE BEND та лідер рок-гурту «Воплі Відоплясова» Олег Скрипка, який своїм виступом просто-таки запалював публіку.
… А неподалік горіло справжнє вогнище: там смажилися шашлики, бо який же український фестиваль без смачної кухні?! І шашлик тут – в особливому фаворі. І з особливим рецептом маринування… І тільки – чоловічими руками… І там, де він готується, також відбувається справжня магія… Хоча б тому, що за столами, де нарізається м’ясо, запросто можна зустріти у фартушку, з кухонним приладдям в руках… священників. Це вже давно стало предметом гордості церковної громади Палатайну – той факт, що їхні отці (як і отці з інших парафій, які приходять на підмогу) абсолютно не соромляться ставати поруч зі своїми парафіянами до найпрозаїчнішої роботи. Хоча, хіба ж це проза? Півтори тонни ароматно замаринованого шашличного м’яса – це справжня кулінарна поезія, яку, певна річ, зацінили гості фестивалю. А 15 тисяч вареників, дбайливо наліплених господинями упродовж кількох вечорів – це, знаєте, також не жарти. Як і півтори тонни картоплі на деруни. Як і 500 кілограмів цибулі, потрібної для всіляких страв. Як і величезний казан справжнього гуцульського баноша. Хочете ще якоїсь екзотики? Тоді ось вам – апетитна, ніби вдома, кукурудза. Або ж чебуреки. Або смачненька капуста з ковбасками. Або… Ні, не буду продовжувати, бо хоч і пишу ці рядки наступного після фестивалю дня, та лиш від самої згадки про фестивальне частування слинка точиться.
А в душі і досі відлунюють переливи троїстих музик, які то в одному, то в іншому місці фестивальної території вмить збирали навколо себе гурти людей: одні просто слухали запальну музику, а інші навіть підспівували музикантам. І, звичайно ж, вкидали гроші до їхньої імпровізованої скриньки «Збір на ЗСУ».
Досі перед очима і велике ярмаркове подвір’я, де можна було придбати вишиванки, книги, сувеніри, дитячі іграшки. А ще – підійти до палаток благодійних фондів і скласти свої пожертви на допомогу пораненим військовим, на допомогу нашим захисникам, які зараз в Україні тримають фронт. Про це постійно нагадували зі сцени ведучі фестивального дійства, наголошуючи, що фестиваль – це не просто відпочинок і розвага, а можливість підтримати Україну. Ні, не так – не можливість, а обов’язок і справа честі кожного із нас це робити. Бо ми тут, де мирні і спокійні дні та ночі, а хтось зараз там, де жнивує смерть, де чатує біда…
Живе свідчення цього – особливі гості фестивалю, яких зустрічали стоячи, яким аплодували стоячи: на фестивальне дійство до Чикаго прилетіли з Міннесоти наші поранені воїни, які перебувають в Америці на протезуванні завдяки благодійному фонду Protez Foundation. Молоді хлопці. Усі – без обидвох ніг. У двох – тільки одна рука. Вам потрібні ще якісь аргументи, чому потрібно бути жертводавцем, чому потрібно допомогти Україні очистити нашу землю від клятої русні? Заради того, щоб поранених не ставало більше. Заради того, щоб не множились могили під синьо-жовтими знаменами. Щоб усі повернулися. Щоб усі дочекалися. Щоб українські діти були щасливі. Тому що діти повинні бути щасливими!
Такими, як були дітки на фестивалі, знаходячи тут для себе масу розваг: вони і співали, і танцювали, і малювали, і працювали у майстер-класі із розпису футболок, і навіть на гончарному крузі пробували глечики виготовляти…
Повірте: розказати у кількох абзацах про дводенне фестивальне дійство, передати словами усі його звуки, ритми, мелодії, смаки, запахи, кольори, емоції, усмішки і радісні погляди – дуже непросто. Усе це треба бачити! Усе це треба відчути! Усе, про що подбали організатори фестивалю, які, в свою чергу, вдячні великій команді спонсорів їхнього свята – їх було понад 50. І тих, хто надавав фінансову допомогу, і тих, хто надавав допомогу своїми сервісами, своєю продукцією і послугами. А генеральним спонсором фестивалю стали кредитівка «Самопоміч» та асоціація «Самопоміч» – ті фінансові установи, які вже десятки літ ідуть пліч-о-пліч з нашими українськими громадами.
Ще кілька слів – про волонтерів, про їхню працю, яка не завжди помітна для гостей свята, але без якої навряд чи й саме свято відбулось би. А фестиваль відбувся на такому високому рівні, що тепер розумієш: у рекламі його небезпідставно називали мегаподією. Тому щира дяка кожному, хто мав на собі у ті дні особливу мітку – футболку із логотипом «Червона рута»: ви – фантастично красиві і невтомні люди!
Розпитуючи Ірину Ценглевич про деякі підготовчі моменти, я зрозуміла, чому їхні зусилля мали успіх. Тут поважають кожного, хто вносить бодай найменшу лепту у спільну справу. Тут уміють чути одне одного. «До фестивалю ми готувалися кілька місяців, – каже пані Ірина і жартома додає, – на засіданнях оргкомітету, що регулярно відбувалися від березня, жодного разу не посварилися…» Ці слова стали ще одним підтвердженням мого висновку про те, що тут уміють чути одне одного. І розуміти з півслова. І брати на себе відповідальність за доручену ділянку роботи. У результаті той, хто ліпить вареники, не турбується, чи все в порядку з концертною програмою; а той, хто забезпечує порядок біля сцени, не хвилюється, чи буде чистота на території… Тому загалом організаційна робота фестивалю нагадувала роботу добре відрегульованого годинникового механізму. Аж до таких важливих деталей, як пункт найпершої медичної допомоги (маса людей – раптом комусь стане зле?!), як забезпечення усіх охочих паркінгом (свої території надали для цього американські компанії, що розташовані поруч із церквою), і навіть перевезення гостей з паркінгу до фестивального подвір’я симпатичними «Мерседесами» (відстань зовсім близенька, але ж рівень турботи і комфорту для гостей має бути витриманий!). Ну і молитва – про це можна би й не писати, бо і так зрозуміло: з молитви, з Божого благословення духовних наставників парафії – отця Михайла Кузьми, отця Ярослава Мендюка, отця Андрія Кузняка тут починається кожна найменша справа, а тим паче такий потужний фестиваль.
…Але прийшла пора розставання. Злетіли увись останні акорди свята. Розсипалися у погідному небі разом з вечірніми зорями. Злетіли туди, увись, і слова невмирущої «Червоної рути», яку заспівали усі разом, а дехто, повірте, від надміру почуттів аж не стримував сльози. Не сумніваюся, що фестивальне дійство, свідками і учасниками якого ми стали, триматиме всіх у полоні приємних спогадів ще довго. Аж… до наступного фестивалю, коли «Червона рута» знову розквітне у Палатайні. З тими останніми акордами свята вона просто згорнула свої пелюстки, щоб наступного року з новою силою і красою відкритися назустріч життю. Поможи, Господи, щоб для України це життя ознаменувалося благословенним миром!