Світлана Ніконорова: «Моя зброя – бандура»

Хто така Світлана Ніконорова? Співачка, яка більше десяти років їздить з концертами на фронт. Волонтерка, яка гастролями заробила на автівки для ЗСУ та власним коштом пригнала їх з Європи. Солістка Житомирської обласної філармонії імені Святослава Ріхтера. Амбасадорка Житомирщини. Художня керівниця фольклорного ансамблю національного обряду «Родослав». Лауреатка всеукраїнських і міжнародних конкурсів. Володарка Гран-прі конкурсів в Італії, Іспанії, Польщі. Володарка Золотої зірки Міжнародного пісенного конкурсу імені Квітки Цісик. 

Нещодавно Світлана Ніконорова щиросердно виступила перед дітками Ходорківського ліцею Попільнянської ОТГ на Житомирщині під час презентації книги Валентини Степанюк «Поклик серця». Треба було бачити, як діти їй підспівували! Як вона зуміла одразу ж прокласти невидимий міст любові. 

А вже історія родини Світлани Ніконорової – яскравий приклад того, якими звивистими стежками йде українська нація до самоусвідомлення після кількох століть колоніальної залежності від московитської імперії. Наша розмова – про все одразу.

БІЛЬШЕ ТИСЯЧІ ФРОНТОВИХ КОНЦЕРТІВ І 15 АВТІВОК

– Пані Світлано, Ви підтримуєте дух українських воїнів на фронті ще з 2014 року. Чи можна бодай приблизно порахувати кількість концертів?

 – Траплялося, за день – три-п’ять виступів. За всі роки – більше тисячі. Харківщина. Донеччина, Луганщина. Наразі – Запорізький напрямок. Шпиталі. Цьогоріч на День вишиванки грала хлопцям у Житомирському шпиталі, хоча й сама була на інвалідному візку. 

Є що згадати. З воїнами співпрацюють і мої найближчі волонтери – чоловік і дружина Олександр Таргонський і Валентина Савицька. Їжджу з ними, маю позивний «Доця». 

Виступала в Авдіївці багато разів. Співала й для підрозділу славнозвісного Да Вінчі, який загинув в Авдіївці. 

Лише за останні два роки ми з командою відправили на фронт більше 15 автівок. А 7 автомобілів я своїм коштом перегнала. Завдяки тому, що гастролювала за кордоном. 

З початком повномасштабного вторгнення проїхала більше 10 країн за півтора року: Франція, Італія, Іспанія, Польща, Німеччина, Нідерланди, Бельгія, Данія. Навіть в Грузію полетіла вперше. Вдалося заробити грошей, купити автомобілі, пригнати. Домовитися про гуманітарну допомогу і доправити в Україну. 

Всюди намагалася донести: росія – це зло, Україна потребує допомоги. Співала всюди: у церквах, костелах, в поїзді, в метро, на площах. Бандура завжди зі мною. 

Зрозуміла: нам необхідно виховувати також європейське суспільство у тому сенсі, що Україна – це окрема держава, окрема нація розумних людей. Дуже давня. Дуже талановита. Це – інформаційна політика. В Україні теж збираємо пожертви на військо. Я особисто щоранку відправляю по 100 або 200 гривень на ЗСУ. Тим, кого знаю і довіряю.

ХТО БЕРЕГТИМЕ ТВОЮ МОВУ, ЯКЩО НЕ ТИ?

– Коли і як проростало у Вашому єстві українське самоусвідомлення?

– Пригадую, чотирнадцятирічною 2007 року я вступила до музичного коледжу і на день народження Тараса Шевченка 2008 року одягла вишиванку. На мене дивилися, як на альбіноса. Питали, чому вдягнула вишиванку. І то – в Житомирі. 

А взагалі моя родина була двомовною: тато – росіянин, мама – українка. Тато народився у Львові, жив у Житомирі, але весь його рід – з підмосков’я і Брянщини (теж Україна). Однак тата я не знала: був військовим, загинув за три місяці до мого народження. А ось його батьки – мій дідусь і бабуся – мене зустрічали такими словами: «Ти же русская». І це зродило в мені внутрішній протест. З 14 років я викорінюю всі суржикові й російськомовні слова зі свого лексикону. Самотужки до того дійшла. До речі, я ніколи й не хотіла розмовляти російською. Спрацював український гонор: чому я живу в Україні і маю переходити на іншу мову? Переходьте ви на українську. 

І коли почалось АТО-ООС, зазнайомилася з хлопцями з росії, які воювали на боці України. Вони мене дуже радували: вчили українську мову. І коли під час повномасштабного вторгнення хтось закидає, що воїни не завжди розмовляють українською, мій аргумент – простий: треба працювати з військовими.

Коли в Україні до мене десь, не дай Боже, звертаються російською мовою, я проводжу «роз’яснювальну» роботу. Маю на це право. Живу в Україні. Ти будеш в Італії – до тебе навіть англійською не захочуть говорити – лише італійською. У Польщі з тобою поляк ніколи не заговорить іншомовно. Боротьба продовжується. 

Якщо ти не зберігатимеш свою мову, то хто її збереже? Якщо не дивитимешся українське кіно, то його ніхто не подивиться. Необхідно в Україні плекати все українське. Ніхто, крім тебе, цього не зробить. 

– Коли ж запізналися з бандурою та співом?

– У 14 років я почала професійно вчитися грі на бандурі в студії педагогічної практики при музичному училищі. Мене навчала заслужена артистка України Людмила Нестерчук – подвійна тезка моєї мами (мама за дівочим прізвищем теж Людмила Нестерчук). Дуже красива, розумна жінка, яка стала мені теж мамою у певний період. Привабила до бандури. Хотілося бути такою, як вона. Також був чудовий педагог Микола Іванович Нечипоренко. Справжній, суворий кобзар з вусами: «Світлана, я тобі сказав: грай сиди в коридорі». Він у мені теж побачив талант. Напевне, тому я вступила до музучилища. 

Зіграв роль момент, що я з дитинства була «зіркою»: мені потрібна сцена і глядачі. Уперше заспівала, коли ще не вміла говорити. Було пів року. Родина гостювала у мого дядька в селі Березівка Житомирського району. Виорали город, треба було боронувати. Дядька залишили на господарстві зі мною. Завжди передаю йому привіт і кажу: мій любий дядько Олександр настелив м’якенько, поклав мене, а сам ходив та співав. Від душі. Знає дуже багато пісень. Я почула, як він співає і почала за ним повторювати. Мовою немовляти. І він цю історію мені все життя розповідає, мовляв, ще на тих боронах у тебе був перший концерт. 

І в школі завжди співала. Мій вітчим був музикантом і теж помітив мій талант. А вперше опинилася на сцені шестирічною в торгово-економічному коледжі, де мама працювала культпрацівником. Вийшла з лялькою і заспівала. До речі, та лялька – єдина річ, що залишилась від мого тата. Тато дуже гарно співав і грав на всіх музичних інструментах. А от мамин батько співав, як Анатолій Солов’яненко. Навіть є один запис пісні «Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю». У селі жила мамина мама – моя бабуся Валентина Дмитрівна Нестерчук. А її чоловік, мій дідусь, якого я теж не застала, – грав і співав на всіх весіллях.

Напевне, до українства мене привчила мамина родина. У нашій родині цінується свобода. І коли я заявила, що йтиму проукраїнським шляхом, всі пишалися й підтримували: «Усе в тебе вийде».

А ще з самого дитинства ми ходили колядувати. Уперше я заробила копійчину на весіллі у родичів: заспівала дві-три пісні під акомпанемент бандури. Глядачі просто шаленіли. Завжди на сцену виходила, як зірка: гарний костюм, стрічки, квіточки у волоссі. Стала усвідомлювати, що я – артистка, і тому можу ще щось людям сказати, пояснити.

Більше говорити почала з 2014 року. Тому що під кожну пісню воїнам на фронті хотілося щось сказати, зігріти їх. Один юнак зауважив: «Послухав, і як вдома побував. Поговорив з родиною. Якось аж легше стало».

ЖИТОМИР – ЦЕНТР ВСЕСВІТУ І ПЕРЕХРЕСТЯ ВСІХ ДОРІГ

– Ви помічали, як всі ці роки змінювалося місто Житомир, розкривалася його українська сутність? 

– Авжеж. Житомир для себе я відкрила глибше, коли почала бути більше українізованою українкою.

Моє місто при совку називали «горад атставніков». Тобто всі російські військові залишалися з квартирами в Житомирі. Але там є чому українському проростати і воно проросло. Леся Українка. Олег Ольжич. Олександр Олесь. Іван Огієнко. Я кажу, що Житомир – то центр Всесвіту і перехрестя всіх доріг. Люблю своє місто. Полюбляю водити екскурсії. 

У Житомирі багато мегацікавих особистостей. Мій кум Олег Земнухов – послідовник Олеся Бердника, робить конопляне взуття й одяг в Житомирі. До речі, син Олеся Бердника Радан – теж мій кум. Ми з ним хрестили старшого сина Олега – Святослава в капличці, побудованій за ескізом Тараса Шевченка у Витачеві.

За що ще дякую своїй родині? За те, що у мене вдома вже більш ніж 10 років збирається коляда (вертеп). На перший вертеп ми зібралися 2011 року. Так само щороку коляда і вертеп ходять Житомиром. У мене і зірка своя є.

Близько 2008 року я сконтактувала з членами «Конгресу українських націоналістів». У нас з’явився творчий простір, де ми збиралися, – «Кавоманія». Влаштовували «Вареникдей». Вже хотіли пам’ятник варенику ставити в Житомирі. Фонтанували ідеями. На організований нами фестиваль «Тибидищ» приїздили митці з усього світу. Це була реформація самого міста Житомира. Хотілося донести, що Україна крокує в ногу з Європою. Що ми не настільки забиті совком і російською попсою.

А фольклор почала вивчати в музичному коледжі – тоді ще музучилищі. 2011 року вступила до Київського національного університету культури і мистецтв. Навчалася у відділі кобзарського мистецтва. Мала прекрасних педагогів. Андрій Іваниш. Володимир Курач – диригент хорової капели імені Ревуцького. Моя третя духовна мама – Людмила Коханська. Завдяки родині Синельникових – Іванові й Валентині – ще глибше пізнала народну творчість. Чимало навчив народний артист України Володимир Єсипок. Ціла когорта педагогів дала мені унікальне, свідоме бачення бандурної музики. Все це – до Майдану 2014 року.

ЗАГРАЛА НА БАНДУРІ У МОСКВІ НА КРАСНІЙ ПЛОЩІ

– І як же складалися Ваші взаємини з родичами на московії на тлі Майдану 2014 року, анексії Криму та початку війни? 

– 2012 року я побувала в москві у родичів. Того ж року з гастролями відвідала Кисловодськ, П’ятигорськ та Єсентуки. Там діяли два санаторії, що підпорядковувалися Міністерству охорони здоров’я України: імені Семашко та «Україна». Директор санаторію «Україна» побачив нас з подружкою у київському метро і запросив на гастролі. Моя мама та ще троє дівчат-бандуристок з Києва поїхали зі мною. Дали багато концертів. І був випадок: грали на вулиці, через що мали розмову з поліцією. 

Ну, а вже в москві ми з моїм родичем ходили у вишиванках. А одного разу я сіла просто на Красній площі з наміром заграти на бандурі. Поліціянтка хотіла мене заарештувати, підбігла і кричить: «Здєсь нєльзя пєть». Але на неї накинулися дві сотні глядачів, які зібралися мене послухати. А я доспівую. Народ у захваті. Я трохи злякалася. Але сам факт, що бандура прозвучала на Красній площі, мене надихнув. Як момент екзорцизму. Думаю: освячу цю землю. 

2013 року була в Криму, в Алушті, де теж дала кілька концертів на набережній і в різних закладах. І там мене поліція ганяла. Щоб ви розуміли: я, плигаючи у воду, кричала «Слава Україні!» Тому що це – моє, природне.

Коли у нас вже починався Майдан, на один день я заїхала в москву. Випадково: туди й назад. Ми виступали на сцені Кремля і навіть промовляли там «Слава Україні». Закінчилося тим, що я зрозуміла: вони нам точно не друзі. Чим далі – тим глибше відкривала сама для себе свою історію і думала: хочу жити гарно і вільно. Не хочу боятися.

ЯК ЗНОСИЛИ ПАМ’ЯТНИК ЛЕНІНУ У ЖИТОМИРІ

– Певно ж, не стояли осторонь під час Революції Гідності…

– На Майдан я теж вийшла з бандурою. Вже намети стояли. Грала для хлопців на морозі: струна лопнула від холоду. Коли почалися перші обстріли, мама не знаходила собі місця в Житомирі. А я – студентка університету, де нам неофіційно казали: «Кого побачимо на Майдані – виженемо з вишу». Але студенти нікого не слухають – вони вільні. 

Далі я була на Майдані з гуртом «ТаРута». Поруч – мої друзі: краща подруга, сопілкарка Ярина Товкайло та її тато кобзар-бандурист. В Житомир приїжджала на Майдан: пам’ятаю історичний момент, як пам’ятник Леніну демонтували. Кажу мамі: «Хочу бачити, як падає їхня велика брехня. Йде хвиля очищення». І ця хвиля накрила моє покоління. 

І коли у березні московити анексували Крим, почалися сутички на Сході, я вперше поїхала ближче до фронту разом з поеткою Оленою Гетьманець, кобзарем Василем Живосилом-Лютим та Артемом Полежакою. Їхали тоді ще в Артемівськ, нині – Бахмут.

До чого веду? Майдани – це вже наслідки національного самоусвідомлення українців, що проростало роками.

МОЯ РОДИНА ЗНАЄ, ЩО ТАКЕ ГОЛОД І РОЗКУРКУЛЕННЯ

– В історії ледве не кожної української родини є спомини про голод, чи трудодні. Про виживання цілими поколіннями… 

– У моїй родині не боялися говорити про Голодомор, репресії радянської влади, яких зазнали. 

Маю дуже глибокий, сильний рід по материнській лінії. Прапрадід Тимофій під час Голодомору відмовився від їжі заради виживання своїх онуків. Прабабусю Гапку в 14 років вислали до Сибіру з братом, а її матері сказали «вона подохне». А вона прожила 98 років. Бабуся Надя теж у 15 років опинилася в Сибіру, тікала тричі і на четвертий раз втекла. Її 17-річний брат залишився там. 

І зі мною в 14 років сталося прозріння. Сприйняла Майдан органічно. Без сумнівів. Бо я – українка. Це – моя земля. Їм цей хліб, п’ю цю воду. Мої предки поховані тут.

Моя бабуся добре пам’ятала й голод 1947 року (1935 року народження). Мій дідусь – другий чоловік бабусі – важко пережив Голодомор. Родину розкуркулювали. Мого прадіда Филимона Нестерчука хотіли вислати, бо був куркулем. Його в селі обожнювали: працьовитий, заможний, давав людям роботу. Попередили: «За тобою прийдуть сьогодні». І він втік аж на Урал та став там директором металургійного заводу. З підробленими документами зумів стати людиною заново. Його усюди любили. Казали, що загинув нібито на Ладожському озері, коли перевозив хліб. Точно невідомо. Потребує окремого дослідження. 

Моя родина знає, що таке розкуркулення, пам’ятає на генетичному рівні. Знає, що таке голод. І що таке сидіти за столом з москалями..

НОВИЙ 2022 РІК ПІД МАРІУПОЛЕМ

– Така особистість, як Ви, пані Світлано, не могла не долучитися до волонтерства …

– З початком великої війни я почала активно волонтерити. Хоча ще з 2007 року перебувала у Житомирській благодійній дитячій організації «Все робимо самі» для дітей з особливими потребами. Нині частіше їжджу в зону бойових дій, знайомлюся з розумними, талановитими людьми – військовими, добровольцями Української добровольчої армії. Побувала у Мар’їнці, Попасній. На Донеччині й Луганщині. В Станиці Луганській. У різних школах і закладах. У місті Нью-Йорку біля Бахмута, місті Торецьку. Кожен клаптик землі там – мені дуже дорогий. Рубіжне, Авдіївку об’їздила вздовж і впоперек. Знаю кожну вулицю. А вороги руйнують ці міста вщент…

А ще зустрічала 2022 новий рік у селі Водяне за Маріуполем, де нас прийняли добровольці-госпітальєри, де була й славнозвісна Пташка. Унікальні люди. Педагоги. Професура. Музиканти. Митці. Математики. Бізнесмени. Полишали все, щоб далі ця навала не йшла. 

А я – з бандурою. Моя зброя – це бандура. Хоча я доволі непогано стріляю: навчив дідусь з російської сторони Іван Азаров (був військовим, 1925 року народження, другий чоловік моєї бабусі, мені не рідний, але все життя мене любив, як рідну. Помер у 90 років). 

Хтось з військових влучно висловився: «Захищаю добро і перемагаю зло». Так і є. Що росія несе? Ґвалтування, нищення, руйнацію, біль, морок, зубожіння, злидні, голод, холод, нескінченну тупість. І рабство. Мені пощастило, бо я – свідома. Хочу жити в європейській Україні, де діють власні закони і правила. Хочу мати право вибору. Розумію, що Бог дає випробування по силі. Отже, ми пройдемо ці випробування. Вони даються, щоб ми нарешті об’єднувалися, а не гризлися між собою. 

Думаю що ми вистоїмо в будь-якому разі. Не забуваймо вірити, молитися, нескінченно працювати.

Коли я приїжджаю у школи, де діти підспівують – я радію. Бо вони знають, що таке Україна. А мають ще більше знати. Треба дати дітям нагоду усвідомити, що вони – величні спадкоємці величних предків. І вони в себе повірять. Бо ми, українці, – постійно в русі. Живемо на тектонічних плитах. Тому розумні й творчі.