«Підопічні – як діти, а ми – як татусі й матусі»

Одразу дві місії виконує Ходорківський психоневрологічний інтернат Попільнянської ОТГ на Житомирщині. Перша – це можливість хворим людям дожити віку в нормальних умовах та з нормальним доглядом. Друга – можливість мати роботу жителям того ж Ходоркова та кількох найближчих сіл. Обидві – надважливі, особливо в умовах воєнного стану.

Психоневрологічний інтернат у Ходоркові заснований 1965 року, а в державному реєстрі України перебуває з 1992 року. Чотири роки виконувачем обов’язків директора Комунальної установи «Ходорківський психо-неврологічний інтернат» є Юрій Плужнік:

– Наразі маємо 183 підопічних з психічними відхиленнями, – розповідає Юрій Андрійович. – Заклад – на державному утриманні. Але доглядаємо людей з різних ОТГ. Зокрема, з Попільнянського ОТГ – 12 осіб. З усієї 

Житомирщини – більше 20. Також є 20 тимчасово переміщених осіб з Донеччини. 

– За яких умов старші люди стають підопічними інтернату? 

– За умови, коли є діагноз та довідка від психіатра, що певна людина має перебувати у відповідному закладі. Зазвичай йдеться про догляд до кінця життя. Окремі родичі забирають своїх, так би мовити, у відпустку, часом на пів року: пишуть заяву, вказують, де людина перебуватиме. Серед наших підопічних таких лише троє. Одна сестра приїздить забирає іншу сестру. Інколи діти забирають. Звертаються люди й з навколишніх сіл. Якщо є пакет документів, то вже департамент соціального розвитку Житомирського району Житомирської області дає путівку до нашого закладу, після чого маємо право їх прийняти. 

У догляді й обслуговуванні стареньких задіяні загалом 108 працівників: адміністрація, медичний персонал, кухарі, кочегари, працівники підсобного господарства. Хто певний час працює з підопічними, часто сприймає їх як дітей. І відповідно ставляться. Тяжко буває, звісно ж, бо трапляються різні випадки. Але це наша робота. Усі працівники – з Ходоркова та найближчих сіл – Скочищ, Відродження, Котлярки. Інтернат дуже велику роль відіграє для благоустрою села: забезпечує робочими місцями. 

Окрім держави, матеріально підтримують спонсори: благодійні фонди «Рокада», «Людина в біді», «Злагода життя». Є й окремі доброчинці – люди, які хочуть допомогти. Зокрема, Благодійний фонд «Злагода життя» нашої соціальної працівниці Олени Лавренюк допомагає продуктами харчування, гігієнічними засобами, технікою, бойлерами, морозильними камерами. Завдяки Благодійному фонду «Рокада» перекрили дах – перехід між закритим корпусом та їдальнею.

Є й чимало потреб. Наприклад, потрібно перекрити дахи у їдальні та двох корпусах. Потрібен ремонт у банно-пральному комбінаті. Треба оновити фасади. Подібним закладам під час війни виживати непросто. Але тримаємося.

– Основні діагнози, з якими люди старшого віку перебувають під опікою інтернату, – це шизофренія різних типів, деменція й олігофренія, – уточнює старша медична сестра Ганна Сергіївна Дмитренко, яка працює тут шість років. – Для нас всі підопічні – як діти, а ми – як татусі й матусі. Періодично відвідуємо різні курси з ментального здоров’я, аби зберегти й підвищити захищеність та навички персоналу.

 У першому корпусі перебувають 44 особи, з яких 24 мають обмеження в русі. У другому – містяться важкі хворі та із загостреннями. У кімнатах – охайні ліжка з вишитими подушками. Акуратно. Тепло. 

– Цьогоріч виповниться 30 років, як працюю в інтернаті (з 1995 року), – ділиться досвідом старша сестра-господиня Наталя Василівна Кошин. – Всього траплялося. Перебачили. Пережили. Ремонти робилися. Був демонтаж стін. Те, що зараз бачите, – всюди плиточка, облаштовані кімнати – все змінилося на краще за цей час. Коли я щойно прийшла працювати – того ще не було. Більшість часу проводимо на роботі: два дні вихідних. Випадки – різні. Це – життя. Багато проблем у тому, що часом в родинах всі працюють і нема кому доглядати за хворими старшими людьми. А є й такі, кого через певні діагнози неможливо самих вдома залишити. А тут – догляд медсестер і працівників 24 на 7…

Ті, хто не мають проблем з рухом, самотужки йдуть до їдальні. А декого годують санітарки. На кухні створено всі умови: працюють 11 кваліфікованих фахівців. Смачно пахне і гарно готують. Забезпечується чотириразове харчування. І робиться все для покращення. Є котельня, де встановили новий котел для опалення. Будується бомбосховище: у підвальному приміщенні, з умивальниками та душовими кабінками, там буде навіть вай-фай. Соснові дрова вже на зиму заготовлені, оскільки виграли тендер на 650 кубометрів дров. 

Весняного квітневого дня бабусь можна побачити на прогулянці між заквітчаними клумбами інтернату. У внутрішньому дворі – все цвіте та вражає кольорами: тюльпани, нарциси, іриси. Жінки, які тут працюють, навіть приносять саджанці квітів з дому, аби все довкола квітнуло. Так виявляється повсюдна душевна потреба українок – прикрашати рідну землю.

Зустрічаються на території інтернату й пухнасті охоронці-психотерапевти.

– У наших підопічних так само є свої улюбленці – котики і песики, – каже Юрій Андрійович. – Територія велика – є де перебувати. 

Хто не може рухатися, тих вивозять на чисте повітря на візках. Зустрівши гостей на доріжці, старенькі голосно вітаються. А дехто виявляє бажання, аби їх сфотографували, як, наприклад, Таня Євгенівна (на фото): 

– Це наш батько, – каже про Юрія Андрійовича. – А я його люблю…