Світлана Телець: Україна чиста душею

Просто запам’ятайте це ім’я. Світлана Телець. Авторка картини «Жінка дощу», що визнана однією з наймістичніших у світі. Художниця, директорка і засновниця Вінницького дитячо-молодіжного центру «Барви України», що діє з 2001 року. Господиня мистецької садиби зеленого туризму «Арт-драбина» у знаменитому селі Буша.

У БУШІ – НІБИ В УТРОБІ МАТЕРІ

– Кожен художник долає власний шлях до мистецьких вершин. Яким був Ваш, пані Світлано?

– З дитинства малювала й хотіла стати художницею. Мама була проти. Закінчила технікум за спеціальністю «архітектура і дизайн». Але за фахом не працювала ні дня. Віддала мамі диплом і сказала: «Відтепер йду туди, куди хочу». Дивним чином вступила в Одесі на навчання з живопису. Два тижні ночувала на вокзалі. Грошей не вистачало. Схудла на вісім кілограмів. Але вступила та закінчила з червоним дипломом Одеське державне художнє училище імені Митрофана Грекова. 

Відтак працювала у Вінницькому художньому музеї, потім – у школі мистецтв, де мої учні посідали перші місця. Прагнула втекти від «совковості». Відкрила свою студію. Змінила напрямок. Побувала в Білорусі на міжнародному симпозіумі, де представляла «Барви України», та стверджувала, що потрібно давати художникам насамперед свободу творчості. Зрештою багато що вдалося, адже серед моїх учнів є гранд –призери міжнародних конкурсів.

–То звідки Ваше родове коріння?

– Я – корінна вінничанка. Зараз частіше буваю в Буші: з весни до осені та взимку на Різдво і Новий рік. Загалом вже 20 років «творю і витворяю» у космічному місці, де жили трипільці…

У Буші відчуття такі, ніби перебуваєш в утробі матері. Захищеність. Внутрішній комфорт. Буша відкриває для кожної людини те, що потрібно саме їй. Все починається не з когось, а з нас.

Люди, які займаються різними практиками, стверджують: коли бували у Далай-лами і питали про місця сили, їм відповіли, що в Україну з треба їхати навіть з Тибету, бо там вже засмічені енергетичні джерела, оскільки забагато людей з цілого світу залишають духовний бруд. А Україна – чиста. І душею, й енергетично. Кажуть: «Їдьте до українських місць сили, у вас вони є. Дуже потужні». 

Чимало туристів їдуть тому, що в Буші отримуєш перезавантаження. Екологічно чисто. Немає сирен, ніяких виробництв. Поряд – Молдова. У мене гостювали італійці, французи, японці, перуанці-шамани. Їдуть з цілого світу.

Туристи часом кажуть, що Буша не село, а етнічний парк. А ще в Буші люди усміхнені, бо багато сонця.

ПАНІ У ЧОРНОМУ КАПЕЛЮСІ

– Ваша картина «Жінка дощу» увійшла до числа наймістичніших у сьогоденні. Як зродилася?

– 1996 року одного сонячного дня в Одесі я побачила на своєму полотні тінь – силует жінки. По ньому упродовж п’яти-шести годин намалювала «Жінку дощу». То є пані в чорному капелюсі з майже заплющеними очима. Силует ніби розмитий довгими патьоками дощу. На шиї – коралі з прозорих крапель.

Спершу полотно демонструвалося у Вінницькому художньому салоні. Звідтам картину п’ять разів купували, а невдовзі повертали. Покупці скаржилися, що створює відчуття, ніби у приміщенні є ще хтось. Лякалися.

Були й люди, які десять років шукали мене, аби її придбати. А потім я з ними випадково зустрілася й оповідали різні моменти про мій твір. Один чоловік навіть стверджував, що очі жінки світяться і постійно за ним слідкують, тож не може заснути. 

Була й інша історія. У столичній пресі опублікували картину на першій шпальті. Її побачив соліст гурту «Земляни» Сергій Скачков, забажав придбати. Сказав, що не вірить у розмови про її містичність, просто сподобалася. Але нині ніхто не знає, де вона. Відмовляється розповідати. Мені як авторці цікаво, де ця робота.

Було й таке, що звернувся російський священик з проханням намалювати копію картини. Я відмовилася. Натомість вирішила намалювати той самий образ дещо інакше: жінку з розплющеними очима. Назвала «Жінка дощу. Пробудження» та розмістила у своєму гостьовому будинку в селі Буша. Відтак копію картини «Жінки дощу. Пробудження» замовив американський письменник Маркус Делзелл з Чикаго для своєї книги.

«ВИТЯГУВАЛА» БУДІВНИЦТВО ЗАВДЯКИ МИСТЕЦТВУ

– А як сталося, що жінка-мисткиня створила також і туристичний простір?

– Буша припала до душі. Років двадцять тому я приїхала сюди на пленер з живопису. Для себе назвала Бушу теплими південними Карпатами. Вирішила придбати будиночок. Купила хату за дві продані картини (загалом 700 доларів) .З того все й почалося. 

Спершу упорядкувала хатку, в якій 10 років ніхто не жив (не стара, з 1970-х років). Крейда, глина. Стеля впала. Піч вивернута і згоріла. Підлоги не було... П’ять причепів сміття вивезли. Натомість постав розмальований будиночок з каміном. На місці розваленого хліва, де колись стояли корови та свині, створила галерею «Арт-драбина». Нині то є помешкання в українській стилістиці з санвузлом, душем, раковиною та пральною машиною. 

Ще остання крапка не поставлена, але основа є: три хати, одна їдальня. Приміщень загалом шість. Все це створила упродовж 20 років. 

Інколи здавалося, що втрачу глузд. Тим більше, що в селі важко будуватися: немає будівельного магазину. Сумнівалася, чи потягну. Але мої картини продавались і це дуже допомогло. «Витягувала» будівництво завдяки мистецтву. 

Під час ковіду люди втікали з міст, і я приймала їх у мистецькому просторі «Арт-драбина». Коли почалась повномасштабна війна – приймала біженців.

Мені допомагав дух Буші. Якось з подругою пішли на езотеричне місце біля лабіринту, де всі шукають відповідей на свої питання. Там почула голос, який запитував мене: «А ти хочеш створювати простір?» Замислилась. Доти не створювала картин у просторі на природі. Та саме в Буші хочеться творити щось гарне, цікаве. Подумалось: напевне, все одно приїздитиму, то потрібно потроху робити свою об’ємну картину в просторі. Роками. 

Загалом мені подобається всіляка творчість: чи то на землі альпінарій роблю, чи саджаю щось, чи малюю. Створюю простір. І є люди, які допомагають: кухарки, прибиральниці. Хвалити Бога.

Спершу не думала про «Арт-драбину» як про бізнес, а лише як про художнє облаштування простору. Тим і живу. Багато людей, які бували у мене, переймають мій творчий досвід. Це помітно в самому селі Буша. Комусь я допомогла зрозуміти, що можна займатися не лише городом. Де з’являється художник – там з’являється простір.

– Як змінилося знамените село за роки Вашої присутності?

– Багато людей почали купувати тут будинки. Ремонтувати. Розуміють цінність свіжого повітря та чистої води. 

Щоправда, не кожна людина, яка потрапляє в Бушу, розуміє, що приїхала в село. Це – як вулик: залетіла інша бджола і починає поводитися так, ніби вона тут господиня. Звісно, місцевим «бджолам» не подобатиметься. Насамперед треба поважати місцевий люд. Допомагати і ставитися шанобливо.

Село – зовсім інший організм. Тут всі все знають одне про одного. Можуть заздрити. Але якщо в людини станеться лихо, – прибіжать на допомогу. Община. 

– Яким бачиться Вам подальший творчий розвиток ?

– Бажаю далі творити цікавий простір. Щоб людям подобалось. Поїздивши Європою, усвідомила, що треба творити красу кожному, починаючи з себе, на своїй землі. Кожен вкладає своє зернятко в землю і воно проростає, дає плоди. Плоди радості, щастя. 

Яскравий приклад: в Іспанії є далеке село, що вимирало. Там жив художник поважного віку, який розмалював цілу вулицю – від бруківки до будинків. Село ожило. Почали їхати люди, запрацював туризм. 

Тому творімо й витворяймо. 

Кожна людина, якщо вона живе й духовними сенсами, відтворює певні речі, які живуть довго. Містику і диво творить людина. Якщо в неї є мрія, бажання, бачення і духовність, то завжди траплятимуться дива. Моє диво у тім, що я ніколи до Буші не споруджувала будинків, не займалася екстер’єрами чи альпінаріями. Відкриваю нове. Часом маю цікаві містичні сни, що збуваються. 

– Бушанець. Яка це людина за характером?

– Насамперед внутрішньо, від природи – українець. По крові. Трипільські гени. Люди вітаються одне з одним на вулиці. Мій син, коли був маленьким, багато часу проводив у Буші, а коли приїздив до Вінниці, то і там починав вітатися з усіма на вулиці. Нині сину вже 27 років. Радію, що виховала добру, чуйну людину. Для мене то було головним. Бо якщо не вдасться, то невідомо якого монстра можеш зробити з дитини. Син у мене – найкращий. Добрий, чуйний, турботливий, небайдужий. Завжди допоможе. До речі, моя мама – Ільченко Євгенія Костянтинівна – мала гарний голос та грала на бандурі. Я теж співаю все життя. Страшенно люблю старі українські пісні. Для пісні, як і для картини, треба стан і час.

Бажаю всім процвітання. Ми все пройдемо. У нас все буде добре. Прочинаймо з духовних законів.