Любов Ярош у свої майже 104 роки допомагає плести маскувальні костюми для воїнів України

Уздовж вулиці Низької в селі Ходорків на Житомирщині – одразу три лелечі гнізда. Одна з буслячих домівок – біля хати Любові Григорівни Ярош. Разом з директоркою Ходорківського ліцею Тетяною Дмитрівною Рябенькою уперше ми завітали до нашої героїні у переддень її 102-річчя 8 серпня 2022 року. Тоді до нас вийшла усміхнена, охайно вбрана жінка з очима, схожими на глибокі озера. Невдовзі після нашої першої зустрічі Любов Ярош стала буквально зіркою українських та світових медіа: журналісти їхали до її оселі звідусіль. Минуло два роки, а Любов Григорівна залишається такою ж активною і неймовірною. Буквально нещодавно завітала до Ходорківського ліцею та залюбки поспілкувалася з учнями, вчителями та чудовою співачкою, житомирянкою Світланою Ніконоровою.

Я називаю Любов Ярош Головною жінкою і берегинею Ходоркова. Бо ж далеко не кожне село чи місто може похвалитися такими людьми. Хороша пам’ять, світлий розум, а відтак надзвичайно цікава співрозмовниця. За плечима Любові Ярош (у дівоцтві – Лисенко) більше ніж століття живої, нефільтрованої, нелакованої історії України.

– Народилася я в селі Пустельники Попільнянського району, – неспішно веде оповідь Любов Григорівна. – Село невеличке, складалося лише з однієї вулиці. Моя хата – крайня. Там народилися й мої брати Михалко та Микола, тоді я, тоді Антон, тоді Василь і Оля. Нас було шестеро у мами. Троє померли: двоє в голодовку, одна ще маленькою. А троє – Микола, Василь і я – вижили. Вони теж уже покійні. Їдна я осталась. Ще живу…

Випало мені у тринадцять років голодовку пережити. Колоски збирали. Вже була опухла. Батьки вже й не сподівалися, що виживу. А через рік, у мої 14 років, я вже випасала по триста курей на колгоспному полі (у той час так боролися з довгоносиками).

Згодом пішла у Київ, наймитувала в одного чоловіка, доглядала за його дітьми, бо дружина померла. Він навіть сватався, але я не наважилася. І був мені 21 рік, коли почалася війна з фашистами. Пішки дісталася до вже окупованого Ходоркова. Працювала на залізниці. Чимало нас із Ходоркова та Яроповичів тоді були там: доводилося перелаштовувати колії на німецький штиб, бо у них вони вужчі й німці хотіли перевозити свої вантажі. Вже як ми зробили одну колію, то пропускали паротяга. Один проїхав спокійно. Як їхав другий, з танками, то тоді вже партизани «розшили путь», і ці танки поперекидалися. Але німці сиділи в першому вагоні, який проскочив, а задні вагони зійшли з рейок. То наших хлопців-залізничників після цього дуже били. Кажуть: «Ти тут працюєш – отже партизан». А дівчат не били. 

Коли забирали українську молодь до Німеччини, то я втікала. Мастила руки сіллю, щоб здавалося, ніби то екзема. І був німець тут, на залізниці, де я працювала. Він казав: «Люба, говори по-українськи. Я тобі дам адресу, їдь до мене додому, там тебе зустрінуть і буде тобі там добре». А я кажу: «Ні. У мене мама немічна. Не можна покинути маму». Він погоджувався з моєю думкою. А брата молодшого у 16 років забрали на роботу до Німеччини…

Оскільки Любов Григорівна перебувала на окупованій нацистами території, то після звільнення, коли прийшли комуністи, її силоміць (в наказовому порядку) відправили на Донбас. Там працювала поруч з шахтою на пилорамі: різала колодки. Поривалася до рідних країв. І вже з 1948 року фактично на все подальше життя оселилася в Ходоркові. Тоді ж народила першу дитину. Працювала у колгоспі. Буряки копали на полі – по десять–тринадцять душ у ланці.

– Побралися з Володимиром Ярошем у 1948 році, – згадує про особисте. – Два дні зустрічалися і почав свататися. Мені було 28, а йому – 29 років. Мав твердий характер. Я співала, а чоловік любив танцювати. 49 років разом прожили. Корову тримали, часом не одну, телята, поросята. 1997 року помер, проживши 78 років.

У мене четверо дітей: двоє хлопців та двоє дівчат. Хлопець старший і хлопець менший – Вітя і Льоня, а посередині – дівчата: Валя й Галя… Вітя поїхав у Чехію. Там недовго попрацював, та й привезли мені його… Загинув…

А внуків у мене семеро – шестеро онуків та онука. І правнуків також семеро: дівчат п’ятеро і двоє хлопчиків: Максим, Тимоша, Микита, Віка, Карина, Саша, Аня… 

Розпитуємо, як сталося, що Любов Григорівна почала допомагати ходорківським дівчатам плести «кікімори» для воїнів.

– Ой, я не можу спати, – у кожному слові жінки вчувається душевний біль. – Лежу-лежу, все думаю, як там наші хлопці на фронті. Господи, де ви, бідненькі, не спите – ні день, ні ніч. А вороги стріляють... Радіо трошки включу, послухаю… Мені головне, щоб наших людей не вбивали. То я вже кажу: краще б наплести тих маскувальних костюмів, та щоб наші синочки закінчили цю війну. Та щоб була вже тиша. Доньки плетуть, а я розплітаю мішковину. П’ять жмутиків роблю за день. 

– Коли починаєш плести маскувальні костюми – поступово втягуєшся у справу, – доєднується до розмови донька Галина. – День мине і вже хочеться знову плести. Спершу, як починали, манекеном нам слугували граблі, а потім уже надягали й на відро, і гачками плели… Мати називає кікімори «тімурками». Ми їй спочатку не повідомляли, що почалася велика війна. Почула по радіо. Тоді каже нам: «Чого ж це ви мені не говорите? Там же вже війна почалася». Їй подружка з Житомира телефонувала і розповіла. 

– Старшого братового сина мобілізували до війська, то він одразу повідомив бабусі, – додає донька Валентина. 

– На весь Ходорків я найстарша, – розмірковує про свій вік Любов Григорівна. – Хто це думав, що два віка житиму, та ще й на третій іде! У моєї мами була сестра, яка теж більш, як 103 роки прожила. І мені Бог дав жити. Я ж два рази була «під ножами», пережила операції, а ще залишилася і живу. І хочеться, щоб ця війна швидше закінчилася. Ті вороги людей стільки убивають, палять хати і хліб. Я на їх не кажу інакше, як «собаки». Та навіть пси кращі за тих нелюдів. Мрію дожити до Перемоги. Щоранку встану і думаю: може, вже закінчилася війна…

Як головна Мати Роду, Любов Григорівна всіх рідних оберігає дією і молитвою, з усіма тримає зв’язок: знає напам’ять номери мобільних телефонів своїх дітей та онуків.

– А ще ж Любов Григорівна дуже гарно співає, – хвалить односельчанку Тетяна Дмитрівна Рябенька. І стежина розмови повертає до її святості – Української пісні.

– Є молоді дівчата у Ходоркові, які співають. Їм років по п’ятдесят, – каже на те Любов Григорівна. – А я вже як хтось співає, то підспівую. Коли сама, то муркочу собі, як щось роблю. Моя улюблена пісня – «Чом ти не прийшов». Поїду до сина Леоніда в Житомир, та й там, доки родина на роботі, сиджу у дворі, мугикаю. «Моя мама “огого”, не підведе», – каже син сусідам. 

Такі люди, як Любов Григорівна Ярош – є золотим зерном, гордістю родини, села і всієї України. Втіленням незламного українського духу. Вони, як той соняшник біля асфальтованої дороги: проростають і розквітають крізь усі перепони. Шануймо наших Берегинь і береженими будемо довіку. Як єдина родина, як народ, як нація.

Маємо мрію: разом з найповажнішою жінкою Ходоркова відсвяткувати Перемогу України над ворогом і спільно заспівати веселих та голосних українських пісень. На мирній, квітучій українській землі. У сильній, заможній, міцній Українській Державі.